<< Предыдущая

стр. 49
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

прагненням в єдиній картині представити сукупність духовно-історичного
розвитку людства в його цілісності.
Гумбольдт висуває фундаментальний принцип аналізу мови і
концепції розуміння: мову не можна спіткати як сукупність говору, як якийсь
готовий продукт, філософ пояснює це тим, що механізми, які управляють
живою, мовою, мають ряд істотних особливостей. Закони життя мови
виявляються у постійній роботі духу: "Мова є не продукт діяльності (Ergon), а
діяльність (Ehergeia). Її істинне визначення може бути тільки генетичним.
Мова є роботою духу, спрямованою на те, що постійно поновлюється, щоб
зробити артикулюючий звук придатним для виразу думки" [4, с.81]. У
строгому значенні це визначення придатне для будь-якого акту мовної
діяльності, але в справжньому і дійсному значенні під мовою можна розуміти
сукупність актів мовної діяльності. "По розрізнених елементах не можна
зрозуміти те, що є вищого і якнайтоншого в мові: це можна осягнути і уловити
тільки у зв'язній мові, що є зайвим доказом на користь того, що кожна мова

273
полягає в акті свого реального породження" [3, с.70]. Визначення мови як
діяльності духу, на думку Гумбольдта адекватно вже тому, що буття духу
взагалі може мислитися тільки в діяльності. Отже, філософ висуває на
перший план діяльнісний підхід як обгрунтований принцип аналізу мови і всіх
її функцій, у відмінності від онтологічного підходу Гайдеггера і герменевтики
Гадамера. Гумбольдт затверджує, що мова полягає в акті свого дійсного
породження, а метою діяльності духу в мові є розуміння.
Згідно з поглядами Гумбольдта, мова як діяльність духу має на своїй
меті розуміння, а звідси за своєю природою є діалогічною. Принцип діалогу є
основоположним у філософії мови, оскільки саме на цьому принципі
грунтуються всі функції мови. У самій сутності мови укладено дуалізм, а сама
можливість говору обумовлена зверненням і відповіддю. Діалогичним за
своєю природою виявляється і людське мислення, тому що воно
народжується у процесі співтворчості двох суб'єктів розумової діяльності,
коли один з них може спостерігати свою думку як "відображену", як "думку
поза себе", досягаючу тим самим об'єктивності і точності понятійних слів, що
осягаються.
"Моє суб'єктивне уявлення, – пояснює Гумбольдт, – протиставляється
об'єктивності думки іншого учасника діалогу. Між двома "розумовими
здібностями" здійснюється взаємодія, що приводить до об'єктивності і
точності виразу понятійного змісту (= значенню). Посередником між двома
суб'єктами – носіями розумових здібностей – виступає мова, і
взаєморозуміння тут виконує функцію уточнення понять" [4, с.90]. Таким
чином, в теорії Гумбольдта діалогічність мови виражається у діалогічності
мислення, для нього мова є орган, "створюючий думку". А інтелектуальна
діяльність є духовною, глибоко внутрішньою і здійснюється за допомогою
звуку, матеріалізується вона в мові і стає доступною для сприйняття. Тому
інтелектуальна діяльність і мова в концепції Гумбольдта є єдиним цілим.
"Слово знаходить свою сутність, а мова – повноту тільки за наявності
слухаючого і відповідаючого" [5, с.400].
М. Гайдеггер у своїй філософії, в більш пізніх творах, постійно
звертається до теми, яка у своєму витоку спирається на ідею Гумбольдта про
"мову та буття", онтологізацію Слова і Мови. Гайдеггер бачить у звуковому та
письмовому образі слова, в мелодії та ритмі – душу, у синтаксисі - дух мови.
Філософ осмислює мову з її відповідності до сутності людини, як animal
rational, як єдності тіла-душі-духу. "Мова є будинок буття, живучи в якому,
людина екзистує оскільки, оберігаючи істину буття, належить їй" [6, с.203].
Гайдеггер визначає сутність самої мови через поняття "сказа". "С-казати –
значить показати, оголосити, дати бачити, чути. Сказ – каз" [6, с.266]. Тому
виказане або "казове", є те, що виставляється для показу. Суть мови і є "сказ
у якості такого каза" [6, с.266]. А скоювана їм вказівка не корениться ні в
якому знаку, але всі знаки виникають з вказівки, в області якої і для мети якої
вони можуть бути знаками, затверджує Гайдеггер. Згідно його теорії, "мова
говорить постільки, поскільки вся вона – сказ, тобто показ. Мова говорить,
оскільки, досягаючи у якості каза всіх областей присутності, дає з'явитися або
сховатися в них всьому присутньому" [6, с.266]. Через "показ" мова є форма

