<< Предыдущая

стр. 31
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

На відміну від метафори «дерева», мислеобраз «ризома» - це
мислеобраз живої плюральності безладно переплетених паростків,
котрі непередбачено розростаються у багатомірному просторі. «Ризома» не
має сполучного центра у вигляді якогось єдиного кореня. Вона є наочним
зображенням непаралельної еволюції цілком різних утворень, яка
здійснюється не за рахунок диференціації, членування, розгалуження, а
завдяки дивній здатності переповзати з однієї лінії розвитку на іншу,
виходити і черпати сили з різниці потенціалів. Як і трава, що пробивається
між кругляками бруківки, ризома завжди чимось оточена і росте із
середини, через середину, у середині. Топос ризомьі - це топос тканини
тріщин, розламів, провалів людського буття. Для неї немає непрохідних
границь, якими б (природними чи штучними) вони не були. Мислеобраз
ризоми орієнтує дослідників рухатися по «пересіченій місцевості». Однак,
незважаючи на те, що були витрачені гігантські зусилля заради того, аби
перетворити цей текстуальний простір на єдиний, усеохоплюючий
логічно погоджений гіпертекст, тобто в лінійно упорядкований замкнутий
універсум текстів, ця метафізика дотепер нагадує «клаптеву ковдру».
Людина, яка мислить ризомно, бачить світ як об'єкт, у якого постійно
збільшується кількість сторін, аспектів, граней, як сферу, що спонтанно
перетворюється на багатогранник.


171
Якщо лінійно упорядкований древоморфний простір текстів -це
метафора космосу (порядку), то ризомний (ризоматичний, ризомоморфний)
простір - це метафора хаосмосу, тобто суміші = (хаос + космос). Метафора
хаосмосу репрезентує все існуюче як невизначене, ненадійне, текуче і
скороминуще.
У ризомоморфно організованому просторі текстів
припускається, що спосіб організації кожного окремого тексту не
збігається зі способом організації самого простору в цілому. Це означає,
що, незважаючи на те, що кожен текст, котрий належить до логічного
простору постмодерна, може бути організований відповідно до законів
класичної логіки, але сам цей простір текстів не підкоряється
зазначеному вище зводу металогічних принципів. Простору текстів
постмодерна від повід ає інший т и п рац іонал ьності . Цей н о в и й
т и п раціональності задається не класичною легкою, а логікою
розбіжності, дисенсусу, звади. Власне, тому тексти, які співіснують
у єдиному постмодерністському лінгвістичному просторі, можуть
протиборствувати один з одним. Таке неуніфіковане співіснування
текстів нагадує співіснування національних держав у єдиному планетарному
географічному просторі.
Отже, у добу постмодерна мислеобраз раціональності
перестав означати «лінійний порядок», або «світове древо». Тут він
асоціюється з образом грибниці, ризоми, морозного візерунка на шибці.
Прагнучи відрізнити цей мислеобраз раціональності від її картезіанського
образу, теоретики постмодерна говорять про ризоматичну, ризомоморфну
раціональность. Метафора «суспільство як ризоматична раціональність», яка
репрезентує «суспільство в його історичній еволюції», означає, що
постмодерністський мислеобраз суспільства ніби перманентно перебуває в
ремонті. Про нього не можна сказати, що він існує, або актуально є в
наявності. Він завжди стає. І поки живе суспільство, становлення його
мислеобразу ніколи не може бути довершене, воно завжди продовжується.
До завершення процесу його становлення неправомірно ідентифікувати
мислеобраз соціуму з образом його якогось темпорального стану.
Підмінювати живу ризому образом її якогось фіксованого стану, - означає
уводити себе в оману.
У контексті постмодерна не може бути й мови про те, аби усіх
громадян планетарного соціуму інкарцерувати у границях якоїсь однієї
єдиної традиції. Постмодерністське суспільство надає громадянам право
жити в рамках будь-яких традицій. А це означає, що постмодерністське
суспільство відчуває потребу не в таких інтелектуалах, які здатні
легітимізувати, а в інтелектуалах, які можуть переводити досягнення кожної
традиції на мови всіх інших традицій. Здійснюючи цю соціальну функцію,
вони в такий спосіб забезпечують можливість продуктивного діалогу між
співіснуючими традиціями. З врахуванням сказаного стає зрозумілими
дві обставини:



