<< Предыдущая

стр. 2
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Г. Челпанова та інших. Істотне значення в цьому відношенні мала на початку
XX ст. видатна школа математичної логіки в Одесі та вплив ідей Львівсько-
Варшавської школи.
За радянські часи, особливо в 30-ті роки, логічна проблематика почала
розчинятись В діалектико-матеріалістичній методології, а в тому ракурсі, в
якому вона була пов'язана з формальною логікою, – заперечуватись.
Ситуація змінилась в післявоєнні роки, коли основний критичний запал
войовничих філософів-марксистів спрямовувався проти математичної (чи
символічної) логіки, а традиційна, арістотелева формальна логіка
оголошувалась матеріалістичною альтернативою логічним численням. Саме
така позиція була прийнята в ході дискусії з питань логіки в Київському
університеті ім. Т.Г. Шевченка в 1961 році.
З іншого боку, почала інтенсивно розвиватись діалектична логіка.
Проте відношення до неї не було однозначним. Одні філософи, виходячи з
думки про співпадання (тотожність) логіки, гносеології та діалектики,
тлумачили Ленінську формулу "не потрібно 3-х слів" як заперечення
7
дисциплінарного статусу діалектичної логіки (Ф. Москаленко, А. Аветисян та
ін.). Інші використовували ідею діалектичної логіки для розробки логічних та
гносеологічних функцій філософських категорій (П. Копнін, В. Шинкарук,
В. Павлов та ін. [5-8, 20, 29, 30]). Такий підхід фактично протистояв зведенню
філософської методології до 4-х рис діалектики (що були сформульовані і
Й. Сталіним) та стимулював розробку евристичного потенціалу філософських
досліджень. Тим більш, що діалектична логіка розглядалась не догматично, а
з погляду концепції категоріального синтезу, теорії творчості, методології
генетичного аналізу, принципу сходження від абстрактного до конкретного.
При такому розумінні діалектична логіка не протиставлялась
символічній логіці, а розглядалась як філософська база комплексного
використання формальних та змістовних підходів. Доводилось, що якщо
символічна логіка аналізує структури смислу, то змістовна методологія
доповнює цей аналіз розкриттям смислу структур [9].
Наочним виявом комплексного дослідження методологічних проблем
стала колективна монографія науковців Інституту філософії НАН України та
Київського університету "Проблеми мислення в сучасній науці". В ній
здійснена спроба "привести у певну систему філософські знання про
мислення, одержані в результаті узагальнення всього досвіду пізнання та
практики" [26; 14]. Інакше кажучи, поставлено завдання комплексного
узагальнення філософськими засобами даних нейрофізіології, кібернетики,
математичної логіки, психології, лінгвістики та семіотики. Його розв’язання і
дозволило авторам цієї праці розкрити інформаційні, семіотичні та логічні
аспекти мислення у нерозривному зв’язку з філософськими поглядами на
природу логічних форм та методів.
В даному плані заслуговував на увагу аналіз мислення як семіотичного
процесу дослідження логіко-категоріальних аспектів зв’язку мислення та
мови, висвітлення ролі аксіоматичного методу у побудові систем знання,
розрізнення форм мислення у структурному (в смислі логічних схем суджень,
умовиводів і теорій) та функціональному відношенні (категорія, ідея тощо). В
зв’язку з висвітленням питання про схеми інтеграції модусів силогізмів при
машинно-кібернетичному моделюванні мислення була поставлена важлива
проблема про можливість експериментального одержання нових логічних
форм і розвитку експериментальної логіки взагалі.
Ідея про те, що сучасна символічна логіка (при усьому своєму тяжінню
до математизації) припускає змістовно-філософську трактовку, мала істотне
методологічне значення. Фактично йшлось про так звану (за міжнародною
термінологією) "філософську логіку". Але як би не називали логіку, що
аналізує зміст та смисл формальних конструкцій, вона дозволяла ввести в
теорію мислення та його форм генетичні підходи, принципи категоріального
синтезу і евристичного пошуку, засоби семантичного моделювання та
комунікацій, вчення про істину та інтерпретацію, інтертеоретичний та
метамовний погляд на інтегративні структури знання, що можуть бути
співставлені з окремими науками чи навіть науковою картиною світу.
На проблемному полі філософської логіки в Інституті філософії НАН
України почалась розробка ідей логічного аналізу пізнавального процесу. Це і

