<< Предыдущая

стр. 28
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

межами можливого з точки зору фізики "земних" енергій, вчені прагнуть,
спираючись на інтегровані колосальні здобутки фізики, математики та
багатьох інших наук як на базис достовірності, уявити і зрозуміти "в деталях"
мегаоб’єкт-Всесвіт, а саме як ціле, частиною якого є "земна" фізика. Цей
метод дослідження реальності цілком обгрунтовано можна назвати
герменевтично-раціональним. Його поява говорить про те, що людина стоїть
перед вибором: або визнати свою неспроможність пізнавати далі Всесвіт, або
замінити традиційний об’єкт-"постав", як сказав би Гайдеггер, на нову
інтегральну герменевтично-раціональну цілісність. Звернення до
герменевтики – головне в методологічній ситуації, яка склалася в новітній
космофізиці і в деяких інших авангардних галузях науки.
Видатні герменевти-філософи намагались створити щось подібне в
історико-гуманітарній сфері, де в свій час виникла аналогічна проблема
зниклих об’єктів дослідження і де так само, як і в космофізиці, залишалося
154
лише досліджувати їх сучасні релікти – міфи, передсуди, перекази, тексти та
інші залишки матеріальної та духовної культури. Тоді в цілому завдання
перетворити розмиті методи історико-гуманітарної сфери у герменевтично-
раціональні методи, подібні строгим методам природничих наук – створити
універсально значущий історичний органон, виявилося нерозв’язним. Шлях,
яким йшли герменевти, полягав у спробах звільнитись від онтологічних
ускладнень, пов'язаних з прийнятим наукою поняттям об'єктивності.
Більшість "каверзних" питань при цьому просто оминалася. Проте, як показав
більш глибокий аналіз, таке самоусунення непродуктивне і принципово
суперечить природі герменевтики, в якій закладені можливості розв’язання
саме такого роду питань. Її категоріальний апарат сформований так і
націлений на те, щоб розкривати, як казав Гайдеггер, можливості
"найвихіднішого пізнання"; а в її методах приховані такі передумови пізнання,
які "перевершують ідею строгості найточніших наук" [1, с.153]. Правда, ці
можливості розкриваються за умови дотримання строгої фактуальності
контексту дослідження. Вже основоположне для герменевтики поняття
колової структури відкриває позитивну можливість пізнання лише за умови
усвідомлення того, що перше й останне завдання тлумачення полягає в
тому, щоб його найтонші переднаміри і передбачення в розробці наукових
тем визначалися не випадковими осяяннями і популярними поняттями, а
гарантувалася самими фактами.
Ситуація в фізиці і космофізиці щодо спроб "оминути" каверзні
онтологічні питання історично була аналогічною ситуації в гуманітарній сфері.
Фізики, втім як і представники інших дисциплін, і досі залюбки "ізолюють" такі
питання від основоположних ідей своєї науки. Для цього вони виробили низку
спеціальних прийомів і до останнього дотримуються усталених поглядів на
реальність. За великим рахунком весь шлях побудови теорій у будь-якій
галузі науки можна було б інтерпретувати як уперте "відсторонення" від
такого роду проблем, яке відомий фізик Р. Фейнман влучно назвав
"замітанням сміття під килим". Такий консерватизм цілком обгрунтований
прагненням до об’єктивності і наступності знання. Але так було доти, доки
фізичні теорії задовольнялись "земними енергіями" і могли обходитися без
космології.
Ситуація в космофізиці різко змінилася, коли ідея об’єднання всіх
відомих сил природи привела до розуміння того, що фізика "земних енергій" –
це ще не вся фізика, що існує суперенергетична реальність, яку можна
описати лише за допомогою системи фізичних величин, винайдених
М. Планком, тобто планківської мови відповідних супертеорій, а також
враховуючи космологічні релікти і довільні космологічні сценарії їхньої появи.
Відтоді мова і герменевтика перестали виконувати допоміжну роль
інструменту "замітання інтелектуальних невдач під килим", тому що земна
фізика і фізика Всесвіту нерозривно злились в описі подій і сил природи як
частина і ціле єдиного герменевтичного сценарію. Настав час не просто
генерального прибирання, а сценарно-герменевтичного творення реальності
Всесвіту, гармонійного ув’язування всіх накопичених в фізиці недоречностей.
Кожен, хто нині береться показати, як виник і розвивався Всесвіт, тепер за

