<< Предыдущая

стр. 22
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

до іншого дає нам можливість уточнити характеристики визначених стадій.
Перший етап нами асоціюється з наочно-дійовим мисленням,
матеріалізованим у ритуалі, коли ручна мова повільно поступається звуковій.
Міф усвідомлюється як спадкоємець ритуалу, що диференціювався на
конкретні повсякденно-побутові напівконцептуалізовані фрейми й
абстраговані концептуалізовані міфи як прототипи художньої вербальної
творчості, що виділялися поряд з іншими прототипами мистецтва.
На превеликий жаль, переосмислення ролі й місця лінгвістичної
спадщини М.Я. Марра все ще не відбулося, хоч це вже вкрай потрібно. Автор
вузівського підручника із загального мовознавства М.П. Кочерган вкрай
негативно оцінює загальнотеоретичну спадщину ученого, стверджуючи, що
"попри зовнішню новизну" нове вчення про мову "насправді було поворотом
до мовознавства XVII-XVIII і початку ХІХ ст. Тут чітко простежується
спрощений вульгарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї" [12,
с. 125].
Викликає подив, що й В.О. Гречко, який позитивно сприйняв
стадіальність у співвідношенні мислення й мови в О.О. Потебні, у М.Я. Марра
за усталеною традицією стадіальність оцінює негативно й наголошує на
вульгаризаторській та антиісторичній її сутності. І це при тому, що сучасною
когнітивною лінгвістикою, а особливо синергетикою й лінгвістичним
детермінізмом, позитивно сприймається положення про єдиний процес
розвитку людського суспільства [7, с. 100], так званий глотогонічний
(мовотворчий) процес (за М.Я. Марром), а також те, що положення про
передування звуковій мові мови жестів та міміки, про синкретизм первинних

120
мовних знаків тощо на сьогодні вже підтверджені, що констатує
А.С. Зеленько [10]. Навіть до останнього критиковане в М.Я. Марра
положення про лінгвістичні універсалії на сьогодні уже дещо по-іншому
сприймається під кутом зору позитивного розв’язку питання про ізоморфізм
мовного та генного кодів [6, с. 28].
Впадає в око співзвучність автора підручника – україніста М.П. Кочерга
на і його попередника російського мовознавця В.М. Алпатова в негативному
ставленні до лінгвістичної спадщини визначного російського лінгвіста. Не
станемо в усьому опонувати М.П. Кочергану, а лише нагадаємо, що й
популярний нині генеративіст Н. Хомський сперся на принципи картезіанської
лінгвістики XVII ст.
Досить авторитетний мовознавець Н.Б. Мєчковська не без підстав про
загальнотеоретичну спадщину М.Я. Марра говорить як про "одну з
необережних, непідтверджених і в цілому не прийнятних глобальних гіпотез
про єдиний глотогеничний процес" [16, с.182]. Поверхове дослідження
палеосемантичного аналізу М.Я. Марра перегукується проблемно зі
становленням мікроструктурного, мега й макроструктурного аналізу лексики
сучасних мов.
Утворення слів – це, найперше, лексико-семантичний спосіб
словотворення, бо будь-яке слово утворюється від одного чи кількох інших
слів. Інші способи його не просто супроводжують, а матеріалізують. Інакше
уявити процес словотворення – значить знехтувати парадгматикою лексико-
семантичною підсистемою. Контамінація й редуплікація – різні конкретні
вияви, особливо прозорі в змістовому аспекті. Навіть запозичення – це, у
першу чергу, семантична взаємодія двох елементів – мікроелемента-слова і
цілісної системи, яка його сприймає, гармонізуючи цілісність семантичного
міні-тексту й вирівнюючи морфологічну й синтаксичну сполучуваність
Філогенетичний та онтологічний аспекти самі по собі виявилися
недостатніми, щоб пояснити появу свідомості у людині. Дещо зрушили
справу методика спроб, помилок та випадкового успіху, теорія умовних
рефлексів І.П. Павлова, що зважала на підсилюваний позитивний рефлекс,
та положення В. Келера, що утверджує тезу, ніби регулятором дій може стати
"з місця" інтегрована образна інформація про зв’язки й відношення об’єктів,
орієнтуючись на яку, тварини досягають мети, використовуючи обхідні шляхи
й предмети, що набувають функцій знаряддя [28, с. 221].
При врахуванні диференціації мови й мислення пізнавальна функція
пов’язується з мовою, а комунікативна – з мовленням, що робиться авторами
"Общего языкознания" після визнання пізнавального й комунікативного
мислення стосовно мови, а стосовно мови – пізнавальної й комунікативної її
функцій. У примітці на цій же сторінці твердиться, що саме внутрішня мова як
особливий вид мислительної діяльності постає як проміжна ланка між
пізнанням та спілкуванням [18, с. 386]. Цілком погоджуємося з констатованим
в "Общем языкознании": "...мислення не може витлумачуватися як щось
однорідне, однопланове. Воно включає річні компоненти, які по-різному,
різною мірою і різними формами пов’язані з мовою. Багатокомпонентність


