<< Предыдущая

стр. 30
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

засновуючий сенс як універсальна і гранично обгрунтовуюча наука, якщо
вона залишить цю сферу в її "анонімності"? – запитував Гуссерль. – Чи може
вона так учинити, чи може так учинити яка-небудь наука, яка бажає бути

165
гілкою філософії, яка, отже, не може терпіти всередині себе яких-небудь
передумов, якої-небудь фундаментальної сфери сущого, про яку ніхто нічого
б не знав, відносно якої ніхто не ставив би наукові питання, якою ніхто не міг
би оволодіти в пізнанні?" І відповідав: "Я назвав науки взагалі гілками
філософії, тоді як широко поширене переконання, що об'єктивні, позитивні
науки самостійні, самодостатні внаслідок своїх ніби повністю обгрунтованих і
тому зразкових методів. Але чи не в тому складається, зрештою, певний
телеологічний смисл єдності, який пронизує всі спроби [побудови] систем у
всій історії філософії, щоб здійснити прорив до того переконання, що наука
можлива взагалі тільки як універсальна філософія, і вона в цих науках все ж
одна-єдина наука, можлива тільки як цілісність всіх видів пізнання, і чи не
укладено в цьому, що всі ці види засновуються на одній-єдиній основі – і чи
може це, додам я, бути чим-небудь іншим, як не тією самою анонімною
суб'єктивністю?" [5, c.139-140].
Сучасна космофізика доводить конструктивність герменевтично-
узагальненої розробки передумов, заснованої на усвідомленні нерозривної
єдності зв'язку смислу і значущості відшукуваних феноменів. Ми все більше
розуміємо, що наш світ в плинній зміні способів даності – це універсальне
духовне надбання, яке продовжує своє становлення як цільне смислове
формоутворення універсальної первинно функціонуючої суб'єктивності, яка
сама себе об’єктивує як людська суб'єктивність, як те, що належить складу
світу. Людське буття і світ свідомості в цьому плані віддзеркалюють всі
проблеми живого внутрішнього буття і його зовнішнього опису.
Ми живемо, по-суті, серед багатоманіття якісно різних світів. Не лише
наявність таких "чужих" людському розуму світів, як Космос, релятивістський
та атомний світ, світ елементарних частинок, де панують незрозумілі нам
сили й закони, але й більш звичні світи поруч з нами, насамперед світи різних
культур, чисельні світи природи, ставлять перед нами ті ж самі проблеми
історичного становлення, відповідності, невизначеності тощо, які намагається
розв’язати (і досить успішно) герменевтика космофізики. Так, в межах
герменевтичної раціоналізації принцип смислової відповідності вказує на те
мовно-онтологічне обмеження, що поведінку системи у масштабах нового,
якісно іншого, світу не можна повністю виразити у термінах понять, які
відповідають масштабам звичного нам світу. У новій онтології поняття, що
відповідають "новим" явищам, суть не повністю визначені потенційні
можливості. Саме тому в об'єднаній мові обов'язково присутній елемент
протофізичної визначеності, завдяки чому й реалізуються потенційні
можливості нової раціональності. Нова теорія має бути побудована так, щоб,
навпаки, при переході від нових масштабів до старих з'являлося розуміння
нових властивостей, які ніколи не можна було б вивести зі старого опису, але
які, однак, узгоджуються з новим описом. Ці "нові" властивості мовно про-
являються у допущенні існування певних предметів та подій, які в свою чергу
не можуть існувати у новій області. Таким чином, встановлюється
доповняльний взаємозв'язок властивостей масштабів різних світів.



166
Література

1. Хайдеггер М. Бытие и время. / М. Хайдеггер. – М.: AD MARGINEM, 1997.
2. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. Основы философской герменевтики. / Х.-
Г. Гадамер. – М., 1988.
3. Хайдеггер М. Положение об основании. Статьи и фрагменты. /
М. Хайдеггер. – СПб: Лаборатория метафизических исследований
философскогофакультета СПбГУ, 1999. СПб Алетейя, 1999.
4. Рикёр Поль. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. / П. Рикер.
– М.: Медиум, 1995.
5. Гуссерль Эдмунд. Кризис европейских наук и трансцендентальная
феноменология. / Є. Гуссерль. // Логос, 2002. – Ч. III. – №1 (32).
6. Вайскопф В. Физика в двадцатом столетии. / В. Вайскопф. – М.:
Атомиздат, 1972.
7. Рубаков В.А. Большие и бесконечные дополнительные измерения
(феноменологический подход). / В.А. Рубаков. – УФН, 2001. – Т. 171. – №
9.


