<< Предыдущая

стр. 32
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

реставая существовать задолго до этого. Если предположить, что
свобода – это существование в соответствии со своей внутренней
сущностью, что это встреча сущности и существования, то относи-
тельно большинства вещей можно, очевидно, сказать, что они несво-
бодны. Но они несвободны именно потому, что находятся в пути.
Однако, может быть, свобода – это не цель, а именно путь? Воз-
можно, что свобода –это не точка, а траектория, это не состояние, а про-
цесс? Конкретнее, - процесс, который в своем предельном выражении
позволяет полностью развернуться внутренней природе данного объекта?
Тогда, свобода – не цель, а средство. Она суть необходимое условие для
достижения цели. Целью же для любой вещи, целью в ее предельном,
абсолютном значении является полное разворачивание её внутренних
потенций, достижение полноты индивидуального бытия. Отсюда можно
сделать то заключение, что свобода как некая абсолютность, безгранич-
ность, беспредельность, есть не более чем абстракция, точка за горизон-
205
том, о которой нельзя сказать ничего конкретное. В такой своей форме
она, по крайней мере, малоконструктивна. Более важным в этой связи
представляется вопрос о том, в чём будет состоять внутренняя природа
данной конкретной вещи, которая, будучи первоначально свернутой,
должна получить развитие. Это та загадка, которую самой вещи необхо-
димо разгадать, чтобы она осуществилась во всей полноте бытия как дан-
ная вещь. Только в том случае, если эта загадка будет разгадана, если
будет получен ясный ответ на данный вопрос, можно будет говорить об
определенности свободе.
Литература
1. Антология мировой философии. Т. 1 Ч. 2. М., 1970.
2. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Соч. в 4-х т. М., Мысль. 1983.
Т.1.
3. Веллмер А. Модели свободы в современном мире. // Социо-Логос.
Вып.1. М., Прогресс. 1991.с. 11-38.
4. Гегель Г. Наука логики. // Гегель Г., Энциклопедия философских наук.
В 3-х т. М., Мысль. 1974. Т.1.
5. Милль Дж. О свободе. СП б., 1906.




206
УДК 17.025.1
В.І. Надрага

ДО ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

У статті аналізуються онтологічні аспекти діалектичного про-
тиріччя, притаманні державній політиці на рівні регіону. Дж. 5.

Спроба аналізувати проблеми становлення демократичної рес-
публіки як самостійної держави завжди виявляє практичні і теоретичні
труднощі їх узгодження на кожній із стадій розвитку місцевих і загаль-
нодержавних інтересів.
Проблема ця формулюється по-різному в залежності від кута
зору на неї, але суть її завжди однакова – в повсякденному житті
обов?язково присутні: місцеві інтереси різних соціальних груп; загаль-
носуспільні інтереси; інтереси окремої частини.
Скільки б ця тема не вислітлювалась, завжди буде очевидно,
що навіть у принципі вона не може бути вирішена одноразово, у ціло-
му, раз і назавжди: держава – це не якась затверділа, жорстка конс-
трукція, до якої весь час можна добудовувати все нові і нові елемен-
ти. Держава, як нам уявляється, - це ще процес державного будівни-
цтва, під час якого кожен раз при подоланні консервативної та рефо-
рматорської діяльності виникають суттєві зміни, послідовні перетво-
рення всіх її управлінських структур.
Однією із найбільш активно діючих факторів процесу реформу-
вання держави слід вважати пошук оптимальних для сьогодення,
особливо для конкретних соціальних умов нашого часу, засобів узго-
дження приватних і загальних інтересів. Проблема ця складна і недо-
статньо вивчена, і без її теоретичного осмислення спроба узгодження
вказаних інтересів і вирішення всіх існуючих протиріч переводиться як
правило на емпіричний рівень розробки лише малоефективних проек-
тів реформування державного управління. При цьому усі, хто бажає
приймати участь у цій роботі, можуть стати свідками, чи то активними
учасниками картини, коли, як влучно відзначав видатний класик росій-
ської літератури Н.С.Лєсков: “У нас тепер не діло робиться, а розігру-
ється з участю конкретних осіб байка про лебедя, рака і щуку, котрі
взялися везти віз. Суди тягнуть в один бік, адміністрація – в другий
бік, а земство потягне у третій. Плани і предначертання сипляться
начебто із рога достатку, а здійснювати їх невідомо як, “кожний лихої-
мець на своєму місці” і кожен стоїть за свою шкуру” (1, с.114).

