<< Предыдущая

стр. 4
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

хоча упорядники цього “неповного зібрання творів” у примітках до статті
“Історія літератури руської” дану працю згадують і навіть наводять з неї одну
цитату, та вирвана із Франкового тексту, вона носить майже негативний

18
характер. Причина, думаємо, полягає у тому, що за радянських часів
О.Огоновський був оголошений “буржуазним націоналістом”, а його доробок
тенденційно замовчувався.
Між тим, професор Омелян Огоновський був досить помітною
постаттю в українському суспільному і культурному житті ІІ половини ХІХ
століття: активний громадський діяч, автор оригінальних поетичних, прозових
і драматичних творів, дослідник літератури, перекладач, педагог, керівник
філологічної секції НТШ, засновник і багаторічний голова “Просвіти”, член
“Руського Товариства Педагогічного” (потім “Рідна школа”), політичної
організації “Народна Рада”, з 1870 року і до кінця своїх днів (1894) завідувач
кафедрою української мови та літератури Львівського університету –
фактично першої в Україні кафедри україністики. Нелегко визначити
домінанти у роботі, яку виконував цей учений, але виразно відчувається мета
його праці і його життя: національне самоусвідомлення, культурне піднесення
українського народу, здобуття належних великій нації прав.
Звернення до наукових праць В.Микитюка [Див.: 2, 3] допомагає
довідатись про істинний стан речей у цьому питанні і визначити ту
незаперечну роль, яку відіграв О.Огоновський у становленні і поглибленні
літературно-теоретичних зацікавлень І.Франка.
І.Франка, вже тоді письменника, літературознавця, критика цікавила
також і розробка проблем поетичної (художньої) творчості, що відбилося у
його літературно-естетичних працях того періоду: “Поезія і її становисько в
наших временах. Студіум естетичне” (1876), “Літературні письма” (1876),
“Слівце критики” (1877), “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878),
“Наука і її взаємини з працюючими класами” (1878), “Критичні письма о
галицькій інтелігенції” (1878). Органічне поєднання наукових зацікавлень із
власним літературно-поетичним досвідом спричинило до подальшого
студіювання молодим ученим надзвичайної кількості різноманітного
теоретичного матеріалу, який би допоміг у розв’язанні того великого обсягу
питань, які він поставив перед собою ще у студентські роки.
У автобіографічному листі до М.Драгоманова від 26. 04. 1890 р.
І.Франко згадує ще одного викладача університету, чи не найпомітніший
вплив якого зумовив інтерес та визначив саме естетико-психологічну
тематику, яка буде виразно прослідковуватися у студіях митця різних часів:
“Я, впрочім, не покинув університету і користав головно з викладів д-ра
Охоровича, котрий читав філософію, психологію, антропологію і предісторію.
Пару курсів я працював у нього в семінарії...”[4, c.246]. З архівних матеріалів
(ЛОДА, ф. 26, оп. 7, од. зб. 217) також дізнаємося, що після свого першого
ув’язнення І.Франко записався у 1878/79 навчальному році до Ю.Охоровича
на спеціальний курс філософії природи, фізики, на практичні заняття з
філософії та семінар з психології, де запропонував декілька наукових
розвідок і рефератів.
У тому ж архіві зберігається і “Дело Юлиана Охоровича” (ф. 26, оп. 5,
од. зб. 1436), з документів якого видно, що Ю.Охорович належав до
прогресивних учених свого часу і розумів, що найбільший ефект приносять
дисципліни, які розвиваються на стиках суміжних наук. Тому як лектор, він

