<< Предыдущая

стр. 19
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

утворення, які в принципі не можуть виникнути якимсь "природним" чином,
лише як результат діяльності чи споглядання, не опосередкованих
відповідними культурними "шифрами" смислів. Як писали з цього приводу
М.К. Мамардашвілі і О.М. П’ятигорський, символ має здатність "індукції станів
свідомості, через які психіка індивіда включається у певні змісти (структури)
свідомості. Або так: при акумуляції психікою індивіда певних станів свідомості
символ проявляє здатність введення психіки у певні структури свідомості"
[12, с. 151]. Отже, символ є первісною об’єктивацією універсальних смислів
людського буття і спілкування, які забезпечують соціальне
взаємопорозуміння.
У свою чергу, інтеріоризація символічних структур утворює внутрішні
смислові моделі, "схеми" свідомості, що стають породжувальними
механізмами конкретно-ситуативних смислоутворень у процесах спілкування
і діяльності. Як пише М.І. Жинкін, "оскільки сама внутрішня мова є не
висловлюванням, а його регулятором, то слід думати, що вона може бути
схематичною... Коротше внутрішню мову можна представити як стислий
відрізок тексту, на який розрахована зовнішня мова... Людина не зможе
сказати нічого, якщо не випередить заздалегідь склад одиниць, що
вимовляються, оскільки вже початок говорення диктує довжину динаміки
розпочатої форми" – саме за допомогою її внутрішньої стислої схеми [9,
с. 143; 150]. Більше того, "внутрішня ланка мови богатіша і повніша, ніж
зовнішня" [9, с. 143]. Все це означає лише той простий факт, що внутрішні
символічні "схеми" свідомості завжди є "надлишковими" щодо конкретно-

103
мовних засобів вираження ситуативних смислових утворень, які виникають в
процесі реальної комунікації, зберігають у собі невичерпаний смислотворчій
потенціал, у якому акумульовано попередній досвід. Однак, який саме рівень
свідомості здатен акумулювати цей "надлишковий", ще неактуалізований
досвід?
На рівні "протоформи", тобто "механізму" первісної свідомості, як
зазначав французький культуролог Б.Же, архаїчне мислення має своєю
основою "багату і точну логіку уяви, певний сценарій, що без кінця
повторюється, відтворюючи космічну вісь соціальності" [8, с. 133]. Звичайно,
такий універсальний "сценарій", що моделює "космічну вісь соціальності", сам
по собі не може бути лише випадковим і примхливим витвором людської уяви
– оскільки лише для того, щоби просто зберігатися в якості світоглядної
інтенції, він має щоденно підтверджуватися і відтворюватися практикою
людського світовідношення у всіх його актуальних вимірах (діяльнісному,
пізнавальному, споглядальному, моральнісному). Це є саме модель
Універсуму, але явлена у його конкретно-образних формах і моделях
діяльності, що узагальнюються символічним чином. Поняття "Універсум" у
наш час набуло великої евристичності внаслідок проблематизації цього
первісного, базового рівня світосприйняття. Як пише відомий полтавський
філософ Г.Є. Аляєв, "Універсум – це всесвіт буття людини, в якому вона
живе, знаходячись мовби всередині безкінечного простору оточення, і,
водночас вбираючи його весь, без залишку, в себе" [1, с. 12]. Людині нашого
часу, дійсно, важко зрозуміти, що для її не таких вже й далеких предків
Універсум був не світоглядною абстракцією, пізнання якої потребувало
спеціальної теоретичної культури, але навпаки, вихідною інтенцією
світосприйняття, тобто, сприйняття, розуміння і рефлексії будь-якої речі чи
явища, що з’явилися в "горизонті" її досвіду. Феномен, що був теоретично
зафіксований у концепції "протоформи", означає саме той змістовний рівень
мислення і спілкування, на якому універсальні параметри світосприйняття ще
залишаються предметом безпосереднього переживання, споглядання і
комунікації.
З іншого боку, "протоформа" являє собою первісно-нерозчленований
феномен, що не може бути абстрагованим від конкретної комунікативної
ситуації та індивідуальної специфіки її суб’єктів, а отже, має діалогічний
характер. У праформі символічно і нерозчленовано "згорнуті", з одного боку,
ситуативні смисли комунікативно-діяльнісної ситуації, а з іншого, первісні,
архетипічні смисли і диспозиції світолюдської цілісності, що відображають
параметри Універсуму. Цю парадоксальну природу діалогічного типу
спілкування глибоко визначає грецький філософ Х. Яннарас, коли пише:
"Інший – єдина можливість взаємності нашого зв’язку зі світом. Він є
обличчям світу, логосом кожної перед-нами-розгорнутої сутності. Логос, який
звертається до мене и кличе мене до вселенського співіснування. Він обіцяє
мені світ життя, чудовий дар всецілісності" [17, с. 14-15]. За аналогією з
іншими лінгвістичними термінами (фонема, лексема тощо) фундаментальну
функцію "протоформи", яка дозволяє поєднувати у єдине ціле міжособистісну
конкретику смислів і їх універсальний, "космічний" вимір (саме завдяки якому

