<< Предыдущая

стр. 5
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

пізніше - Польщею. Соціально-культурна ситуація, що склалася на ту
добу, була обумовлена фактором співіснування двох ціннісних
орієнтацій, двох культурних світів, якщо під останнім розуміти ор-
ганічно зв‘язану систему засобів, яка розкриває безумовно прийняту
ціннісно-смислову структуру з визначеними орієнтирами буття.
Співіснування культури гуманістично-ренесансної з культурою «пе-
редвідродження» південносхідного впливу (за термінологічним визна-
ченням Д.С.Ліхачова, що увійшло до наукового обігу, але зкритикова-
не частиною дослідників (6) на фоні прийнятих уній 1385, 1569, 1596
років вилилось у поперемінне відкрите протистояння - діалог - прими-
рення греко-православного та католицько-новоєвропейського шляхів
як стилів життя та мислення.

1. Етимологія слова та етапи наповнення його містико-аскетичним
вмістом.

Ісихазм прийшов до нас із Візантії, однак шлях цього впливу
пройшов через Балкани. Грецьке слово ?????? у словниках перекла-
дається як: спокій, тиша, мир, мовчання, усамітнення, усамітнене
місце. Містико-аскетична література здебільшого пропонує переклад
словосполучення - священна безмолвність (мовчазливість). Однак, за
розвідками С.С.Хоружия, російською, як і українською слово без-
молвність синонімічно, майже співпадає зі словом мовчати на відміну
від грецьких, що несуть у собі дещо відмінний вміст (14, с.91). Сам
28
термін використовується у літературі відразу в кількох проекціях. За
дослідженням І.Ф.Мейендорфа, їх можна виділити принаймі чотири.
Первинний смисл ісихії може бути визначений як вказівка на
ідеал монашого усамітнення, що з‘явилося на межі Ш-ІУ століть в
Єгипті, Палестині і Малій Азії на відміну від монастирського гуртожит-
ку, зразку Пахомія Великого. Наповнене неоплатоністичним вмістом
«умне ділання» (або ж «умне роблення») у Оригенаі Євагрія Понтика
було відкинуто у 553 році Церквою, але не зникло з християнського
лексикону.
1. Визначене новим змістом як залучення до «втіленого Сло-
ва» у якості психосоматичного методу творення
«Іісусової молитви» («постійної молитви») ісихазм стає
відомим особливо виразно в ХШ-ХІУ століттях. У цьому кон-
тексті ісихію використовували Іоан Лествичник (УП ст.), Гри-
горій Синайський, Симеон Новий Богослов.
2. Під впливом полемічних дебатів, улаштованих між партією
Варлаама Калаорійського та партією, очолюваною Гри-
горієм Паламою, термін ісихазм нерідко ототожнюється з
паламізмом як системою богословських понять, осмисле-
ної віри, що була виражена через догмат про нетварність
Божих енергій (Фаворського Світла).
3. Нарешті, за Мейендорфом, ісихазм використовують для
визначення відповідної соціально-культурної програми
життєдіяльності, що упроваджувалася у життя
політиками, іконописцями, богословами-філософами у тому
рахунку й на теренах нашої батьківщини (8).
Таким чином, у ісихазмі розкривається своєрідна модель люди-
ни і теорія людської діяльності у проекції стяжання Благодаті як си-
нергії. Інша річ, що у Отців Церкви, філософсько-богословській
літературі прийнятне вузьке термінологічне визначення ісихії як спо-
кою, абсолютного миру. Вищесказане потребує уточнення. Спокій,
або ж абсолютний мир визначає стан людини-переможця у боротьбі з
гріхом, той стан душі, що призначений перемогою над недосконалістю
самої падшої людини, яка могла б і має зцілитися духовною працею
через покаяння, очищення (за Св. Ісааком Сиріном). Звідси, за визна-
ченням філософа, богослова ХХ століття Володимира Лосського,
«діяльне життя - ділання - полягає в очищенні серця, і це - діяльність
свідома, оскільки нею керує розум, споглядальна здатність, яка вхо-


