<< Предыдущая

стр. 3
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

типу: подія, часовий потік (ланцюг подій), системи відношень між подіями
("час"), міри часу, процесу (пов’язаних подій), еталонного періодичного
процесу (годинник), календаря (годинника з фіксованим початком
підрахунку), діахронних модальностей, часових структур та діаграм [4].
Розглянуті напрями та результати логічних досліджень, що були
проведені в Інституті філософії НАН України у 60-80-ті роки, дають підставу
для заключення про взаємодоповнюваність цих досліджень з погляду
розкриття евристичного потенціалу логіки в широкому філософському
контексті висвітлення пізнавального процесу та структур наукових знань. В
такому ж напрямі, але з врахуванням теорії індуктивної логіки та методології
системного аналізу, плідно працювала, починаючи з 60-х років, Одеська
група філософів-логіків. Для їх праць характерна постановка філософських
проблем при постійній увазі до спеціальних, прикладних аспектів логічних
досліджень. Істотні результати в цьому напрямі були одержані А.І. Уйомовим
та його учнями, які створили оригінальну концепцію системних параметрів як
визначальних чинників системоутворення та побудували спеціальну
тернарну мову аналізу систем, що базується на категоріях річ – властивість –
відношення.
В працях А.І. Уйомова [27-28] були досліджені шляхи та можливості
виходу логіки за межі аналізу відносно простих типів логічних систем знання,
що будуються з однопорядкових елементів за допомогою комбінаторних
правил їх перетворення. Під цим кутом зору особлива увага була звернута на
метод моделювання як засіб, що враховує не тільки формальні, а й змістовні
аспекти знань. Одним з перших в філософській літературі А.І. Уйомов
дослідив логічні основи моделювання, логічні структури умовиводів, в яких
засновки відносяться до одного об’єкта, а заключення – до іншого, та логічні
критерії ототожнення і переносу різних відношень чи властивостей. Виходячи
з розуміння моделі як аналогу прототипу, він показав, що вказані умовиводи
відповідають висновкам за аналогією. В цьому зв’язку були виявлені близько
50-ти видів логічних структур аналогії та проаналізовані умови достовірності
знання, яке одержують за їх допомогою.
Не менш важлива процедура логічного аналізу знання була
досліджена в працях В.М. Костюка, який в контексті теорії індуктивної логіки

13
розробив питання вибору та підтвердження гіпотез в науковому пізнанні [10-
12]. Було показано, що індуктивні міркування не будуються за схемою
логічного доведення, тобто переносу істинності з засновків на висновок, як це
здійснюється в дедуктивних умовиводах. Місце засновків у індуктивних
міркуваннях посідає свідчення, а місце висновку – емпірична гіпотеза. Тому в
індукції як логічної форми головним є не умовивід, а особлива процедура
підтвердження.
В цьому зв’язку автор докладно проаналізував правила вибору гіпотез,
які засновані на різних функціях підтвердження і розкривають специфіку
індуктивної логіки на відміну від теорії імовірностей, на що досі не було
звернено належної уваги. Обґрунтовуючи логічний статус теорії індуктивних
міркував, він показав, що поняття виведення, слідування, доведення
відповідають не індукції як такій, а тим численним, які будуються для аналізу
логічних властивостей підтвердження. Числення індуктивних модальностей,
що були побудовані дослідником, виявились, як й усякі логічні числення,
дедуктивними, що дозволило усунути протиставлення дедуктивної та
індуктивної логіки і розглянути останню як окремий випадок модальної логіки.
Взагалі в дослідженнях з некласичних логік в українській філософській
літературі підкреслювалась універсальність модальної логіки як теорії, що
містить в собі як складову частину стандартну формальну логіку. На відміну
від останньої модальна логіка розширює можливості синтаксичного та
семантичного обґрунтування класів висловлювань відносно необхідності та
випадковості, причинності та руху, простору і часу, повинності та дозволу,
норм і оцінок, станів, що проміжні між знанням та незнанням. тощо. В даному
відношенні заслуговує на увагу перший в українській літературі
монографічний виклад модальної логіки, що його було здійснено
В.М. Костюком [12]. В цьому виданні розглянуті нетривіальні аспекти теорії
модальностей, пов’язані з деонтичною, індуктивною та епістемічною логікою.
Зокрема досліджувались на основі поняття імовірності варіанти логіки
нечітких понять як теорії, що дозволяє аналізувати ступені необхідності,
повинності, взаємовідповідності емпіричних гіпотез, а також широкий клас
задач аналізу природної мови.
Отже, в 60-80-ті роки дослідження логічних проблем в українській
філософській літературі стають різнобічними і характеризуються широким
спектром питань – від вивчення методології розвитку сучасного
природознавства і філософського аналізу дедуктивних засобів пізнання до
проблем теорії індукції, системології, моделювання та побудови спеціальних
логічних числень. Особливо важливим тут треба визнати розкриту
перспективу модальної логіки.
Якщо класична математична логіка фактично увійшла до складу
математики, то дослідження в галузі теорії модальності дали нові можливості
синтезу спеціально логічних та філософських підходів. З одного боку,
модальна логіка дозволила побудувати логічні числення, що сприяли аналізу
часових контекстів, мови теорії раціональності і категорій, розробці теорії
аргументації та розкриттю особливостей доведення в різних галузях знань, а
з іншого – вона впритул підводила до аналізу текстів як способу маніфестації

