<< Предыдущая

стр. 37
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>


Література

1. Левінас Е. Між нами. / Е. Левінас. – К., 1999.
2. Textis Language in use. – Pradue, 1974; Perspektiven der Linguistik. – Bd.2.
– Stutfgart, 1974.
3. Schmidt S.I. Textheorie. – Munchen, 1973.
4. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. / А.А. Потебня. – 1958.
– Т. 1,2.
5. Ницше Ф. Воля к власти. / Ф. Ницше. // Полн. собр. соч. – Т.9. – М., 1910.
6. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. // Ф. Ницше. – Спб. – 1911.
7. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. / Ф. Ницше. // Полн. собр. соч. –
Т.2 .
8. Heidegger M. Vortrage und Aufsatze. / М. Heidegger. – Pfullingen, 1959.
9. Heidegger M. Sein und Zeit. / М. Heidegger. – Tubingen, 1960.
10. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. / Х.-Г. Гадамер. – М., 1988.
11. Levi-Strauss Cl. Antropologie structuurale. / Cl. Levi-Strauss. – Paris,1 958.
12. Levi-Strauss Cl. La pensee sauvage / Cl. Levi-Strauss. // Temps mod. –
Paris, 1967.
13. Foucault M. L`archcologie du savoir. / M. Foucault – Paris, 1969 .
14. М. Брэдбери. Три эссе / М. Брэдбери. // Иностранная литература. –
2002. – № 12.
15. Levi-Strauss Cl. Mythologigues. L`Homme nu. / Cl. Levi-Strauss. – Paris,
1971.
16. Девидсон Д. / Д. Девидсон. // Боррадори Дж. Американский философ:
беседы с Куайном, Девидсоном, Патнемом, Нозиком, Данто, Рорти,
Кейвлом, МакИнтайром, Куном. – М., 1999.
17. Бенвенист Э. Общая лингвистика. / Э. Бенвенист. – М., 1974.
18. Девидсон Д. Метод истины в метафизике / Д. Девидсон. //
Аналитическая философия: Становление и развитие. – М.,1998.
19. Х. Патнэм. Реализм с человеческим лицом. / Х. Патнэм. //
Аналитическая философия: становление и развитие. – М., 1988.

205
ОНТОЛОГІЯ, ГНОСЕОЛОГІЯ, ФЕНОМЕНОЛОГІЯ

УДК 168
В.Л. Чуйко

НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ГНОСЕОЛОГІЇ.

На основі дослідження проблем визначення предмета теорії наукового
пізнання пропонується концепція мислення як цілеспрямованої зміни уявлень.
Дж. 12.

Філософія, що виникла як історична перша форма теоретичної уяви,
залишається актуально здійснюваним видом уявлення і до сьогодення,
оскільки являє собою діяльність людини по змістовному студіюванню самої її
здатності змальовувати та зв’язувати між собою в думках різні образи.
Також маємо зазначити слушність відомої думки Гегеля, який
обгрунтовував, що саме загострення суперечностей між людиною та
оточуючою дійсністю є головне джерело потреби в філософському
осмисленні дійсності [1, с.84-104]. Не дозвілля та довільна зацікавленість, а
нагальна потреба розібратися в проблемах, що постали перед людиною і
суспільством змістовно визначають буття філософії.
Оскільки сьогодні значне коло проблем суспільного буття пов’язують з
існуванням науки, остання розглядається як об’єкт досліджень багатьох
сучасних філософів. У межах зазначеного об’єкта вирізняються багато
предметних відношень, вказаних дослідниками, які розглядають науку
настільки різнопланово, що виникає думка ніби неможливо сформувати
цілісне ставлення до неї. Про поширеність такої думки свідчить систематично
здійснюване нав’язування новітнього скептицизму щодо можливості
філософів обгрунтовано визначити своє позитивне відношення до феномену
буття науки. Подолання цього скептицизму можливе, і воно має
здійснюватися на основі гносеології, оскільки саме на її засадах ми
отримуємо відповідність та сумірність методів, предмета та об’єкта
дослідження. Доти, доки наука постає як феномен пізнавальної діяльності,
філософська теорія пізнання має визнаватися адекватним засобом її
осмислення.
Стосовно зазначеного можуть бути висунуті різні заперечення, серед
яких найбільш вагомими є праксиологічні аргументи критиків “філософії,
зцентрованої гносеологією” (наприклад, див.: Р. Рорті “Філософія і світчадо
природи”).
Узагальненою відповіддю на скептицизм щодо можливостей
гносеології розібратися зі своїми проблемами є наступні зауваження.
Будь-яка прагматично визначена орієнтація має своїм предметом
способи діяльності з речами, а не самі “речі”. Відповідно речі постають для
такої свідомості лише як об’єкт докладання вольового зусилля. Тим самим
предметність речей виявляє себе лише як корисна, чи як шкідлива, чи як

