<< Предыдущая

стр. 54
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

11. Історія філософії: Підручник / Ярошевець В.І., Бичко І.В., Бугрів В.А. та ін.;
за ред.В.І. Ярошевця. - К.: ПАРАПАН, 2000. – 774с.
12. Колесниченко М.В. Гуманістичний аспект цінностей / Колесниченко М.В. //
Тез.доп. людинознавчих філософських питань "Гуманізм, людина,
культура". - Дрогобич: ДПІ. - 1992. - С. 15-16.


301
13. Павловський В.В. Раціоналізм та культура на порозі третього тисячоліття /
Павловський В.В. // Філософська думка. - 2003. - №3. - С. 157-160.
14. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття / Попович М.В. –
Київ: Сфера, 1997. – 290с.




УДК 7.01126
І.А. Федь

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ГЕРОЇЧНОГО В МИСТЕЦТВІ

Висвітлюється фундаментальна духовно – онтологічна проблема
естетичної сутності героїчного образу, що має чітко скреслений
архітактурний зміст в сюжетах християнського мистецтва. Дж. 8.

І хоча сьогодення вимагає заглиблюватись в проблеми не
архетипічних, а життєво правдивих героїв і висвітлювати реальні форми
прояву їх дій, ми сподіваємось на те, що запропонована розвідка спонукає
читача відправитись на пошуки відповідей на ті питання, які сьогодні
поставив розбурханий час. Автор запрошує до роздумів про засадничі основи
духовності українського народу, що втілені у міфотворчості з її героїко-
естетичною формою і змістом, з її помежованою сутністю.
Піднесене як стан естетичного відношення позитивного ідеалу до
прийдешнього, чи минулого, народжується на стрижні ідей і пристрастей
теперішнього, в героїчному образі втілена загальна історична пам’ять,
специфічна культура, об’єднуючі почуття солідарності.
Нагадаємо: на Півночі Київської Русі хлюпотіла оксанська хвиля, з
Півдня заступали ліси. Після занепаду першої української держави степові
частини кордону виявилися «прозорими» і саме через них, промовисто
названих «Диким полем», стали проникати завойовники. Незасвоєність степу
не лише військово, а й економічно дається взнаки аж до появи козаків, отієї
купки сміливців, які мали небачений дух свободи і велику національну душу.
«І ось ця жменька удатних, пише Ілля Рєпін, звичайно, найобдарованіших
людей свого часу, завдяки оцьому духу розуму (це інтелігенція свого часу,
вони здебільшого отримали освіту), посилюється до того, що не лише
захищає Європу від східних нелюдів, але й загрожує навіть їх сильній тоді
цивілізації» [1, с.32-33].
Саме в часи козацтва українська нація формується як європейська
нація. Консолідації українства в часи козаччини сприяла, головним чином,
справа освоєння степу. Степ давав можливість перемагати у відкритій
боротьбі. З точки зору військової стратегії у лісі краще уникати бою. У лісі
місце для дій партизанки з її знанням місцевості, нав’язуванням зайдам
зручної для себе ситуації і т.і. Степ докорінно змінює психологію воїна-
лісовика, формує модель, яка в глибинній своїй сутності відповідає архетипу
«Змієборець», пізніше – архетипу Героя, а ширше – борця з будь-яким злом.
302
Змієборець – це жива єдність предметного образу з глибинним духовним
змістом, і таке поєднання демонструє спроможність передавати утаємничене,
надчуттєве і надраціональне – онтологічне.
Навіть при першому наближенні до розкриття означеної проблеми
стає очевидною її актуальність у ХХ, найбільш атеїстичному, столітті. Чому?
На це питання відповідає З. Фрейд. На його думку, на ідеї архетипу
Змієборця базується вся військова і політична пропаганда сучасного йому
світу. Як таке розуміти? Політична і військова пропаганда входять в
компроміси з легендами стародавнього світу і завдяки такому зануренню стає
можливим показати ворога як носія світового зла, а відтак, завдяки
колективному підсвідомому, піднести борця до рівня казкового героя,
наділеного прометеївськими чеснотами. Особливо чітко ця парадигма
«спрацьовує» у тоталітарному суспільстві. Його провідники спочатку
знаходять ворога, потім спонукають суспільство вступити з ним у боротьбу, а
самі, між тим, умивають руки, як Понтій Пілат.
Класичним прикладом архетипу Героя у християнській іконографії
вважається св.Юрій Змієборець. Звертаємо увагу, що сам сюжет битви
Святого зі змієм не відповідає ідеологічним засадам церковної традиції.
Церква, для якої Бог є найвища константа, недосяжний ідеал, не може
поставити Бога і сатану на герець, ратоборство. Щоправда, у канонічному
християнстві є традиція змієборців, але, як правило, святі застосовують не
спис. У католицькій традиції, наприклад, Св. Франціск перемагає змія,
прочитавши молитву, перехрестивши, плюнувши, тощо. На іконі ми бачимо,
як спис Юрія підтримує Бог. Виходить, Бог, якого представляє святий, як
рівний б’ється з сатаною у подобі Змія. Нісенітниця з точки зору вчення Св.
Отців. Звертаємо увагу на інші деталі ікони: печера, з якої виповзає змій,
дівчина у короні, за яку, власне, і відбувається боротьба, а також її батьки,
що причаїлись у вежі.
Для пояснення деяких антропологічних аспектів християнства
методологічний апарат класичного психоаналізу не працює. Фрейдизм, як ми
бачили, добре пояснює пропагандистські аспекти державної ідеології, що ж
стосується феномену життя духовного, тут він пасує. На нашу думку,
обмеженість методу дослідження була відомою ще за життя самого З.
Фрейда, бо його учні намагалися розширити розуміння підсвідомого,
перескочити «сміттєву яму» свідомості і стати на ґрунт «вищого розуму
людини». Дуже вдало ця концепція була втілена в аналітичній психології К.
Юнга, як продовження ідей античної і християнської філософії про
архетипічне знання. Зі всіх образів-Змієборців образу св. Юрія найбільш
відповідає образ Персея. Св. Юрій і античний Персей втілюють один і той же
архетип колективного підсвідомого. Тому на іконі Св. Юрія присутній
античний сюжет, на фоні якого зазвичай поставали змієборці: печера, де
мешкає дракон і жінка, за яку точиться боротьба.
Ця тема знайшла продовження в дерев’яній скульптурі Тропічної
Африки (культура масаї, територія сучасної Танзанії). Один приклад: троє
стоять спинами один до одного, символізуючи сім’ю (батька, матір, дитину).
На жінку напав лев (теж зображений на скульптурі), чоловік взяв сокиру і