14
знань та їх розуміння. Саме тут і виникають питання комплексного
застосування оцінок, які виходять за межі істинності та хибності й потребують
врахування певних цінностей та культурних норм, в тому числі значень типу
"доведено" чи "недоведено", "зрозуміло" – "незрозуміло" тощо. У даному
відношенні характерним результатом комплексного дослідження з питань
логіки та методології науки в Інституті філософії НАН України постає
колективна праця “Розуміння як логіко-гносеологічна проблема” [22].
У цій праці, вперше в нашій літературі, розуміння було розглянуте не
тільки як психологічний феномен, але і як особлива "координата" духовного
та практичного освоєння світу, як певний спосіб подання смислу (і,
відповідно, прийняття тверджень в науці), що має інтерсуб’єктивні онтологічні
основи у системі культури. При такому підході розуміння виступає у
специфічному вигляді, коли воно не співпадає з пізнанням та тлумаченням, а
потребує особливої логіки із специфічною системою оцінок та норм.
Важливою рисою згаданого дослідження було те, що в ньому розуміння не
зводиться до одного різновиду, а розглядається у певній типології своїх
форм. З цього погляду розуміння було досліджене, насамперед, як
комунікативний процес у всіх його планах: розкритті рівнів розуміння текстів
та слова, висвітленню специфіки діалогу як нашарування смислів на смисл,
аналізу “діалогу” культур як принципу їх усвідомлення, проблем побудови
мовних процедур, що відтворюють певні смисли.
В іншому аспекті В.І. Кузнєцовим розуміння вивчалось як евристичний
процес, зокрема з погляду експлікації вихідної теоретичної системи через
побудову всередині її певної мікротеорії, що відповідає на питання цієї
системи, розв’язує її окремі задачі. Аналізувався також тип розуміння, що
виступає як світорозуміння і пов’язаний з вирішенням гносеологічних
проблем. Він передбачає певний "базис очевидності", який характеризується
в певних категоріальних структурах тих чи інших моделей світу, а також
процедури прилучення об’єктів до смислів людської діяльності.
Проблема розуміння ставить, таким чином, питання про вивчення
знання в широкому культурно-історичному контексті й потребує виходу до
більш інтегральних форм освоєння дійсності, які не зводяться лише до
пізнання, а характеризуються засобами духовного, духовно-практичного та
практичного освоєння світу. В розв’язанні цієї задачі логічні дослідження є
лише складовою частиною дослідження епістемології культури.
Ця тенденція до перетворення логічних досліджень у логіко-
гносеологічні, а останні в когнітивно-культурологічні привела врешті-решт до
різкої диференціації праць київських логіків 80-х років. Базова ідея
формування логіки наукового дослідження – комплексний підхід виявився
безсильним охопити усе багатоманіття нових проблемних ситуацій. Якщо
прикладні розробки формального апарату логіки та аналіз інтегральних
категоріальних структур знання вважати за полярні боки комплексного
підходу, то ці крайнощі знову розійшлись у київській школі. А те, що
залишилось від комплексної логіки наукового дослідження після виділення
модальної логіки та культурно-епістемічного аналізу, злилося з методологією