274
присутності всього у світі, у тому числі і людини. За Гайдеггером, говір є вже
слухання, слухання мови, якою ми говоримо. Тому філософ вважає, що ми
говоримо не на мові, ми говоримо від неї. І говорити ми можемо єдино
завдяки тому, що всякий раз вже почули мову. Тобто сама мова "говорить"
через людину, і людина, кажучи чує Мову, чує "тихий голос буття". Все наше
слухання, говорить Гайдеггер, це, перш за все, "допущення самовислову, що
вже містить у собі всяке сприйняття і уявлення, ми говоримо услід почутому
сказу. Тільки тим, хто слухняно належить йому, сказ дарує відчуття мови і
тим самим мовлення. Дарування дає нам прийняти дар мовлення. Сутність
мови покоїться у такому дарствуючому сказі" [6, с.266]. Власне кажучи,
Гайдеггер "поміщає" людину в мову, а не навпаки, як це прийнято. Згідно
філософу, людина, знаходячись у Мові (як Бутті), не може з неї вийти, щоб
оглянути її із сторони, тому в полі людського зору сутність мови виявляється
всякий раз лише в тій мірі, в якій ми самі, люди, опиняємося в її полі, ввірені
їй. Таким чином, спочатку ми потрібні Мові для того, щоб дати їй, Мові,
Слово. "Мова – будинок буття, вона хранитель присутності, оскільки дійсність
останньої ввірена здійснючій вказівці сказу. Мова є будинок буття, бо як сказ
вона спосіб, со-буття" [6, с.272]. Сама Мова, за Гайдеггером, вперше дає ім'я
існуючому, вперше переводить існуюче у слово та явище. Таке
найменування, що означає існуюче, вперше призначає його до "його буття із
його буття" [7, с.103]. Це найменування філософ називає "накиданням
світлоти". Накидання є "вивільнення кидка", в якому нескритість прирікає себе
усередину сущого як такого. І таке "накидаюче наречення зразу ж стає
відреченням від глухого і тупого замішання, яким обволікає себе і в яке
вислизає суще" [7, с.103]. Таким чином, можна зробити висновок: філософія
мови Гайдеггера носить онтологічний характер. Мова дає ім'я всьому
сущому, вона є спосіб існування людини і всього сущого. Саме через людину
мова "говорить", а як будинок буття, мова дозволяє людині почути тихий
голос самого Буття. Саме це припущення кладеться в основу естетики мови,
розумінню сутності мистецтва.
Все мистецтво Гайдеггер розглядає як сферу поезії. Правда, він
помічає, що не можна інші види мистецтва – архітектуру, живопис, музику –
зводити до мистецтва слова, бо це було б чистісіньке свавілля. Поезія, за
Гайдеггером, займає провідне місце в системі мистецтв. І це не випадково,
якщо ми пригадаємо ставлення філософа до проблеми мови. Поезія
використовує мову, а мова, як вже вказувалося, дає ім'я всьому сущому і
направляє його до його буття. Тому сама мова є поезією. Гайдеггер говорить:
"Мова не тому поезія, що в ній – прапоезія, але поезія тому перебуває в мові,
що мова береже початкову сутність поезії. Спорудження і зображення
залишаються особливими шляхами і особливими способами, якими істина
направляє себе усередину творіння, улаштувавшись в ньому. Спорудження і
зображення – це всякий раз поетичне слагання в межах просвітленості
існуючого, такої просвітленості, яка непомітно ні для кого вже відбулася у
мові" [8, с.306]. Тобто творення образів – це і є своєрідна поезія, за
Гайдеггером. Тому поезія символізує властивий всій художній творчості
характер накидання. Отже, мова передує і поетичній творчості.