303
вбив його, жінка народила дитину. Ідея скульптури, яка носить повістярський
характер: дитина народить не раз і не два, і сім’я буде жити вічно.
Треба мати на увазі, що африканські народи знаходяться на такій
стадії світосприйняття, яку ми називаємо тотемізмом і фетішизмом. Тотемічні
символи означають для них живого бога. Саме тому лев для будь-якої
африканської культури – це бог. І для африканців вступати у боротьбу з
левом означало б виступати проти бога. Щоправда, серед африканських
народів могли виступити проти лева тільки масаї, використовуючи щит і спис,
та аж ніяк не сокиру, що зображена митцем. Адже сокира – це знак верховної
влади, а не знаряддя праці, тим більше полювання, та й на цих територіях у
савані деревина – рідкість. Нелогічним виглядає і те, що мисливець на
африканській скульптурі б’є лева біля хвоста, що могло його швидше
розлютити, ніж завдати смертельного удару.
На іконі св. Юрій зображений як така собі надлюдина, він чи не у кілька
разів крупніший за інших персонажів, тих, з мовчазної згоди яких дівчина
дісталась дракону. В африканській скульптурі герой постає як пересічна
особа, з усього видно: він боїться боротьби, з жахом хапається за голову. За
розмірами герой нижчий за жінку, що сидить навколішки, хоча герой і стоїть
на повний зріст. Для символічної реальності, яка нехтує перспективою,
крупнішими зображуються малопримітні об’єкти.
Отже, у нас вибудувався логічний ряд: християнський герой (св. Юрій)
– надлюдина, дохристиянський герой – такий, як і всі інші. У доісторичному
мистецтві африканських народів Герой взагалі має чи не другорядне
значення. Якщо християнські ікони св. Юрія майже завжди уникають
зображувати жінку, то масайська скульптура показує чоловіка невеликим на
зріст, його жінка і, навіть, його дитина удвічі більші за нього. На нашу думку,
це ілюструє еклектичні нашарування на образ Змієборця, що виникають
внаслідок цивілізованого розвитку суспільства. Саме вони спотворюють
первісний сенс образу, знищуючи його первозданну суть.
Психоаналіз виділяє два головних комплекси, до яких можна звести всі
інші. Це – Ерос (потяг до життя) та Танатос (потяг до смерті). Людина
ненавидить іншу людину тільки у випадку, якщо та її чимось «зачепила»,
знайшла в ній певні риси, які вважає за свої, тобто вона проецює себе на
інших людей. У такому випадку ненависть до іншого – це ненависть до себе,
а збройна боротьба і знищення ворога – це з ряду духовного самогубства. З
точки зору психоаналізу, вбивство іншого – це свідомий вибір на користь
Танатоса. Християнська етика, відповідаючи на питання: «Чого у світі так
багато зла?», переводить його (питання) у сферу теодицеї – вільного вибору
людини між Добром і Злом. Тобто, обираючи Добро, людина обирає життя
(ерос). Обираючи Зло, відповідно – смерть (танатос). Може тому світова
культура постійно підкреслює, що завойовники знищують не тільки інших, але
і себе. Може тому християнство відкидає насильство, бере на озброєння не
просто ненасильство, а любов до ворога.
Як бачимо, християнська традиція зберігає архетипічне мислення в
образі св. Юрія-Змієборця. Інша справа полягає у тому, що в сутності ікони
неможливо розкрити весь закладений у неї потенціал, розглядаючи її як