29
дить у серце, з‘єднується з серцем, збираючи і зосереджує у благо-
даті усе людське єство» (7, с.228).
Ідея творення нової людини («перероджувана плоть людини з
тіла душевного в тіло духовне»(10, с.16)) має безпосередній зв‘язок з
аскетизмом, який за визначенням О.І.Сидорова розуміється як шлях
до «релігійно-моральнісної досконалості і єднання з Богом», тобто
Абсолютом (11, с.11).
На цій основі зрозумілою стає та недовіра до визначення ісихії
як «ідеалу» у С.С.Хоружия, запропонованого С.С.Аверинцевим. Ісихія
- це «установлення, лад свідомості і існування, який реально і у пов-
ноті своїй утілюється» як ціль, і як шлях (1, с.258).
Таким чином, ісихазм має чітку містико-аскетичну орієнтацію.
Це по-перше. А по-друге, сутність ісихазму безпосередньо розкри-
вається в площині дії нетварних енергій, у вченні про обожнення лю-
дини - преображення, яке залежить від волі і духовних зусиль кожної
конкретної особистості. Дві волі і дві енергії у співдії являють факт
співтворчості, творення нового. З такої позиції аскетика може бути
визначена «для філософії не чим іншим, як практичною критикою лю-
дини» (15, с.87), а для художньої творчості як «творчість, матеріалом
для якої стає сама людина» (5, с.226).

2. Ісихазм як школа духовної практики.

В історії ісихазму як традиції і школи духовної практики виділяють
декілька етапів. У вже згаданій роботі С.С.Хоружия таких етапів ми знай-
демо три: 1)класична аскетика і містика ранньохристиянської доби ІУ-УП
ст.; 2)ісихаське Відродження у Візантії ХШ-ХІУ ст., пов‘язане з діяльністю
св. Григорія Палами і виражене у догматі «нетварних енергій», та
3)відродження ісихазму у Росії ХІХ-ХХ ст. (творчість Вл.Соловйова,
слав‘янофільство, ім‘яславство Флоренського, Лосева та ін.).
Якщо ж довіритись роботі прот. Г.Флоровського («Пути русского
богословія»), критичні зауваження якого були направлені не лише на
кволість думки, нетверезість розуму, але й відвертий відхід у наслідуванні
чаруючого протестантизму, схоластичного католицизму, простіше - Захо-
дові. Звідси богословська думка, а отже повнота містичного досвіду ви-
значаються як завдання(«И это все еще только задача. Русская бого-
словская мысль должна еще пройти самую строгую школу христіанского
эллинизма... Эллинизм в церкви какъ бы увъковъчень, введенъ въ самую
ткань церковности, какъ въчная категория христіанскаго существованія»
(13, с.298)), що одначе дозволяє нам придивитися уважніше до спалахів
того світла, яке освітило і землі слов‘янські.
30
Ісихаську практику “умного ділання”, “художества із художеств”
безпосередньо «пов‘язують з діяльністю Макарія Єгипетського і Євагрія
Понтійського. Класичною працею з містичного богослов‘я і по сьогодення
вважаються «Духовні бесіди» першозгаданого. Поряд з Макарієм та
Євагрієм визначаються роботи Св. Іоанна Кассіана («Огляд духовної
брані»), спадщина преподобного ісихії Ієрусалимського, преподобного
Ніла Синайського («Аскетичні настанови»), св. Ісаака Сиріна і св.Єфрема
Сиріна. Особливим рядком слід відмітити знамениту «Ліствицю» Св.
Іоанна Ліствичника, настанови преподобного Авви Дорофея і Варса-
нуфія.
Таким чином, молитовна практика, учення про «Іісусову молитву»
«стяжання духу святого» знаходить свій вираз, своє розкриття у лоні мо-
нашеського подвижництва. Як масовий рух воно оформилось не в час
зародження християнства, а лише в ІУ столітті, коли саме християнство
набуло статусу офіційно визнаної церкви, коли виникла потреба нагада-
ти, що «почивати на лаврах ще зарано» (9, с.200), бо мир людський ще
перебуває у гріху.
Нове піднесення ісихазму пов‘язують з Афоном, коли з Криту туди
прийшов св. Григорій Синаїт. Догматичне закріплення живого досвіду віри
пов‘язане з працями і діяльністю св. Григорія Палами. Так з‘являється
«Святогорський томос» (маніфест афонського монашества), «Тріади на
захист священномовчазливих». Серед цитувань Отців Церкви палама
найчастіше звертається до св. Діонісія Ареопагіта, св. Максима
Сповідника, пр.Симеона Нового Богослова, яких вважав своїми духовни-
ми вчителями. Новий догмат, прийнятий Собором-синодом 10 червня
1342 року, що відбувався у стінах Софійського Собору, закріпив дос-
товірність містичного досвіду у полеміці між агностиком і персоналістом.
Утвердження нового догмату мало виразний вплив на розвиток
ікономалювання, філософсько-літературний доробок тієї доби. Турецька
навала провела останню риску під майже тисячолітньою історією
візантійської культури (395-1453), яка своєю ціллю визначила втілення
християнської ідеї у життя. Місію ж хрещення слов‘янства нерідко
пов‘язують із збереженням християнсько-візантійської еллінської за ду-
хом, культури (Цікаві роздуми на цю тему ми можемо знайти у
С.С.Аверинцева. Скажімо, лише русичі перейняли у Візантії особливий
тип християнської аскези, відомої як юродство, нехарактерного заходові.
Щоправда, визначене преємство автор пов‘язує з Росією (2, с.52–60)).




