<< Предыдущая

стр. 10
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

їм типів поведінки людини.
Виходячи зі сказаного, на нашу думку, дослідження проблеми
політичної культури необхідно вести, враховуючи два чинники:
політичні інститути і процеси, а також стан культури в цілому, оскільки
політична культура є підсистемою загальної культури, її складником,
але при цьому тісно пов’язана з політичною владою, політичними
інститутами.

61
Культурологічний підхід до вивчення явищ соціально-
політичного життя не є чимось новим і винятковим, характерним
штрихом наших днів. В історії полiтико-правової й полiтико-соціальної
думки є чимало вчених, які не тільки вдавалися до спроб, але й вибу-
довували цілі концепції глибинного пояснення тих чи інших
політичних, соціальних явищ в річищі "людина-культура-політика". Те,
що зараз розуміють і визначають як "політичну культуру", було пред-
метом уваги мислителів багатьох поколінь.
При всіх розбіжностях у філософсько-методологічних,
соціально-політичних поглядах згадані мислителі намагалися виявити
деякі основні засади сучасної їм культури для того, щоб максимально
правильно оцінювати, прогнозувати й більш-менш ефективно корек-
тувати поточні соціально-політичні процеси.
Першим у своїх наукових працях концепцію політичної культу-
ри висунув американський учений Г.Алмонд. У другій половині 50-х –
на початку 60-х років у США були опубліковані роботи Г.Алмонда (4),
С.Верби, Л.Пая та їхніх послідовників, які розробили концепції
політичної культури, визначеної як специфічної галузі суспільних
явищ, належних одночасно і до сфери політики, і до сфери культури.
Сьогодні відсутнє єдине розуміння й загальновизнане визна-
чення політичної культури. У західній полiтологiї існує декілька кон-
цепцій політичної культури, що відiграють роль базових. До таких на-
лежить концепція Г.Алмонда. Ще в 1956 році в роботі "Порівняльні
політичні системи" ним уперше були сформульовані основні парамет-
ри концепції політичної культури (4, с.15).
Пізніше в книзі "Громадянська культура", написаній разом з
С.Вербою, Г.Алмонд розвиває цю концепцію. Зміст політичної культу-
ри зводиться до сфери свідомості, що випливає з загального тлума-
чення культури. На їхній погляд, політична культура є сукупністю пси-
хологічних орієнтацій людей відносно політичних об'єктів. "Коли гово-
римо про політичну культуру суспільства, – пишуть автори, – то
йдеться про політичну систему, iнтерiоризовану в знаннях, почуттях і
оцінках населення" (5). Розуміння політичної культури як сукупності
орієнтацій, цінностей, вірувань, настанов залишається серед
дослідників панівним (6, с.12-13).
Визначення політичної культури, сформульовані Г.Алмондом і
С.Вербою, ввійшли до культурологiї як класичні. Хоча, на нашу думку,
це поняття обмежене жорстким набором ознак абстракції, що стримує
соціально-політичні дослідження, а також не завжди допомагає вия-


