<< Предыдущая

стр. 18
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Розин В.М. Мышление в контексте современности. / В.М. Розин. //
Общественные науки и современность, 2001. – №5.
Бахур В.Т. К вопросу о естественнонаучном базисе идеального. / В.Т. Бахур.
// Вопросы философии, 1992. – №1.



97
Аронов Р.А., Шемякинский В.М. Логико-гносеологические патологии и
амбивалентность физического познания. / Р.А. Аронов,
В.М. Шемякинский. // Вопросы философии, 2002. – №1.
Жданов Д.А. Возникновение абстрактного мышления. / Д.А. Жданов. – Х.:
Изд. ХГУ, 1969.
Жданов Д.А. Об определяющей роли содержания мышления в процессе
генезиса его форм. / Д.А. Жданов. // Луганский гос. пединститут. Учёные
записки, 1962. – Т. 14.
Жданов Д.О. До питання про виникнення форм мислення. / Д.О. Жданов. //
Проблеми філософії. Міжвідомчий науковий збірник. – Вид-во Київського
ун-ту, 1968. – Вип. 7.
Жданов Д.О. Деякі гносеологічні питання еволюції мистецтва первісного
суспільства. / Д.О. Жданов. // Етика і естетика. Міжвідомчий науковий
збірник. – Вид-во Київського ун-ту, 1973. – Вип. 13.
Жданов Д.О. Біологічне і соціальне у становленні абстрактного мислення. /
Д.О. Жданов. // Філософські проблеми сучасного природознавства.
Міжвідомчий науковий збірник. – Видавництво Київського ун-ту, 1973. –
Вип. 32.
Жданов Д.А. Проблемы генезиса логических форм. / Д.А. Жданов. // Вопросы
философии, 1963. – №10.


УДК 130, 165, 572

В.Ю. Даренський

ЕВРИСТИЧНІСТЬ КОНЦЕПЦІЇ "ПРОТОФОРМ" МИСЛЕННЯ У
ДОСЛІДЖЕННІ ДІАЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

У статті розглядається розроблена Д.О. Ждановим концепція "протоформи"
мислення і показана її еврістичність у дослідженні "механізмів" діалогічного
мислення і спілкування. На думку автора, "протоформа" являє собою
первісно-нерозчленований феномен, що не може бути абстрагованим від
конкретної комунікативної ситуації та індивідуальної специфіки її суб’єктів, а
отже, визначається терміном "діалогема". Дж. 17.

Принциповою тенденцією сучасних філософських і культурологічних
досліджень діалогічних процесів є аналіз мікрорівня міжсуб’єктної взаємодії,
що пов’язаний із конкретними когнітивними механізмами трансляції смислів і
взаєморозуміння. Якщо класики "філософії діалогу" (М. Бубер, М. Бахтін,
Ф. Ебнер, О. Ухтомський, Ф. Розенцвайґ, Г. Марсель, Е. Левінас та інш.)
конституювали діалог як специфічний предмет філософської рефлексії,
визначаючи його онтологічні, антропологічні, етичні і культурологічні
параметри розуміння, то сучасна, некласична стадія розвитку цієї традиції
вимагає звернення особливої уваги до названих мікропроцесів. В сучасній
українській філософії цей напрям дослідження діалогічних процесів активно
98
розвивається у роботах В.А. Малахова (етика і онтологія міжособистісного
спілкування) [11], Л.В.Озадовської (діалогічні аспекти наукового дослідження і
мови) [14], С.В.Овчаренко (діалог як атрибутивна ознака культури) [13],
В.Г. Табачковського і Г.О. Балла (діалог як антропологічна універсалія) [2,
с. 15] та інш. Метою даної статті є продовження цієї роботи у напрямі
спеціального аналізу внутрішніх форм мислення, що забезпечують
можливість діалогічного спілкування. Реалізація цієї мети передбачає
вирішення двох взаємопов’язаних задач: 1) доведення тези про збереження
протоформи як внутрішньої мислення у сучасної людини; 2) доведення тези
про сутнісну кореляцію діалогічної інтенції свідомості із протоформами
мислення, внаслідок чого протоформа набуває спцифічної функції
"діалогеми".
Тенденція переходу до аналізу мікрорівня (специфічних мовних і
когнитивних механізмів) діалогу визначається, насамперед, фактом кризи
реальних діалогічних процесів у сучасній цивілізації. Останній зумовлений, з
одного боку, поруйнуванням глибинних, релігійних за своєю природою і
походженням смислів людського буття, які раніше забезпечували глибинне
взаємопорозуміння людей і смислову наповненість їх життєдіяльності, а з
іншого, вже як наслідок – низькою ефективністю конкретних мовно-психічних
механізмів спілкування. Адже поруйнування первісних "метасмислів"
людської життєдіяльності одразу ж призводить і до ентропії їх похідних, що
мають "кристалізуватися" у ситуаціях міжсуб’єктної взаємодії. В результаті
взаємопорозуміння людей, якщо і відбувається, то, як правило, на рівні
ситуативної соціальної прагматики і вітальних потреб, але на рівні духовно-
екзистенційному воно стає або нетривким і проблематичним, або його взагалі
не виникає і згодом сама потреба у такому рівні близькості людей
атрофується.
Поява і розвиток традиції "філософії діалогу" як однієї з характерних
тенденцій у некласичній філософії ХХ століття і було спричинено названою
кризою, що актуалізувала дослідження сутнісних основ діалогічних процесів,
які, як виявилося, мають релігійний характер. Утім, як свідчить досвід, само
повернення до первісних "метасмислів" людського буття часто стає майже
неможливим внаслідок поруйнованості тих способів мислення, які раніше
забезпечували їх адекватне сприйняття. Мислення людини сучасної
техногенної цивілізації має розщеплений характер – на "калькулятивну",
розсудкову діяльність, з одного боку, і з іншого – сферу спонтанних емоцій,
фантазмів і бажань. Саме такий тип мислення культивується життєдіяльністю
людини в рамках цієї цивілізації, що вимагає від неї бути, з одного боку,
високо спеціалізованим "гвинтиком" соціального і виробничого "механізму", а
з іншого – маніпульованим членом "суспільства споживання". У відповідності
до цих двох соціально заданих функцій і формується розщеплений тип
свідомості і мислення із гіпертрофією раціонально-калькулятивних і
емоційно-гедоністичних функцій, між якими немає ніякого більш глибокого
виміру розумової діяльності, саме який і відповідає за розуміння і засвоєнння
вищіх смислів людського буття на основі відповідного духовно-душевного
досвіду. Одже, діалогічна трансляція цих смислів в сучасній культурі