172
• перше - чому постмодерністське суспільство відмовляється
узаконювати, легітімізувати, інституціоналізувати лише одн у
єдину традицію з наступним витисненням всіх інших.
• друге – чому постмодерністському суспільству (н а відмін у в ід
суспільства Модерн у)стають непотрібними інтелектуали-
законодавці.
Потреба постмодерністського суспільства в створенні умов
можливості продуктивного діалогу між співісн уючими т р а д и ц і я м и
визначає основну соціальну функцію постмодерністських
інтелектуалів. Усвідомлюючи це, вони перестають вважати себе
законодавцями при владі і поступово освоюють функцію соціальних
інтерпретаторів.
Отже, вихор трансформацій соціуму, які відбулися у добу
постмодерна, кардинально змінив колишню роль і соціальний стан
інтелектуалів-гуманітаріїв. У новому суспільстві метафора «законодавець»,
яка виражала їхню соціальну функцію в суспільстві Модерну, стає
неадекватною і поступається місцем іншій метафорі - «перекладач». Суб'єкт
цієї діяльності здійснює переклад досягнень одних традицій на мови будь-
яких інших.
Сказане вище про планетарне соціальне суспільство є
правомірним і для професійного наукового співтовариства доби
постмодерна. Наукове співтовариство доби постмодерна також бачить себе
як парадигму ризомоморфної раціональності.
Постмодерністський текстуальний простір є завжди
відкритим майбутнім темпоральним катастрофним п е р е т в о р е н н я м .
С а м е т о м у й о г о н е р і д к о і м е н у ю т ь мультиверсумом текстів, зв'язаних
один з одним нелінійними відносинами. У такому текстуальному
мультиверсумі не передбачається, що для всіх можливих текстів (чи
текстуальних просторів) існує єдина і загальнообов'язкова логіка, яка нав'язує
усім їм «єдино правильну» мегапарадигму раціональності. У різних
текстуальних просторах цього мультиверсуму можуть домінувати різні логіки
взаємозв'язку текстів. А це значить, що в кожному такому текстуальному
просторі може домінувати своя локальна парадигма раціональності. Звідси
й загальна відповідь на питання - «єдина мегапарадигма чи плюральність
локальних парадигм?». У постмодерністському мультиверсумі текстів і
текстуальних просторів може існувати неозора безліч різних типів
раціональностей.
У світі тотальної раціональності, про яку марили її войовничі
апологети доби Модерну, повинне було знайти своє місце абсолютне
усе - суспільство, держава, колектив, особистість, пізнання, спілкування,
наука, релігія, мистецтво, мораль, техніка, прогрес, свобода. Необхідність
тотальної раціоналізації тут мотивувалася тим, що ані механічна, ані
хімічна, ані біологічна, а н і с о ц і а л ь н а м а ш и н а н е з м о ж е п р а ц ю в а т и
без такої раціональності. Без неї не зможуть ефективно
функціонувати ніяка релігійна громада, ніякий армійський організм,
ніяка фабрика.
173
На думку войовничих раціоцентристів Модерну, тільки така
раціональність, яка чітко й однозначно виражена в мові і яка інтегрує в
єдине ціле не тільки здібності окремих індивідів, а й сили суспільства і
організаційну роботу соціальних інститутів, відкриває шлях до справжньої
реальності й істини. Тільки вона може служити надійним гарантом
нескінченності людського існування, пізнання, творчості.
З врахуваням охарактеризованих вище особливостей стратегії
новочасового суб'єкта мислення і суб'єкта дії (мегатендеції «модернізації»)
неважко зрозуміти, чому у добу Модерну світ виявився в «адміністраторській
перспективі». Таким він виявився тому, що на нього були екстрапольовані:
спосіб буття суб'єкта адміністраторської діяльності, спосіб його мислення,
парадигма раціональності доби Модерну. Носій такої мегапарадигми
раціональності дивиться на світ, планетарне суспільство, простір людської
свободи, насамперед, як на об'єкт споглядання, впорядковування,
дисциплінування, керування й контролю. Світ - це хаос і «суб'єкт
адміністраторської раціональності» прийшов у нього, щоб за
допомогою науки й індустрії наукомістких технологій перетворити цей
хаос на керований і надійно контрольований Порядок (Космос).
Навряд чи необхідно особливо доводити, що стратегія
«модернізації», - це «раціональність у її найзрілішому стані», що вона - не що
інше, як політика адміністрування у всіляких його проявах. Головна її ціль -
максимізація матеріально-економічної користі.
Оскільки стратегія «модернізації» насилує, сковує, лімітує штучними
межами еволюцію природи, історію життя, простір людської свободи,
остільки раціональність метафізиків-адміністраторів - згубна для людства
Звідси й та оцінка новочасової мегапарадигми раціональності, що їй
дають опоненти стратегії модернізації. В їх очах, вона є апологією вкрай
ризикованої волюнтарної агресивності Homo sapiens`a щодо всіх
інших біологічних видів планети.
Суб'єкт постмодерністської раціональності відмовляється від
спекулятивного створення і практичного здійснення утопічних проектів
тотального перетворення світу. Він не довіряє гранднаративам доби
Просвітництва про привілейований стан Homo sapiens`a у Всесвіті. Він
прагне не перебудовувати, а обживати Всесвіт, намагаючись
улаштуватися в ньому з максимальним комфортом, з розумно
припустимим рівнем суб'єктивного благопол уччя. Матеріально-
економічне благополуччя для нього перестає бути самоціллю. Система
постматеріальних цінностей для нього стає більш пріоритетною, ніж система
матеріально-економічних цінностей.
Власне кажучи, тут зароджується своєрідна мегатенденція
«постмодернізації раціональності». Будучи не тільки проявом "емоційної
утоми" від гніта вседисциплінуючої ментальності Модерну, менторства
етичного кодексу його войовничих раціоналістів, від параноїдального
раціоцентризма, котрий привів до "емоційної девальвації", ця мегатенденція
постмодернізації виявляється прагненням якось пом'якшити,
послабити, лібералізувати практику тотального адміністрування, розвинути