8
визначило постановку питання про створення нового логічного напрямку –
логіки наукового дослідження, як комплексної проблематики. В 1962 р. почав
працювати колектив дослідників Києва, який створив фундаментальну
наукову працю “Логіка наукового дослідження”. В ній були проаналізовані
важливі закономірності творчого мислення і розкриті логічні межі їх
експлікації. "Нема логіки відкрить, – вказували автори, – але поза логікою
нема і жодного відкриття". Розглядаючи логічний аспект наукового мислення
як закономірність його руху до істини, українські дослідники провели
системний аналіз основних фаз наукового пошуку та основних категорій
розвитку наукових теорій: проблеми, факту, абстракції, гіпотези, дедуктивної
системи, інтерпретації та пояснення, комплексів наукових теорій, методів та
логічних структур науки, наукової картини світу та світогляду.
Важливою особливістю "Логіки наукового дослідження" [17] було те,
що в ній центральним об’єктом логічного вивчення постав процес розвитку
наукової теорії, виявлення її лімітів та засобів точної оцінки. Якщо до того в
центрі уваги логіки та методології науки знаходився головним чином лише
один логічний принцип переходу від старої до нової – принцип
відповідальності, то в ці праці були висвітлені усі основні принципи організації
та трансформації теорій сформульовані відносно них правила застосування
перманентності, поєднання ідеальних елементів, розкрито логічний зміст
принципу доповняльності, правил заборони та ін. Були виявлені категоріальні
структури трансформації теорій та вперше логічно проаналізовано структуру
наукової картини світу та світогляду. Логіка наукового дослідження була
високо оцінена в науковій пресі країни та за кордоном .В 1968 р. позитивна
рецензія на цю монографію звилась в "Journal of symbolic logic", а в 1969 р.
вона була перевидана в Берліні. В цілому монографія істотно сприяла
піднесенню міжнародного авторитету досліджень українських філософів .
Накреслені в "Логіці наукового дослідження" основні проблеми логіко-
методологічного аналізу сучасного наукового мислення розроблялись в
подальшому у двох взаємопов’язаних теоретичних перспективах, що
окреслені працями співробітників відділу логіки наукового пізнання інституту
філософії НАН України. Перша з них пов’язана з питаннями дослідження
логіко – гносеологічних закономірностей наукового знання (П.В. Копнін,
С.Б. Кримський, П.Ф. Йолон, А.Т. Артюх). Друга – з аналізом мови науки
(М.В. Попович, Е.Е. Лєдніков, С.О. Васильєв).
В циклі праць П.В. Копніна [5-8] була послідовно розвинута ідея про
необхідність розширення предмету логіки за межі вивчення елементарних
форм мислення (понять, суджень, умовиводів). Він вперше в існуючі
літературі охарактеризував специфіку форм мислення, форм пізнання і
логічних структур знання та розробив питання їх типології. Вчений найбільш
системно проаналізував такі форми пізнання, як теоретичне й емпіричне,
абсолютне й відносне, раціональне та ірраціональне, дискурсивне й
інтуїтивне, розсудкове і розумне; зробив істотне уточнення в розумінні
співвідношення чуттєвого та раціонального, емпіричного та теоретичного,
показавши, що останні виступають як ступені пізнання, тоді як чуттєве і
раціональне – це загальні моменти усіх фаз пізнавального процесу.