304
реалістичний витвір зображення, мистецтво реалістичних форм. Разом з тим,
ми збіднюємо свої уявлення про сакральне мистецтво, якщо нехтуємо
дохристиянські традиції. Так, образ Ісуса Христоса за своєю сутністю
відповідає усім вимогам щодо своїх попередників-змієборців. Звичайно,
мається на увазі не його земне життя, а розп’яття. Справді, Ісуса розпинають
на хресті, який знаходиться у центрі світу – на Голгофі. В горі Голгофі
міститься печера з черепом та кістками. Старі ікони зображують і хрест у
первісному значенні як драбину на небо. Ісус завжди постає таким, що
закінчив земне життя: з похиленою головою і розправленими долонями,
кров’ю з пробитого тіла і рук, що стікає на Адамів череп.
Відстань між реальним і потойбічним ущільнена, між світом і темрявою
– невидима, між свідомістю і несвідомістю невизначена. Але ці пари
протилежностей мають межу дотику, і той рубіж не лише розділяє, а й
з’єднує. «Тут, як і в інших питаннях метафізики, висхідною точкою стане,
звичайно, те, що ми знаємо про себе самі. Так, життя нашої власної душі дає
висхідну точку для судження про цю межу дотику двох світів, бо ж і у нас
життя з видимого переходить в життя невидиме, і також бувають часи –
нехай навіть короткі, нехай надзвичайно спресовані, інколи навіть до атому
часу, коли обидва світи дотикаються, і нами спостерігається отой дотик. В
нас самих бачене миттєвостями розривається, і крізь нього, ще не
усвідомленого розриву, віє незриме, нетутешнє повівання: той та інший світ
розчиняються один в одному, і життя наше приходить в суцільне
струмування…»[2,с.3-4]. Ця думка належить Павлові Флоренському –
вченому, філософу, церковному діячеві. Вона перегукується з концепцією З.
Фрейда і позицією К. Юнга. На основі вищесказаного ми маємо всі підстави
стверджувати: міфологічне коло мандрівки Героя – майже повний опис
процесу психотерапевтичної процедури, коли в глибинах підсвідомого,
зламавши опір пацієнта, психоаналітик з’ясовує причину страждання, і цим
лікує. Споглядаючи твори сакрального мистецтва, людина сама для себе
стає свого роду аналітиком, вона за допомогою релігійних образів
позбавляється від хвороб і страждань [3]. Найкраще це спостерігається при
сприйнятті чудотворних ікон.
Для тих, хто переконаний, що «Господь сотворив світ за законами
краси, за художнім принципом» [4, с.69]. Вищесказане не буде виглядати
спрощенням: людина побудована так, що не може адекватно оцінити власні
вчинки і осмислити їх, користуючись методологією нехай навіть
найдосконалішого вчення. Людина є не лише те, що знаходиться між
капелюхом і чобітьми, казав Уітмен. Як переконують психоаналітики, те чи те
явище людина осягає підсвідомістю, а вже потім приступає до роботи, так би
мовити, свідомість. Може тому З. Фрейд, який вилікував багатьох від
«Едіпового комплексу», за відвертим визнанням, власного комплексу
позбувся лише у літньому віці (у 60 років), після смерті батька. Додамо, що у
такому віці і при таких обставинах, з точки зору того ж таки фрейдизму,
«Едіпів комплекс» повинен зникнути, бо ж немає постійно травмуючої
причини, наслідком якої він може бути. Щось подібне відбувалося і з К.
Юнгом. У щоденнику він занотовує, що спроможний проаналізувати

