<< Предыдущая

стр. 13
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

підхід Винниченка зумовлений його власними переконаннями в тому,
що в основі всякої альтруїстичної моралі лежить егоїзм людей – їхня
користь та шкода. “Ми цінимо людей по їх корисності для нас і з цього
ґрунту… ніяк не можемо зійти” (2, с.387). Однак, як нам здається,
письменник пропонує дещо іншу, альтернативну, концепцію, головною
тезою якої є справедливість як чесність. Як би багато не говорили про
релігійний ідеал любові до ближнього, фактично наші взаємостосунки
визначаються саме принципом справедливості. І тут важко з ним не
погодитися. “Хочеш добра собі, хочеш, щоб тебе любили, високо
цінили, то не домагайся цього заповідями, але своїми цінностями. Що
більше їх матимеш, то більшу кількість егоїзмів можеш задовольнити,
тим будеш більше оцінений, поважаний і улюблений, тим більше
цінностей матимеш від тих, хто братиме в тебе” (Там само).
Значно пізніше, на початку 70-х років, концепцію справедли-
вості обгрунтують і викладуть як варіант соціально-етичної теорії аме-
риканські філософи Д. Роулс і Д. Белл. Цікавим є те, що вона за-
кроєна на тих же принципах рівноваги (“рефлективної рівноваги” у
Роулса) та чесності (“справедливості як чесності”) (9, с.214-257), яки-
ми керувався Винниченко, вибудовуючи власну теорію щасливого
суспільства. “У природі людської свідомості схема моральної спра-
ведливості є необхідною для всякого соціального порядку”, – писав
Д.Белл, представляючи свою концепцію соціального ідеалу (9, с.215).
Ставитися одне до одного справедливо – означає виключити хитрість
як по відношенню до себе (що вже відзначалося у Винниченка), так і
обмінюючись почуттями. У такому разі “концепція справедливості ха-
рактеризує наші моральні почуття” і, за ствердженням Д. Роулса, “на-
ближає нас до філософського ідеалу”. У більш загальному вигляді
Винниченкові роздуми щодо цієї проблеми відбиває таке правило йо-
го системи: “Не володій над іншими людьми і не дозволяй володіти
над собою”, правило, яке можна проектувати на всі сфери життя як на
суспільну, так і на особистісну, інтимну.
Дослідження характеру інших складових етичної системи пись-
менника дає підстави говорити, що всі вони тісно пов’язані з кон-
цепцією рівноваги і справедливості, а, отже, і з щастям як ключовою
етичною цінністю в теорії Винниченка (і естетичною в його художньо-
му світі). “Живи тільки здобутками своєї власної праці. Якщо ти хочеш
отримати якомога більше переваг і користі від погодження сил всере-
81
дині себе і ззовні, з одного боку, і, з іншого, від своїх ближніх – ні в
якому разі не відбирай у них засоби існування”, – так він сформулю-
вав наступне правило. Праця як моральна цінність в етичній концепції
українського митця стає тим “визволенням”, через яке людина повер-
тається до першооснов буття, пізнає “світову душу” в її гармонії. І
ціннісна вартість праці визначається, врешті-решт, тим, чи знаходить
людина щастя як відчуття гармонії з навколишнім світом. Жити пло-
дами своєї праці, на думку Винниченка, перш за все означає дотриму-
ватися законів природи. Водночас, трактування цього правила вира-
жає ідею соціалістичного принципу справедливості. “Людина ре-
алізовує себе у праці. Коли вона не працює, рано чи пізно стає хво-
рою, анормальною або інвалідом”. Найбільш виразно ця ідея прозву-
чала у романі “Сонячна машина”, де, за словами письменника, він
“пробував образами довести залізну залежність тих болів людства від
основної хвороби його і необхідне, неминуче зникнення їх, як тільки
вбити хворобу.., хотів рухом життєвих картин наочно показати причи-
ну всіх болів, всіх гріхів, злочинств, богів і дияволів – соціальну за-
лежність одних людей від других у шматку насущного хліба”
(10, с.205). Сонячна машина є символом ідеї соціального визволення.
“В романі я навмисно підкреслив (навіть трошки, може, на шкоду мис-
тецькому образові) незалежність людини від людини при дії цієї ма-
шини. Ясно, що цим підкреслюється, що визиск чужого поту, чужої
праці з цією “машинкою” зникає, стає неможливий” (10, с.208).
Конструюючи нову теорію щастя, Винниченко, як “всебічник”,
ясна річ, не міг обійти увагою питань глибоко особистісної сфери
людської поведінки, кохання і статевих відносин у контексті суспільної
моралі. Треба сказати, що ця тема завжди найбільше цікавила пись-
менника як “дослідника людських душ”: кохання супроводжує героїв
усіх його творів, але з появою “Таємної пригоди”, “Чудного епізоду”,
“Рабинь справжнього” вона гіперболізується, ускладнюється, стає
предметом соціального (а не тільки психологічного) дослідження, за
що письменника залучили до “еротистів” і “письменників-еротоманів”,
“порнографів” тощо. Справедливості заради, доцільно згадати, що
таке звернення до так званої “проблеми статі” у Винниченка не було
випадковим. На початку ХХ століття ця проблема була об'єктом нау-
кового інтересу і вивчення у різних галузях науки, у тому числі
політиків, соціологів і філософів. Розгортаючись на тлі ґрандіозних
соціальних зворушень ХХ століття, боротьба проти репресивної мо-
ралі (що включала критику буржуазного шлюбу, вимогу емансипації
жінки, відстоювання прав вчених досліджувати людську сексуальність)
не могла не змінити громадської думки. “В епоху, коли руйнуються

