<< Предыдущая

стр. 29
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Второй вариант постмодерного ощущения мира – восторг и
удивление, восхищение Законом и ирония над постоянно повторяю-
щимися и часто бесплодными попытками человека познать законо-
мерности сущего, природы и общества: «Маятник мне говорил, что
хотя все движется – земной шар, Солнечная система, туманности,
черные дыры и все последствия большого космического взрыва от
первых ионов до самой вязкой и тягучей материи, - единственная
точка остается стержнем, осью, идеальным сцепкой, что позволяет
Вселенной вращаться вокруг себя. И я участвовал сейчас в этом ве-
ликом эксперименте, я , который двигался со всем вместе и с каждой
вещью отдельно, увидел, однако, Это, не – подвижность, Скалу, Га-
рантию, лучезарный туман, который не является телом, не имеет
формы, веса, количества или качества, не вредит, не слышит, не чув-
ствует, не находится в одном месте, времени и пространстве, не
имеет души, рассудка, воображения, не имеет мнения, числа, поряд-
ка, меры, вещественности, вечности, не является ни тьмой, ни све-
том, ни ошибкой, ни истиной» (21, с.10-11) – таково впечатление ге-
роя У.Эко от созерцания Маятника Фуко.
Мир постмодернизма наполнен метафорами и символами. По-
стмодернисты, отбросив ratio эпохи модерна, окунулись в дорацио-
нальное мировосприятие эпохи древних и средневековья. Но вместо
раз и навсегда установленных мифологем прошлого, посмодерн
предлагает парадоксальное восприятие мира, и, в первую очередь,
общества, основой познания которого есть (по Хабермасу) познание
смысла. Ж. Делез утверждает, что события дают смысл речи, но путь
к смыслу лежит через трудный лабиринт парадоксов (2, с.220). Смысл
событий скрыт от нас наслоениями предрассудков, мифологем, «ло-
гоцентризма», единственная возможность добраться до него ( по тео-
рии постмодернистов) – путь деконструкции: сбросить все эти покро-
вы и перестроить структуру абстракций, составляющих понятие так,
как нам понравится. Но подобный путь может привести к созданию
186
новой мифологии, где при помощи метафор будут передаваться при-
роде и обществу характеристики, свойственные человеку как индиви-
дуальности. Может случится, что наука перестанет отвечать на во-
прос «Почему?» и мы вернемся к утверждениям типа «Природа не
терпит пустоты», которые критиковал еще Блез Паскаль (пусть про-
стят нас Деррида и Хабермас за упоминание имени этого философа
эпохи модерна!)
Еще одной характерной для постмодернизма чертой является
ирония. Эпоха перехода от философии времени индустриализма к
философии эпохи информационной цивилизации, совпадая со вре-
менем смены тысячелетий, послужила причиной изменения смысла
символов и знаков в философии постмодерна: человечество проща-
ется со своим прошлым и прощается, смеясь. Это приводит к иронич-
ности, карнавализации в философии и литературе постмодерна, к
стремлению пересказать и переосмыслить наследие прошлого. По
мнению Ю.Лотмана, карнавал, смех, игра, ирония – порождения ос-
вобождения и причина мятежа, но при этом – дети сомнения (6, с.663-
664): при помощи иронии человечество освобождается от прошлого,
но с сомнением смотрит в будущее.
Для философии постмодерна можно выделить такие общие
тенденции, непосредственно касающиеся формирования методоло-
гии общественных наук, как: 1) релятивизация любого понятия, исхо-
дящая из децентрации субьекта и деконструкции любого текста; 2)
расширение понятия текста почти до бесконечности, включение в
него понятий истории и общества; 3) отношение к истине как к игре
понятий, явлений, свобода в применении и трактовке символов, ми-
фологем, ирония и самоирония (игра, карнавал).
Сложно критиковать постмодернистские теории еще и потому,
что постмодернисты иронизируют над собой и над миром. Трудно
отделаться от впечатления, что постмодерн это такая игра, шутка,
умствование ради умствования. Но за всем этим - бездна обществен-
ного и философского кризиса.
Постмодернисткая литература и философия привлекательна,
захватывающа своей узнаваемостью и ироничностью, но для истории
философии постмодернизм – отражение периода кризиса общест-
венной и мировоззренческой трансформации. Этим, собственно, по-
стмодернизм и интересен. Но приходится признать, что посткризис-
ная методология познания общества возникнет, видимо, за предела-
ми понятийного пространства постмодернизма как философского на-
правления.