275
Мистецтво, згідно Гайдеггеру, спочатку таїться в творінні. Сутність
мистецтва визначається як "створена в творінні істина, що полягає усередині
творіння" [8, с.304]. Тоді мистецтво – це установлення істини; установлення
як дарування, установлення як основа, установлення як початок. Істина, яку
запроваджує мистецтво, є щось абсолютно нове, небачене раніше. Витвір
мистецтва виливає або виділяє істину сущого. Витік або походження витвору
мистецтва є одночасно, за Гайдеггером, витік походження самого мистецтва,
а "мистецтво є видатний спосіб становлення істини, що стає завдяки
мистецтву сущою, а тому історичною" [9, с.86]. Таким чином, саме через
мистецтво приходить істина, художник або поет, створюючи свої твори,
творить те, чого не було, хоча це нове він створює з фарб, які існували, із
слів, які вживали. Але витвір мистецтва – це не просто існування речовини,
затверджує Гайдеггер, це щось абсолютно відмінне від того, завдяки чому
виникає витвір мистецтва. Витвір мистецтва, "виставляючи або настроюючи
світ і складаючи землю, в собі самому творить істину, здійснює істину. При
цьому істина розуміється не тільки і не стільки як судження, скільки як дійсно
існуюче, те, що справді існує" [9, с.83]. Тому гарантією витвору мистецтва як
такого є сам твір, в якому здійснюється істина.
Гайдеггер веде мову не про ту істину, яку мають на увазі у буденному
житті, коли говорять про пізнання в науці, і від якої відрізняють прекрасне, а
про істину як істину буття. Тому прекрасне, за Гайдеггером, є буття самої
істини, оскільки істина знаходиться усередині витвору мистецтва і
здійснюється в ньому. Тому, можна сказати, грунтуючись на концепції
мистецтва Гайдеггера, що мистецтво є найунікальніша сфера людського
буття, в якій укладено все значення буття, його істина. Мова мистецтва
творить саме суще, несе нам істину самого буття.
Тим, що продовжує ідеї Гайдеггера, стає інший німецький філософ Г.-
Г. Гадамер. У своїй філософії мови він розвиває теорію онтологічної сутності
мови Гайдеггера, але метою його концепції є цілісне пізнання людини і
людства в історії і культурі, він розробляє методологію гуманітарного
пізнання на основі філософії мови і герменевтичної ідеї розуміння. На думку
філософа, у всякому слові звучить мова в цілому і, тим самим, здійснюється
цілісне світобачення, що лежить в його основі. Тому всяке слово дозволяє
бути присутнім у теперішній момент його "сказування" також і всьому
"несказаному", з яким воно співвідноситься, відповідаючи або указуючи.
"Мова, – говорив Гадамер, – це універсальне середовище, в якому
здійснюється саме розуміння. Способом цього здійснення є тлумачення" [10,
с.452]. Проблема мови і розуміння для Гадамера єдині і складають підставу
його філософської герменевтики. Філософ вважає, що людське мовлення
кінцеве, але в ньому закладена нескінченність значення, що розгортається і
тлумачиться. Тому феномен герменевтики може бути пояснений, лише
виходячи з "коріного влаштування буття (Grund verfassuf), яке будується як
принципово мовна структура за своїм характером" [10, с.529-530]. Буття, яке
може бути зрозумілим, є мова. Феномен герменевтики він розглядає як свого
роду діалог, який починається із звернення до нас "предання", воно виступає
партнером з комунікації, з яким ми з'єднані як "Я" з "Ти". Тому герменевтика