206
нейтральна. Воля та намір є вищим універсальним принципом міркувань
зцентрованих прагматикою. Теоретичного інтересу до речей, як вони існують,
не виникає. Тотальний антропоморфізм праксиологічного відношення до
об’єкта перетворює останній лише на результат або знаряддя
волевиявлення, намірів, бажань, гри суб’єктивності. А тому прагматик є такий
суб’єкт пізнання, який, зазираючи в “обличчя” об’єктивної дійсності, не
споглядає там нічого, окрім власного відображення. Іллюзія світчада виникає
з тієї причини, що людина, яка дивиться в нього, цікавиться не його
властивостями, а відображенням, яке завдяки цим властивостям
споглядаються. Тому подекуди можуть виникати тези про “пролетарську
науку” і “непролетарську науку”, які спираються на славнозвісний
марксистський “принцип партійності”, що безпосередньо пов’язується з
“принципом практики” та “принципом об’єктивності”. Тому “Тайною, що
приховується “за” явленням природи, тут завжди залишаються наміри, плани,
воля і спрямоване нею усвідомлене діяння, точніше, техніка цього діяння, яке
треба лише повторювати, щоб отримати бажані наслідки” [2, c.334.].
Критичне усвідомлення ставлення волі та свідомості до дійсності,
незалежної від них, є наріжний камінь гносеологічної проблематики, яка
вибудовується в формі систематичного розрізнення та протиставлення
уявлень про властивості незалежної від воління реальності уявленням про
залежну. За допомогою філософії людина навчається критично, ніби
відсторонено спостерігати свою власну здатність створювати образи
реальності, процес усвідомлення фактів, стосовно яких виникають
суперечності. Іншими словами, уявлення та поняття, на які спирається думка,
стають предметом спеціального дослідження. Тим самим процес мислення
стає свідомо здійснюваною подією, в якій під контроль людини підпадають
виявлені думкою форми самої думки.
Теоретичні міркування за допомогою актів філософського споглядання
понять як відмінного від себе існування, перетворюють себе на предмет
інтелектуального самоспоглядання. В цьому спогляданні думки, як предмета
уяви, визначаються специфічні властивості та закономірності самої думки,
що в разі потреби можуть бути змінені та перероблені. Уявлення стають
засобом зміни уявлень. Тому в разі виявлення в міркуваннях суперечностей
за допомогою предметного ставлення до думки ми не вбачаємо в
запереченнях між думками трагедії та інтелектуального самознищення,
оскільки в філософському споглядання ці суперечності постають як відмінне
від нас існування, в якому руйнується відокремлений від суб’єкта
дослідження предмет дослідження. Здатність людини відноситися до форм
власної діяльності як до відмінного від себе існування принципово вирізняє її
від тваринного способу буття. Тварина єдина з формами власної
життєдіяльності, а людина їх собі протиставляє, подекуди, маючи одні, бажає
інших, навіть здатна відчувати ненависть до себе, спрямовувати свої зусилля
та дії на зміну своїх власних дій. Тому в ряді випадків, коли здається, що
людина заперечує сама себе, насправді самозаперечення немає, оскільки
присутня рефлексивна подвоєність, в якій предметом однієї діяльності чи
думки людини є інша людська діяльність чи думка.