207
Виходячи із цих чи подібних міркувань, в наш не дуже простий
час доводиться робити висновок, що система державного управління
вельми не ефективна і потребує найшвидшої радикальної зміни
(2, с.3).
Теоретична проробка навіть дуже актуальної соціальної про-
блеми, як відомо, завжди починається з осмислення методології нау-
кового пошуку і вияву конкретних шляхів вирішення цієї проблеми.
Стосовно ж нашого дослідження, це слід вважати дослідженням оди-
ничного і множинного або визначення єдності, що показує сутність
окремого, максимально звуженого місцевого інтересу в його онтологі-
чному виразі. Це ж, у свою чергу, природно складається у цілісність,
“клітинку” державності в процесі постійного державотворення.
Знайомство з широким колом сучасних досліджень, спрямова-
них на поглиблений аналіз становлення та розвитку української дер-
жавності в умовах ринкової економіки, свідчить, що надії на автомати-
чне урегулювання всіх соціальних процесів у колі неспрямованої рин-
кової стихії слід вважати невиправданими і, більш того, це очікування
ризикові, бо вони вводять нас в оману, в нескінченне поле кризових
ситуацій. Світовий досвід останнього десятиріччя, у тому числі й
практика державотворення в Україні, свідчать, що з найменшими
втратами становлення органів державної влади просувається в краї-
нах, де реалізуються окрім орієнтації на ринкову економіку два важ-
ливих вектора: демократизація суспільного життя і регіоналізація со-
ціальних процесів державного управління. Саме це, останнє питання,
слід вважати найбільш важливим для сучасних політичних реалій в
Україні тому, що вже на першому етапі знайомства з ними ми зупиня-
ємося від значної кількості ще невирішених, не відомих нам і зовсім не
досліджених проблем. Мова, насамперед, йде про відсутність реаль-
ного самоуправління, продуманої і послідовної програми муніципаль-
ного та регіонального устрою, а якщо точніше, – про невизначеність
на рівні держави до актуальних питань життєдіяльності окремих регіо-
ні, особливостей їх регіональної політики, муніципальних і регіональ-
них перебудов, основи яких лише пунктирно висвітлені в Конституції
України, законах “Про місцеве самоврядування” та “Про місцеві дер-
жавні адміністрації” (3, с.154).
На наш погляд, поняття “регіоналізація” і “регіональна політика”
імпліцитно вміщує у себе два різних, протилежних підходи. Один із
них передбачає постійний вплив держави на регіони за рахунок здійс-
нення конструктивної, з елементами плановості (передбаченості) і
директивності політики. Більш конкретно цей підхід викладено у підру-
чнику Ю.Н.Гладкого, А.І.Чистобаєва (4, с.520), які пишуть: “Досвід піс-
208
лявоєнного економічного розвитку країн-“ринкових лідерів” перекон-
ливо свідчить про те, що ні в одній із них не була допущена ринкова
анархія при формуванні регіональних пропозицій, розвитку великих
міст, що проживають на територіях з екстремальними природними
умовами, і т.д. Безумовно, зовнішні і внутрішні шоки ("революції" цін,
технологічні прориви, політичні потрясіння та інше) постійно змінюва-
ли співвідношення між планом і ринком (планомірністю і стихійністю),
але фактом вважається посилення державного регулювання економі-
ки (у тому числі регіональних пропорцій) цих держав (4, с.14) (підкре-
слено нами – авт.). Така особлива точка зору на сутність регіональної
політики, на наш погляд, доцільна. Адже основним легітимним
суб?єктом політики у цілому, у тому числі і регіональної, в суспільстві
вважається держава, і вона повинна, в першу чергу, її здійснювати і
таким чином протидіяти стихійності ринкових відносин, які саме в по-
літиці трансформуються в ідеї сепаратизму. Проте, як ми вже зазна-
чили, державність – це процес постійного реформування. А якщо так,
то в процесі реалізації, так би мовити, державного вектора в регіона-
льній політиці виникає питання про суб?єкт реформування держави в
умовах, коли об?єктом виступає вона сама, держава. На практиці таке
розуміння понять завершується тим, що реформування просувається
лише в одному напрямку – у бік посилення державних функцій, що не
узгоджується з процесами демократизації та створення ринкових еко-
номіки; внаслідок цього і виникає ситуація, так образно описана
М.С.Лєсковим, коли бажання встановлення кращого соціального уст-
рою перетворюється на встановлення гіршого, а перед реформато-
рами виникає проблема, яку з них в секретному циркулярі лєсковсь-
кий губернатор визначає як “Рада думок про можливості сукуплення
уявних непоєднуваних зачатків управління за рахунок примирення
ідей” (!). Давно відомо, що кожний раз благородні починання стосовно
скорочення кількості чиновників завершуються їх збільшенням, а
спрощення оподаткування і звітності приводить до подальшого погір-
шення ситуації; дебюрократизація – до ще більш витонченої бюрокра-
тизації, а все це загалом робить державне управління все менш ефе-
ктивним. І це зрозуміло, бо коли суб?єктом реформування держави
виступає сама держава, складаються такі політичні обставини, при
яких виникають реальні умови просування державності у бік тоталіта-
ризму, чи то в напрямку все більшої некерованості, або, у кращому
випадку, до все більшого зниження ефективності управління.
Інший підхід до проблем визначення сутності регіоналізації по-
літики слід характеризувати як діяльність, спрямовану на посилення
регіональної влади. Виступаючи 4 квітня 1995 року у Верховній Раді,
209
Президент України Л.Д.Кучма вказав: “Нам необхідно сумісними зу-
силлями оволодівати новою регіональною політикою”. Пізніше він від-
значав, що зміст політики в регіонах повинен включати заходи по
розширенню самоврядування: підвищенню відповідальності місцевих
органів влади за дієвість управління і реалізацію завдань життєзабез-
печення та розвитку територій, окремих міст і сіл з врахуванням їх
специфіки, соціально-економічних особливостей і культурно-
економічних традицій. Виділені ознаки і становлять, на наш погляд,
головні методологічні принципи і особливості регіону. У даному випа-
дку суб?єктом реформування можуть виступати регіони, хоча, безумо-
вно, при постійному впровадженні такого принципу може виникнути
небезпека сепаратизму. Крім цих ускладнень при вирішенні проблеми
регіонів, на наш погляд, далеко не останнім у ряду інших стоїть пи-
тання уточнення сутності структури регіону як “клітинки” реформ, що
здійснюються у галузях управління і суспільного життя у цілому.
Основні категорії, за допомогою яких здійснюється аналіз про-
блем регіону в соціальній і управлінській літературі, закладені з ура-
хуванням специфіки України, а також особливостей неіснуючих рес-
публік Союзу.
Вони розроблені у свій час з позиції економічної та геоекономі-
чної наук, де однією із головних тем слід вважати проблему району-
вання (5). При такому підході в суспільстві, де, за висловленням
Р.Конквіста, політики не було тому, що все було політикою, гуманітар-
ний зміст як основа районування із наукової теорії, а подекуди навіть
із повсякденної практики, елімінірувався.
Людину постійно замінювала структура – державна, управлін-
ська, економічна чи то геофізична. З появою у суспільстві політики як
основи соціального життя, з?явилися нові умови для лібералізації усіх
процесів. Більш того, з?ясовується, що проблеми регіону і регіоналіза-
ції висвітлюються зовсім іншими кольорами у яскравому спектрі дер-
жавних перетворень. Сутність цих проблем, їх значення полягає у
тому, що активізація регіональної політики приводить до ситуації, коли
абстракція державного будівництва розмінюється на складові частини
долі (щастя, нещастя) населення, конкретних людей. Якщо в державі
суб?єктом історичних дій виступає “народ”, “народонаселення”, прези-
дент, політична чи адміністративна еліта, то в регіоні суб?єкт і об?єкт
управління, а тим більш реформування зводяться до понять особли-
вих; кожний суб?єкт – це конкретний житель конкретного регіону, у
нього є прізвище, соціальний статус, адреса і т.д.