276
Гадамера стає онтологією, підставою якої є мова. Таким чином, вважаючи
мову як середовище герменевтичного досвіду, Гадамер виходить з того, що
мовним (і тому зрозумілим) є сам людський досвід світу.
Принцип діалогу є основоположним у філософії мови, саме на цьому
принципі ґрунтуються всі функції мови. Мова виступає посередником між
діалогізуючими сторонами, будь то діалог "індивід-індивід", або діалог
"людина – світ". У зв'язку з цією функцією мови, тобто діалогізмом, необхідно
розглянути філософську концепцію мови М. Бахтіна.
Слово у Бахтіна є вислів і воно знаходиться між говорячими. А Мова –
глибоко персоналістична, точніше – діалогічна, в самому слові присутні як
мінімум двоє. Через категорію мови в погляди Бахтіна не проникає ніякої
метафізики, філософська тематика вченого зближується з ідеями "володарів
дум" XX століття М. Гайдеггера та Х. Гадамера, для яких мова виступає як
невід'ємний і найважливіший аспект буття.
Бахтін – екзистенціаліст і засновник діалогічної герменевтики. Він
розробляє концепцію герменевтичного розуміння, заснованого на діалогіці.
Звернення філософа до мови містить у собі також гносеологічні потенції.
Вчення Бахтіна про "буття-собуття" обертається концепцією "участного
мислення". Участне, на думку Бахтіна, означає те, що "бере участь у бутті":
думка не протиставляє себе буттю, але є одним з його моментів. Думка – це
вчинок, вона оформлюється у слово і робиться висловом. Часний вид вчинку,
а саме, вчинок як слово або вислів, стає предметом особливої уваги
філософа. Він сприймає традицію, що йде від Гумбольдта, згідно якої, як вже
було сказано, мова - це світобачення. Бахтін визначає мову як "специфічний
для даної культури засіб словесного оформлення, осмислення світу" [11,
с.53]. Він вводить таке поняття, як "соціальний кругозор", що означає певну
культурну установку, область значень, відведену у індивідуальну свідомість
даною (точніше заданою) епохою і культурною ситуацією.
Досліджуючи культуру крізь призму проблеми слова, Бахтін розглядає
вчинок людині як "потенційний текст", який може бути зрозумілим тільки в
контексті "свого часу". "Текст є суб'єктивне віддзеркалення об'єктивного світу,
текст – вираз свідомості, яка відображає. Коли текст стає об'єктом нашого
пізнання, ми можемо говорити про віддзеркалення віддзеркалення. Розуміння
тексту і є правильне віддзеркалення віддзеркалення. Через чуже
віддзеркалення до відображеного об'єкту" [12, с.320].
Яке значення вкладає М. Бахтін в саме поняття "слово"? Для нього це
– синонім цілісного і, при цьому, особистісного висловлювання. Включаючи
всі екзистенціальні моменти, слово виходить за межі чисто лінгвістичної
оболонки. Тому вчення про слово Бахтіна не належить "чистій лінгвістиці",
сам філософ називав його "металінгвістикою", яка, у свою чергу, в книзі про
Достоєвського предстає у вигляді теорії діалогу. Слово, за Бахтіним, має, по-
перше, автора, по-друге, адресата і вимовляється в конкретній життєвій
ситуації. Слово міжіндивідуальне і діалогічне. "Все сказане, виражене,
знаходиться зовні "душі" говорячого, не належить тільки йому. Слово не
можна віддати одному говорячому. У автора (говорячого) свої невід'ємні
права на слово, але свої права є і у слухача, свої права є у тих, чиї голоси