УДК 316.27.:316.722.001
О.М. Соболь

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ У ПЕРСПЕКТИВІ ПОСТМОДЕРНА

Висвітлюється дослідницький аналіз трансформації антологічної
конструктивності раціональності як парадигми богатомірного простору
Модерну і Постмодерну та дієвий вплив її на оновлення методологічної
культури наукового пізнання. Дж. 3.

У другій половині XX ст. в європейській культурі відбулася
кардинальна зміна розуміння феномену «раціональність»: колишня
віра в існування єдиної мегапарадигми раціональності згасла, поступившись
місцем плюралізму локальних парадигм [1]. Зрозуміло, що події такого
масштабу випадковими не бувають. Вони завжди пов'язані з істотними
змінами в самопочутті людей, можливо, навіть не тільки в інтелектуальному
самопочутті. Зміни, про які тут йдеться, пов'язані з відмовленням від
механістичної та біологічної моделей світорозуміння, що панували в
попередні століття, і з переходом до лінгвістичної моделі світорозуміння.
До появи цієї останньої у співтоваристві творців науки було прийнято (щоб
зрозуміти світ у цілому) додавати йому риси або механізму, або організму.
Тепер же Всесвіт усе частіше став ідентифікуватися як мова, текст,
мультиверсум дискурсів. І головні труднощі полягали не у виборі одного з цих
уявних мислеобразів Всесвіту, а в тім, аби пояснити, чому усі вони
однаково працездатні. Чому ефективно працюють помилкові мислеобрази
Всесвіту?


167
Войовничий раціоналізм доби Модерну стверджував, що кодекс
Розуму є єдиним для всіх часів і народів. Раціональність єдина і
загальнообов'язкова для усіх творців науки. Ні про який плюралізм парадигм
раціональності в культурі не може бути й мови.
Однак реальне становище справ свідчило про те, що «єдина
мегапарадигма раціональності» - це, скоріше, бажане, ніж дійсність, що
стратегія войовничого раціоцентризму Модерну – ц е шлях в
е п і с т е м о л о г і ч н и й т уп и к . З в і д с и й ш и р о к о розповсюджена нині
недовіра до будь-яких версій філософії раціоцентризму, яка виражається в
таких питаннях:
• чому ми повинні вірити в те, що «науковість» і "раціональність" - це
синоніми «істинності»?
• хіба «раціональність» - це не віра, яка утримує співтовариство творців
науки в обрії особливого світогляду, а саме - світогляду тих, хто
здійснює інквізицію природи?
• а що як наука Заходу - це не єдино законна, а одна з багатьох можливих
моделей світоосягення?
Недовіра, про яку тут йдеться, обумовлена тим, що
інтелектуали постмодерну розуміють раціональність не як онтологічну
константу, а як історичну перемінну. У кожну добу ця переміна приймає
особливе значення, яке і відіграє роль парадигм її раціональності. Кожна
зміна парадигм раціональності - це особливий виток спіралі історії
когнітивної практики. Але в XXI ст. відбувається трансформація не тільки
парадигми раціональності Модерну, а й самого розуміння природи
«феномена раціональності». Усім цим і пояснюється сплеск інтересу, що
спостерігається нині до дискусії, зв'язаної з осмисленням
парадигмальних зрушень, які відбуваються практично у всіх галузях
культури, з виявленням головних о с о б л и в о с т е й н е т і л ь к и с т а р о ї , а
й н о в и х п а р а д и г м раціональності.
Центральне питання сучасної дискусії можна сформулювати так: яка
влада повинна домінувати в культурі: влада єдиної глобальної
загальнообов'язкової мегапарадигми, чи влада плюральних локальних
парадигм?
Пропонована нижче відповідь на це питання стане набагато
зрозумілішою, якщо попередньо уточнити зв'язок поняття «раціональність» з
такими поняттями, як «логічний простір» та «простір текстів».
Поняття «логічний простір» відіграє ключову роль у концепції
раннього Л. Вітгенштейна. Уперше воно зустрічається в його «Логіко-
філософському трактаті». Описуючи світ у просторі, у якому можна
мислити тільки те, що може бути висловленим, і в якому можна висловити
тільки те, що логічно, автор зазначеного трактату визначає «логічний
простір» як простір усього того, що можливо логічно. Пізніше, у «Логічних
дослідженнях», Л. Віттгенштейн характеризує логічний простір як простір
знаків, знакових конструкцій, текстів. Тут простір знаків виявляє себе як
порядок можливостей, у якому світ і мислення з'являється як одне і