19
тісно пов’язував у своїй практичній діяльності важливі питання психології із
філософією, естетикою, педагогікою, фізіологією, криміналістикою,
літературною критикою, цих же принципів він дотримувався і у своїх наукових
працях. Майже вперше у світовій літературі Ю.Охорович ставить і більш-
менш вдало розв’язує проблему процесу поетичної творчості у своїй книзі “O
tworczosci poetyckiej ze stanowiska psychologu dwa odczyty publiczne Juliana
Ochorowicza wupowiedziane w Warszawie i w Lwowie w kwietniu i w maju 1877 r.
Lwow, 1877”, що, ясна річ, не могло не зацікавити молодого поета і критика
І.Франка.
З архівних даних довідуємося також, розробкою ще яких
психологічних питань займався у той час Ю.Охорович. Так, зв’язок літератури
із психологією, за який він ратував, відображений у його працях “O hymnach
Rig-Vedy”, “O tworczosci poetyckiej” (1877), “O zastosowaniach psychologji”
(1878), “Mozg i duch”, “Zastosowania psychologji” (1879). (Про те, що з цими
рукописами були обізнані учасники його семінару говорить той факт, що
пізніше у трактаті “Із секретів поетичної творчості” (1898-1899) у розділі
“Психологічні основи” І.Франко посилається у тому числі й на книги “Ріг-Веді”.
Також є багато спільних моментів у трактаті і студії Ю.Охоровича “O
tworczosci poetyckiej”: про роль фантазії, інтуїції, про роль неусвідомлюваного
психічного у творчості та інше. Але І.Франко у своїй естетичній праці пішов як
учений і дослідник значно далі від свого викладача, глибинніше з наукової
точки зору розкривши питання про природу творчого процесу як результату
складної психічної діяльності людини.) У 1881 р. Ю.Охорович активно
виступав у французькій пресі (Revue philosophique de la France et de
I”etranger Paris, 1-12, № 7) за об’єднання зусиль учених у галузі аналізу
душевної діяльності митця. У тому ж році він склав і опублікував проект
організації І Міжнародного конгресу з психології і був одним з ініціаторів його
проведення у Парижі в 1889 році.
Отже, на практичних заняттях професора О.Огоновського, зокрема
його семінарі, присвяченому “Критично-естетичній оцінці творів Шевченка”, а
також користаючи “головно з викладів д-ра Охоровича”, І.Франко й отримав ті
імпульси, які поглибили зацікавленість і спонукали до ще більш серйозного
вивчення й знання естетики та психології, їх зв’язку з літературою, а
внаслідок цього — до пошуків наукових основ і універсальних законів
творчості, які найбільш повно будуть розкриті ученим у трактаті “Із секретів
поетичної творчості”.
Не випадково І.Франко, починаючи з перших вищеназваних
літературно-критичних та естетичних праць, звернув увагу і на проблему
особистості митця у творчому процесі, його світогляду, обдаровання,
характеру тощо. У роботах “Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка”
(1881), “Темне царство” (1881), “Першій передмові до перекладу “Фауста”
Гете” (1881), циклі статей “Із заграничних літератур” (1883), а також
численному листуванні митця ці чинники набули свого подальшого розвитку і
розробки.
Вважаємо доречним зупинитися детальніше на першій теоретико-
естетичній розвідці молодого ученого “Поезія і її становисько в наших

20
временах. Студіум естетичне” (1876). Вона є важливою не тільки для
вивчення тогочасних естетичних поглядів і світогляду І.Франка, які
формувалися під безпосереднім впливом вже названих факторів, а й
рівночасно дуже цінним документом особистісного характеру. Так, Я.Ярема,
аналізуючи цю студію, виокремлює у першу чергу той факт, що “почувши в
собі поклик до поетичної творчості, Франко прагне визначити суть та
призначення поезії в житті, знайти правильний шлях до себе, – щоб стати
поетом, свідомим певної високої цілі, великої відповідальності перед
народом. Рідко хто з письменників зачинав так серйозно свою поетичну
діяльність”[9,с.36].
Отже, початок цієї роботи був надрукований у лютому 1876 року
виданням товариства студентів Львівського університету “Академічний
кружок” – журналом “Друг”, № 3. При цьому редакція зазначала, що буде
публікуватися й продовження цієї праці І.Франка. Але подальший її друк так і
не мав місця на сторінках журналу, не з’явився він і в інших виданнях. На
підставі цих фактів дослідники наукової творчості письменника вважали
статтю незавершеною.
Проте трохи згодом, за даними М.Волянюка, у березні того ж року в
освітньо-науковому товаристві “Дружній лихвар” І.Франко виступив з
рефератом на тему ”Що є поезія і чого вона стоїть в наших временах”. Із
протоколу, що подає автор, довідуємося: І.Франко прочитав не тільки ту
частину праці, яка з’явилася вже у журналі “Друг”, а й “решту з приладжених
скриптів”[1,с.47-48]. Отже, всупереч сталій думці про те, що стаття “Поезія і її
становисько в наших временах” залишилася незакінченою, М.Волянюк
доводить, що вона була частиною якоїсь завершеної, все ж таки, праці
І.Франка. Але чи збереглася вона у рукописах письменника, чи була взагалі
оприлюднена тільки усно, на жаль, поки що не відомо.
А між тим, критичний аналіз естетичної студії “Поезія і її становисько
в наших временах” можна вважати за передумову для дослідження
подальшого розвитку поглядів митця як по лінії естетики, так і філософії, на її
основі можна зробити висновок про те, що І.Франко вже тоді був добре
знайомий не тільки з поетичними творами німецьких класиків, а й з естетико-
філософськими ідеями та теоріями того часу, причому безпосередньо з
творів Лессінга, Шіллера, Гердера. До широкого кола його літературних знань
входили, крім творів античного світу, читаних у школі, та Біблії, Шекспір і
класики німецької філософії, українські, російські, польські поети і
письменники романтичного і реалістичного напрямків ХІХ століття.
Вже у цій своїй роботі І.Франко оперує Арістотелевими термінами
“мімесис”, “праксис” (дія), “мімесис тес праксеос” (слідування дії), пропонуючи
власний їх переклад. Викладає він і своє розуміння слова “мімесис”,
користуючись поняттями “отобразування”, “оттворення” (тобто – відтворення,
представлення) і це, зауважимо, не співпадає з буквальним розумінням
мистецтва Арістотелем, який виводив його з вродженого нахилу до
наслідування. Також “мімесис” І.Франко тлумачить і як “фіксування життя для
людської свідомості”, протиставляючи Арістотелевій дефініції дефініцію