155
всіма правилами й принципами герменевтики багаторазово "програє" і
уточнює сценарії розвитку подій в історії Всесвіту. І кожного разу,
відштовкуючись (як від частини) від достовірного знання новітньої фізики
елементарних частинок і космології, він намагається уявити і математичними
методами відтворити ціле Всесвіту, а знайшовши певне узгодження історії
космічних подій, прогнозувати конкретну феноменологію, доступну для
спостереження і експериментування з нею в земних умовах.
Нинішня ситуація відрізняється від тодішньої ситуації в гуманітарній
сфері тим, що історично фізика виявилася більш підготовленою до неї. На
основі зростаючого масиву високоточних математичних методів і
теоретичних суперметодів в новій фізиці тривалий час формувалася (перш за
все в квантовій механіці та релятивістській фізиці періоду становлення їх
розуміння), а в новітній остаточно сформувалася (в теоріях суперсиметрії,
супергравітації тощо) строга екзегеза, яка відповідає зазначеній вище вимозі
Гайдеггера; і тому її "перетворення" якщо не в органон, то у щось подібне, не
таке вже й несподіване. Як відшукати органон для экзегези? Як обгрунтувати
історичні науки перед лицем наук про природу? Як залагодити суперечку між
суперницькими інтерпретаціями? – всі ці питання П. Рікера не усуваються, як
це було в класичній герменевтиці, а набувають нового змісту. Ідея, на яку
спирається новітня фізика, полягає в тому, що її герменевтика широко
асимілює раціональність конкретних галузей і сфер діяльності людей, навіть
далеких від власне фізики. При цьому екзегези окремих галузей і сфер
інтегруються в загальне людське розуміння світу, безвідносно до того, в якій з
них конкретно знаходить (реалізує) себе людина: в принципі вона так або
інакше розуміє "все".
Це "переливання" розуміння з однієї галузі або сфери діяльності
людей в іншу, у тому числі наукову, дозволяє накопичувати в будь-якій з них
досвід раціональності (саме як розумності) у найширшому сенсі цього слова.
А це, у свою чергу, дозволяє там, де це можливо, спираючись на високоточні
методи, будувати теорії і шукати явища там, де їх не можна було відшукати
традиційним шляхом. Звичайно, "новий органон" і тут не є тотожним
природничо-науковим методам, але як досвід раціональності у поєднанні з
останніми дає цілком конкретні результати в обраній галузі практики.
"Послідовність властива будь-якому вигляду розумності, в тому числі і
технічному, при якому постійно намагаються раціонально слідувати
обмеженій меті. Однак поза раціональністю мети, що технічно
оволодівається, послідовність по-справжньому відіграє свою роль тільки в
практичному досвіді" [2, с. 635]. Тут вона має значення смислової
континуальності, яка розширює компетенцію герменевтичної рефлексії,
традиційно обмеженої до так званої "культурної традиції", до такого
зрозумілого людині, що зроблене лише нею самою. Герменевтична
рефлексія доводить, що в новому контексті раціональності континуальний
смисл досвіду будь-якої галузі для понятійного розуміння невичерпний. "Те,
що я розвивав проблематику універсальної філософської герменевтики на
критиці естетичної свідомості і на рефлексії про мистецтво – а не відразу ж
на так званих гуманітарних науках,— писав Гадамер, – ні в якому разі не

156
означає відходу від методичної вимоги науки, а навпаки, є першим
вимірюванням широти того радіуса дії, який мають герменевтичні проблеми і
який не стільки відрізняє відомі науки як герменевтичні, скільки висвітлює
зазделегідь впорядковані межі для будь-якого використання методів науки"
[2, c.638]. Досвід окремих галузей, трансформований герменевтичною
рефлексією, стає переддосвідом, провідним "медіумом всього розуміння"
(Гадамер).
В процесі герменевтичної інтеграції основним є аксіологічна тенденція
піднесення модифікованого ідеалу (ідеології) раціональності до основної
ознаки активності homo sapiens. Кожного разу, створюючи новий вид
діяльності, людина відкриває по суті новий світ, новий вимір свого існування,
а з ним — нову раціональність, аксіологічно обумовлену як новий напрямок
виживання. Недаремно навіть фізико-космологічний дискурс врешті-решт
герменевтично обертається навколо факту існування життя, проблеми
виживання людства, збереження виміру свідомості як смислової основи
фізичної світобудови. Герменевтичний підхід не протиставляє
екзистенціальне і раціональне, не відкидає джерела "філософії життя", а
навпаки, закликає до методологічного об’єднання всіх видів життєдіяльності,
знімає протистояння логіко-дискурсивного мислення і проявів людської
екзистенції, споглядання, інтуїції тощо. Герменевтика робить релевантними
раціональні методи і в природничонауковій і гуманітарній сферах. Цей
контекст обумовлює те, що врешті-решт "вся наука включає в себе
герменевтичний компонент" [2, c.624]. Герменевтичний альянс означає, що в
новому аксіологічному контексті раціональності світ має незліченні, часто
протилежні тлумачення і смисли (перспективи).
Розриви "світових перспектив", які змушують нас до часу "замітати
інтелектуальні невдачі" під килим, на думку Гайдеггера, спричинені
вихолощуванням з раціонально-смислової структури людського суспільства
основи основ усього сущого – буття в світі. За Гайдеггером, це почалося в
епоху метафізики, коли світ перетворився на "образ", а суб'єкт почав
виступати не в якості "Я", а як субстрат, став не ego, а sub… (тим, хто збирає
всі речі, щоб зробити з них основу, підмурок). Завдяки Декарту, суб'єкт як "я-
сам" став центром, а світ – образом, картиною. Цей світ був затребуваний
наступними епохами розвитку технологій, як те, що з'являється перед нами і
чим можна розпоряджатись, що людина завжди може утримувати перед
собою як уявлення. "Епоха, яка називається Новим часом, сприйняла
основну рису своєї історії з того посилу долі буття, в якому буття посилає
себе як предметність і таким чином подає суще як предмети" [3, c.141].
Людина перетворилася на суб'єкта, а світ звівся до уявлення. Людина сама
виводить себе на цю раціоналізовану сцену, на якій і світ повинен з'являтися,
пред'являти себе, робитися образом.
Як відмічав Гайдеггер, слово "предмет" є історично неточним
перекладом латинського obiectum. Його краще перекладати як "кидок
навпроти", бо воно говорить про те, що щось кидається назустріч
представляючому суб'єкту, і саме завдяки його наявності. В Новий час в
значенні слова "об'єкт" одночасно вміщується не лише щось кинуте, але й