99
наштовхується не тільки на протидію нігілістичних типів світоглядних
орієнтацій, але й на несформованість необхідних мисленнєвих навичок, тих
форм свідомості, які забезпечують саме рефлексії розуму, а не калькуляції
розсудку або сплески емоцій, бажань і фантазмів.
Одже, однією з теоретичних передумов подолання кризи діалогічних
процесів у сучасній цивілізації стає спеціальне дослідження тих глибинних,
нерозщеплених форм розумової діяльності, які відповідають здатності до
цілісно-осмисленого сприйняття світу і його окремих явищ, завдяки яким
зберігається екзистенційна відкритість індивідуальної свідомості до нових
форм досвіду і нових смислів, які вони несуть. В історії філософії, як відомо,
існує велика традиція концептуалізації цих глибинних форм розуму, серед
яких (якщо брати тільки європейський ареал) можна назвати "споглядання"
Платона, "софію" Аристотеля, "екстазис" Плотіна, "ідею" Гегеля, "інтуїцію"
Бергсона та інш. Однак всі вони мають на увазі саме максимально розвинені
форми цілісного мислення, що включають в себе і містичний досвід, і
найвитонченіші форми раціонального мислення і рефлексії. Натомість, для
нашої проблеми є необхідним пошук не цих вищих і найрозвиненіших форм,
а скоріше, навпаки, тих первісних інтегрально-нерозчленованих форм
сприйняття і осмислення світу, які є завжди наявними у кожній людині – і
саме вони стають основою для розвитку будь-яких вищих форм. Отже,
йдеться про первісну форму мислення, яку можна назвати "архаїчною" не
тільки в історичному аспекті, але і в сутнісному, що розкривається у
семантиці давньогрецького слова ???? – "початок", "виток", "основа". Тобто
йдеться про пошук і дослідження такої первісної форми мислення, яка
завжди залишається основою, фундаментом, conditio sine qua non людського
мислення на всіх етапах його еволюції, але своїм найбезпосереднішим чином
проявляється саме на його ранніх етапах. А відтак, поруйнування цієї форми
призводить і до поруйнувань на більш високих, спеціалізованих первнях
мислення пізнішого походження.
Традиційно такі первісні форми досліджуються як форми
міфологічного мислення, а отже, можна сказати, що у підході до названої
проблеми панує своєрідний міфоцентризм. І це зрозуміло, адже, дійсно,
первісне мислення реалізується, насамперед, у формі міфу. Однак,
насправді, у сформульованій проблемі є особий логіко-гносеологічний аспект,
який лежить в іншій площині. А саме, йдеться не про міф як вже результат
певного способу мислення, а саме про конкретний "механізм" останнього,
який породжує міф як універсальну форму свідомості. У міфоцентричному
дослідженні первісних форм свідомості склалася потужна і внутрішньо
різноманітна традиція. Серед її основних досягнень слід відзначити,
насамперед, концепцію О.Ф. Лосєва про міф як інтегральну реальність, в
основі яної лежить одкровення ("Діалектика міфа"); близьку до неї у деяких
аспектах концепцію Я.Е. Голосовкера про міф як вираз "імагінативного
абсолюту" ("Логіка міфа"); герменевтико-феноменологічну концепцію
К. Хюбшера про міф як універсальну внутрішню форму культури ("Істина
міфа"); концепцію міфа як результата "магічного мислення" Л. Леві-Брюля
("Первісне мислення"); а також домінуючий в культурологічних дослідженнях