104
окремі комунікативні ситуації здатні набувати смисложиттєвої значущості),
можна визначити терміном "діалогема". Діалогема як лінгвістична функція
"протоформи" тільки у архаїчної людини виступає у своєму безпосередньому
вираженні, а на пізніших етапах розвитку мови і культури переходить у
розряд глибинних структур мовлення і мислення, які можуть бути
зрозумілими і реконструйованими тільки опосередкованим чином, через свої
зовнішні прояви. По-перше, як схеми "внутрішної мови" (М.І. Жинкін), без яких
неможлива випереджаюча і орієнтована на конкретного суб’єкта організація
"потока" реального мовлення. По-друге, – і цей рівень безпосередньо
стосується нашої теми – як специфічний зміст глибинного спілкування,
сутнісною ознакою якого є екзистенційна трансформація принаймні одного з
людей, що увійшли у режим цього типу спілкування [5]. Поняття протоформи
як специфічної структури мислення і діалогами, як її лінгвістичного кореляту
дозволяють суттєво поглибити і концепцію глибинного спілкування [3] саме з
точки зору його "мікроструктури". Утім, це має стати предметом іншої роботи.
Екзистенційний аспект звернення Д.О. Жданова проблематики
протоформ мислення, на нашу думку, був спричинений не тільки і не стільки
її нерозробленістю у радянській науці того часу (особливо, на фоні геніальних
прозрінь попередньої доби, насамперед, "Філософії міфу" О.Ф. Лосєва), але й
духовною ситуацією "пострелігійної" людини, що остаточно сформувалася у
той час. Свідомість цього типу людини, якщо вона була розвиненою,
рефлексуючою, вимагала розуміння фундаментальних основ людського
мислення, які, по-перше, не зводилися до раціональних схем (стало
очевидно, що вони є похідними), а по-друге, розпитувала про історичні витоки
мислення як такого (бо якщо воно не божественного походження, то
автоматично стає проблемою). І хоча названі ділеми є штучними і умовними,
робота у цьому напрямі, що виходила з абстракції абсолютно природнього
походження людини, виявилися вельми цікавим і плідним інтеллектуальним
експериментом.
Для проблеми сутності діалогічного мислення особливого значення
набуває розглянута жданівська концепція протоформ мислення, що є
логічною інтерпретіцією попередніх лінгвістичних і культурологічних
досліджень. Розуміння протоформ мислення як діалогем, безпосередньо
включених у предметно-комунікативну практику первісної людини як її
конструктивний елемент дозволяє поглибити розуміння конкретних
механізмів спілкування не тільки первісної, але і сучасної людини. Адже, як
вже зазначалося, первісна протоформа мислення у своєму розгорнутому і
внутрішньо розчленованому вигляді залишається вихідною,
фундаментальною формою свідомості також і сучасної людини. Хоча
залишається поза розглядом питання про способи подальшого
діференціювання окремих словесно-семіотичних форм діалогу і спілкування,
але в рамках названої проблеми можна зробити наступні висновки. 1)
Вихідним типом комунікативної взаємодії людей є протоформа як специфічне
ментально-мовне формоутворення, яке у нерозчленованому вигляді містить
у собі різні функції багатьох пізніших специфікованих форм спілкування. 2) З
лінвістичної точки зору протоформа може бути визначена як діалогема, що

105
являє собою цілісну структуру, у якій символічно і нерозчленовано "згорнуті",
з одного боку, ситуативні смисли комунікативно-діяльнісної ситуації, а з
іншого – первісні, архетипічні смисли і диспозиції світолюдської цілісності. 3)
Взаємодія (позитивна чи негативна) різних діалогем зумовлена
індивідуальними життєдіяльнісними ситуаціями і смисложитєвими
диспозиціями людей, що входять у спілкування, а пізніше і взаємодією
світоглядних орієнтацій. 4) Діалогемна протоструктура комунікативних
процесів дозволяє зрозуміти емпірично наявну можливість спонтанно-
творчих переходів від одного символічно-особистісного типу смисложитєвих
диспозицій до іншого, що і виявляється глибинним логічним підгрунтям
світоглядних і особистісних трансформацій.