121
мислення зумовлює, таким чином, й розчленований підхід до проблеми його
взаємозв’язку з мовою" [18, с. 382].
Саме ізоморфізм усіх типів мислення констатується фактично
авторами "Общего языкознания" за редакцією Б.О. Серебренникова [18,
с. 380] на тій підставі, що такі найпростіші, найелементарніші психічні
процеси, як абстрагування, узагальнення, притаманні сприйманню,
уявленню, що підтверджено експериментами О.Р. Лурії, О.М. Леонтьєва,
С.Л. Рубінштейна, Е.А. Асрапетяна та ін. [18, с. 380]. Це робиться у зв’язку з
можливостями передачі останніх вербальними засобами.
Філософський й лінгвістичний аспекти нами були сперті на
психологічний, що цілком узгоджувалося з принципами когнітивної науки,
когнітивної лінгвістики, синергетики й лінгвістичного детермінізму. Нами
береться до уваги, що першим, хто виділив внутрішню мову між мисленням
та мовою, був Л.С. Виготський, який фактично першим визначив й сутність
значення у мові, наголосивши на діалектичному характері його постання на
зіткненні сприйняття немовних предметів, речей, чиї закономірності взаємодії
з суб’єктом зумовили змістову сторону мовного знака значення, та немовних
звуків, що постали засобом вираження мовних знаків, відповідно значення у
мові.
Нагадуємо, що зіткнення мови й мислення поглиблено досліджував
М.І. Жинкін, який на основі експериментів обґрунтував наявність двох ланок у
механізмі людського мислення, наявність кодових переходів у внутрішній
мові (предметно-зображувального й рухомоторного мовного), а також те, що
думка може пов’язуватися безпосередньо з образом предмета, а не звуковим
образом, і лише в експресивному мовленні переходити з мови зображень на
мову звуків [18, с. 388].
Інший психолог, Т.В. Ахутіна, аналізуючи схему породження мови,
фактично визначає проміжні між мовою та мисленням ланки [2] цього процесу
і цілого ряду зарубіжних учених. При цьому виділяються мотив-задум,
внутрішньомотивний рівень стосовно семантичного глибинного,
синтаксичного, морфологічного й морфемного глибинного, нарешті,
фонетичного рівнів і відповідно цих же рівнів стосовно поверхневих структур,
тим самим поглиблюючи раніше констатований зв’язок мови й мислення за
допомогою внутрішньої мови. Зроблено це не лише дедуктивно-теоретично,
але й на матеріалі аналізу наслідків пошкоджень найрізноманітніших ділянок
кори головного мозку.
Процес мовної діяльності як компонент психічної діяльності
аналізується Т.В. Ахутіною. Авторка не обмежується виділенням між мовою
та мисленням внутрішньої мови, як і мотиву, й ускладнює перехід мислимого
в мовне цілим рядом проміжних етапів у вигляді пошуку структур
функціонального рівня, пошуку лексичних одиниць за значенням,
приписування їх функціональним структурам, а в аспекті позиційному –
побудову структур позиційного рівня, тобто фразових фреймів, що
визначають фразові наголоси й службові одиниці як зв’язані (флексії), пошук
лексичних одиниць за формою, приписування їх словам фразового фрейму,
приписування елементів фрейму позиціям в утвореному термінальному