31
3. Ісихазм на слов‘янській землі.

Свідоцтвом першого знайомства з аскетичним богослов‘ям на Русі
є агіографічна спадщина ХІ-ХШ ст., оформлена у відомий доробок -
«Києво-Печерський Патерик», у якому, перш за все, виділяється «О житіи
святаго и преподобного отца нашего Феодосія, игумена печерскаго» (за
касьянівською редакцією 1462 р.). Друга хвиля ісихасько-паламітсського
впливу на культуру балканських народів, русі московської, що на той час
усе ще перебувала під монголотатарським протекторатом і Русі Київської
(українських земель), які увійшли до складу Литви, припадає на ХІУ-ХУІ
століття. Призхід ісихазму на українські землі безпосередньо пов‘язаний з
діяльністю Киприяна Цамблака, висвяченого за проханням литовських
князів у 1375 році візантійським патріархом Філофеєм Коккіним на митро-
полита у тільки що відновленій митрополії у Києві (за планами - тимчасо-
во, до смерті митрополита московського). На додаток до сказаного слід
відмітити прихильність візантійського патріарха до ісихаської партії па-
ламітів. Укріпивши свої стосунки з патріархом Філофеєм з 1353-1354 рр.
та 1364-1376 рр. Цамбалюк стає келейником Коккіна, приймаючи його
світоглядну орієнтацію та догматичну позицію. На русько-литовській
землі майбутній митрополит Київський всія Русі уперше прибув близько
1373 року у якості миротворця задля замирення напружених стосунків
між московським митрополитом Олексієм та князями литовським і
тверським. Успіх місії дозволив Киприяну знайти підтримку у династичних
колах Литви, зібрати навколо себе однодумців. Із них виділяється Арсеній
(пом. 2.03.1410). - монах Києво-Печерської Лаври, пізніше висвячений
Киприяном у єпископи м.Твери, відомий як автор Арсеньевської редакції
Києво-Печерського патерика, активний будівничий і упорядник мона-
стирського життя. Непроста соціально-політична атмосфера, що скла-
лася на той час у цьому регіоні забирала у нього багато сил, але попри
активну діяльність у якості митрополита Киприян Цамблак залишив по
собі чимало літургіко-поетичних праць («Житіє Петра митрополита», «Ка-
нон до господа нашого Іісуса Христа і до Пречистої Богородиці...», особ-
ливо виділяється «Молитва разрешити царя и князя и всякаго христия-
нина... а списана в Лутце над гробом княжеим Дмитриевым» та немало
інших). Він був і невтомним перекладачем. У квітні 1387 р., перебуваючи
у Константинополі при Студійському монастирі, закінчив власний пере-
клад «Лествиці» Іоана Синайського (незважаючи на той факт, що даний із
нам відомих списків текст був написаний не його рукою). Достеменно
відомі переписи корпусу праць Дионісія Ареопагіта, - фундаменту апофа-
тичного богослів‘я, що були перекладені у 1371р. слов‘янською сербом
Ісаією, а в 1387р. перевезені у переписах до Києва Киприяном (списки
зберігалися у фондах рукописів ЦНБ м. Києва, Харкова). З його ім‘ям
32
пов‘язують і перепис Псалтирі (існує надпис - «митрополита Киприанова
писма», однак писана не його рукою). Требника. Поряд з «Потружением
смиреннаго Киприана, митрополита Киевскаго и всея Руси...» до наших
днів дійшло немало послань, грамот. (Найповнішу бібліографію робіт і
досліджень про життя та діяльність митрополита Киприяна Цамблака
див. у: (12).) Нині відомо близько 30 його робіт у списках ХІУ-ХІХ ст.
Митроополит Киприян мав славу і великого книголюба.
І.Мейндорф відзначає появу нових надходжень книг до бібліотеки
Троїцької лаври, серед яких можна знайти і праці ісихаського спрямуван-
ня (Іоана Лествичника, св.Дорофея, св.Ісаака, Ніневійця, св.Симеона
Нового Богослова, с. Григорія Синайського) при майже відсутності бого-
словських праць каппадокійців, св. Максима сповідника, полемічних
творів паламітсько-варлаамівського корпусу (10). У період перебування
Киприяна на руських землях частина рукописних матеріалів з дискусії
Палами таки стає відомою слов‘янам. Киприянові зусилля дали відчутні
результати і в популяризації гімнографічної спадщини патріарха Констан-
тинопольського Філофея Коккіна, що включала і гімни, складені на честь