100
структурно-функціональний підхід, який розглядає міф як семіотичну систему,
яка регулює життєдіяльність людей (Б. Малиновський, К. Леві-Строс,
В. Тернер, "тартуська школа" та інш.). Завдяки цій традиції склалася досить
розвинена система науково-філософських уявлень про первісну картину
світу, тип мислення і принципи їх аналізу [16]. Утім, як вже сказано,
специфічний логіко-гносеологічний аспект первісного мислення, який
залишається фундаментом людського мислення як такого і у пізніші періоди в
цій традиції спеціально майже не розлядався (цікаві підходи до цієї теми
можна знайти лише у О.Ф. Лосєва, К. Хюбшера та деяких інших). На нашу
думку, вагоме місце у розробці цього аспекту первісного мислення має
зайняти і концепція Д.О. Жданова, обгрунтована у його монографії
"Виникнення абстрактного мислення", а також у статтях [6, с.7].
На відміну від міфоцентричного підходу, Д.О. Жданов концентрує свою
увагу на тому аспекті первісного мислення, який не відрізняє його від
мислення сучасної людини, а навпаки, є спільним з ним. Характерно, що
Д.О. Жданов висловлює дуже критичне ставлення до концепції Л. Леві-Брюля
саме тому, що вона, на його думку, стверджує "абсолютну відмінність
первісного мислення від сучасного" [6, с. 28]. (Цікаво це порівняти із критикою
Л. Леві-Брюля з боку О.Ф. Лосєва, який, навпаки, вважав його спроби знайти
щось спільне між сучасним науковим і "магічним" типами мислення
результатом поверхневого розуміння сутності міфу.) Отже, підхід
Д.О. Жданова до названої проблеми суто гносеологічний – адже він
розгортається в рамках локківської дихотомії чуттєвого і абстрактного
мислення (зрозуміло, що хоча сучасна гносеологія далеко відійшла від цієї
дихотомії, остання зберігає своє значення як фундаментальна теоретична
абстракція "класичного" типу).
Відтворимо міркування Д.О. Жданова у його власних формулюваннях.
"Ми думаємо, – писав він, – що органічне вростання алементів абстрактного,
що формується, у тканину уяви призвело до виникнення якісно особливих,
перехідних форм відображувальної діяльності, які у певному відношенні вже
перестали бути уявленнями, але ще і не стали логічними формами
мислення" [6, с. 107-108]. Д.О. Жданов вказує на своїх попередників, які вже
висловлювали подібну думку, але не надавали їй широкого обгрунтування і
концептуалізації. Серед філософів він називає угорця Б. Фогараши, а серед
вітчизняних авторів – П.В. Копніна і С.Б.Кримського, які писали про існування
історично первісного мислення, ще не диференційованого на окремі форми
[6, с. 109-110]. З іншого боку, про існування такого первісно-
нерозчленованого типу мислення, на думку Д.О. Жданова, свідчать і дані
лінгвістики про особливості мовлення дітей у ранньому віці і мови
примітивних племен. При цьому ми виходимо з того теоретичного принципу,
згідно з яким "рух відображувального образа у голові сучасної людини є
відтворенням у знятому і узагальненому вигляді історичного розвитку
мислення", і тому "не буде помилкою твердження про можливість проміжних
між уявленнями і поняттями образів і у зрілому мисленні сучасної людини.
Принаймні, деякі дослідження переконливо доводять їх існування" [6, с. 108-
109]. Д.О. Жданов пропонує називати цю первісну структуру мисленнєвих

