<< Предыдущая

стр. 38
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

уявлень (нормативність). Аналіз цих функціонально відмінних форм і

210
моментів мислення дає змогу виявляти, що відповідно можливi дві вiдмiннi
концепції пiзнавальної дiяльностi: споглядальна та праксиологічна.
У свою чергу, логіка та знання правил мислення сповiщає про нашi
теперiшнi розумовi можливостi, а не про об’єктивно iснуючий свiт. Правила,
усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму, реалiзуються в знаходженнi
конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi питання заздалегiдь
визначеним чином. Загальновiдомим прикладом слугує таблиця множення.
Суперечностi усвідомлені внаслiдок рефлексивного самоаналiзу свiдчать
розуму, що мислення прийнялось за вирiшення таких завдань, для котрих ще
немає схем синтезу визначень, тобто суб’єкт ще не має вiдповiдного ступеня
розвитку методів мислення для вирiшення виявленої проблеми.
Маємо погодитися з висновком Гегеля, що хоча масово люди
користуються саме готовими штампами суджень, у процесi виникнення будь-
якого елементарного судження обов’язково спочатку було задiяно мислимий
синтез визначень. Наприклад, судження “А є В”, якщо воно здiйснюється
вперше (тобто актуально), а не повторюється за допомогою пам’ятi,
передбачає вихiд за межi закону логiки, який забороняє протирiччя, тобто
руйнує дедукцiю. Адже чим би не було приєднуване до А деяке В, воно, у
всякому випадку, є не-А. Отже маємо наявний логiчний вираз тiєї обставини,
що синтетичне отримання нового знання завжди руйнує межу “старого”
знання та змiнює його. Таким чином, синтез, що дає нове знання, зовнiшньо є
продуктом “анти-логiчної” дiї, де наповненi змiстом досвiду попереднi схеми
мислення швидше шкодять думцi. Але це тi перешкоди, якi, зобов’язуючи
рахуватися з ними та не дозволяють повторювати вже зробленi помилки,
перетворюючи людину на раціоналіста.
Використання наявних методів дає змогу алгоритмiчно вирiшувати
завдання, якi повсякденно виникають перед людиною. Алгоритмічність у
даному випадку постає в якості певного гаранта передбачуваності наслідків
цілеспрямованої діяльності. Для безпосереднього споживача продуктiв
мислення, що використовує готовi конструкцiї суджень, байдуже, чи цi
взаємопов’язанi уявлення є результатом випадку, коли неодноразово
виявлялася деяка послiдовнiсть чуттєвих образiв, чи цей зв’язок уявлень є
продуктом спецiально органiзованого емпiричного дослiдження
(систематичних дослiдiв Фарадея, наприклад), чи це — результат складного
науково-теоретичного, фiлософсько-рефлексивного дослiдження. Тому
пересічний споживач продуктiв мислення може непохитно стояти на точцi
зору необхiдностi завжди точно слiдувати встановленій послідовності дій з
наперед відомим результатом (метод). А будь-який вiдхiд вiд опрацьованих
схем, тобто протирiччя, вiн намагається уникнути. У наслідок зазначеного
виходить, що мислення можуть ототожнювати лише з вiдомими,
несуперечливими, покладеними у завершених формах зразків розумовими
діями.
Недаремно критика класичного iдеалу рацiональностi, насамперед,
звертається до факту суперечностi мiж науково-пiзнавальною i етично-
спрямованою дiяльнiстю. У зв’язку з останнім зауваженням часто нагадують
висловлене М. Хайдеггером положення, що “фiзики шукали закони ядерного