тоді вже канонізованого св. Григорія Палами.
За часи митрополитства Киприяна була проведена реформа цер-
ковного співу, поступово увійшов у практику і новий богослужбовий устав,
почали користуватися Євангелієм Учительним. Нарешті, за часи його ж
митрополицтва розкривається талант Феофана Грека, ісихаські мотиви у
творчості якого виділяла значна частина дослідників його творчості (3; 4).
Зміна іконописного письма знайшла свій відбиток і в іконописі ук-
раїнському (14). Результати Євфимівської книжкової реформи ісихаста
на болгарському грунті докотилися до вітчизняних земель і відбитком
позначилися на переписах та оригінальних роботах літератури ХІУ-ХУІ
ст. З‘являється нова манера письма («плетіння словес»), нова манера
склеювати документи у стовпчик, використовується активно плетінчастий
орнамент, з‘являється пів-устав (орфографія стає більш близькою до
болгаро-сербської та грецької; з‘являються у використанні нові букви -
«V» та «и»).
Виходячи із сказаного можна констатувати, що перше знайомство
із ісихазмом на руських землях відбувалося, незважаючи на обставини -
значна частина вітчизняних літературних джерел загинула у полум‘ї по-
жарищ як можливе свідоцтво визнання відповідної орієнтації книго-
фондами. Згідно розвідок І.Мейендорфа, загинули і практично усі архіви
імперської та патріаршої канцелярії Візантії (частина у 1204 році під час
захоплення латинниками Константинополю, а частина-- у 1453 році, коли
згорала під тиском турків остання надія на відродження колись могутньої
імперії). Проте два двотомних рукописи - офіційні документи константи-
33
нопольського патріархату, що зберігаються і по сьогодення у Відні, нада-
ють цікаві матеріали для аналізу подій, що відбувалися на європейському
континенті з 1315 по 1402 роки, засвідчуючи неабияку увагу греків до
території колишньої Київської Русі.
Продовжив справу митрополита Кипріяна його племінник - Гри-
горій Цамбалюк (прибл. 1365-1419), представник Тирновської книжної
школи. За останніми дослідженнями він був близький до знаменитого
патріаршого кола Евфімія Тирновського. Відомий як автор багатьох
праць (у тому числі: «Похвальне слово митрополиту Киприяну» та «По-
хвальне слово патріарху Євфимію»), із яких відомими є близько сорока.
Активний суспільно-політичний діяч, що деякий час перебував у Молдавії,
Сербії, був на Афоні, у Константинополі вирушає на Руські землі у 1406
році на запрошення митрополита Киприяна. Однак зустрітися їм
здається, так і не довелося. Того ж року митрополит Киприян помер у
Москві у останнє відвідавши Малоросію (як уже тоді називалися землі
давньоруські, що перебували під Литовським володінням (з 20.07.1404 по
1.01.1406).
До Києва Григорій все ж таки прибув у 1409 році, а у 1414 році був
обраний митрополитом литовським епіскопами на ІУ соборі у
м.Новгрудки за бажанням литовського князя Вітовта, який на той час мав
конфлікт з митрополитом московським Фотієм. Реакція московської ми-
трополії і вселенського константинопольського патріарха Йосипа П була
різкою. Григорія Цамблака було відлучено від церкви. За незначний час
митрополицтва, що відвела йому доля, Григорій устиг зробити немало. У
1419 (1418) р. переніс митрополію з Києва до Вільно у зв‘язку з розгро-
мом Києва Єдигеєм, очолив делегацію представників руських земель
«болгарським розспівом».
Особливу увагу у дослідників життєдіяльності слов‘ян Григорія
Цамблака викликала тема відношення його до унії між православними та
католиками. На тлі анафеми Григорія Цамблака, яка зачитувалася у
російських храмах до ХУІ століття, значна частина науковців за
існуючими матеріалами вважає його поборником православ‘я і навіть
автором полемічної антикатолицької роботи («Слово, како держат веру
немцы») (18). Щодо участі Цамблака у згаданому Соборі ще митрополит
київський Євгеній Болховітінов писав: «...сей митрополит, ревнуя о пра-

<< Предыдущая

стр. 5
(из 47 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>