122
ланцюжку. Вони доповнюються фонетичним рівнем, де деталізується
фонетична структура висловлювання як наслідок регулярних фонологічних
процесів, і нарешті, артикулярним, де відбувається перекодування матриці
різних ознак фонетичного рівня у "моторні" команди [2, с. 85]. Усе це стосовно
речення-синтаксеми як предикативної одиниці. Такі ж проміжні ланки мають
бути визначені при називанні, тобто стосовно номінативної одиниці, чого,
природно, у щойно згаданому дослідженні не зроблено з цілого ряду причин.
У Т.В. Ахутиної констатується, що різні процеси мовотворення
відбуваються паралельно, хоч всередині кожного з них визначається
послідовність. Відповідно саме ця авторка, посилаючись на І.А. Зимню,
фактично стверджує, що "процес послідовного формування й формулювання
(а не вербалізації) замислу за допомогою мови спрямований одночасно на
номінацію й предикацію" [2, с. 60-61].
Підсумовуючи главу, дослідниця, розрізняючи процеси сприйняття й
породження мови, наголошує на поступовій змінюваності засвоєння різних
форм мови у певній послідовності залежно від конкретних особливостей мов,
що нібито заперечує примітивне трактування про наявність вроджених знань
мови, а також те, що у якийсь невеликий проміжок часу номінативний
компонент випереджає синтаксичний та морфологічний предикативний,
підтверджуючи розмежування головних модулів і головних внутрішніх
механізмів мовлення [27, с. 182].
Розуміючи важливість визначення Л.С. Виготським значення слова (а
треба б мовити – ЗАС), М.Г. Ярошевський, підсумовуючи розділ "Судьба
слова в жизни мысли и путь к понятию" аналізованої нами книги про
Л.С. Виготського, посилаючись на того ж таки Л.С. Виготського, зокрема на
сторінку 375-ту третього тому зібраних праць його, відзначає, що думка
народжується не з іншої думки, а з мотивуючої сфери нашої свідомості, що
охоплює наші потяги й потреби, наші інтереси й нахили, наші афекти й
емоції, а тому набувають ключового характеру питання про рушійні начала
думки, про сили, що спрямовують її, бо за думкою стоять афективна й
вольова тенденції [28, с. 255].
Поглиблення уявлення про проміжні ланки між мовою та мовленням
актуалізувало потребу проаналізувати співвідношення раціонального й
почуттєвого у формуванні процесу пізнання, мови, з одного боку, а також
виявлення цього співвідношення у структуруванні змістової сторони одиниць
різних підсистем – з іншого. Цьому питанню ми присвятили окрему статтю,
надіслану до Дніпропетровська.
Це робилося й робиться когнітивною наукою, зокрема когнітивною
лінгвістикою в останні десятиріччя двадцятого століття, і це ж розв’язується
нами в аспекті лінгвістичного детермінізму. Так, як основоположне береться
положення про необхідність аналізу ментального й почуттєвого у становленні
не лише свідомості, але й значення в цілому у мові, лексичного денотатного
(прямо й очевидно) і менш очевидно й опосередковано десигнатного на
основі взаємодії ментального й почуттєвого компонентів, граматичного,
синтаксичного й вольового компонентів.


123
З приводу гармонії, раціонального й емоційного у мові доречно
говорить Ольга Федик: "Це абсолютно не означає, що мова – то насамперед
раціональне явище, навпаки, мова поєднує розум і душу в єдине духовне
ціле, де не може превалювати ні раціональне, ні духовне" [26, с. 273-274].
При всій набожності авторки і термінологічній нечіткості створюється
враження, що раціональне протиставляється не просто духовному
образному, а емоційному, душі.
Автори "Общего языкознания" цілком усвідомлено аналізують
утворення предикативних значень синтаксеми - речення (модальності,
часової співвіднесеності) на основі взаємодії ментального граматичного,
вольового й емоційно-оцінного компонентів [18], чого, здається, все ще не
зроблено ними при аналізі ставлення лексичного значення одиниць лексико-
семантичного рівня.
Лінгвістичний детермінізм спирається на визначальну роль у
становленні й функціонуванні психіки, світогляду визначеного З. Фрейдом
підсвідомого. Маємо бути дуже вдячними Л.Т. Левчук, яка, обґрунтовуючи
роль психоаналізу для розуміння художньої творчості, констатує: "Появі
особливої здатності людини – фантазії передує, за теорією З. Фрейда,
складний шлях розвитку людської психіки. Першоосновою психічного життя
людини Фрейд, як ми вже відзначали, вважає "позасвідомі душевні процеси",
які підпорядковуються дії принципу задоволення. Проте ці первинні душевні
процеси, видозмінюючись і вкриваючись найрізноманітнішими
нашаруваннями, поступово втрачають свою здатність викликати задоволення
[14, с. 68]. Усвідомлення ролі підсвідомого у процесі пізнання засвідчує
розвідка Г.О. Смоктій. Тут же витлумачується підсвідоме та визначається
співвідношення підсвідомого й свідомого [22, с. 27].
Доречно Г.О. Смоктій звертає увагу на те, що свідоме й підсвідоме по-
різному виражається [22, с. 30]. На жаль, не зовсім чітко авторка визначає
роль слова в усвідомленні й перетворенні підсвідомого у свідоме. Це
стосується рядків: "Усвідомлення пов’язане зі словом. Те, що проказане, вже
усвідомлене. Безумовно, у мовленні більшою чи меншою мірою наявний
елемент несвідомого, тому правильніше було б сказати, що структура й зміст
мовлення – це свідчення усвідомленості. Недоречності, обмовки, поклики,
дотепи, забування – не випадкові. У даному випадку хотілося б думати, що
названі мовленнєві явища на синтагматичному рівні виражають підсвідоме.
Але ж й синтаксично правильні конструкції "Сонце сходить", "Серце мліє",
"Душа болить" виражають неусвідомлене, але ніяк не свідоме.
Аналіз К.С. Лаухіним міфологічної свідомості, міфа на початковому
етапі становлення людини й сучасного міфа, відношення міфа й науки, міфа
й філософії, міфа й релігії дають підстави витлумачувати міфологічний
світогляд як основний, основоположний і перший світогляд людини
первісного суспільства й пам’ятати, що всі узагальнення у міфі обмежуються
чуттєвими уявленнями [13, с. 191].
Під цим кутом зору нелогічна класифікація частин і часток мови
(повнозначних і службових), де не знаходиться місця вигуку, стає
осмисленою, бо розряд вигуків асоціюється з мовними одиницями як засобом