211
щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак це саме те, що вони
створили” [5, с.147]. Наведене вимагає погодитися з думкою американського
філософа Д. Девiдсона, що “доки ми не враховуємо, що вiдбувається у
свiдомостi iнших людей, немає сенсу вважати, що ми маємо поняття
об’єктивностi” [6, с. 63]. Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв
свідомо здійнюваної цiлеспрямованої дiяльностi виявляє суперечливе
нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi
принципи вибудовані самосвідомістю, а не певна “чиста” мета, є передумова
будь-якого рiшення соцiального суб’єкта у виборi методу, наявних засобiв. У
свою чергу, стосовно науки, ця обставина виявляє себе через певний етос
науки, а не трансцендентальну орiєнтованiсть людини на пiзнання заради
самого пізнання.
Той чи iнший науковий метод не тiльки спроможний, але, як правило,
навiть iсторично виникає та актуально використовується у виглядi певного
епiстемологiчного iдеалу. Метод як обмежена i визначена (у людини
усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до стало вiдтворюваних
результатiв, реалiзується людиною через уявлення незмiнної iдеальної
послiдовностi та результату дiяльностi. Таким чином, розглядаючи людину як
розумну iстоту, маючу iнтенцiональну самовизначенiсть, треба врахувати, що
мiнливiсть буття та розмаїття дiйсностi при використаннi конкретного поняття
про певну послiдовнiсть дiй стає по вiдношенню до людини сферою,
подiленою на визначення окремих властивостей суб’єкта та дiйсностi. При
одних дiях суб’єкта свiт виявляє себе як середовище iснування тiл, що мають
розмiри, при iнших — вагу і т. ін.
Предмети ототожнюються, або вирізняються на пiдставi одержання
одного чи iншого результату певної послiдовностi дiй людини. Але тiльки
уявлення про iсторiю дає змогу вiдкривати та приймати новi способи
взаємодiї з тiлами, якi переконують людей, що два тiла, ранiше вiднесених до
одного роду, слiд вiдрiзняти як якiсно рiзнi (наприклад: “Кит — риба чи
тварина?”).
Використання поняття про певний науковий метод в загально-
унiверсальних формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє
вичерпувати перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих
на його засадах систем уявлень певного роду. Таким чином, окремий iдеал
наукового методу стає основою генетичної загальностi знань про предмет
пiзнання певної науки. Формування системи знань, що об’єднує теорiї
певного роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає
справжню межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка
вимагає вiд людини знань iншого роду. Усвiдомлення обмеженостi, тобто
вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже вiдомих методiв i стає
пiдставою для їх критики, активiзацiї пошуку шляхiв подолання виявлених
проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого методу, в якому його iдеал
виконує функцiю ейдичної (вічної та незмінної) основоположної підстави.
Використання поняття “iдеал метода” дає змогу суб’єкту
безпосередньо використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли дискурсивнiсть,
каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) характеристиками

212
мислення, суджень. Отже, без набуття форми певного iдеалу методи стають на
завадi створення системи знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних
даних [7, с. 237—238]. Лише через форму iдеалу в “хаос” методiв проникає
Логос систематизацiї, який розкриває себе через методологiчнi
саморефлексiї.
Наукова дiяльнiсть як рiзновид духовного освоєння дiйсностi, де
самореалiзацiя творчого духу має визначальну властивiсть створювати
вiдношення до iдеального свiту як до предмета, що формується та
перебудовується. Тому функцiонально науку можна розглядати як дiяльнiсть
людини, здатної створювати визначене волею суб’єкта обмеження наявного
свiдомостi свiту iдеальних, чуттєво наочних, перевiрених практикою
сутностей. Таке обмеження уможливлюється завдяки властивостi людини
iнодi бути iнтелектуальною.
Слід зазначити, що “гносеологiчний образ” речi ніколи не може
спiвпадати iз самою річчю, а методологiчнi засоби здатнi вказувати лише на
вiдповiднiсть наших мiркувань попереднім міркуванням та досвiду.
Формування єдностi знань при наявностi розмаїття сенсiв i значень через
метод вiдповiдає вiдомим вимогам iстини як у множині різних критеріїв сфери
iдеального, так i у множинi емпiричних та практичних критерiїв. Тим самим,
метод – це виявлення безпосередньої суверенностi суб’єкта по віднощенню
до об’єкта.
Структурована в систему наукова методологiя, на вiдмiну вiд
несистематизованої збiрки методологiчних принципiв (постулатiв, концептiв),
має самовизначення межi когнiтивних можливостей конкретних методiв
наукового дослiдження, що набули взаємоузгодження у виглядi складових
частин певного цiлого. Використання такої системи постійно супроводжується
застосовуванням вiдрефлексованого поняттєвого iнструментарiю, що дає
змогу уникати парадоксів нескiнченого регресу обґрунтування i доведення,
описаних І. Лакатосом [8, с.106-135 ].
Поєднання методiв у взаємопов’язане цiле має ту особливiсть, що
вимагає будувати систему знання, яку неможливо доповнювати без
суперечностей новими складовими, невивідними з неї.
При використанні у практиці створеного за допомогою науки методу
виявляється, що вироблені за допомогою наукових знань технології
базуються на свідомому застосовуванні процесів природи, які не дані людині
у вигляді чуттєвого споглядання. Методи, в яких використовуються знання
про чуттєво не дані процеси (фіксовані у своїх моментах тільки за допомогою
ідеальних моделей, сформульованих наукою законів, наукових теорій)
являють собою якісно новий рівень розвитку здатності до мислення. Якщо з
допомогою знання якісних та кількісних визначень властивостей предмета
людина може здійснити лише заміну одного предмета іншим, то за
допомогою знання законів природи, якими змодельовано процеси змін
дійсності, надається можливість свідомої заміни одного природного процесу
на інший.
Таким чином, загальні уявлення про якісні та кількісні визначення
властивостей дозволяють мислити функціонально лише предмет, закони ж