21
“новіших” естетиків: поезія – це “індивідуалізування” ідеалу, свідомо
перекладаючи слово “зображення” саме як “індивідуалізування”.
І.Франко пояснював це так: “ індивідуалізувати значить з ідеї, з мислі
утворювати індивідуум”, тобто утворювати “одиницю обдарену тілом,
доступну для фізичного відчуття”, індивідуалізувати ідеали значить “уділяти
їм тіла і крові”, “спроваджувати їх на землю”, “обдаровувати земним життям”,
“робити доступним до органів відчуття”. У цих визначеннях вже можна
розрізнити початок процесу вибудування молодим ученим свого наукового
бачення того, як саме образ виникає, постає в уяві митця, як перевтілюється
у художній, набуває доступної для розуміння читачем форми, як впливає на
почуття сприймаючого.
Розвиваючи далі поняття “індивідуалізування”, І.Франко сформулює
“принцип індивідуальності” для сучасної йому літератури і мистецтва, а
пізніше розставить акценти ще чіткіше: “Найцінніше і найкраще в кожнім
чоловіці, а тим більше в письменнику, се його індивідуальність…”[6, c.276].
Показово, що з перших своїх статей теоретичний пошук дослідника
спрямований саме на це коло проблем.
Про форми зв’язку літератури з дійсністю І.Франко також говорить у
розвідці “Поезія і її становисько в наших временах”. У зв’язку з найбільшою
розробленістю франкознавцями цього питання (О.Білоус, М.Возняк,
М.Пархоменко, Л.Скупейко, І.Стебун, Я.Ярема), ми не будемо зупинятися на
ньому докладно, розглянемо інше, теж окреслене ученим у цій естетичній
студії і, на нашу думку, не менш важливе, але спеціальних досліджень по
якому ми не знайшли.
І.Франко викладає розуміння ним витоків і змісту того, що ми сьогодні
назвали б сферою неусвідомлюваного психічного або підсвідомим. Він
називає це внутрішнім “ідеальним” світом і говорить про його специфічний і
унікальний, властивий тільки одній особистості, характер: “Припускаю, що
кожний чоловік має в своїй душі, в своїй внутрі осібний, йому вроджений світ,
котрий наразі назву світом ідеальним”[7, c.397]. І якщо світ матеріальний
сприймається людиною розумом і свідомо, то світ ідеальний “не вимагає
сознанія”, оскільки усі його надбання “дрімають в глибині чувства”. “Світ той
внутренний, - продовжує І.Франко, - розвивається з розвоєм чоловіка… У
кожного чоловіка той світ ідеальний іний: життя, воспитання, щоденнії
занятія, налоги, страсті вліяють на тоє, якії предмети внішного світу будять
найскорше отгомін і одблеск в його світі внутреннім, ідеальнім… Світ
ідеальний одного есть ширший, другого – вузший, у одного розвинений
більше в однім направленію, у другого – в інім” [там само, c.398].
З огляду на сучасний рівень знань, все, що ми називаємо психікою
є, по суті, ніщо інше, як свідомість і неусвідомлюване психічне. Органічне
функціонування цих двох взаємоопосередкованих складових однієї системи
відбувається за умови психо- і фізіологічної цілісності людини, а відтак – є
основними психологічними характеристиками особистості в усій сукупності їх
багаторівневих відносин. Звідси безпосередня залежність як найскладніших
явищ неусвідомлюваного психічного від свідомості, так і самої свідомості від
цієї складної неусвідомлюваної психіки, тобто вони взаємокомпенсують і