15
науки в її сучасному розумінні. І це був не занепад логіки наукового
дослідження, а її продуктивний результат.
Досвід логічних штудій українських дослідників 60-80-х років довів, що
науковий досвід лежить не у площині коментування відомої закордонної
літератури, а в такому її засвоєнні, яке дозволяє знайти власне місце в
світовій науці. Дослідники Київської та Одеської шкіл логіки не
перетворювали свої дослідження на переказ ідей Рассела, Карнапа,
Вітгенштейна чи Гайдеггера та Гадамера, тобто не замикали філософію на
самій філософії, а досліджували дані конкретних наук та логіки наукових
теорій і на основі узагальнення цього матеріалу (включаючи філософію)
робили свої оригінальні висновки. Треба лише сподіватись, що молоді
дослідники врахують цей набутий досвід.

Література

1. Артюх А.Т. Категоріальний синтез теорії. / А.Т. Артюх. – К.: Наукова думка,
1967.
2. Васильев С.А. Философский анализ гипотезы лингвистической
относительности. / С.А. Васильев . – К.: Наукова думка, 1974.
3. Йолон П.Ф. Системність наукових знань і дійсність. / П.Ф. Йолан. – К.:
Наукова думка, 1967.
4. Ишмуратов А.Т. Логические теории временных контекстов. /
И.Т. Ишмуратов. – К.: Наукова думка, 1981.
5. Копнин П.В. Диалектикак как логика. / П.В. Копнин. – К.: Наукова думка,
1961.
6. Копнин П.В. Идея как форма мышления. / П.В. Копнин. – К.: Наукова
думка, 1963.
7. Копнин П.В. Введение в марксистскую гносеологию. / П.В. Копнин. – К.:
Наукова думка, 1966.
8. Копнин П.В. Логические основы науки. / П.В. Копнин. – К.: Наукова думка,
1968.
9. Копнин П.В., Крымский С.Б. Заметки о логике современной и
традиционной. / П.В. Копнин, С.Б. Кримський. // Вопросы философии,
1965. – № 7.
10. Костюк В.М. Підтвердження та вибір гіпотези в науковому дослідженні. /
В.М. Костюк. – К.: Наукова думка, 1973.
11. Костюк В.М. Методология научного исследования. / В.М. Костюк. – К.-
Одесса: Вища школа, 1976.
12. Костюк В.М. Элементы модальной логики. / В.М. Костюк. – К.: Наукова
думка, 1978.
13. Кримський С.Б. Генезис форм та законів мислення. / С.Б. Кримський. – К.:
Наукова думка, 1962.
14. Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. /
С.Б. Кримський. – К.: Наукова думка, 1974.
15. Лєдников Е.Е. Проблема конструктов в анализе научных теорий. /
Е.Е. Лєдников. – К.: Наукова думка, 1966.
16
16. Лєдников Е.Е. Критический анализ номиналистических и платонистских
тенденций в современной логике. / Е.Е. Лєдников. – К.: Наукова думка,
1973.
17. Логика научного исследования. – К.: Наукова думка, 1965.
18. Логико-гносеологические исследования категориальной структуры
мышления. – К.: Наукова думка, 1980.
19. Логико-философский анализ понятийного аппарата науки. – К.: Наукова
думка, 1977.
20. Павлов В.Т. Логические функции категорий пространства и времени. – К.:
Наукова думка, 1966.
21. Парахонский Б.А. Стиль мышления. Философские аспекты анализа стиля
в сфере языка, культуры и познания. – К.: Наукова думка, 1982.
22. Понимание как логико-гносеологическая проблема. – К.: Наукова думка,
1982.
23. Попович М.В. О философском анализе языка науки. / М.В. Попович. – К.:
Наукова думка, 1966.
24. Попович М.В. Логіка і наукове пізнання. / М.В. Попович. – К.: Наукова
думка, 1971.
25. Попович М.В. Философские вопросы семантики. / М.В. Попович. – К.:
Наукова думка, 1975.
26. Проблемы мышления в современной науке. – К.: Наукова думка, 1964.
27. Уемов А.И. Аналогия в практике научного исследования. / А.И. Уемов. –
М.: Наука, 1970.
28. Уемов А.И. Логические основы метода моделирования. / А.И. Уемов. – М.:
Наука, 1971.
29. Шинкарук В.И. Логика, теория познания и диалектика Гегеля. /
В.И. Шинкарук. – К.: Наукова думка, 1964.
30. Шинкарук В.И. Принцип единства логики, теории познания и диалектики. /
В.И. Шинкарук. – К.: Наукова думка, 1977.