124
вираження почуттів. Зрозуміло, що цей розряд лексем має передувати своєю
з’явою повнозначним частинам мови, диференційованим за типом лексичної
предметності (імена з предметністю, прикметники з ознаками і т.д.).
Пояснюються й вторинність появи неповнозначних слів, вторинність значення
прийменників, сполучників тощо на основі його опосередкування через
предметне значення. Стає зрозумілим характер так званих лексико-
граматичних категорій роду, числа іменників у порівнянні з суто граматичним
характером граматичних категорій прикметника. А відповідно стає
зрозумілою еволюція постання й ієрархія морфологічних та синтаксичних
граматичних категорій. Одразу зауважимо, що це пояснює й появу
синтаксичних категорій в еталона-синтаксеми (простому двоскладному
непоширеному реченні) як предикативній мовній одиниці категорій
модальності, часової й особової співвіднесеності, а також його структурних
варіантів – категорій вставності, відокремленості, звертання, однорідності.

Література

Ардентов Б.П. Мысль и язык. / Б.П. Ардентов. – Кишинёв, 1965.
Ахутина Т.В. Порождение речи. Нейролингвистический анализ синтаксиса. /
Т.В. Ахутина. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1989.
Буржуазная философия ХХ века. – Политиздат, 1974.
Воронин Д.И. Катарсис и творчество: психолингвистический подход к
проблеме эстетического воздействия. / Д.И. Воронин. / Проблема
викладання й вивчення російської мови в школі й вузі на сучасному етапі.
/ Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Ніжин: Вид-во
НДПУ ім. М.Гоголя, 2003.
Выготский Л.С. Мышление и речь. / Л.С. Выготский. – М. – Л., 1955.
Гемкрелидзе Т.В. Бессознательное и проблема структурного изоморфизма
между генетическим и лингвистическим кодами. / Т.В. Гемкрелидзе. //
Бессознательное. Многообразие видения. – Новочеркасск: Агентство
САГУНА, 1994.
Гречко В.А. Теория языкознания: Учеб. пособие. / В.А. Гречко. – М.: Высш.
шк., 2003.
Жданов Д.А. Возникновение абстрактного мышления. / Д.А. Жданов. –
Харьков: Изд-во Харьковского ун-та, 1969.
Зеленько А.С. Спадщина світового значення. Одна з жертв ідеологізації у
колишньому Радянському Союзі. /А.С. Зеленько. /До питання про нове
прочитання спадщини акад. М.Я. Марра. // Бахмутський шлях, 1996. – №1-
2.
Зеленько А.С. Нове прочитання лінгвістичної спадщини М.Я. Марра (з
приводу книги Л.В. Алпатова. История одного мифа. Марр и марризм.
/А.С. Зеленько. – М.: Наука, 1991. // Бахмутський шлях, 1998. – № 5.
Зеленько А.С. Проблеми семасіології (від класичної описової через
когнітивну до лінгвістичного детермінізму). / А.С. Зеленько. – Луганськ:
Альма-матер, 2001.


125
Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. / М.П. Кочерган . – К.:
Видавничий центр "Академія", 2003.
Лаухин К.С. Мифологическое сознание – феномен общественного сознания. /
К.С. Лаухин. // Філософські дослідження. Збірник наукових праць

<< Предыдущая

стр. 22
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>