210
Саме тому регіоналізація політики з боку держави, а в її необ-
хідності сьогодні в Україні навряд хто сумнівається, потребує при ви-
значенні методології відмови від, як кажуть, “економіко-географічного”
підходу.
Ці та інші особливості потреб при реформуванні суспільного
життя привернули нашу увагу до таких параметрів регіоналізації як
місцева специфіка, соціально-економічні особливості, культурно-
історичні традиції.
Більш того, на цей час вже можна без сумніву стверджувати,
що в традиційному розумінні поняття регіону як “клітинки” регіональ-
них реформ у сфері управління не збігається з жодним з конкретних
проявів минулого адміністративно-господарського розподілу терито-
рій. Як виняток, найбільш значуща адміністративна одиниця – область
більш-менш відповідає основним вимогам системи управління, де
органічно переплітаються державні та місцеві (регіональні) інтереси.
Без сумніву, в політико-адміністративному відношенні вони ще довго
зберігатимуть своє значення. Проте, ці процеси можуть бути поруше-
ні, якщо з?являються тенденції щодо ініціювання реформ шляхом ре-
гіоналізації, або суб?єкти, що почнуть активно діяти у напрямку ре-
форм і забезпечення контролю за поетапними змінами у житті регіо-
нів.
Аналіз ситуації свідчить, що для України дуже важливим слід
вважати досвід міжселекторного співробітництва, який накопичено у
ряді областей. При цьому для вказаних цілей із трьох реальних секто-
рів, активно взаємодіючих в умовах реформування суспільства, –
влада, підприємництво та недержавні (громадські) організації, – най-
важливішим слід вважати структурування останнього сектору, що ви-
значений нами як “недержавні, громадські організації”. Саме на їх
основі, як нам здається, можливе зародження і формування сил,
спроможних втілити в життя не лише новітні напрямки, але і новий
зміст реформування державного управління через регіоналізацію, що,
у свою чергу, надасть останнім форми, адекватні вказаним вище па-
раметрам регіонів. Тому, як бачимо, слід продовжувати діяльність у
напрямку структурування суспільних організацій з тим, щоб найближ-
чим часом склалися реальні умови для активної політики у напрямку
регіоналізації зусиль держави в соціальній сфері.
Вище ми вказували, що загальноприйняте на цей час поняття і
історична реальність – область, не відповідає основним ознакам регі-
ону. Проте, відмовлятися від такого територіального поділу в Україні
не слід, тому що це підштовхнуло б виникнення небажаних (сепарати-