213
дозволяють мислити функціонально процес, іноді навіть абстрагуючись від
конкретного носія. Наприклад, в ідеальних моделях (законах термодинаміки,
електродинаміки, органічної хімії та ін.), які використовуються для
наукоміських технологій, описуються процеси, що не сприймаються людиною
чуттєво.
На відміну від сучасної науки, що існує завдячуючи розгалудженій
системі складних теоретичних і експериментальних досліджень,
споглядальна наука, яка не мала прикладної лабораторної бази, не мала
можливості проводити наукові дослідження “прихованих” процесів. Тому про
існування чуттєво не даний властивостей природи більше розповідали
філософи, маги та релігійні діячі, ніж природознавці. Тільки з появою та
розвитком експериментальної науки, техніки експериментування, яка може
стало відтворювати певний процес, починається вивчення об’єктивно
існуючого чуттєво не даного. Сама ж можливість відтворювати той чи інший
процес є проявом досягнень людини в освоєнні природи. Властивості
об’єктивної дійсності, що безпосередньо не дані чуттям, які сьогодні масово
досліджуються у природознавстві, дані людині лише опосередковано через
виявлення якісних та кількісних змін безпосередньо даних чуттям
властивостей.
Процеси цілеспрямованої зміни природи постійно здійснювалися і
здійснюються людиною, тому цілком доречним буде визнання що до
виникнення методів експериментального природознавства суспільство в
своїй практичній життєдіяльності використовувало визначення тільки
емпірично відкритих процесів у вигляді зорієнтованого етикою (системою
імперативних нормативів) певного методу досягнення мети. Тобто у своїй
історичній підвалині наукове вивчення природних процесів, що дані людині
лише опосередковано (не дані органам чуття), має за головну причину
потребу змінювати їх цілеспрямовано у відповідності з властивостями
природи, а не етичними міркуваннями. Практично така проблема, скоріше за
все, постала у вигляді потреби цілеспрямовано змінювати емпірично відкриті
технології.
У свою чергу, випадкове відкриття методу, наприклад, у вигляді
технології та її цілеспрямована зміна чи заміна, – принципово різні події, що
потребують реалізації двох відміних відношень до дійсності: практичного та
пізнавального.
Вищенаведе дозволяє зробити важливий висновок, згідно з яким
неможливо створити якісно новий метод за допомогою іншого методу.
Розгляд зв’язку мислення і методу виявляє, що поява нового методу має
відбуватися внаслідок зміни епістемологічних та онтологічних уявлень.
Теорiю пiзнання, яку можуть розумiти як гносеологiю чи епiстемологiю
(якщо дотримуватися концепцiї про вiдмiннiсть гносеологiї та епiстемологiї),
доречно вважають за визначальний засiб вивчення органiзованого
суспiльством пiзнання. Дослiдження наукового пiзнання фiлософами науки
зобов’язують погодитися з висновком, що закони буття системи знань
вiдмiннi вiд законiв природи [9, с.106-111]