187
Литература
1. Гвардини Р.Г. Конец нового времени // Вопросы философии,1990. -
№4.-с.127-163.
2. Делез Ж. Логика смысла.-М.:Наука, 1995.-457с.
3. Деррида Ж. Письмо японскому другу // Вопросы философии, 1992. -
№4.-с.53-57.
4. Замошкин Ю.А. «Конец истории»: идеологизм и реализм// Вопросы
философии,1990, №3, стр.148-152.
5. Ивбулис В.Я. Модернизм и постмодернизм: идейно – эстетические
поиски на западе. – М.:Знание, 1988.-64с.
6. Лотман Ю. Выход из лабиринта // Эко У. Имя розы. – С.П.:Симпозиум,
1999.-с.651-669
7. Лук`янець В. Філософія деконструкції: походження, стратегія, загальне
культурне значення // Філософська і соціологічна думка, 1988. - №1,с.81-86.
8. Мерфи Н. Научный реализм и постмодернисткая философия // Об-
щественные науки за рубежом, 1992. - №1, сер. 3, с.22-23.
9. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса.-М.:Наука,1986,-432с.
10. Решер Н. Границы когнитивного релятивизма // Вопросы филосо-
фии,1995. - №4,-с.35-55.
11. Серль Дж. Р. Перевернутое слово // Вопросы философии, 1992.- №4,-
с.58-69.
12. Современная западная философия. Словарь.-М.:Политиздат,1991,-414с.
13. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии,-М.:Прогресс,1986,-542с.
14. Фукуяма Ф. Конец истории // Вопросы философии, 1990. - №3,-с.134-147.
15. Хайдеггер М. Время и бытие – М.:Наука, 1993,-629с.
16. Чешков М.А.. «Новая наука», постмодернизм и целостность совре-
менного мира // Вопросы философии, 1995.-№4,-с.24-34.
17. Шрадер В.Г. Фихте И.Г. и постмодернисткое мышление: (Жан – Франсуа
Лиотар) // Общественные науки за рубежом, 1992.-№1, сер.3, -с.11-16.
18. Шульц В.Л. От диалектики к диалогу: социально-философская кон-
цепция Ю.Хабермаса // Диалог в философии.-С.-П., 1995, -с.51-55.
19. Эко У. Имя розы.-М.:Кн.Палата, 1989, 486с.
20. Эко У. Имя розы.-С.П.:Симпозиум,1999,-685с.
21. Эко У. Маятник Фуко-К.:Фита,1995,-752с.
22. Foucault M. Folie et deraison. Histore de la folie a l’age classique.-
P.:Librairie Plon,1961,-782с.


188
УДК 340.12:321.6/.8(477):947.7

О.М. Литвинов

РОЗБУДОВА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ ЯК
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ПРОБЛЕМА

Досліджуються проблеми державотворення в сучасній Україні, пока-
зується невідповідність заявлених цілей розбудови правової держави західного
(ліберального) типу культурно-історичним процесам, які характеризують
шляхи розвитку та сьогодення українського народу. Дж. 19.

"Правильне і нормальне справляння державних функцій у правовій
державі залежить од самодіяльності суспільності і народних мас.
Без активного ставлення до правового порядку і державних інтере-
сів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима.
Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня
правосвідомості і за сильно розвиненого у ньому почуття відповіда-
льності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціо-
нування правового порядку і державних установ лежить на самому
народі". (5, с.252)