9
Розглядаючи знання як продукт не тільки конкретних наук, а й усього пізнання
в його філософських, світоглядних та естетичних аспектах, тобто на рівні
раціонального досвіту, закріпленого в системі мови. П.В. Копнін
проаналізував деякі, властиві йому, форми типу ідеї, гіпотези, філософської
категорії. В зв’язку з цим він висвітлив логіко-гносеологічні умови практичної
обективації знань, пов’язаних з функціонуванням ідеї, та розглянув гіпотезу
як форму переходу від імовірного до достовірного знання. П.В. Копнін одним
з перших в нашій літературі звернув увагу на необхідність аналізу систем
теорій, що дозволило йому поставити питання про логічну структуру науки.
Досить оригінально досліджувалась П.Ф. Йолоном проблема
системності наукових знань. Розглядаючи теоретичну систему як явище
більш широке, ніж наукова теорія, дослідник проаналізував найзагальніші
характеристики системності в процесі її становлення та функціонування.
Такий підхід дозволив розкрити логіко-евристичні функції вимоги єдності
предметної області теоретичних систем, їх синтетичності і оптимальності та
розглянути дедуктиво-аксіоматичні властивості теорій як експлікацію логічної
структури систем, тобто подолати ту абсолютизацію дедуктивної схематики
форм знання, коли вона з певного опису системних утворень перетворюється
на єдино можливий об’єкт логічного аналізу. Цінним наслідком цього
дослідження була спроба застосування основних теоретико-множинних
операцій для логічного аналізу відношень між теоретичними системами [3].
Ця проблема спеціально розглядається в публікаціях С.Б. Кримського,
який в контексті питань про можливість створення “числення теорій” виділив
особливі “логічні композиції” теоретичних систем та проаналізував деякі їх
типові лінійні та нелінійні схеми. Тим самим була здійснена експлікація
поняття “інтертеорія” та розглянута проблема макроструктури знання,
відмінних від елементарних форм думки. Ставлячи питання про можливість
переорієнтації логічних досліджень з аналізу традиційних структур
висловлювань на виявлення логічних закономірностей тексту ширше фрази,
дослідник розглянув його особливий логіко-лінгвістичній об’єкт маніфестації
знання. Це дозволило проаналізувати основні характеристики знання,
провести його типологію та дослідити проблему стилів і парадигм наукового
пошуку, висвітлити особливості інтерпретації як операції зворотної абстракції
[13-14].
Дослідження логічних закономірностей тексту ширше фрази пов’язане
з використанням не тільки засобів математичної логіки, а й апарату
структурної лінгвістики та алгебри. В даному відношенні розробка проблеми
знання змикається з іншим колом питань логіки наукового дослідження, який
репрезентується аналізом мови, науки. Ґрунтовне вивчення цих питань було
розпочате в українській філософський літературі працями М.В. Поповича [23-
25]. Виявляючи методологічне значення логіко-семантичної проблематики
аналізу наукових теорій, він показав, що вона є складовою частиною тієї
нової гносеологічної ситуації в сучасній науці, яка пов’язана з революцією в
природознавстві і, зокрема, з так званою «кризою очевидності».
Взагалі семантична проблема значення термінів та висловлювань
сучасної розвиненої теорії визначається неможливістю їх повного,

10
вичерпного зіставлення з даними чуттєвого сприйняття, з наглядно-
фіксованими об’єктами. В зв’язку з цим автор і дослідив засоби точного
аналізу смислу природничо-наукових тверджень у ситуаціях, коли звернення
до їх емпіричних денотатів виявляється неефективним.
Класичній логіко-семантичній схемі, яка припускає вихідну
безсмисловість, що використовується в теорії знаків, була протиставлена
конструктивна схема, що виходить з тези про "презумпцію осмисленості"
термінів і трактує логічні зв’язки як зведення задач одного класу до задач
іншого класу (зокрема емпіричних задач до теоретичних і навпаки). З цього
погляду труднощі точного аналізу смислу знакових виразів теорії зводяться
до врахування змісту вихідних термінів. Ним показано, що подальше
уточнення методів аналізу мови науки пов’язане з використанням ідей
симетрії, розробкою критеріїв тогочасності та розрізнення термінів чи
висловлювань теорії за смислом. Відповідно ним були узагальнені поняття
"доведення", "семантична інформація", "аналіз" і "синтез" стосовно ситуацій
неповної формальної експлікації знання.
В цьому ж контексті питання співвідношення теоретичної мови і мови
спостережень в зв’язку з теорією абстракцій, логічного вираження проблем
існування абстрактних об’єктів та поняття “теоретичний конструкт”
досліджував Е.Е. Лєдніков. Коректна постанова проблеми відношення
сучасної наукової теорії до дійсності, підкреслює дослідник, повинна
враховувати необхідність попередньої логічної реконструкції її змісту. При
цьому і з’являється можливість строгого формулювання онтологічних питань
наукової теорії, дослідження зв’язку онтологічного змісту теорій з її
виражальними здатностями, зведення онтологічних питань однієї
теоретичної системи до інших [15-16].
Філософський аспект проблеми відношення семантичної структури
мови до дійсності та її концептуальних моделей був розглянутий
С.О. Васильєвим в зв’язку з критичним аналізом гіпотези лінгвістичної
відносності Сепіра-Уорфа. Це дозволило розкрити методологічні питання
розрізнення мов не тільки за властивими їй засобами побудови
висловлювань, але й за механізмом систематизації інформації про зовнішній
світ, яка визначає словник мовних конструкцій [2].
Вивчення особливостей розподілення інформаційних характеристик в
системі "людина – світ" та їх мовного вираження може бути доведене до
аналізу реалізації можливостей вибору знаків з належними відтінками
значень, тобто до задач формування системи певних переваг в сфері
смислових нюансів. У цьому випадку, як показав Б.О. Парахонський, постає
проблема стилю мислення як питання про вторинні смислові нашарування
над мовномислительною діяльністю людини. Було доведено, що стильова
характеристика мислення, виражаючись в сфері мови через мовні глибинні
рівні організації контексту, через єдність семіотичного та семантичного
аспекту мовномислительної діяльності, визначається врешті-решт вибором
категоріально-понятійних засобів духовно-технологічного втілення певних
методів пізнання [21].