62
вити реальну, а не співвіднесену з довільним набором вихідних ознак,
специфіку полiтико-культурних традицій конкретних країн.
Таким чином, у 50-і роки ХХ століття для визначення культурно-
психологічного чинника в політиці був запроваджений і набув подаль-
шого поширення термін "політична культура". А на початку 60-х років до
"Міжнародної енциклопедії соціальних наук" було внесено визначення
політичної культури, дане Л.Паєм, послідовником Алмонда, Верби,
Парсона. Сформульовано воно таким чином: "Політична культура –
сукупність орієнтацій, переконань, поглядів, що вносять послідовність і
наділяють змістом політичний процес і складають ті основоположні
уявлення й норми, які керують поведінкою в політичній системі" (7).
У 70-і роки істотно розширилося коло вчених, які займалися кон-
цептуальним осмисленням феномена політичної культури у країнах як
Заходу, так і Сходу.
Іншої точки зору дотримується К.Розенбаум, який вважає, що до
сфери політичної культури треба включати виражену політичну по-
ведінку суб'єкта, а не обмежуватися суб’єктивними орієнтаціями на
політичну систему (8).
Полiтологи так званої англійської школи політичну культуру ви-
значають як "настановну й поведінкову матрицю, у межах якої розташо-
вана політична система", як "засіб політичної поведінки соціальної групи
й природу політичних вірувань і цінностей її членів " (9, с.29).
Р.Такер пропонує політику в усіх її проявах розглядати як форму
культури, як її частину. Дослідник відзначає, що треба не вивчати
політичну культуру як атрибут політичної системи, а розглядати
політичну систему суспільства в культурному плані, тобто "як комплекс
реальних і ідеальних культурних зразків, які включають політичні ролі і
їх взаємовідносини, політичні структури тощо" (10, с.29, 182).
Отже, у зарубіжній літературі питання про включення до
політичної культури тільки елементів свідомості чи разом із ними і
політичної поведінки до сьогодні залишається дискусійним.
Чисельні визначення сутності політичної культури, наявні в нау-
ковій літературі, можна розподілити на кілька груп.
До першої групи відносимо визначення авторів (П.А.Малишна,
А.А.Когтев), які розглядають політичну культуру як якість, носiєм якої є
тільки особистість, причому в цьому випадку політичну культуру роз-
глядають як характеристику соціальних якостей особистості.
Другу групу становлять визначення авторів, які вважають
суб’єктом політичної культури не тільки особистість, але й різноманітні
63
соціальні групи: соціальні верстви, класи, нації. Такої точки зору дотри-
муються Г.Х.Шахназаров, А.М.Рум’янцев, В.Ф.Сбитов, М.Т.Iовчук та
інші.
До третьої групи належать визначення політичної культури, що
позначають лише її загальну спрямованість чи місце в більш загальній
структурі відносин суспільства. Авторами таких визначень є
А.І.Арнольдов, Ф.М.Бурлацький, О.А.Галкин, Г.Х.Шахназаров (11, с.13).
До четвертої групи входять визначення політичної культури, у
яких наявна характеристика не тільки особистості, класу чи суспільства,
але й способу діяльності людей у сфері соціально-політичних відносин.
Такі визначення дані Л.Н.Коганом, Н.М.Кейзеровим, В.Ф.Халiповим,
Ф.Е.Шерегiним та іншими.
Об'єктивна необхідність становлення й розвитку української дер-
жавностi поставила перед Україною завдання сформувати нову елiту
української нації, що володіє високим рівнем полiтичної культури і здат-
на до нестандартних дій на користь своєї держави.
У сучасній літературі виявилися надто розмаїті погляди, підходи
щодо трактування політичної культури. В основному дослідники вда-
ються до спроби проаналізувати політичну культуру шляхом дефініцій,
які висвітлюють той чи інший її бік. На наш погляд, дослідження
політичної культури як явища складного й неоднозначного, бага-
томірного, що має широкий спектр, можливо провести шляхом
з'ясування, по-перше, сутнісного змісту політичної культури, а по-друге,
системно-функціонального аналізу.
Аналізуючи політичну культуру з позиції сутнісного змісту, не-
обхідно визначити, що культура в цілому, як і політика, діє у вигляді
засобу оволодіння й панування. Культура – це панування у творчій
діяльності людей над природою (про це вже йшлося вище), а політика
виражає владу людей над суспільними відносинами та іншими людьми.
Якісна сторона культури виявляє вплив на засоби здійснення влади,
але і її розвиток не менше залежить від політичних перетворень. До-
сить згадати, як в умовах тоталiтарного суспільства, коли Україна вхо-
дила до складу СРСР, політика серйозно й глибоко деформувала зміст
і фукнціонування сфери культури.
Вплив культури на політику відбувається через так звану
соціалiзацію людей, що й дає можливість брати участь у політичному
житті. Завдяки соціалiзацiї наслідком участі людей у політиці є створен-
ня і введення системи цінностей, формування еталонів політичного
життя, моделей інститутів і соціальних систем.