168
теж. «Порядок можливості, світ і мислення - стверджує Л. Віттгенштейн, -
повинні збігатися» [2, c.297].
Отже, у вітгенштейнівській концепції простору знаків філософія
логічного числення й онтологія досвідного світу ніби зливаються в
нероздільне ціле. Завдяки такому злиттю метафора « п р о с т і р »
т р а н с ф о р м у є т ь с я в к л ю ч о в у к о н ц е п ц і ю вітгенштейнівського аналізу
відносини між логікою, онтологією та метафізикою. Поствітгенштейнівска
практика використання метафори простору в різноманітних сферах
інтелектуальної діяльності породила своєрідний ансамбль
філософських концепцій, які зв'язали між собою логіку, лінгвістику,
філософію з процесом «опросторування» мислення. Найбільш відомими
аналітиками цього феномена «опросторування думки» у європейській
філософії є Ф. Ніцше, А.Бергсон, А.Н. Уайтхед, М. Хайдеггер, Ж.
Дерріда. Піддаючи цей феномен гострій критиці, зазначені мислителі
протиставили «опросторуванню мислення» у якості набагато більш істотної
його риси -«темпоралізацію мислення» (тобто «очасовування» його).
Опозиція «опросторування мислення - темпоралізація мислення»
своїми витоками сягає І. Канта. Визначивши простір і час як апріорні форми
споглядання, Кант тим самим акцентував увагу аналітиків на тому, що
люди спроможні розрізняти предмети (знаки) наочного світу двома
полярно протилежними способами. Указуючи на ці способи, Кант звернув
увагу і на ту обставину, що правомірно говорити про «розходження в
розрізненні». Саме це «розходження в розрізненні» не дано в спогляданні,
адже воно, зрозуміле як розходження між самими формами споглядання
(між простором і часом), передує всякому спогляданню. Таке «розходження
в розрізненні» можна тільки мислити. Але мислити його, відповідно до
Канта, ще не означає, пізнати його. Визнаючи темпоральність мислення,
Кант знайшов оригінальний вихід з виникаючої тут дилеми, тобто з дилеми,
яка передається висловленням: «ми знаємо те, чого не можемо
пізнати». Він переорієнтував погляд з логічного розуміння мислення на
його філософське розуміння, яке у метафізиці Модерну було зациклене
переважно на парадигмі геометричного мислення.
Після Канта опозиція «опросторування мислення — темпоралізація
мислення» поступово перетворилася на одну з ключових
концептуальних опозишй європейського філософського мислення.
Це відбулося, насамперед, тому, що загальновідоме нині гасло
«кінець метафізики» розумілося як зняття абсолютних границь мислення.
Воно означало два моменти: по-перше, подолання всього того, що в
мисленні претендувало на статус загальобов'язковості, вічності,
позачасовості, а, по-друге, відкриття вітгенштейнівського логічного
простору.
Слово «відкриття» може мати різні значеннєві конотації. Наприклад,
його можуть уживати тоді, коли говорять про наукове відкриття, тобто
в значенні, що дослідники знайшли, виявили щось невідоме науковому
співтовариству. Далі, слово «відкриття» може використовуватися в значенні,
коли мається на увазі, що це відкриття лише для мене самого. Нарешті,