174
плюралістичний підхід до творчості, несумісний з диктатом канонів
раціональності, що все адмініструє. Всупереч чеканням апологетів
мегатенденції модернізації, у другій половині XX століття ця
мегатенденція стала поступатися своїм владним місцем дуже
парадоксальній мегатенденції постмодернизації. Ініціатори цієї останньої
(Дерріда, Ліотар, Рорті, Бурдьє, Віріліо, Бодрійяр, Ваттімо й ін.) піддають
глибокій і безсторонній критиці не тільки суспільство Модерну, а й в
набагато більшій мірі те суспільство, що йде йому на зміну. Більш того,
можна з упевненістю стверджувати, що в наш час немає більш гострих і
більш глибоких соціальних викривачів негативних сторін постмодерністського
суспільства, ніж інтелектуали постмодерна. З огляду на все це,
інтелектуалів постмодерна розумніше характеризувати як тих гуманітаріїв,
котрі з позиції культури з д і й с н ю ю т ь г л и б о к у й б а г а т о в е к т о р н у
к р и т и к у постмодерністського суспільства, котре формується на наших
очах. Як правило, такі інтелектуали-гуманітарії назавжди залишили
надії на тотальне перетворення світу в дусі універсально-зазагальних
критеріїв істини, здорового глузду й смаку. Для них зберігати вірність таким
надіям у XXI столітті -верх наївності. І хоча деякими з них Модерн
реконструюється ех роst facto як доба, котра володіла тим, про що
найсильніше ностальгує наш час (а саме - універсальними критеріями
істини, справжньої раціональності, здорового глузду й смаку), ніхто з них вже
не вірить, що поліпшення логічного обґрунтування європоцентристської
«цивілізаторської» програми, яка здійснювалася новочасовим дискурсом
культури, має шанси на успіх.
Адміністраторська раціональність Модерну, таким чином, підірвана
не стільки постмодерністською критикою її основ, скільки загостренням
внутрішніх суперечностей самої цивілізації Модерну. Привчивши своїх
громадян думати, що культура, яка скроєна за міркою суспільства Модерну,
приречена «автоматично» прислужувати цьому суспільству і прокладати
йому дорогу у світле майбутнє, адміністраторська раціональність Модерну
проігнорувала ту обставину, що культура служить суспільству не як
бездумний апологет. Як справедливо відзначає 3. Бауман, «культура
служить одночасно і як зіркий критик усіх діянь суспільства, і як
священнослужитель, і як блазень, трубадур, пересмішник» [3,c.73].
Адміністраторської раціональності Модерну не вдалося цілком приручити і
схилити культуру на свій бік, приборкати її непокірливий опозиційний
дух. «Культура Модерну була (і не могла не бути) культурою сумніву,
критики й опору. Свій оптимізм відносно майбутнього вона поєднувала з
песимізмом щодо сьогодення. Якщо ж вона виражала ентузіазм із приводу
намірів суспільства, то обов'язково засуджувала і гудила їхні чергові практичні
втілення. Предметом культурної критики виявлялися всі чергові здійснення
цивілізації Модерну - жодне з них не витримувало іспиту культурою.
Усупереч надіям і обіцянкам войовничих раціоналістів, жодне з них не
зробило наш світ регулярним, прозоро-збагненним, зручним для
раціонального мислення, вільним від багатозначності» [3,c.73].