82
могутні держави, коли розриваються старі відносини панування, коли
починає гинути цілий громадський світ, в цю епоху почування окремої
людини швидко видозмінюється... Форма шлюбу і спілкування ста-
тей... вже не задовольняють. В галузі шлюбу і статевих відносин на-
ближається революція, співзвучна пролетарській революції”, ? гово-
рив Ленін у відомій бесіді з Кларою Цеткін (11, с.78). Художня
література, чутлива до будь-яких змін і колізій, одразу відреагувала на
нові запити і настрої у суспільстві. Тут діє, як помітив Д.Лихачов, за-
гальна закономірність художнього розвитку, а саме ? звуження сфери
недозволеного. Художнє освоєння глибинних пластів сексуальності не
менше, ніж поширення наукових знань з сексології, сприяє формуван-
ню більш здорових, світських установ щодо цього у масовій свідомості
(11, с.81). На цей час світова література вже мала певний досвід у
творах з присутнім “дискурсом сексуальності” (достатньо назвати
С.Пшибишевського, Г.Ібсена, К.Гамсуна). В російській літературі не-
абиякий інтерес до проблем психології еросу виявили М.Арцибашев,
І.Бунін, О.Купрін, Ф.Сологуб. Для Винниченка з його потребою і праг-
ненням подолати в літературі “хуторянщину”, “стати на рівні з передо-
вими націями”, ця хвиля відкривала широкі можливості висвітлити
проблеми кохання і шлюбу, які давно турбували його як громадянина,
через призму відношень “інстинкт ? розум”. У більшості своїх творів
він силився показати жінок сильних, незалежних, втілюючих
соціалістичну ідею про рівноправність статей: вони “товаришки”, ре-
волюціонерки, жінки ідеї, екстраваґантність поведінки яких вияв-
ляється і у питаннях статі. Принаймні, у “Таємній пригоді”, “Чесності з
собою” йому вдалося показати жінок, які самі вирішують, кого обрати
своїм партнером, і відверто “використовують” чоловіків (так само на
правах “рівності”) кожна у своїх інтересах. Через це письменник був
надто популярним серед “емансіпе”, особливо своїми роздумами про
шлюб. У колі досліджуваних нами проблем вони займають важливе
місце у тому значенні, що поставили питання про співвіднесеність
понять “щастя” і “шлюб”: чи можливо, загалом, щастя у шлюбі? Треба
віддати належне Винниченкові, який вперше в українській культурі
поставив цю дилему на соціально-філософсько-психологічний рівень.
Життєвий досвід показував, що щасливих пар дуже мало. “Ми з
Кохою (так Вииниченко називав свою дружину – Н.Г.) рахували сьо-
годні шлюби, які знаємо, ? читаємо у щоденнику. ? Із них 60 знаємо
нещасливих, 4–5 щасливих і 5–6 під сумнівом. Та хіба можемо пору-
читись за тих 4–5, що вони дійсно щасливі? Через що ж це так?”
(2, с.277). Відповісти на це питання намагався Яків Михайлюк (“Запис-
ки кирпатого Мефістофеля”): “Треба творити шлюб… Творити свою
83
любов… А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І прихо-
дить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, упертістю,
гордістю… Ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її… в дрібничках, в
звичках, в найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею
неподільно…” (12, с.195). Своєрідною онтологією нещасних шлюбів є
його драма “Пригвождені”, де Винниченко показав, наскільки, словами
Л.Толстого, “всі нещасні сім’ї нещасні по-своєму”. Ідеєю “fixe” стала
для письменника ідея вдосконалення шлюбу, звільнення його від фа-
рисейства знову таки “пануючої” моралі. Поставивши проблему шлю-
бу, Винниченко намагається розглядати її в одній площині з такими
поняттями, як “кохання” і “діти”.
Абсолютне його переконання, що в реальному житті людини
практично не можливо поєднати одразу всі три “сторони” такого “три-
кутника”. В цьому, на думку Винниченка, і полягає закономірність не-
щасних шлюбів, а якщо чоловік і жінка намагаються штучно поєднати
їх, виходить вже насильство, нечесність не тільки з собою, а й з
іншим, а через те “переважно подружжя ? каторжники, прикуті до тач-
ки”. Наочно він довів це, показуючи сімейні пари ? найбільш поширені
“типи” нещасливих сімей ? у згадуваних вже “Пригвождених” та “За-
писках кирпатого Мефістофеля”. Не важко помітити, що саме дитина є
тією віссю, навколо якої розгортаються родинні катаклізми, до якої
спрямовані так звані вектори “кохання” і “шлюбу” у творах ук-
раїнського письменника, саме дитина стала наріжним каменем
філософії шлюбу Винниченка. З цих позицій треба тлумачити в його
теорії правило, в якому йдеться: “Кохайся з тими, з ким тобі приємно і
хочеться це робити, але сім’ю утворюй тільки з тією людиною, в якій
ти хочеш бачити батька чи матір своїх дітей”. Стосовно цього прави-
ла, на наш погляд, бажано обговорити ще один момент. На перший
погляд, така позиція може здатися дещо неморальною, однак, говоря-
чи про моральну регуляцію людської поведінки, нагадаємо, що мо-
ральність в етичній теорії Винниченка, як уже зазначалося раніше,
розуміється як сфера внутрішньої свободи, самоврядування і твор-
чості особистості, яка сама приймає моральні рішення і бере на себе
відповідальність за їх наслідки. До того ж, все, що відтворюється у
любові і коханні як часному її втіленні, такі цінності, як “моральна
творчість”, “інша людина”, роблять її водночас глибокоморальним
явищем.
Відстоюючи у своїх творах ідею самоцінності особистого
людського щастя, Винниченко одночасно наповнює її новим змістом.
Категорій, якими можна виразити щастя окремої людини, виявляється
недостатньо, особливо, коли йдеться про модель соціальної особи-
84
стості. Адже перехід у нове ХХ століття, зворушене світовими
війнами і соціальними катастрофами, повертає українського митця, як
і багатьох художників його доби, до пошуків ідеалу щастя, засновано-
го на уявленні про колективну суспільну гармонію. Повага до
внутрішнього буття людини примушує Володимира Винниченка все
життя замислюватися над складною проблемою громадського і осо-
бистого, співіснування людини з людиною. Достатньо пригадати перші
твори письменника з цією проблематикою ? драми “Великий Молох”,
“Дизгармонія”, “Між двох сил” і останні романи ? “Вічний Імператив”,
“Нова Заповідь”: особисте щастя ставиться у пряму залежність від
громадської діяльності, воно можливе тільки у загалі, у нації, в дер-
жаві. “Ми хочемо зробити “я” великим, як “ми”, широким, як “ми”, ду-
жим, як “ми”, ? виразила ідею гармонії особистості і колективу героїня
“Великого Молоху” (13, с.67-68). Безумовно, і для самого Винниченка
це було втіленням його етичної мрії. Однак, не може залишитися не-
поміченим, що самі образи колективу чи то громадськості є сим-
волічними і в етимологічному своєму значенні приховують негативне
забарвлення, наприклад, Молох (божество у стародавніх народів,
якому приносилися людські жертви, або сам жертовний ритуал) чи
Іванище (Бог, абстрактна сила, буквально означає “зборище Іванів”).
Іншими словами, велика ідея одночасно стає олтарем жертвоприно-
шень індивідів, вимагає “насильства над душею”, як говорить Зінько
(“Великий Молох”). Він, революціонер, відмовляється йти визволяти з
в’язниці Василя, свого суперника у коханні, до якого ревнує свою
дівчину, порушуючи тим самим поняття “товариськості”, проте, вважає
це абсолютно моральним: “Коли я сам з собою в гармонії, коли і воля,
і розум, і серце – всі разом штовхають, тягнуть мене кудись і те, що я
зроблю, одобрять всі три, тоді я роблю морально…” (13, с.14). У
“Вічному Імперативі” проблема “молоха” звучатиме більш глобально,
охоплюючи питання існування диктаторів, знеособлення окремих
індивідів, великомасштабне жертвоприношення ідеї (маючи на увазі
репресії і геноцид), про співвідношення мети і засобів тощо.
Несвідомо Винниченко став дослідником психології мас і аналітиком
кризи, що потрясла суспільство під натиском війн і революцій – зво-
рушення, яке обумовило перехід від теплого, природного й безпосе-
реднього, заснованого на кровних зв’язках співтовариства сусідів, від
родинних переконань – до холодного, штучного конгломерату і приму-
су, що базується на спільних інтересах, на користі, яку одні можуть
мати через інших. Попри те, що ця проблема звучить у письменника
завжди дискусійно, а останні твори цілком можна назвати романами-
диспутами, Винниченко ніколи не відмовився від “ідеї Людства”. Через