11
Отже, категоріальний аналіз виявляється цілком евристичним засобом
дослідження як самого знання, так і логіко-лінгвістичних підстав формування
його системно-семантичних характеристик. Нестандартне висвітлення цих
підстав у дусі логіки наукового пізнання було започатковане в Інституті
філософії НАН України А.Т. Артюром [1]. Ним було обґрунтоване поняття
категоріальної структури як результату триактової процедури об’єднання
двох категорій у третю з виходом на новий рівень експлікації одержаної
форми синтезу.
Дослідник показав, що категоріальні структури виступають логічним
каркасом смислоутворення предметних понять конкретних наукових теорій,
яке задає логіку руху теоретичних утворень науки. Так, концептуальна сітка
класичної механіки синтезується на категоріальній структурі:
причина наслідок
\ /
необхідність (випадковість)

Відповідно перехід класичної механіки у квантову є орієнтованим
структурою:
випадковість необхідність
\ /
можливість (дійсність).

В такому ракурсі одержує конструктивне висвітлення і саме вчення про
категорії, яке долає багато в чому дидактичні уявлення про ці форми.
Насамперед це стосується усталеного в педагогічній практиці погляду на
філософські категорії як всезагальні поняття. Адже найвизначніші мислителі
минулого, від Арістотеля до Канта та Гегеля, не обмежували категорії лише
формою понять, а розглядали їх в контексті синтетичних функцій усіх форм
мислення. Крім того, при трактуванні категорій лише як універсальних понять
важко розкрити їх евристичну роль в сучасних наукових теоріях.
Ці труднощі більш-менш природно долаються в логіко-гносеологічному
аналізі категорій, коли вони розглядаються як певні концептуальні системи
типу "якісної" чи "кількісної" мови, різних модальних мов, що розкривають
контексти функціювання категорій необхідності, можливості, випадковості
тощо, та темпоральних чи екзистенціальних логік. Вперше такий підхід було
реалізовано в колективних працях науковців Інституту філософії з питань
категоріального апарату науки [18-19]. Було показано, що, наприклад,
категорія кількості виступає не просто як поняття (у такій формі вона
усвідомлюється), але як певна кількісна мова. Ця мова охоплює цілу
концептуальну сітку визначень об’єктів у термінах "предикатів порівняння"
("більше", "менше", "дорівнює", "еквівалентно" тощо), відношень порядку,
екстенсивних та інтенсивних величин, понять конечності, безконечності,
дискретного та безперервного, міри, класів (множин), а також певних правил
оперування величинами типу правил рахування та вимірювання. Багаті
методологічні можливості використання категорій як спеціальних мов
демонструє розвиток некласичних логік, зокрема теорії модальностей.

12
Сполучені з певними природничо-науковими інтерпретаціями ці логіки
збагачують мови функціонування таких категорій, як "час", "існування",
"можливість", "необхідність", "випадковість", "причинність" тощо.
В рамках модальної логіки А.Т. Ішмуратовим було здійснено
перспективне дослідження засобів аналізу залежності істинностних
характеристик висловлювань від певної часової структури. Зокрема, ним
було проаналізоване припущення теорії часових контекстів про мінливість
істинного значення. Таке припущення потребує введення крім оцінок
"істинність", "хибність" третьої оцінки "змінює значення", тобто свого роду
формального аналізу гераклітової тези: "все тече". Відповідно, темпоральне
числення будується у вигляді трьохзначної логіки, синтаксичні та семантичні
властивості якої дозволяють досліджувати висловлювання про перехідні
стани. Така логіка дозволяє в свою чергу дати експлікацію понять теорії часу

<< Предыдущая

стр. 2
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>