Будь-яка проблема, яку пропонують для обговорення, повинна
мати визначений сенс, а також значення для визначеного кола осіб.
Проблема правової держави – це проблема визначення суті, а ще
точніше, якості спільноти, організованої на таких же визначених прин-
ципах. Коло осіб, яких цікавить названа проблема, знову же уточ-
нюємо: яких повинна цікавити дана проблема, – це не тільки вчені, які
досліджують форми організації суспільства, але й фактично всі гро-
мадяни. Насамперед той активний шар, який намагається впливати
на стан справ у країні, іншими словами, ця проблема стосується всіх
громадян, стосується в тій мірі, в якій визначені (ті, що мають обгрун-
товане тлумачення) принципи реально втілюються у діях відповідних,
у даному випадку державних структур.
Таким чином, при постановці та вирішенні зазначеної проблеми
(втім, як і будь-якої іншої) ми повинні визначитися в точному тлума-
ченні як самої проблеми, так і тих категорій, які прояснюють її суть.
Проблема правової держави сьогодні в нашій країні – одна з
найбільш популярних та тих, що дебатуються як у науковій літературі,
так і в засобах масової інформації, особливо в наближених до влад-
них (держаних) установ та структур. Щодо останнього, а саме
висвітлення даної проблеми у mass media, огляд його не є нашим
189
завданням, хоча відмітимо, що ряд публікацій і особливо телепрограм
об'єктивно сприяють (через формування правосвідомості, хоча ре-
ально у вельми обмежених у нас рамках) становленню та втіленню в
життя деяких досить дійових важелів впливу на суспільні процеси,
притаманні правовій державі. Що ж до першого, то існує ціла низка
досліджень (вельми різноманітних як за направленістю, так і за
якістю), присвячених даній проблемі і демонструючих в цілому знач-
ний інтерес до неї (15;13;4)). Формулюється вона, перш за все, як
проблема "розбудови правової держави". І в самій термінології, як
можна побачити, вже відбивається технократичний спосіб мислення
та схематично-механістичне бачення світу, що панували у нас багато
десятиліть. А це, в свою чергу, спирається на загальний принцип ре-
дукціонізму, а саме, зведення до простого, тому вельми зручного для
розуміння пояснення всього, що навколо нас, в тому числі і завжди
багатозначних та надзвичайно складних явищ суспільного життя. (7)
Важливою якісною характеристикою такого способу мислення є
не саме постійне спрощення, а спрощення, яке веде до пошуків тільки
однієї основи, однієї причини для пояснення всіх процесів у всіх сфе-
рах життя. У свій час для науки, у тому числі й суспільствознавства,
це була звичайна і загальна помилка, але тільки до великих відкриттів
початку ХХ століття, коли багатогранність та відносність усіх форм та
проявів життя стали незаперечними науковими фактами. Однак
ідеологія, політика, право, освіта тощо соціалістичних країн спиралися
переважно на знання та висновки, які вже у першій половині століття
не можна було назвати сучасними (наприклад, "науковий принцип
монізму" пізнання та тлумачення навколишнього світу, принцип, який
мав ще й ідеологічне "навантаження").
Як один з проявів редукціонізма цього принципу мислення та
пояснення світу, можна інтерпретувати й економічний пандетермінізм,
зведення практично всіх питань життя та проблем його організації до
засад суто економічного характеру. Марксизм, а точніше те, що нази-
вали марксизмом керівні органи країн соціалістичного табору, багато
в чому відображав природне стремління людей до щастя, яке у нас з
відомих історичних причин – тяжкої долі – уявлялося елементарно
просто і, перш за все, як звичайне сите (неголодне) існування. Ясна і
проста істина, яка є основною в марксизмі, про те, що життя людей
залежить від економіки, ступеня її розвитку, була легко сприйнята, а
потім розвивалася у нескінченному числі варіацій. Але ж то була
тільки одна істина, однак не єдина, оскільки й саме економічне життя,
й інші форми суспільного життя, і навіть сам принцип детермінізму
(причинної обумовленості) змінювались досить швидко, особливо у
190
ХХ столітті. Незмінними залишалися догми, що витікали із головного
постулату вчення про первинність матеріального та вторинність
ідеального. Але, як відомо, історія показала неспроможність саме та-
кого підходу до організації життя людей, а також до можливості на-
дання їм умов для гідного існування. Моно-принцип у теорії, тим
більш, якщо вона стає єдиною і панівною ідеологією, призводить до