85
те, що людина добровільно відмовилася від милості спасіння,
обіцяної всім і опинилася поза церковною общиною, яка керувалася
незмінними правилами, вона шукає розв’язання своїх проблем з по-
зицій індивідуалізму, інакше не може бути, людина змушена сама на-
креслити межі власної свободи і сама рятувати себе. Примітно, що
саме в такій ситуації особистість шукає самоствердження у людській
спільноті, саме тоді відроджується ідея людської солідарності. До того
ж, як уже відзначалося, Винниченко усвідомлює, що, конструюючи тип
соціальної особистості, яка багатьма узами пов’язана з оточуючим
світом, саме форма колективного існування набирає значної ваги,
отже, проблеми людини необхідно вирішувати комплексно ? у пло-
щині, де перетинаються індивідуальна і суспільна сфери людського
життя. Проте, беремося стверджувати, що Винниченкові так і не вда-
лося подолати той щабель, який розділяє ці два способи буття (пе-
рехід до утопій є наявним доказом тому), але “інстинкт громади”, ідею
громадської спільності, він буде проваджувати у самому широкому її
значенні. “Таким є закон якоїсь вищої сили... Їй чомусь треба, щоб ми
продовжували свій рід. І так само їй треба, щоб ми берегли усіма си-
лами й способами ту форму, в якій існує цей рід ? колектив. Ця форма
утворювалася мільйонами років. І мільйон років укорінився в нас цей
закон... Усі дотримуються цього закону свідомо чи несвідомо”, ?
розмірковує над проблемою герой роману “Вічний Імператив”. І об-
грунтовує далі: “Хіба ви не відчували багато разів це дивне, ні з чим
не зрівняне почуття під час вашого спілкування з великою кількістю
людей, коли ця маса підтримувала вас своїм криком, оплесками?..
Але це ще не головна частина нагороди. Є суто внутрішня нагорода,
найблагородніша, найчистіша і найвідданіша. Це те відчуття, яке на-
гадує людину, глибоко віруючу у велику користь і необхідність свого
служіння колективу. Це та нагорода, за яку люди віддають своє життя
і йдуть на страшні муки. Інтереси нормального індивіда і колективу
зовсім не є протилежними. Якщо б це не було так, людство загинуло
б. Навпаки, як і всі інші сили в людині, так і ці дві, завжди прагнуть
гармонії... І цей момент... дає найвеличнішу нагороду. Людину здоро-
ву, з правильно розвиненими обома цими інстинктами зовсім не треба
примушувати до самопожертви, якщо вона здається йому необхідною
задля колективу. І не треба такій людині ніяких оплесків, орденів чи
криків. Їй достатньо усвідомлення необхідності і певної корисності
власної самопожертви. Це надає їй такого почуття гордості, повноти,
такого особливого відчуття власної значущості, необхідності колекти-
ву, що вона абсолютно перемагає почуття суму, страху, навіяними
інстинктом самозбереження...” (5, с.234). Не дивно, що саме це почут-