157
отримане в розпорядження за допомогою наступного розгляду, не лише
уявлюване, а й доставлене тому, хто уявляє, щось. Такий спосіб
присутності визначається за допомогою надання основи чомусь такому, що
стоїть навпроти, тобто за допомогою предметности. І оскільки об'єкт
перестає бути просто уявленням суб'єкта (в об'єкті назустріч суб'єкту
кидається і підноситься щось), то і переклад obiectum словом "предмет" має
право на існування [3, c.141-142]. Спосіб, яким буття посилає себе, полягає
не тільки в тому, що буття виявляється як предметність, але і в тому, що
буття визначається в області суб'єктивності розуму, і тільки в ній. Умови
можливості предметів, їх достатня основа, ratio sufficiens є Ratio, самим
розумом. Всяка предметність предметів, тобто всяка об'єктивність об'єктів
покоїться в суб'єктивності, але не в звичайному значенні, а в значенні
сутнісної законності основ можливості якого-небудь предмета. Суб'єктивність
має на увазі не якийсь суб'єктивізм, а спосіб доставлення вимоги положення
про основу, внаслідок якої сьогодні вступила в права космічно-атомний
епоха, коли в скаженому темпі зникають особливість, окремість і значущість
чогось одиничного, а на їх місце приходить тотальна уніфікація. Все це
покоїться в посилі долі буття як предметности для суб'єктивності розуму, для
Ratio, визначеного за допомогою principium rationis, владна вимога якого
розв'язує руки універсальному і тотальному розрахунку всього, що піддається
численню [3, c.140].
У гайдеггерівському плані це означає, що основна риса Dasein, якою є
людина, визначається буттєвим розумінням. Останнє означає, що людина,
згідно зі своєю суттю, вміщена у відкритий проект буття і піддана такого роду
розумінню. Тільки завдяки тому, що людина стоїть в "просвіті буття", вона є
мислячою істотою. Суб'єкт-об'єктне відношення, витлумачене як образ, як
картина, як бачення приховує приналежність гайдеггерівського Dasein буттю,
затіняє процес істини як розкриття цієї онтологічної приналежності. Саме в
цьому напрямку цивілізація приборкує претензії свідомості, позбавляючи її
власного центра ("Я") за допомогою "наукового пізнання". Історія людства
останніх століть – це історія все більшого віддалення людини від "Я". Щоб
людина могла скористатися своїм даром розуму, потрібно змінити основну
інтенцію людської свідомості, зорієнтувавши її на буття і розуміння його
інтерпретації. Інструментом для цього може бути філософська герменевтика,
яка може і повинна показати, що весь раціональний дискурс започаткований
в бутті в світі. "Спочатку ми маємо буття в світі, – пише Рікер, – потім ми
розуміємо його, потім інтерпретуємо і вже потім говоримо про нього" [4,
c.411-412]. Кругоподібний характер цього ланцюга, однією з ланок якого є
раціональність, не утворює порочного кола, бо це — живе коло вираження
буття.
Власне, раціональність як герменевтичний дискурс давно прокладала
собі дорогу. Радикальним чином змінила ситуацію спроба постановки на
місце епістемології інтерпретації гайдеггерівської онтології розуміння.
Йшлося про те, щоб відмовитися від прирівнювання герменевтики до методу
наук про природу, розробки методів розуміння в рамках аналогічних
припущень і рішуче вийти із зачарованого кола суб'єкт-об'єктної