211
сько і анархічно забарвлених) процесів. В той же час у сфері недер-
жавних організацій відмова від обласного поділення не тільки реаль-
ність, що може здійснитися, але і необхідність, потрібна для виник-
нення реальних суб?єктів, зацікавлених у реформуванні, або дійсно
спроможних ініціювати реформи і контролювати на рівні суспільства
втілення їх у життя. Мова йде про створення союзу недержавних, сус-
пільних організацій по здійсненню регіональних реформ. На Сході
України це міг би бути, наприклад, союз східноукраїнських недержав-
них організацій по проведенню адміністративної (регіональної) рефо-
рми. Створення такого союзу могло б врахувати особливості, які при-
таманні цій території і сутністю східноукраїнського регіону. Характер-
но, що таке недержавне суспільне формування не буде викликати
негативних політичних тенденцій у процесі становлення української
державності.
Крім того, на основі відпрацьованого, вивіреного статуту такої
організації (спілки, асоціації), легітимізації цього з боку Президента
України, Верховної Ради та Уряду України, його голова міг би увійти
до складу керівництва владних структур республіки для більш актив-
ного проведення в життя інтегрованих інтересів регіону. Це міг би бу-
ти, наприклад, статус віце-прем?єра з питань соціальної політики регі-
ону. Такі впровадження торкнулися б інших регіонів, умовно їх можна

<< Предыдущая

стр. 32
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>