101
процесів "протоформою", конкретизуючи зміст цього терміну наступним
чином. "Певні ознаки речей і ситуацій, – пише він, – у протоформі виходять на
перший план і хоча ще не є абстрагованими від цілісного образу, але
всередині його вже відрізняються від інших ознак. Цим протоформа
наближуається до поняття, у якому загальне вже містить у собі виявлені
розбіжності: у понятті абстраговані лише деякі риси речей, що мисляться як
такі, хоча реально у такій ізольованості вони не існують. Завдяки цьому
цілісний чуттєвий образ у протоформі нібито "розмивається" і його зміст
втрачає свою обумовлену сприйняттям часову і прострову конкретність.
Образ нібито відходить від дійсності. Цей відхід, однак, був необхідним для
подальшого розвитку здатності до чисто мисленнєвої абсракції, що
диктується практичними потребами... Отже, мислення на рівні протоформи
все ще оперує цілісним образом, а не його розчленованими і абстрагованими
один від одного елементами. Тому таке мислення треба розглядати як все
ще наочно-образне, як граничний випадок останнього" [6, с. 112]. Зазначимо,
між іншим, що описаним ознакам протоформи очевидним чином відповідає
специфіка художнього образу, хоча останній, зрозуміло, має також і інші
принципи структурування пізнішого походження. Більш принциповий
висновок полягає у тому, що протоформа на подальших етапах розвитку
мислення набуває функції внутрішнього інтегратора людської свідомості
як такої, що поєднує і пов’язує між собою різнорівневі і різноякісні її
компоненти. А отже, якщо слабкий розвиток або абстрактного мислення, або
уяви сам по собі не є загрозою для функціонування свідомості, то
поруйнування протоформи вже являє таку загрозу і може призводити до
психічних патологій (насамперед, шизоїдного типу). І. Кант у "Критиці чистого
розуму" зазначав, що чуттєвість і розсудок "походять, можливо, із спільного,
але нам не відомого кореня" [4, с. 25]. Концепція "протоформи", таким чином,
може розглядатися як спроба концептуалізувати цей спільний корінь, який є
не стільки невідомим, скільки не усвідомлюваним.
Протоформі як первісному способу мислення, у свою чергу,
відповідала і "особлива мовленнєва конструкція, яка являла собою єдиний
звуковий комплекс, що якісно відрізняється як від слова, так і від речення,
однак, разом з тим, включала вже в себе функції того і іншого" [6, с. 118].
Хоча племен з таким найархаїчнішим типом мовлення до нашого часу не
зберіглося, однак цей тип наочним чином проходить кожна дитина, що
оволодіває мовою. Як пише про це Д.О. Жданов, "всі дослідники
підкреслюють, що закономірним є такий етап у розвитку мовлення дитини,
коли її висловлювання обмежуються усього лише одним словом або навіть
фрагментом слова, яке виконує функцію речення... На цю закономірність
формування мовлення у дітей вказував О.О. Потебня, її підкреслював і
К.Д. Ушинський, вважаючи, що "у перших словах немовляти: мама, няня, дай,
на, боляче і т.д. містяться, зрозуміло, для дитини не окремі слова, а цілі
речення, що виражають уже і почуття, і бажання, а у зародку – вже і думку".
Тонкий знавець особливостей дитячої мови К.І. Чуковський дуже дотепно
назвав це закономірне явище "зпресованими фразами"" [6, с. 118-119].
Однак, зазначимо, що і у більш розвинених, навіть дуже витончених формах

102
мовлення, подібні протоформи відіграють величезну роль – а саме, там, де
відбувається діалогічна взаємодія з глибоким смисловим і особистісним
контекстом, насамперед, у спілкуванні дуже близьких один одному людей.
Відомий дослідник архаїчного мислення Ф. Клікс справедливо, на нашу
думку, вважає спонтанну символізацію певних соціальних і продних явищ тим
первісним "механізмом", на основі якого далі формуються мова і здатність до
рефлексії [10, с. 143]. У свою чергу, символізація виникає тільки у процесі
знакової взаємодії кількох індивідів як результат спонтанного зв’язування
ключових, емоційно навантажених предметних смислів, що є узагальненнями
спільного досвіду, із певними окремими образами і явищами матеріального
світу. Це є первісною формою діалогічних процесів, у яких безпосередньо
виробляється мова та інші культурні форми смислотворення. Але і пізніше
"діалог, – писав відомий мовознавець М.І. Жинкін, – можна розглядати як
бінарне і тому системне підкріплення динамики зміни емоційних значень. Але
такий емоційний діалог не знаходить предметного розвитку. Це варіант
первісної форми людської мови" [9, с. 138]. Отже, ця первісна форма
залишається у "підгрунті" будь-якого більш складного типу діалогічних
процесів. Пізніше ускладнення типів і форм діалогу зумовлене нарощуванням
тезаурусу символічних структур актуальної культури, які опосередковують
конретні діалогічні ситуації конкретних індивідів. Утім, функція символу, на
відміну від простого знаку, полягає не тільки у закріпленні загальних смислів
у формі конкретно-предметних "шифрів", але й у здатності породжувати,
пробуджувати у свідомості людини такі стани і відповідні до них смислові

<< Предыдущая

стр. 18
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>