277
звучать в преднайденому автором слові (адже нічиїх слів немає). Слово – це
драма, в якій беруть участь три персонажі (це не дует, а тріо)" [12, с.317-318].
Таким чином, пафос Бахтіна полягає в тому, щоб в прагненні не
втратити людини в цьому "обумовленому чужими словами світі", "за потоком
штампів побачити особу, неповторну індивідуальність; в ситуації суперечності
і тиражування знайти місце для особи і відповідального вчинку. Можна
сказати, що філософія мови Бахтіна носить діалогічний і особистісно-
екзистенціальний характер. Мовною одиницею є вислів як вчинок, і в той же
час, вчинок людини розуміється як потенційний текст, виказаний в контексті
свого часу. Сама мова існує в культурі, в контексті діалогу культур. А особа
завдяки мові стає причетною до самої культури в цілому.
Інший сучасний мислитель, лінгвіст Ю.М. Лотман також вивчає явище
мови в контексті теорії діалогу культур. Мова, згідно його поглядам, є полем
діалогу. Лотман переносить основні ідеї філософії діалогу на сферу мовної
комунікації, причому досліджує не тільки мову як загальнофілософську і
лінгвістичну категорію, але і специфічну її форму – мову мистецтва, тобто
мову художнього тексту як предмета вивчення естетики.
Лотман розглядає мистецтво як особливий засіб комунікації, як
особливим способом організовану мову. Під мовою він розуміє "всяку
комунікативну систему, що користується знаками, впорядкованими
особливим чином" [13, с.14]. Якщо мистецтво – це мова, то витвір мистецтва,
тобто повідомлення на цій мові, можна розуміти як текст. По Лотману, як вже
наголошувалося, всякий акт комунікації включає відправника і одержувача
інформації. Саме мова є тим необхідним посередником, за допомогою якого і
завдяки наявності якого здійснюється діалог. "Мова виступає як деякий код,
за допомогою якого сприймаючий дешифрує значення того повідомлення, що
цікавить його" [13, с.21].
Таким чином, згідно теорії Лотмана, мова художнього твору або сам
художній твір є певною моделлю культури і світу в цілому, він несе певну
інформацію. Вивчення художньої мови витворів мистецтва не тільки дає нам
індивідуальну норму естетичного спілкування, діалогу, але і відтворює
модель світу в її найзагальніших контурах.
Виходячи з огляду філософсько-естетичних концепцій мови, можна
зробити висновок: категорія мови як предмет філософського аналізу уявляє
собою достатньо ємне поняття сучасної філософії; мова – це універсальне
середовище, що володіє загальністю, як саме буття, як справжній світ, як
світобачення. Розглядаючи мову онтологічно, філософія мови вважає, що
саме через мову світ одержує свій вираз, що людське буття носить мовний
характер, і мова дає ім'я всьому існуючому. Онтологізуючи мову, філософи
цього напрямку підкреслюють, що мова є будинком буття, в якому живе
людина, саме через людину мова "говорить", а ми її чуємо, тобто людина
живе у просторі Мови, який, у свою чергу, береже людську присутність.
Загальновідомо, що музика – це мистецтво темпоральне, отже, і
музична форма – це, перш за все, темпоральна форма. Лосєв відзначав:
"Безліч звуків, що становлять музичний твір, сприймаються як щось цільне і
просте, як щось в той же час текуче і безформне. Це – рухома єдність в

278
злитності, текуча цілісність в множині" [14, с.209]. Тому музичний твір
мислитель розумів як "тривалий теперішній час, без відходу в минуле, бо
кожна чутна в ньому деталь не дана сама по собі, але – лише в органічному
зрощенні зі всіма іншими деталями цього твору, у внутрішньому з ним
взаємопроникненні" [14, с.210]. Сприймаючи музичний твір, ми сполучаємо,
переробляємо всі послідовності, з яких він складається. Тільки тоді, коли
весь музичний твір може бути нами представлений в одну мить, коли ми вже
не відчуваємо його як щось, що складається з темпоральних моментів або
взагалі частин, тільки тоді можливий, за думкою Лосєва, умовний "розподіл"
його на частини, причому кожна частина тим самим вже нестиме в собі
енергію цілого. Тоді музичний час, за словами філософа, є "воз'єднання"
послідовних частин музичного твору. У музиці час виконує особливу функцію
– забезпечує естетичну єдність змісту і форми. Музичний час виступає як

<< Предыдущая

стр. 49
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>