<< Предыдущая

стр. 30
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

витку ідеї правової держави є надзвичайно важливим розумінням зна-
чення того відомого протистояння світської та духовної влади, яке
точилося багато століть. Ця опозиція, а часто скрита чи явна бороть-
ба, мала величезний вплив на становлення західноєвропейської дер-
жавності, а також на культурно-історичний розвиток народів Західної
Європи взагалі.
Наступний етап становлення та розвитку ідеї правової держави
пов'язаний з відмовою від теологічних доктрин й обгрунтуванням
світського характеру держави в гуманістичних вченнях періоду
Відродження, а потім Нового часу. І, зрозуміло, це епоха Реформації,
з якої звичайно – і це цілком справедливо – пов'язують найбільш
192
суттєві чинники становлення правосвідомості, які обумовили багато в
чому принципи лібералізму, що лежать в основі ідеї правової держа-
ви. Головні світоглядні орієнтири Реформації – рівнодостоїнство,
культ чесної праці, принцип індивідуальної відповідальності лягли у
фундамент тієї будівлі, яка має сьогодні назву правової держави –
після того, як вони, ці принципи, знайшли відображення в правовій, а
також економічній сфері життя.
Іншою надзвичайно важливою якістю процесу становлення
європейської правосвідомості (вже суто юридичного гатунку на відміну
від норм моральних чи релігійних догм) є договірне розуміння
відношень народу (населення) і влади. Таке розуміння трактується як
наслідок і як відбиття буржуазних відносин, що починали складатися,
а також із встановленням принципової рівності у правах сторін, що
домовляються. В епоху Просвітництва це договірне відношення стає
саме юридичним, на відміну від епох, коли сторони часто були
нерівними. Розвиток договірних відносин, доказ і аргументація їхньої
природності та необхідності – це тема, видатні варіації якої відомі нам
у викладенні Т.Гоббса, Б.Спінози, Д.Лока, Ж.-Ж.Русо і багатьох інших
мислителів. Таким чином, поступово руйнувалося розуміння держави
як системи регуляції суспільних відносин патерналістського типу.
Особливо треба підкреслити, що можливість такого підходу за-
безпечувалась багато в чому завдяки становленню ідеї автономії осо-
би, її (особи) прав і свобод. Ця ідея має також глибокі історичні,
точніше культурно-історичні коріння: від стоїків, які особливе значення
надавали проблемі свободи, свободи духу, навіть якщо тіло не вільне;
потім через гіпер-індивідуалізм (поки що тільки митців, творчих особи-
стостей) Відродження; через мотив Реформації про індивідуальну
відповідальність, що набував усе більшої значущості і сили; через
проблему віротерпимості, що розроблялася Д.Локом; далі – до І.Канта
з його концепцією формальної рівності всіх перед законом та позицією
морального обгрунтування права; і далі до сьогодення, коли "сучасні
правопорядки грунтуються в основному на суб'єктивних правах", які
"надають правовій особі поле дії для досягнення своєї вигоди"
(19, с.190).
Треба також підкреслити ще такий аспект проблеми. Коли ми
говоримо про західноєвропейське середньовіччя, ми маємо сказати,
що вже у цей час становлення правосуддя було процесом, який вик-
ристалізовувався як у сфері світських відносин та знання, так і в ме-
жах релігійних світоглядних систем. Про це пише, наприклад, відомий
британський правознавець та філософ права Г.Берман. Він же, до
речі, відзначив надзвичайно цікаву для нас думку про те, що саме
193
право багато в чому і стало прототипом всієї західної науки в цілому
(16, с.153-164). Додамо, що, як зазначає сучасний український
філософ Ю.Павленко, у всій культурі Заходу (у
західнохристиянському світі) взагалі "домінувала юридично-правова
установка" (9, с.304).
Цей коротко описаний процес досягнення рівноваги і
рівнозначення указаних напрямів розвитку правових установлень і
отримав назву правової держави. Це поняття відбило, насамперед,
буржуазний за характером ідеал формалізованої системи регулюван-
ня відносин, яка б забезпечувала особисту свободу, свободу будь-
яких позитивних (стосовно людини та суспільства) видів діяльності, а
також можливість настільки ж вільного розпорядження результатами
цієї діяльності, тобто праці. Зауважимо, що при цьому не виключалась
(у низці теорій, в основному, сучасних) можливість перерозподілу час-
тини благ (як матеріальних, так, до речі, й духовних) на користь менш
вдалих чи менш здібних членів суспільства. Останнє можна охаракте-
ризувати як християнський, він же комуністичний, точніше, ко-
мунітарний мотив, який розвиває нашу тему в бік проблеми соціальної
держави. Втім, для нас більш важливим є те, що характеризує держа-
ву правову.