169
слово «відкриття» може бути використане в значенні викриття чого-небудь.
У самого Л. Вітгенштейна відкриття логічного простору фігурує у всіх
згаданих вище значеннях. Власне, тому вітгенштейнівське відкриття
логічного простору означає одночасно й існування цього простору, і
перебування в ньому, і подолання його абсолютизації.
Крім цих трьох змістів, відкриття логічного простору означає ще і його
темпоралізацію, тобто його відкритість прийдешнім т р а н с ф о р м а ц і я м .
П о н я т т я п р о ц ю в і д к р и т і с т ь вітгенштейнівського логічного
простору знаків, знакових утворень, текстів має безпосереднє відношення
до проблеми взаємин новочасового і постмодерністського розуміння
раціональності.
Дійсно, металогічне значення принципів тотожності, протиріччя і
виключеного третього, як відомо, полягає в тому, що вони ніби
окреслюють собою сферу законної застосовності класичної двозначної
логіки. Оскільки зазначені принципи відмежовують цю сферу строго
логічного мислення від інших сфер, у яких мислення здійснюється не у
твердих категоріальних опозиціях (типу «істина - неправда», «доведене -
спростоване», «законність - беззаконня»), остільки ці принципи є
прикордонними визначеннями. Прийняттю або відкиданню зазначених
вище металогічних принципів передують рішення, які не можуть бути
обґрунтовані формально-логічними методами. Зрозуміло, інтелектуалам
доби Модерну були відомі різні простори знаків, знакових утворень, текстів.
Проте, неявно припускалося, що логіка взаємозв'язку знаків (текстів) у
всіх таких просторах є тією ж самою. Неявно малося на увазі, що
міжтекстуальний зв'язок збігається з класичною логікою, яка
характеризується трьома зазначеними вище металогічними принципами:
принципом тотожності (вимогою незмінності текстів при їх повторних
використаннях у численні), принципом протиріччя (вимогою
несуперечності текстів), принципом виключеного третього (вимогою
повноти простору текстів). Думка про те, що кожному просторові текстів може
відповідати свій особливий тип міжтекстуального взаємозв'язку, свій тип
раціональності, що характеризується домінуючою логікою
взаємозв'язку текстів у ньому, у добу Модерну оцінювалася як
епістемологічна єресь.
Поняття про різні «типи раціональності», про різні «кодекси
раціональності», які покликані розрізняти альтернативні зводи
метал огічни х принципів , рег улюючих міжт екстуальні взаємозв'язки
в тому або іншому текстуальному (точніше, гіпертекстуальному) просторі,
набули повноправного статусу у методології науки лише після завершення
Модерну. Коли ж це відбулося, вимога охарактеризувати кожен
новий звід металогічних принципів стало означати охарактеризувати
особливий тип раціональності, яка панує в даному просторі знаків,
знакових утворень, текстів. Інакше кажучи, кожному новому простору
(котрий для простоти мови нижче ми будемо імен ув ати текст уальним
простором або г іпертекстом) зіставляється особливий тип
раціональності, котрий характеризується домінуючою в ньому логікою

170
взаємозв'язку знаків, знакових утворень, текстів. Словосполучення «тип
раціональності» (кодекс раціональності), таким чином, тепер позначає
звід металогічних принципів, що регулюють міжтекстуальні
взаємозв'язки в деякому текстуальному (точніше, гіпертекстуальному)
просторі.
Метафізика Модерну, як відомо, явлена нам таким простором текстів,
котрий можна порівняти з лінійно упорядкованими «кристалічними
ґратами», або ж з деревом у процесі його векторного росту від коренів
до крони. Такий мислеобраз дерева уособлює собою генетично-стрижневе,
лінійно-причинно-наслідкове-бачення світу. Своїм дихотомійним
розгалуженням дерево до того ж конституює бінаризм, тобто логіку бінарних
категоріальних опозицій. Піддаючи критиці культуру Заходу, Делез і Гваттар
стверджують, що вона уся «проросла деревом», що саме ця її
древоморфність значно обмежує її спонтанність, творчість і свободу.
Метафізики доби Нового часу були переконані, що у просторі
текстів цієї доби повинна монопольно панувати логіка твердого порядку,
консенсусу, уніфікації, систематизації, ієрархізації текстів. Однак,
незважаючи на те, що були витрачені г і г а н т с ь к і з ус и л л я з а р а д и т о г о ,
щоб перетворити цей текстуальний простір на єдиний,
всеохоплюючий логічно погоджений гіпертекст, тобто в лінійно
упорядкований замкнутий універсум текстів, ця метафізика дотепер нагадує
ту «клаптеву ковдру», яка так сильно дратувала Канта.
Філософія постмодерну явлена нам у вигляді незмірно більш
складно організованого простору текстів, котрий самі постмодерністи
порівнюють або з грибницею, або з ризомою.

<< Предыдущая

стр. 30
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>