207
Також маємо зазначити, що філософська теорія як спосіб уяви
можлива лише в тому випадку, коли людина відокремлює не тільки себе від
предмета свого споглядання, а й своє Я від своєї власної спроможності
змінювати цей предмет. При здійсненні такого абстрагування розумова
діяльність людини постає для неї як дещо, що може бути реалізоване лише в
майбутньому. А ця обставина свідчить, що уявне відокремлення власного Я
від своєї власної здатності змінювати відмінний від цього Я предмет потребує
перетворення цієї здатності спрямовано діяти на певний предмет, на
предмет дій та впливу діючого Я.
Таким чином, в теоретичній уяві філософа відокремлено має
розглядатися думка як предмет думки, думка як засіб думки, думка як форма
зміни думки.
Визначаючи відношення до наукового пізнання як до предмету
гносеології, треба зазначити, що до основоположного принципу філософської
теорії наукового пізнання є визнання існування невідомого. Протилежними
видами фiлософiї є вчення, що тяжiють до описiв Унiверсуму через визнання
наявності єдиної першопричини усiх процесiв та подiй. Однак
вiдрефлексованi переконання про наявнiсть єдиної субстанцiї вимагають
доведення, що вона (субстанцiя) вже вiдома, вже визначено та описано її
iстотнi властивостi. За iнших уявлень неможливо вести розмову про єдину
субстанцiю взагалi [3, с.119-127].
Мовчазне (невiдрефлексоване) прийняття положення, що вже
визначенi та описанi властивостi субстанцiї як принцип міркувань вимагає
вибудовувати уявлення у свідомості таким чином, щоб iснуюче у минулому,
сучасному чи майбутньому тлумачили як “продукт” (саморуху, саморозвитку,
самореалiзацiї) однiєї єдиної субстанцiї (наприклад: чи природи, чи духу, чи
матерiї). При цьому редукцiя полягає у тому, щоб буття витлумачити як
модифiкацiю, трансформацiю та метаморфозу обраної субстанцiї, її
“першоначала”. Безпосередня реалiзацiя даного принципу вiдбувається через
процедуру пiдведення явищ пiд наперед означенi всезагальнi властивостi
першоначала. Отже, у виглядi останнього ми маємо фiлософiю ототожнення
субстанцiї та форм iснування.
Але таке ототожнення не орiєнтує на примноження вже набутого
знання про iснуюче, що суперечить поняттю “організоване пізнання нового”,
яким специфікують буття науковості. Фактично, розповідь про дійсність, яку
пропонує нам така фiлософiя, принципово не може бути об’єктом наукового
пізнання, оскільки у ній відкриття нового знання неможливе, бо “усе є одне й
те саме” (чи дух — чи матерiя). Звiдси народжується антирефлексивне
бажання шукати “тисяча + ще одну” демонстрацiю властивостей єдиної
субстанції. Вiдповiдно не iснує проблеми з’ясування взаємозв’язку рiзних
форм iснування, бо рiзноманiсть це лише “позiрнiсть”.
Науковий рацiоналiзм, на вiдмiну вiд зазначеного типу
фiлософствування, визнає за можливе начало наукових мiркувань означення
основоположних характеристик самого себе, своєї думки, самосвідомість як
пiдставу для наступних взаємопов’язаних думок. Саме такий взаємозв’язок
між думками, що визначається самосвідомістю логіки і називається

208
необхідністю логічного слідування, аподектичністю. Таким чином, в теорії
наукового пізнання філософія має визначати дійсність, незалежну від
свідомості за таку реальність, яка у чомусь обов’язково невiдома (“знаю, що
не знаю”), яку ще потрiбно пiзнати. Iнакше наука втрачає сенс свого
iснування. Отже, теорія наукового пізнання як власна онтологiя має “свiт”
наявного знання, а не чуттєво наочну реальнiсть. Тому по вiдношенню до вже
здобутого в процесi пiзнання така рефлексiя стає методологiчною засадою
визнання наявностi чогось невiдомого людинi, що є джерелом сумнiву, щодо
можливостi позбутися незнання перенесенням на сферу невiдомого вже
вiдомого.
Така теорія вийшла за межi аристотелiвської традицiї викладу науки,
яка застосовувала схему, що складалася з двох елементiв: об’єктивна
дiйснiсть i її картина.
Одночасно, якщо прийняти за висхідну позицію наукового пізнання
тезу “Я знаю, що я нічого незнаю”, тоді ми потрапимо в парадокс
безпідставності пізнання. Маючи за власну онтологічну підставу світ наявного
знання, який з вищезазначеної точки зору наукового підходу апріорно не
може визнаватися адекватним реальності, що існує за межами буття знань,
наявне існування знань має поставати лише як методологічна підстава
пізнання, як джерело можливих методів.
Оскільки методи за визначенням виступають як результат синтезу
попереднього досвiду, постiйно породжується протирiччя: щоб бути
знаряддям пiзнання, дiяльностi, вони повиннi бути вже наявними до початку
дiяльностi [4, с. 258]. Як знаряддя думки, метод — готовий засiб, i в цьому
розумiннi є апрiорною умовою, передуючою певному досвiду, а не
випливаючою з нього. Таким чином, метод за своїм характером є явно
суперечливим, оскiльки є схемою послiдовностi дiй суб’єкта, якi людина має
здiйснити, щоб отримати потрiбне. Тобто метод, як когнiтивно існуючий
алгоритм дiяльностi є образ діяльност,і яку належить реалiзувати, водночас є
i результатом цієї діяльності, фiксацiєю вже реалiзованої послiдовностi дiй.
Безпосередньо у спiлкуваннi цiєї суперечностi не видно, оскiльки при
передачi методу вiд людини до людини, особливо мiж фахiвцями, завжди
розумiється, що той, хто буде використовувати метод, вже має деякi знання,
вмiє ними користуватись.
Оскiльки реальна змiна певної предметної взаємодiї дуже часто може
здійснюватись через усвiдомлену змiну умов протiкання процесу, тодi
фiксацiя умов та можливого наслiдку їх змiн повинна мати мiсце. Людський
досвiд свiдчить, що люди масово змiнюють предметнi взаємодiї (вся
промислова дiяльнiсть побудована саме на цьому). Отже, якби мислення
мало предметом свого перетворення образ деякого тiла, а не процеси змiн,
тодi не можуть виникнути знання нових способiв перетворення цього тiла.
Лише тодi, коли ми визнаємо, що мислення може мати в якості
відображуваного предмета саму взаємодiю, а не тiло чи тiла, стає логічним
висновок, що плани змiни предметiв, взаємодiї тiл являють нам результат
мислення. Так само й схеми розумового синтезу визначень суджень