Це створення правового механізму, точніше, системи захисту
індивіда від свавілля державної влади, суть якої – в забезпеченні
рівності всіх суб'єктів права перед законом, причому, незалежно від
відношення, ступеню наближеності чи навіть належності до влади, а
також від обсягу змісту поняття. Іншими словами, кожен проголошу-
вався рівним кожному, і навіть самій державі щодо закону.
Таким чином, можна окреслити головні "ідеї - блоки" тієї спору-
ди, яка визначається як правова держава і розбудову якої почали –
хто раніше, хто пізніше – народи західнохристиянської цивілізації в
основному в ХІХ та ХХ століттях. Втілення цієї системи регулювання
суспільних відносин та державного устрою забезпечило стрімкий роз-
виток цих країн і гідні людини рівень та якість життя. Це, в свою чергу,
зробило форми та засоби забезпечення такої організації, розроблені
на Заході, вельми привабливими. А тому і цінності, побудовані на
принципі автономії особи, набули своєрідний політико-
пропагандистський статус "загальнолюдських" чи "універсальних", які,
втім, приймаються не всіма у світі.
Однак для переважної більшості країн пострадянського (чи
ширше - посткомуністичного) простору саме ця система як орієнтир,
як модель стала і навіть проголошена фактично як єдина ціль, причо-

194
му вже майже досягнута: згадаємо про декларативність статті 1 нашої
Конституції. Для деяких з цих країн із відповідними культурно-
історичними традиціями орієнтація на західний ідеал правової держа-
ви має досить природний вигляд. Це католицькі та протестантські
країни Східної Європи та Прибалтики. Щодо країн
східнохристиянських, православної культурної традиції, історичний
розвиток яких проходив на межі Сходу та Заходу (а для України це ще
й межа Південь – Північ, межа степу та лісу), то орієнтація виключно
на західну модель багато в чому просто утопічна. Мова йде про сьо-
годення, про стан та тенденції розвитку цих країн, а це вже обумовле-
но у великій мірі минулим, усією ходою культурно-історичного розвит-
ку.
Тому ми можемо сказати, що як мета, і мета, без сумнівів, бла-
городна, гасло "розбудова правової держави" в Україні може бути
прийнятим, оскільки головним, центральним пунктом усіх зусиль і
"пунктом відрахунку" в суспільстві, взагалі у соціумі, оголошується
людина, особа, її інтереси. А тому гуманістична сутність такого типу
держави очевидна (навіть у безпристрасно-формальному
кантівському варіанті). Однак некритичне перенесення вже готових,
але вироблених в іншому "соціокультурному тілі" норм, цінностей то-
що має принести, а іноді й не може не принести зовсім інших, навіть
протилежних результатів. Сьогодні це також очевидно. Далеко за при-
кладами не треба ходити. Ось поняття свободи, волі. Прийняте у нас
після відомих подій, воно, традиційно без відповідної кореляції понят-
тям відповідальності відразу ж привносить не творчу, як на те
сподівалися, а руйнівну основу, котра дозволила вільні й безкарні дії
неконструктивним силам у суспільстві, дії, засновані й започатковані
на низьких інстинктах та елементарних непозитивних прагненнях на-
хапати за рахунок великої маси обдуреного народу значні матеріальні
цінності, точніше, привласнити результати праці цих людей – насе-
лення, народу. Причому, держава продемонструвала неспроможність
протидіяти цим процесам. І це невипадково, оскільки ніколи – при-
наймні останні тисячу років – для держави окрема людина, її життя і
доля фактично нічого не значили. І це має свої культурно-історичні
коріння.