наслідків не тільки зовсім інших, але й протилежних, таких, котрі руй-
нують навіть підмури людського існування.
Орієнтація на цінності демократичного суспільства західного
цивілізаційного типу, що декларується сучасним керівництвом країни,
потребує перегляду не тільки системи відношень у сфері економіки,
власності тощо, а й у сфері ідеологічного (якщо цим терміном визна-
чати вільну сферу ідей, а не державного примусу) забезпечення ре-
форм, про які вже котрий рік говориться досить багато, але й доволі
неясно. Таким чином, ми опиняємося у царині права і відношень між
державою і громадянином (особою). І таким же чином стає очевидним
реальний статус поняття "право" – категорії, яка за значенням не по-
ступається категорії "економіка", а багато в чому може бути визнана
навіть більш важливою, оскільки часто від того чи іншого вирішення
правових проблем залежить і економічний розвиток, і стан країни.
Проголошення України суверенною, незалежною, демократич-
ною, соціальною та правовою державою (6;4) розвинутою, розумною,
критично і скептично настроєною людиною сприймається, насампе-
ред, як надзвичайно складна суміш надій, побажань і амбіцій, щирого
бажання створення умов для нормально цивілізованого життя і
безвідповідального політиканства, та навіть мрій і душевних пори-
вань. І дійсно, тут можна побачити чи то зіткнення, чи то спробу при-
мирення тверезого розрахунку, розуму і водночас почуття, що
звільнилося та вирвалося назовні. Однак пильний погляд на реальний
стан речей дозволяє ясно побачити невідповідність багато в чому тих
понять, які перелічені у статті І Конституції, суті процесів, що характе-
ризують життя в країні. У серйозних аналітичних роботах
досліджується категоріальний апарат конституційного процесу сто-
совно якісних (культурно-історичних) особливостей суспільно-
політичних процесів в Україні, і необхідно дуже уважно підійти до
термінологічних уточнень у цьому зв'язку. Так, нашу демократію ("де-
мократичність"), певна річ, точніше було б називати "протодемо-
кратією", якщо розглядати наявне буття класичної
(західноєвропейської) ідеї демократії у соціокультурних умовах сучас-
ної України (1). Як і ідея демократії, ідея правової держави має довгу
історію, і певна абсолютна цінність, яка надається їй, також потребує
191
критичного погляду та спеціального аналізу. Наприклад, один з голов-
них принципів правової держави – принцип панування права, який, у
свою чергу, вимагає досить суттєвого обмеження влади, насамперед,
виконавчої. Але, як відзначають сучасні зарубіжні дослідники проблем
права і правової держави (і що не завжди розуміють чи не намагають-
ся зрозуміти дослідники вітчизняні), "бідна країна не може дозволити
собі всі ті обмеження влади, які можливі в багатій" (8, с.3) І взагалі, як
підкреслює той же дослідник, американський філософ права Тоні
Оноре, "закони визначаються нашою культурою" (8, с.3). Можна дода-
ти, що не тільки самі закони як такі, але й функціонування та дієвість
законів теж визначаються культурою, точніше рівнем соціокультурного
розвитку та правової культури як частини культури загальної. А за
цим, як відомо стоять століття культурно-історичного розвитку того чи
іншого народу, або тієї чи іншої спільноти.
Не є винятком і розвиток уявлень та становлення теорій щодо
організації суспільного життя людей. Ідея правової держави також
пройшла довгий і складний шлях становлення і розвитку. Так, в ан-
тичний період найважливіше філософське поняття міри щодо влади
співвідносилося із правом, яке мало бути спроможним обмежити цю
владу з метою захисту інтересів громадян полісу. У Арістотеля ці ідеї
оформлюються в учення про доцільні й недоцільні форми держави,
де головним критерієм доцільності державного устрою є орієнтація
влади на загальне благо, а не тільки благо самої себе. Римляни, спи-
раючись на філософсько-світоглядні положення та ідеї греків, розро-
били вельми розвинутий правовий інструментарій регулювання
соціальних відносин, насамперед, відносин власності, який відомий
нам як римське право. У період середньовіччя у Західній Європі важ-
ливими чинниками конституювання ідеї правової держави стали так
звані парламенти, які виконували функції скоріше суду, ніж законо-
давчої влади. Для розуміння суті й особливостей становлення й роз-

<< Предыдущая

стр. 29
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>