22
активно взаємодіють одне з одним або антагонізують і взаємовиключають
одне одного у будь-якій сфері діяльності особистості. Причому, чим більш
широким є обсяг нашої свідомості, тим більш широким є обсяг
неусвідомлюваного психічного, що, використовуючи інші, ще остаточно не
вироблені поняття, і говорить у своїй роботі 20-ти річний учений.
Закономірно також і те, що кожній особистості властивий відмінний від
інших внутрішній, як його називає І.Франко, “ідеальний” світ з огляду на різне
виховання, освіту, досвід тощо. Абсолютно слушним є і зауваження щодо
надбань цього “ідеального” світу, які “дрімають” у його глибинах. (Фрейд і
його прибічники на початку ХХ ст. спробували розібратися у таїнах свідомості
і відкрили за нею світ “витіснених” або просто “забутих”, що “дрімають”, і тому
вже неусвідомлюваних психічних переживань). “Що єсть той ідеальний світ в
нашій внутрі? - запитує І.Франко далі. - То не єсть розум, то не єсть ісключно
чувство”[там само]. Очевидно, що ці міркування висловлені ще на рівні
здогадки, але протягом довгого часу означена проблематика буде
залишатися актуальною для митця і остаточного розв’язання отримає у
трактаті “Із секретів поетичної творчості”, у якому для характеристики
внутрішнього “ідеального” світу І.Франко вживатиме поняття “нижня
свідомість” й розробить цілісну естетико-психологічну концепцію творчості із
даним чинником в основі.
Свою студію “Поезія і її становисько в наших временах” І.Франко
називає “тільки пробою”, та основне полягає у тому, що вже у першій своїй
естетичній розвідці молодий учений, глибоко усвідомивши найбільш важливі
теоретичні проблеми, поставив такі запитання (у тому числі й “що таке
поезія”), без розв’язання яких українська естетична думка не могла
розвиватися далі. Тому для їх вирішення І.Франку і прийшлося
якнайдокладніше дослідити, узагальнити і синтезувати попередній і сучасний
йому науковий досвід царин естетики, психології, фізіології, соціології,
філософії, літературознавства, інших дисциплін, співвіднести його з кращими
набутками європейської і світової культури.
Остання чверть ХІХ століття – це час як розквіту реалістичного та
романтичного мистецтва (Європа, Скандинавія, Америка), так і передчуття
кризи його філософських засад, неминучість пришестя модернізму (від
імпресіонізму, неокласицизму до символізму, футуризму, експресіонізму; і від
гуманістично-оптимістичних засад до декадентських, механістичних
концепцій людини). Особливої гостроти набувають проблеми: цивілізація і
культура, наука і мистецтво, поступ і гуманізм, національні і загальнолюдські
основи духовного розвитку, раціональне й інтуїтивне, досвід і підсвідоме у
творчому процесі. Найвідоміші мислителі, такі, як А.Бергсон, Г.Гауптман,
Г.Ібсен, М.Метерлінк, Ф.Ніцше, Г.Спенсер, І.Фіхте, З.Фрейд, Ф.Шеллінг,
А.Шопенгауер займалися розробкою цих питань.
Природно, що І.Франко, обізнаний з наймодернішими європейськими і
світовими концепціями не лише культурно-естетичного, а й історичного,
економічного, соціально-політичного розвитку й ставить за мету дати своє
бачення гостро актуальних проблем. З цієї причини функціонально-
композиційною постає структура ще однієї важливої роботи І.Франка тих

23
років – “Література, її завдання і найважніші ціхи” (1878), яка особливо
засвідчує вже цілком зрілі літературно-естетичні погляди ученого.
Визначальним для статті постає навіть сам заголовок, він орієнтує на
питання та розв’язання проблем: що ж таке література взагалі і чому вона
служить? Відповідаючи на це, І.Франко звертається до історії літератури і
підкреслює, що початково-описовий реалізм завжди був властивий кожній
літературі та кожному її діячу, але він виводить концепцію новітнього
“наукового реалізму”, на якій грунтується відповідь на питання: до чого має
служити література. При всім її реалізмі в зображенні фактів дійсності,
література, наголошує І.Франко, повинна ще й аналізувати описувані факти,
виявляти їх причини та наслідки, вплив на суспільне життя та особистість, а
також їх повільний зріст і занепад. “А яка ціль такої роботи ? - продовжує
дослідник. - Ціль її, очевидячки, така: вказувати в самім корені добрі і злі боки
існуючого порядку і витворювати з-поміж інтелігенції людей, готових служити
всею силою для піддержання добрих і усунення злих боків життя, - значить,
зближувати інтелігенцію з народом і загрівати її до служби його добру”[5,
c.12]. Тобто, педагогічні засади літератури, яка повинна виховувати
інтелігенцію для праці в ім’я суспільної злагоди, були для І.Франка
найголовнішими. Цьому він і сам цілком присвятив свою літературну
діяльність.
Аналізуючи літературний поступ, І.Франко продовжує досліджувати у
статті аспекти зв’язку літератури з життям, констатує її суспільну
заангажованість, доводить пріоритет життя і практичного досвіду перед
теоретичними (хоча б то й естетичними) розумуваннями і правилами. (Тут
прослідковується також і культурно-історична тенденція у науковому й

<< Предыдущая

стр. 4
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>