305
сновидіння тисяч людей, але не може дати ради своїм власним. Ікону і
іконічність також не можна осягнути в межах психоаналітичної проблематики.
Її може пояснити палітра художника і різець скульптора, які водила рука
філософа-майстра.
Вже підкреслювався дуалізм архетипу, його амбівалентний характер,
можливість такого тлумачення, при якому позитивне виступає в ролі
негативного і навпаки. Аналітична психологія підкреслює лише могутність
підсвідомих сил, справа естетики полягає у тому, щоб осмислити, при яких
умовах вони набуватимуть гуманістичних якостей, формуючи досконалу
особистість.
Як ми переконались, образу Героя відповідає образ Козака, мовою
середньовічної Європи – образ Лицаря. Загалом естетичне осмислення
Козака як Лицаря, слід трактувати, як трактував Ілля Рєпін, якого ми навели
на початку статті, а не просто як втікача від національного, релігійного, або
економічного гноблення. При уважному аналізі він – член лицарського
ордену, на зразок європейських середньовічних лицарських орденів. Саме
таке розуміння козацтва дає можливість пояснити освоєння степового
простору не як примху історії, а як цілеспрямований процес формування
української нації шляхом створення її ідеологічних, політичних, економічних і
географічних підвалин.
Звернемось до образу Героя (Козака) пильніше. Відомо два головних
типи Козака. Обидва типи проникли, інфільтрувалися з культури у політичне
тло, на простір соціального життя. Перший тип разюче нагадує надлюдину
Ніцше: це безкомпромісний борець з ворогами України. Найкраще цей тип
характеризує Д. Яворницький, який у приватній бесіді просить учня Рєпіна
Струннікова: «Намалюй мені страшного козака. Я хочу щоб люди вірили, що
можна злякатись одного його погляду» [5,с.85]. Саме такий «страшний» козак
і домінував у суспільній свідомості ворогів-сусідів, не цурались його й
патріотично налаштовані українці.
Образ «Страшного козака» виявився настільки вдалим, що був
закріплений в українській геральдичній традиції. Це печатка запорізького
війська із зображенням козака з самопалом, що є гербом Запоріжжя,
української держави часів гетьманату і, згідно сучасної Конституції (1996),
буде елементом Великого Герба України.
Інший тип козака – козак-філософ, що втілений в образі «Козака-
Мамая». Останній є досить розповсюдженим у народному мистецтві, часто
його називають «язицькою іконою». Образ Козака-Мамая є не до кінця
зрозумілим як з точки зору композиції, так і з точки зору сюжету. Перед нами
образ воїна, але в ньому немає агресивності і войовничості, що виразно
підкреслюється у «страшному козакові». Порушена проблема завжди
хвилювала українську мислительну еліту, патріотично налаштованих
громадян. Історіософські пошуки І. Франка, наприклад, приводять його до
несподіваних, здавалося, висновків. Бездержавність – це не наслідок
підступних дій лихих сусідів. Це – прорахунки доморощених поводирів, це –
безвідповідальність кожного окремо взятого українця. Але і це не головне,
вірніше, це не причина, а наслідок. Причина ж в культурі, у тому образові,

306
який виколисала багатюща уява українця. І. Франко дотримується теорії еліти
і тому виділяє два головних шляхи, що стоять перед кращими
інтелектуалами. По-перше, вона може збудити народ, силою зброї здобути
свої права (образ Героя-«Страшного козака»), по-друге, вона може
займатись просвітницькою діяльністю, здобуваючи права не революційним, а
еволюційним шляхом (образ Козака-Мамая). Іван Франко не підтримує
українського мілітаризму. У такому контексті руйнування Московської
держави під час «Смутного часу», знищення Польської держави за часів
Хмельниччини, зупинення експансії мусульманського світу – ці та інші най
вищі досягнення українського мілітаризму постають предвісниками власної
Руїни. Архетипічний образ «Страшного козака», з точки зору аналітичної
психології,– це агресивність. Войовнича бравада поступово зміщується у
внутрішній світ людини і особа знищує себе сама. Визвольна війна
перетворюється на війну громадянську, в якій, як відомо, не буває
переможців. Це дає підставу Іванові Франкові, порівнюючи революційний
поступ військової потуги та еволюційний розвиток за допомогою
просвітництва, однозначно віддати перевагу останньому. У ювілейному 1898
році, коли збіглись 250-річний ювілей початку повстання під проводом Б.
Хмельницького та 100-річчя виходу у світ «Енеїди» Котляревського, Іван
Франко пише, що художня книжка дала українському народові більше, ніж
десятиріччя Хмельниччини: «Чого ми не здобули кривавим танцем
Хмельниччини, чого нам не дали… цісарські патенти, те починаємо

<< Предыдущая

стр. 54
(из 55 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>