214
Усупереч соліпсизму зазначимо, що наш досвiд, не дивлячись на його
принципову обмеженiсть унаслiдок неможливостi повної iндукцiї, обов’язково
сповiщає нам про можливе, яке залежно вiд форм наших уявлень
сприймається нами у формах онтологiчного. Будь-який відомий одиничний
емпiричний факт неможливо не визнати за можливе. I треба бути абсолютно
антирозумною iстотою, щоб у своїх мiркуваннях про свiт, у своїх планах i
надiях стосовно бажаного майбутнього не враховувати реально можливого.
Оскiльки “можливе” вже виявляло себе як емпiрична данiсть, то саме воно i є
“реально можливе”.
Відповідно до зазначеного, “щось”, дане нам як онтологiчна
можливiсть, обов’язково повинно поставати у формах аподектичного –
необхiдного при мiркуваннях. Ми повиннi враховувати можливе, щоб бути
розумними, а тому це “повиннi” перетворюється на цiлком слушну для
мислення i розуму пiдвалину необхiдностi слiдування суджень, норму (чи
форму) мiркувань.
Нехай нашi уявлення про причиннiсть мають лише вiрогiднiснi
характеристики. Всеодно в системi уявлень людини образ причинностi буде
складати об’єктивно необхідний компонент, бо iнакше ми назавжди
залишимося нездатними врахувати вже вiдомi можливостi. Це дозволяє
вважати позицiю Д. Юма некоректною. Причиннiсть, необхiднiсть,
аподиктичнiсть складають необхiднi умови буття здорового глузду, який
здатен враховувати можливе як незалежне вiд суб’єкта. Це властиво саме
розумнiй iстотi, яка здатна до дiяння, що свідомо планується з урахуванням
попередніх діянь.
Приймаючи за правомірне положення I. Канта, який вважав, що
“рефлексiя не має справи з самими предметами, щоб отримувати поняття
прямо вiд них; вона є такий стан душi, в якому ми, насамперед, намагаємося
знайти суб’єктивнi умови, за яких можуть утворюватися поняття” [10, c.181],
ми принаймі визнаємо можливiсть залежної від волі суб’єкта змiни
“суб’єктивних умов”.
Усвідомлюючи зазначену можливість, ми можемо вибудовувати
залежну від волі суб’єкта систему принципів, які дозволяють здійснити
експлiкацiю поняття “незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть”. За такі принципи
можуть слугувати наступні положення:
А. “Я знаю, що я нічого не знаю“.
Б. “Cogito ergo sum”.
В. “Усвідомлення наявності суперечності – свідчення об’єктивності
буття”.
Г. “Якщо проблема не вирішується, то я знаю межу свого суб’єктивного
існування”.
Якщо розглядати афоризм Сократа як принцип початку будь-якого
рефлексивного мiркування, тодi його можна розумiти як аксiому, що орiєнтує
на постiйне повернення до витокiв, до пошуку визначення початкової
обґрунтованості суджень через самоусвідомлення суб’єкта.



215
На цій тезі будується обгрунтування істинності логiчного висновку та
самої логiки через визначення за допомогою мислення, здатності не
суперечити самому собі.
Завдяки використанню аксіоми “Б” констатується тавтологічність
суб’єкта, яка гарантує гармонiю властивостей суб’єкта через саморефлексiю.
Субстанціоналізуючи духовне в межах свого славнозвісного дуалізму, Декарт
вибудовує теоретичну абстракцію такого духовного існування, яке для свого
буття не потребує ніякого іншого існування. Тим самим суб’єкт фактом
самовизнання залежності власних міркувань від власної волі констатує
злагоду із самим собою, визнає власну можливість бути мислячою істотою,
яка принаймі не суперечить сама собі. Отже встановлюється тавтологiчна
самоiдентифiкацiя, що складає процес самоусвiдомлення суб’єктивних
властивостей, здатність виявляти “спричинене дiєю мого “Я”” на вiдмiну вiд
спричиненого “не-Я”.
Однак на основі досліджень І. Канта ми знаємо, що існують
незнищувані волею суб’єкта антиномiї розуму та логiчнi протирiччя у
системах знання, які вiдкривають межу несуперечливого внутрiшнього свiту
суб’єкта на зразок аксіоматизованої теорії. Тим самим виникає підстава для
визнання, що суперечностi в системі мiркувань репрезентують для нас
експлікацію межі залежного від “Я” (теза “В”). Репрезентується, у даному
випадку, або помилка наших мiркувань, або дещо інше - об’єктивне,
“існування - незалежне вiд наших мiркувань”, яке здебільшого називають
“матерiальним буттям”. Отже, осмислення факту iснування наукових
проблем, принаймі, виявляє незнання причини їх виникнення, бо за
абсолютних умов тези “Б” проблеми не можуть iснувати, суб’єкт власною
активною самозміною мав би долати суб’єктивно створені суперечності.
Усвідомлена наявність існування суперечностей слугує доведенням

<< Предыдущая

стр. 38
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>