УДК 130.2: 821.161. 2
І.В. ВЕРНУДІНА

І.Я.ФРАНКО: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОЇ
ТВОРЧОСТІ

В статті аналізується науково-філософська спадщина І.Франка, що
стосується проблем естетики, літературної критики, психології,
естетичних основ літературного процесу і “секретів” поетичної творчості
(зокрема, на матеріалі творчості Т.Шевченка). Використовуються нові
архівні матеріали і джерела. Показано інноваційний і системний характер
названих концепцій, що визначає їх евристичний потенціал для сучасної
естетики і культурології. Дж. 9.



17
Вивчення наукової або творчої спадщини будь-якого митця у період
його творчої зрілості — спокуса для дослідників. Однак, оминаючи роки
індивідуального становлення і формування теоретичних поглядів, ми як
науковці втрачаємо багато цінної інформації. Тому джерела наукових
напрацювань ученого необхідно вивчати дуже ретельно, бо при цьому
закладається фундамент дослідження усієї його спадщини.
Такий підхід особливо доцільний при вивченні науково-естетичного
доробку Івана Франка, оскільки найперші його теоретичні праці присвячені
розробці саме літературно-естетичної проблематики, яка й буде залишатися
актуальною для митця протягом життя. Для повнішого ж засвоєння сучасною
філософською теорією і практикою Франкових ідей важливим і необхідним є
вивчення та аналіз їх соціально-історичних і наукових витоків, а також
особливостей функціонування у літературно-естетико-психологічному
контексті рубежу ХХ сторіччя.
Тому у статті й ставимо за мету дослідити основні вихідні та джерела
професійного інтересу І.Франка до творчої проблематики, естетико-
філософське підгрунтя його подальших теоретичних розробок у царині
художньої творчості.
Глибинна зацікавленість Івана Франка філософією і психологією, його
літературно-естетичні смаки почали формуватися ще у часи гімназійної
освіти й самостійного читання різних творів української, німецької, польської,
російської літератур. Усе, що було нового в європейській і світовій культурі,
власні спостереження за тогочасним літературним процесом також
відбивалися на формуванні світогляду і теоретичних поглядах майбутнього
письменника. Найбільшого ж впливу вони зазнали тоді, коли І.Франко
навчався на ІІ курсі Львівського університету. На основі документів, які
зберігаються у Львівському обласному державному архіві (ЛОДА), зокрема
матеріалів, що стосуються Львівського королівського університету, можна
зробити висновки, що І.Франко був наполегливим і допитливим студентом з
виразно виявленими науковими зацікавленнями. Про це свідчать ті курси
лекцій і семінарів, на які він записався (ЛОДА, ф. 26, оп. 7). Першими
імпульсами, що стали поштовхом до серйозного студіювання І.Франком
літературної критики, психологічних та естетичних основ художньої творчості
були лекції кращих професорів – О.Огоновського, Ю.Охоровича,
Л.Цвіклінського, Є.Черкавського, В.Ягича – яких він слухав в університеті та
під керівництвом яких працював у семінарах і брав участь у практичних
заняттях.
Донедавна серед літературознавців побутувала помилкова позиція
відносно ставлення Івана Франка до викладів доктора О.Огоновського і їх
стосунків. Вважалося, що І.Франко був доволі невисокої думки про рівень
викладання професора, тоді як його позитивні оцінки діяльності
О.Огоновського (Франко І.Я. Професор Омелян Огоновський // Народ. – 1894.
– № 20, 21, 23, 24) [Див.: 8] не увійшли у 50-томне видання творів митця. І

<< Предыдущая

стр. 3
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>