209
виступають як ряд одних схем здiйснення з’єднань уявлень (тобто уявлення
певних змiн) поряд з iншими.
Знання, за допомогою яких здiйснюють змiни в уявленнях про способи
отримання передбачуваного результату, слугують людині для перетворення
знань про вiдомi об’єктивнi властивостi дiйсностi.
Якщо уявлення про методи може бути безпосередньо використане в
дiяльностi як визначальний для форми дiї момент, то знання про те, що існує
об’єктивно незалежно від суб’єкта та його волевиявлення, не можуть
використовуватися безпосреднім чином. Вони використовуються в якості
знарядь змiни чуттєвих образiв процесiв, що застосовуються при формуванні
уявлення можливих дiй людини, але самі не являють собою образ форми
діяльності. У даному випадку мова йде про знання рiзних процесів, внаслідок
змiни яких виникають явища та подiї, що не iснують без цих процесiв.
Очевидно, що здатнiсть фiксацiї умов протiкання процесiв та
результатiв їх взаємодiї дозволяє використовувати знання функціонально —
не потребуючи розумiння сутностi протiкаючих реально процесiв (у виглядi
уявлень про цілеспрямовано відтворювану послiдовнiсть потрiбних дiй).
Лише при необхiдностi змiнити (а не замiнити) метод виникає усвідомлення
потреби змінити наявні уявлення процесу, щоб отримати новий метод -
уявлення процесу змiни процесу. В даному випадку знання про свiт і його
властивості мають слугувати в якості знарядь змiни уявлень про можливі
способи дiї з предметом. Тобто знання властивостей свiту потрiбнi суб’єкту,
що мислить.
Цей останній висновок характеризує мало усвідомлений сенс
гносеологічних основоположень прагматизму.
Оскiльки знання про свiт виступають засобом змiни уявлень про
способи дiї, тобто використовуються функцiонально (або “практично”, як
кажуть прагматисти), вони безпосередньо “не входять” до такого результату
мислення, як знання методу чи плану дiй. В уявленнях поєднуються одні
знання з iншими, а співставлення знань і об’єктивної дiйсностi вiдбувається
за межами мислення та логiчних структур - у практиці.
Отже, згідно з наведеними, не наука, що являє собою діяльність,
визначену самосвідомістю, а магiя та мiстицизм будуються на уявленнi про
безпосереднiй зв’язок слова i дiйсностi, коли слова вважаються здатними
безпосередньо впливати на дійсність. Специфіка наукового мислення,
навпаки, має визначатися через схему зв’язку слова i образу, слова i
мислення, де мисляча iстота (iстота, що здатна цілеспрямовано змiнювати
саму себе) перебуває у зв’язку з об‘єктивною дiйсністю. Дійсність може навіть
розглядатися в якості окремого знаряддя зміни уявлень суб’єкта, що
принципово не відрізняє її за своїм впливом на суб’єкта від слів, символів та
знакових систем.
Використовуючи поняття “метод”, його, так само як iншi знання, маємо
тлумачити функцiонально. Дослідження дозволять визнати наявність різних
моментiв мислення у формi двох функцiонально вiдмiнних властивостей
знання: вiдображувати дiйснiсть (дескриптивність) i визначати взаємозв’язки

<< Предыдущая

стр. 37
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>