Література

Аляєв Г.Є. Філософський універсум С.Л.Франка. Персоналістична метафізика
всеєдності в горизонтах нової онтології ХХ століття. / Г.Є. Аляєв. – К.:
ПАРАПАН, 2002.
Балл Г.О. Діалогічні універсалії сучасного гуманізму. / Г.О. Балл. //
Гуманітарні науки: Науково-теоретичний журнал, 2001. – № 1.
Батищев Г.С. О культуре глубинного общения./ Г.С. Батищев. // Вопросы
философии, 1995. – №3.
Бородай Ю.М. Воображение и теория познания (Критический очерк
кантовского учения о продуктивной способности воображения). /
Ю.М. Бородай. – М.: Высшая школа, 1966.
Даренский В.Ю. Глубинное общение в структуре социальной коммуникации //
Методы современной коммуникации: проблемы теории и социальной
практики. Материалы международной конференции. / В.Ю. Даренский. –
М.: Изд. МГЛУ, 2003.
Жданов Д.А. Возникновение абстрактного мышления. / Д.А. Жданов. – Х.:
Изд. ХГУ, 1969.
Жданов Д.А. Проблемы генезиса логических форм. / Д.А. Жданов. // Вопросы
философии, 1963. – № 10.
Же Б. Космогония и воображаемое. Разбор четырех сказок А.С.Пушкина./
Б. Же. // Разум и культура. Труды международного франко-советского
коллоквиума. – М.: Изд-во МГУ, 1983.
Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. / Н.И. Жинкин. – М.: Наука,
1982.
Кликс Ф. Пробуждающееся мышление. История развития человеческого
интеллекта. / Ф. Кликс. – 2-е изд. – К.: Вища школа, 1986.
Малахов В.А. Постонтологічний підхід і сучасні обриси духовності.
/В.А. Малахов. // Вісник Чернігівського державного педагогічного
університету, 2001. – Серія: Філософські науки. – Вип. 8.
Мамардашвили М.К., Пятигорский А.М. Символ и сознание. Метафизические
рассуждения о сознании, символике и языке. / М.К. Мамардашвили,
А.М. Пятигорский. – М.: Школа "Языки русской культуры", 1997.


106
Овчаренко С.В. Бінарність мислення та діалог в культурі. /С.В. Овчаренко. //
Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб.
наук. праць. – К.: Міленіум, 2003. – Вип. ХІ. – Ч.І.
Озадовська Л.В. Парадигма діалогічності в сучасному науковому пізнанні.
/Л.В. Озадовська. // Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. та ін.
Світоглядні імплікації науки. – К.: ПАРАПАН, 2004.
Табачковський В.Г. Гуманізм та проблема діалогу культур./
В.Г. Табачковський. // Філософська думка, 2001. – № 1.
Топоров В.Н. Модель мира (мифопоэтическая). /В.Н. Топоров. // Мифы
народов мира: Энциклопедия \ Гл.ред. С.А.Токарев. – М.: Рос.
Энциклопедия, 1997. – Т. ІІ.
Яннарас Х. Варіації на тему Пісні Пісень. / Х. Яннарас. – К.: Дух і Літера, 1999.



УДК 130.2
С.А.Титаренко

КОНЦЕПЦИЯ ПРОТОФОРМ МЫШЛЕНИЯ Д.А.ЖДАНОВА И
СМЫСЛОТВОРЧЕСТВО Н.БЕРДЯЕВА

В статье сделана попытка применить концепцию протоформ мышления,
разработанную Д.А.Ждановым к анализу процессов смыслотворчества у
Н.А.Бердяева. Показана особая «протоформичность» мышления
Н.А.Бердяева, во многом определившая оригинальность его творчества,
продуктивный синтез в нем рациональных и сверхрациональных элементов.
Ист.4.