175
В епоху після завершення Модерну культура продовжує критикувати
суспільство, але вже зовсім не так, як вона це робила в епоху Модерну.
Викриваючи стратегію «модернізації» (стратегію адміністраторської
раціональності), постмодерністська культура акцентує увагу соціальних
аналітиків нашого часу на тім, що багато хто з них (ніби по інерції)
продовжують розглядати соціальну дійсність, життєвий світ людини,
простір його свободи як об'єкт адміністративного впливу, нормативного
регулювання, функціональної координації, а не як автономну галузь
мимовільних, нелінійно зв'язаних, слабко скоординованих між собою
процесів. Головний вектор постмодерністської культурної критики
суспільства, орієнтований на рятування соціальної теорії від забобону,
відповідно до якого вона нібито повинна апріорі пророкувати ті процеси, що
будуть обумовлені л и ш е прийдешніми людськими діями.
В и к р и в а ю ч и неспроможність цього методологічного забобону,
Зигмунт Бауман цілком правий, стверджуючи, що давно вже настав час
відмовитися від розгляду соціального світу як цілісності, організованої,
споєної і злагодженої за образом й подобою годинного механізму. У XXI
столітті соціальна теорія повинна трактувати соціальний світ у кожнім його
моменті існування як зв'язування шансів, котрі явно ще недовизначилися і
ніколи до кінця недетерміновані. Вона повинна надходити такою навіть
після того, як один із шансів узяв верх над усіма його
конкурентами і виявився вираженим у термінах логічної необхідності
[3,c.78].
У рамках нової соціальної теорії суспільства, у якій не д ом ін ує
ід еол огія в о й о в н и ч о г о раціонал ізм у , к ул ь т ура з'являється як те, що
динамічно змінюється, тобто як «поле, у якому всі ми - автори й актори, і де
з нашого авторства-акторства виникають у загальному (за Луманом —
«автопоетичному») потоці дій пригожинські "вихрові структури" тільки
для того, щоб обмінятися матеріалом з іншими структурами, котрі
народяться через мить; це поле, де майбутність, подібно вихровим
порядкам, завжди локальна й уловлює поточні починання лише в
мережі кантівських "естетичних громад" - цих завжди лише постульованих,
ідеальних співтовариств, членств і тотожностей» [3,c.87].
У рамках постмодерністської соціальної теорії суспільства, як бачимо,
ґрунтовної ревізії піддаються практично всі ключові концепції соціальної
теорії попередньої доби. Але найбільш кардинальної ревізії зазнає поняття
«система», тобто поняття про спосіб, за допомогою якого різнорідні
елементи людської реальності (чи різні елементи дії, елементи життєвого
процесу, чи різні поняття та регулятивні уявлення) вступають у зв'язок і
взаємодіють один з одним.
У постмодерністському осмисленні феномену "системності"
різнорідні елементи людської реальності інтегруються в цілісність
аж ніяк не заради пристосування їх до відтворення стандартних зразків
динамічної рівноваги й успішного придушення відхилень від цих зразків.
Тут різнорідні елементи людської реальності інтегруються в цілісність на
манер калейдоскопічних візерунків, що непередбачено виникають у грі

176
взаємних соціальних напруг, суперечностей і амбівалентностей, переговорів
й торгів, розумінь та непорозумінь. Роз'ясняючи принципов у в аж ливіст ь
такого осмислення феномена «системності», 3. Бауман відзначає:
«недовизначеність і багатозначність елементів, що спілкуються, - це не прояв
якоїсь хвороби, патології системи, а умова її життєздатності. У такій системі
передбачати майбутні стани не вдається: як найбільше можна розглядати
поточні стани як пучки можливостей, з яких про жодну не можна сказати,
що вона реалізується по законам "необхідності". Кожна констеляція

<< Предыдущая

стр. 31
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>