64
Єдність політики й культури, виражена в понятті "політична куль-
тура", відбиває залежність засобів регуляцiї політичного життя від
історичного розвитку, оскільки вони (культура й політика) постали
внаслідок діяльності людини. Через політичну культуру відбувається
входження людини в політику і її діяльність у ній.
Таким чином, саме політична культура регулює й детермінує
діяльність людини в політиці і є каналом взаємодії особистості й
політичної влади. Отже, основне призначення політичної культури по-
лягає в сутнісному змісті чи в сутнісних рисах, а саме:
цілеспрямованість чи об’єднання людей з політичною системою на ос-
нові переконань про тип політичної поведінки й тип політичних
інститутів; здійснення владних функцій в суспільстві, які порушують
взаємини влади і громадян, а це породжує такий сутнісний бік
політичної культури, як упорядковуючий вплив на всі соціальні
відносини.
Досліджуючи політичну культуру з позиції системно-
функціонального аналізу, слід покликати на допомогу теорію систем
Г.Алмонда і Д.Істона, а також використати функціональну теорію
Т.Парсонса і С.Пауелла.
Найважливішим нововведенням теорії систем американських
полiтологів було поняття політичної культури, яку розглядали у вигляді
породження політичної системи. На наш погляд, політична культура
сама по собі певною мірою є системою, яка має особливу структуру і є
багатофункціональною, а своєрідність її полягає в тому, що інколи ця
система зумовлює політичну дію, що виходить за межі тієї системи,
якою політична культура була породжена.
Проте системний аналіз не дасть повного уявлення про
політичну культуру в розвитку, оскільки при цьому вона розглядається в
стані певної стабільності, рівноваги, цілісності, а при функціональному
аналізі з’ясовується механізм самозбереження і пристосування, а також
перетворення через кризи й потрясіння. Функція у цьому зв’язку по-
дається як здатність окремих елементів здійснювати своєю частковою
активністю внесок у функціонування суспільства, унаслідок такої дії
безлічі елементів функціонує система як єдине ціле. Рівною мірою це
можна віднести й до політичної культури.
Таким чином, розглядаючи політичну культуру з позиції систем-
но-функціонального аналізу, необхідно окреслити її структурні компо-
ненти. Отже, важливим структурним елементом політичної культури є
політичне знання. Воно становить одну з істотних детермінант
політичної культури, тому що вміщує об’єктивні знання про політичні
65
явища, до яких належать знання про владу й політику, знання сутності
полiтики, її норм і принципів; знання устрою держави, системи її органів,
форм і способів участі громадян у розв’язанні політичних питань; знан-
ня конституції, прав, свобод, обов’язків громадян; знання, що спирають-
ся на об'єктивну історію, яка не була б фальсифікована заради будь-
якої високої мети. І, як наслідок сказаного вище, – бачення майбутньо-
го.
Ще одним істотним елементом політичної культури є політична
свідомість. Вона формує в iндивiда "апарат політичного мислення", за
допомогою якого відбувається відбір, класифікація й переробка
політичної інформації (12, с.18).
Важливий компонент політичної культури – це ставлення до
політичних цінностей. Цінності складаються і функціонують у двох на-
прямках: на рівні стереотипів і на рівні секуляризованого ставлення до
них.
Стереотипи як укорінена схема сприймання суспільно-політичних
явищ не тотожні до викривленого й неправильного образу політичних
явищ. Тут можна виділити простір адекватності, простір деформацій,
простір спрощень.
Наступним компонентом політичної культури є політична
ідеологія.
Соціально-класове начало присутнє в політичній культурі у формі
ідеології. Ідеологія є тим засобом, за допомогою якого кожний клас
спрямовує розвиток суспільства в своїх інтересах, у відповідності зі
своїми соціальними iдеалами.
Усі ці структурні елементи політичної культури формуються на
природно-історичному ґрунті, оскільки тут величезну роль відiграють
такі чинники, як: традиція, національна спадщина, геополiтичний чин-
ник, спадщина минулого, iсторично сформована суспільно-політична
структура тощо.
Політична культура фіксує живий політичний процес, що сприяє
або її розвиткові, або зниженню її мобільності.
Полiтична культура – це система цінностей, створених у процесі
історичного шляху народу, це політична й правова компетентність
суб'єктів політичного процесу й відповідна поведінка і ставлення цих
суб'єктів до елементів політичної системи, до політичного процесу в
цілому.