Тому конче необхідним стає саме культурно-історичний аналіз
(у даному випадку у філософсько-правовому аспекті), який може доз-
волити дати більш адекватну оцінку відповідності тих форм організації
життя, які ми, а точніше наші керманичі, приймають як зразки для (на
більш чим) наслідування, конкретному культурно-історичному досвіду
будь-якого народу. Такий аналіз повинен дозволити й перебороти у
195
більш адекватній формі ті невідповідності, що виявлені, чи мають бути
виявленими. Для України в цьому випадку надзвичайно важливим
стає усвідомлення багато в чому іншого, часто принципово протилеж-
ного вектора культурно-історичного розвитку, в тому числі розвитку
політико-правової та державознавчої думки. Це пов'язується, і спра-
ведливо, з впливом східного ареалу культур і з тим "межовим" харак-
тером культури, про який вже йшлося. Відсутність розвинутих
філософських вчень і спорадичне проникнення європейської вченості,
причому вже у вигляді вторинному, візантійському, що мав неминуче
релігійний характер, виявилося в тому, що у сфері регулювання сто-
сунків людей все було досить простим, навіть примітивним. І завжди
всі наші події мали видимий східний відтінок, химерно, але завжди
постійно наявний і такий, що надавав своєрідного забарвлення за-
гальному фонові всього того, що коїлось на українських землях.
Ця химерність, іншими словами, складалася в орнамент із
фрагментів східно-християнських, Великого (чи Дикого) степу, де ро-
дичі-половці (пам'ятаємо, як Кончак зустрічає Ігоря, ну зовсім на те не
заслуговував руський князь?) та навіть іудейського ареалу. І все це на
фоні, причому вельми міцному, стійкому, поганських уявлень і
вірувань. А якщо додати загальні індоєвропейські коріння слов'ян
(10, с.7-21), то зрозуміло, які складні складові характеризують підмури
духовної культури тих народів, яких ми називаємо східними
слов'янами та вважаємо своїми пращурами. Зрозуміло, втім, й інше,
те, що відрізняло мислення та спосіб життя цих племен від представ-
ників культури західної. Йдеться про відсутність міри, рефлексії влади
(для блага всіх), правового інструментарію – всього цього, основаного
на раціональних началах, а також про відсутність того бінарного, опо-
зиційного характеру відносин світської влади і церкви. Церковна вла-
да та церковна думка, що мали величезне значення для об'єднання
земель у процесах державотворення (які, на жаль, розтягнулися на
багато століть) втім була повністю – а це повністю відповідає
візантійським корінням православної віри – підкорена владі князя,
тобто, перш за все, вояка, у якого головним правовим аргументом
завжди був меч. Князь, який бенкетує, князь, який воює, князь, який
збирає данину – і все це зі своїми дружинниками. Свободи та
індивідуалізму немає, є вольниця, свавілля та колективна афек-
тивність. І за умов безперервних убивств ворогів у безперервних су-
тичок ці вбивства перетворювались у доброчесність. Нескінченні вия-
ви насильства не могли не травмувати, навіть спотворювати других
людей, а також їх уявлення про державоустрій. Крім того, що ці без-
перервні чвари були віддзеркаленням як пануючих тоді моральних

196
засад, так і правових уявлень у Давноруській державі. Незважаючи на
всю важливість "Руської правди" для життя тогочасного суспільства
цей документ не може зрівнятись із кодифікованим законодавством:
він утверджувався лише звичаєве право. Аналогів
західноєвропейської юриспруденції Київська Русь не знала і не могла
започаткувати. Як не знала і не могла започаткувати знання теоре-
тичного рівня: філософію та правознавство, про "говорити не дово-
диться" (11, с.287). Вживання понять "філософія", "право" чи
"політика" стосовно процесів, що відбувались у Київській Русі – і це ми
має розуміти – можливо досить умовне, як і таких понять "людська
свобода", "народовладдя", навіть "держава". Реально діяло
воєнізоване правління, яке утворилося в результаті об'єднаних різних
за віруваннями язичницьких племен і "яке опиралося на примус, на
силу" (11, с.287).
Утім "Руська правда" може розглядатися і як втілення початків
політичної волі, і як прояв такої культури, як нормативізм чи норма-
тивність. У значно більшій мірі про це можна говорити відносно "Ли-
товських статутів", за якими "судився" український народ протягом
століть аж до ХІХ сторіччя. Додамо тільки, що сам литовський період
в історії України (тобто входження українських земель до складу Ве-
ликого князівства Литовського у XIV – XVI ст.) має особливе значення.