В истории русской философии неоднократно поднимался вопрос о
выявлении специфики философского мышления Н.Бердяева. Однако
исследователи лишь в частичных указаниях оговаривали специфику
мыслительных форм образующих процессы смыслотворчества у Бердяева.
Не была произведена их концептуализация. Тем не менее, именно
адекватная концептуализация этих форм позволяет вскрыть большую
полноту процессов смыслотворчества философа, а вместе с этим и
представить более адекватную интерпретацию его идей, которые
непостижимы вне их генетического рассмотрения. Нам кажется, что данная
концептуализация реализуема путём творческого применения идей,
выдвинутых философом советского периода Д.А.Ждановым.
Рассматривая становление абстрактного мышления в процессе
антропогенеза, Д.А.Жданов, приходит к открытию промежуточной ступени
при развитии мысли от представления к понятию. Основываясь на
гегелевско-марксистской идее наличия в логическом процессе в снятом виде
результатов исторического развития, он делает смелое предположение:
«Нам кажется, что не будет ошибкой утверждение о возможности
промежуточных между представлениями и понятиями образов и в зрелом

107
мышлении современного человека» [3, с.109]. Луганский философ называет
эти формы мысли термином «протоформа», подчёркивая их генетическую
исходность в отношении к позднейшим формам абстрактного мышления.
Сравнивая протоформу с общим представлением, как единицей
наглядно-образного мышления, он видит её значительно более ёмкой
гносеологически, более лишённой чувственности и актуальности. Если в
общем представлении дан единый, целостный образ, где наглядно даны в
слитной нерасчленённой форме чувственно воспринимаемые признаки
предмета, то в протоформе уже осуществлён процесс идеального
преобразования реального, целостный познавательный образ содержит
элементы развивающегося различения. Жданов подчёркивает, что
определённые признаки вещей выходят в протоформе на первый план, и
хотя они ещё не отвлекаются от целостного образа, но внутри него уже
отличаются от других признаков. Благодаря этому как бы преформируется
целостный чувственный образ, его содержание утрачивает, обусловленную
восприятием, пространственную и временную конкретность.
К постановке вопроса о протоформичности мышления, как собственно
гносеологической проблеме впервые приблизился И.Кант. Описывая в
«Критике чистого разума» продуктивную способность воображения, он видел
её сущность в приведении материала представления к понятию. Выступая
деятельным посредником, она была родственной как представлению, так и
понятию. Однако Кант придавал этой способности лишь инструментальный
характер, она не производила собственного опыта. В согласии с эмпиризмом
Кант полагал, что единственным источником знания является чувственный
опыт, и поэтому он отвергал возможность существования интеллектуальной
интуиции. К осознанию протоформичности мышления приближается Кант в
«Критике способности суждения» в описании природы эстетических идей.
Однако бедность собственного художественного опыта не позволила ему
выявить специфику новых мыслительных форм в полном объёме. Получив
импульс от Канта, немецкие романтики, обладавшие значительным опытом
художественного освоения действительности, достигли осознания
протоформичности мышления как необходимого этапа эволюции форм
мысли.
Подвергая критике гносеологическую ограниченность
просвещенческого рационализма, романтики приходят к выводу об
ограниченности понятийных форм мышления, не позволяющих ухватить всю
полноту и конкретность жизни. Так, Фридрих Шлегель, рассматривая
современное ему состояние духовной культуры, приходит к заключению, что
большинство смыслов в ней выражено в форме «готовых истин». При этом в
готовых истинах произошло как бы овеществление мысли, что негативно
отразилось на ней. Мысль застыла и отвердела, она изолировалась от
других мыслей. Свою задачу Ф.Шлегель видит в развеществлении мысли, а
это возможно путём разрыва с помощью парадокса сложившихся между её
элементами устойчивых связей и отношений. Это позволяло наполнить
мысль новым содержанием. Романтики предлагали черпать его путём
восполнения отвлечённого разума, т. е. абстактно-логического понятийного

108
мышления целостной жизнью духа, что проявлялось в стремлении к
осмыслению действительности при помощи художественных образов,
которые, в нашем понимании, можно интерпретировать как один из видов
протоформ мысли. Отсюда в стиле их творчества и все признаки установки
на мышление с помощью протоформ. Прежде всего, это требование

<< Предыдущая

стр. 19
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>