158
проблематики. Однак така зміна відносин між розумінням і буттям на ділі
означала їх тісне переплетення, тому що розуміння ставало вже не способом
пізнання, а способом буття, яке існує, розуміючи. Відтак, писав Рікер, "задача
полягає не в тому, щоб укріпити історичне пізнання перед лицем фізичного
пізнання, а в тому, щоб, заглиблюючись в аналіз наукового пізнання, взятого
в його найзагальнішому вигляді, дійти до зв'язку історичного буття із
сукупним буттям, який був би більш первісним, ніж суб'єкт-об'єктне
відношення, на якому будується теорія пізнання" [4, c.10].
Витоки сучасного герменевтичного підходу починаються з
феноменологічного кроку Гуссерля до онтології розуміння, раціональності
"життєвого світу", до того пласту досвіду, який передує суб'єкт-об'єктному
відношенню і ставить на місце суб'єкта живу істоту, яка має горизонтом своїх
намірів весь світ. Гуссерль показав, що до об'єктивності існує горизонт світу,
до суб'єкта теорії пізнання – дійсне життя; і сам суб'єкт, який має в своєму
розпорядженні об'єкти, є похідним від цього дійсного життя. Тим самим
звільнилося і стало "видимим" поле значень, що передують створенню
образу математизованої природи. Як тільки ми поставили під сумнів, що
повсякденний навколишній світ має тільки ті буттєві значення, які йому
надали наш досвід, наше мислення, наші оцінки в звичних модусах
значущості (достовірності буття, можливості тощо), як тільки ми усвідомили
цей світ як "передумову" мислення, нашого універсального і теоретичного
інтересу, перед нами розкривається нескінченність феноменів нового
вимірювання [5, c.132-144].
Цей відкритий Гуссерлем вимір є надзвичайно суттєвим для
обгрунтування раціональності герменевтичного пошуку напрямків
дослідження в науках, які переступили межу звичного дослідного пізнання.
Будь-який досягнутий в цьому смисловому розгортанні герменевтичний
феномен сам вже несе в собі імплікації значення і значущості, тлумачення
яких веде потім далі до появи нових і нових феноменів. Смислова сфера
діяльності інтелекту не повинна обмежуватися математично розчисленою
мертвою матерією, машинами та механізмами, скерованими на досягнення
мети будь-якою ціною. Вона повинна доповнюватись дійсно людським
ставленням, і не лише до собі подібних, але й до природи. В такому випадку
"життєвий порив" А. Бергсона, життя, живе, інтуїція, навіть релігійне осяяння
природно вкладаються в Раціональність з великої літери. Така
раціональність, яка вбирає в себе увесь досвід життя суспільства, виражений
у "розумних" нормах, перекидає місток між раціо як скороченням шляху до
мети і розумінням Всесвіту і нашого місця в ньому, а звідси – до
герменевтичної інтенціональності, до можливості герменевтичного пошуку
феноменів або раціональності герменевтики.
Природа жива і нежива в такому разі знаходить мову, набуває
здатність говорити з нами, вона вже не чужа нам і становить суттєву частину
нашого світу. Гуссерлівський "життєвий світ" і дільтеєвське "життя" як
широкий духовний процес, що містить потоки відчуттів, бажань, переживань,
сприйняття тощо, стає герменевтичним цілим, і разом з тим вкладається в
контекст раціональних категорій мислення. А ми на вершині самосвідомості

159
стаємо спроможні відповісти на запитання, як в сучасну епоху можливе
розуміння навколишнього світу, як в цій тканині розуміння втілюється істина
буття. На місце утилітарної системи загальної корисності, "голої"
ефективності (правильне лише те, що функціонує) стає "загальне"
герменевтики, яке об’єднує науковий метод аналізу і філософські істини,
враховує в одній смисловій формулі динаміку безпосереднього визначення
скінченної частини і опосередкованого (дивінаційного) визначення
нескінченного цілого. Тільки у випадку взаємного опосередкування частини
цілим і цілого частиною, сучасного історичним, і навпаки, герменевтична
діяльність людського духу сягає справжнього розуміння, стає продуктивним
відношенням. Злиття цих горизонтів на фоні усвідомлення інтерпретатором
власної історичної обумовленості, підкреслював Гадамер, приводить до
продуктивного утворення нового "горизонту" розуміння подій [2, c.363]. Це
взаємне опосередкування, за Гегелем, є єдиним шляхом до Істини. Воно
знімає напругу між істиною і науковим методом.

<< Предыдущая

стр. 28
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>