66
Політична культура будь-якого суспільства являє собою систему
цінностей, які забезпечують єдність політичної системи, її інститутів і
організацій.
Отже, важливим питанням в період становлення демократії є пи-
тання про спроможність політичної культури до таких перетворень.
Негативні якості політичної культури населення нашої країни да-
ють про себе знати в умовах нинішніх перетворень, гальмуючи, а часом
і спотворюючи демократичний, цивілізований процес. Тому наші
політики й рядові громадяни дуже часто мислять і діють відповідно до
тих стереотипів політичної культури, які складались упродовж деся-
тиліть у радянському суспільстві (13, с.71-72).
В українському суспільстві досить чітко вирізняються субкультури
молоді, ветеранів війни, номенклатурної та інтелектуальної еліти,
партій, національних груп, а також шару бізнесменів, що формується.
Проведене нами соціологічне опитування засвідчило, наскільки
разюче різняться погляди людей, які належать до різних субкультур.
Наприклад, 58% опитаної молоді підтримують соціально-економічні
зміни, які відбуваються в суспільстві. Інше становище серед ветеранів
війни, з яких тільки 14% опитаних з великими застереженнями
підтримують нинішні зміни в Україні. Серед молоді 45% респондентів
підтримують свободу економічної діяльності, 79% новоявлених
бізнесменів поділяють думку про вільний виїзд на роботу за кордон,
зовсім іншої думки з цього питання дотримуються ветерани війни,
інтелектуальна еліта.
Іншими словами, більшість характерних рис динаміки політичної
культури можна з’ясувати, аналізуючи реальні політичні процеси, які
відбуваються в нашій країні (14, с.90-91).
Для сучасного стану нашого суспільства характерна болюча си-
туація, коли старі механізми забезпечення соціальної впорядкованості
виявилися зламаними або неефективними, коли триває складний не-
обхідний пошук нового механізму, заснованого не на ігноруванні й
нівелюванні соціальних інтересів, а на визнанні їх специфіки й авто-
номності (15, с.12-13).
Результати виборів Президента України 14 листопада 1999 р.
переконливо підтверджують цей факт. У Луганській області участь у
голосуванні взяли 72% виборців, але при цьому за Л.Кучму проголосу-
вав 41%, за лідера – 53%. Тут виявилась протирічна єдність, тобто по-
новлення й збереження досягнутого зразка, норми. Такі розриви зумов-
люють серйозні втрати. Але при цьому слід мати на увазі, що розвиток

67
політичної культури демократичного типу в Україні – це практичний
процес набуття навичок практичної участі громадян у розв’язанні
суттєвих проблем суспільного життя.
Література
1. Гегель. Энциклопедия философских наук. Наука логики. – М.,
1974. – 750 с.
2. Межуев В.М. Культура и история // Проблемы культуры в филос.-
ист. теории марксизма. – М.: Политиздат, 1977. – 199 с.
3. Энгельс Ф. Теодору Куно, 24 января 1892 г. // Маркс К., Энгельс Ф.
Соч. 2-е изд. – Т. 33. – С. 283.
4. Almond G. Comparative Political Systema // Jornal of Politics Gaine-
suille. - 1956. – № 3. – Vol. 18.
5. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабилизация демо-
кратии // Политические исследования (Полис). – 1992. – №4. – С.
122-134.

<< Предыдущая

стр. 10
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>