Його навіть інтерпретують як більш пряме успадкування державності
Київської Русі, ніж Московію (3;12). У цьому контексті здається корис-
ною думка про нормативність як якість культури, яку можна
інтерпретувати як фіксацію нормативних аспектів буття людини, що
регламентують соціальні відносини. Зрозуміло, що для формування
правового простору є необхідною політична воля, однак і вона
частіше за все, в свою чергу, виступає як необхідність, що обумовле-
на соціальними потребами, які завжди мають культурно-історичний
характер. І якщо будь-який феномен стає не включеним у загальне
культурне поле, це обов'язково має наслідок його відторгнення. Тут
величезне значення має культурна традиція як об'єктивний чинник
створення різних форм культури, у тому числі тих, що виявляється на
рівні побутової поведінки. Таку обумовленість правомірно тлумачити
як атрибутивну якість культури, оскільки "зміст поняття культури не
можна відірвати від основних форм та основних напрямків духовного
продукування: "буття" незрозуміле тут інакше, ніж як поведінка"
(17, с.11).
Описання цього аспекту поведінки у культурній традиції ук-
раїнського народу можна продовжити і в розповідях про славнозвісних
козаків, організацію життя яких у Запорізькій Січі також покладають у
197
засади української державності. І тут ми повинні також відмітити, що ці
принципи мали в основному екстремальний характер, були воєнними,
а не політичними, з явним домінуванням флібустьєрського духу, хоча
й досить своєрідного, хай буде – національного. Козаки були і захис-
никами України, і часто її великою бідою та горем, якщо Україну ро-
зуміти не тільки як територію, землю і суто владні установи, а (і перш
за все) народ, людей, що живуть на цій землі.
Ця нескінченна драма українського народу може характеризува-
тись як відсутність нормальних взаємовідносин між суспільством і дер-
жавою, владою, обумовленою багато в чому тим, що він не мав своєї
державності. Звідси, мабуть, той руйнівний, а не творчий пафос, який
особливо наочно виявився у період перебування у складі Речі Посполи-
тої. А також, як зазначає сучасний український історик В.Верстюк, те
"соціальне та національне гноблення, яке виходило від цієї держави,
привело до формування специфічного, архаїчного, волюнтаристського
українського менталітету, в якому з самого початку були закладені не-
довіра і вороже ставлення до державної влади. Цей менталітет… у пер-
шу чергу, і не дозволив зміцнитися Українській козацькій державі, яка
постійно підривалася внутрішніми політичними інтригами за владу і проти
влади" (2, с.594). Неспроможність згуртування задля будь-якої іншої цілі,
крім боротьби із загальним ворогом, яким часто була і державна влада,
можна вважати, лежить в основі тієї неспроможності до самоорганізації,
що характеризує життя українців протягом багатьох століть.
Далі важливими аспектами в контексті нашої проблеми є ті, що бу-
ли ознакою романтизму – культурно-світоглядного напрямку, який вели-
кою мірою визначив обличчя ХІХ століття. Перш за все - це звернення до
минулого свого народу. Ідеалізація національного минулого породила
нову міфологію та нових героїв, які стають символами національної са-
мосвідомості. Цей могутній загальноєвропейський рух мав вплив і на
державно-правові процеси. Підкреслимо факт ідеалізації саме середнь-
овічного феодального минулого, оскільки процес становлення
національних держав продовжується і сьогодні, а потужна хвиля
націоналізму, яка захопила величезний посткомуністичний простір, пере-
робила карту значної частини світу і суттєво змінила наше життя.
Тому дуже корисно буде звернутися до надзвичайно важливої
думки видатного сучасного німецького філософа Ю.Габермаса, який
тлумачить націоналізм як форму свідомості, котра передбачає засвоєння
культурної спадщини, що "відфільтрована" описом історії та рефлексії;
він також відмічає, що це сконструйоване певним чином досить штучне
утворення за допомогою літератури і публіцистики використовується
політичною елітою для маніпуляцій (18, с.635-636). Зауважимо, що "скон-
198
струйоване певним чином" означає, насамперед, ідеалізацію та
міфологізацію того середньовічного минулого, про котре йшлося, і саме
тому це утворення і є досить штучним.
І тому навіть в ідеалізованому вигляді історичний шлях і культур-
ний розвиток України виглядає вельми далеким від тих ліберальних

<< Предыдущая

стр. 30
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>