86
тя поставило крапку у роздумах Винниченка про мораль і щастя. “Не
залишайся поза колективом, не став себе вище колективу ? будь ак-
тивною його частиною. Тоді навіть страждання і біль принесуть тобі
радість”, ? це правило вінчає всю теорію “погодження” Винниченка,
над якою він працював близько десяти років і яку називав “найкращою
дитиною своєю”.
Окрім збалансованих правил поведінки, “Конкордизм” містить у
собі і суспільно-політичну програму, фундаційною ідеєю якої є систе-
ма трудової “колектократії”. Зміст її полягає у тому, аби створити
підприємництво “без наймита”, тобто мирним шляхом реорганізувати
господарчі структури світу таким чином, щоб відродити гармонійну
співпрацю і позбавитися конкуренції, іншими словами, замінити при-
ватну власність на колективну (не державну чи національну, а саме –
колективну), “влада колективу” і означає “колектократія” – правдиво-
кооперативний симбіоз суспільних форм Заходу і Сходу. На цю ідею
Винниченко покладав великі надії, пов’язані з майбутнім втіленням у
життя соціалізму, розв’язанням політичних, економічних і соціальних
конфліктів. За задумом письменника, світ мав об’єднатися у Світову
Федерацію, сформувати єдиний планетарний Уряд і, таким чином,

<< Предыдущая

стр. 13
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>