<< Предыдущая

стр. 15
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

2. Энгельс Ф. Переворот в науке, произведенный Евгением Дьюрингом. – М., 1983.
3. Диагноз нашего времени. – М., 1994.
4. Исаев И.А. Политико-правовая утопия в России (конец XIX – начало XX вв.). – М.,
1991.
5. Аинса Ф. Реконструкция утопии. – М., 1999
6. Межуев В.М. Был ли Маркс утопистом. // Карл Маркс и современная философия.
Сборник материалов научной конференции к 180-летию со дня рождения К.
Маркса. – М., 1999. – С.84-85.



УДК 303.09
О.І. Сандига

СОЦІАЛЬНИЙ ЧАС ТА ДИНАМІКА СОЦІАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ

У статті зроблено спробу аналізу різноманітних концепцій соціального часу
та їх впливу на характер динаміки соціальної творчості. Виявлені
соціокультурні наслідки домінування певних інтерпретацій соціального часу у
спільній свідомості дозволяють розглядати його як динамічний аспект
онтологічних передумов соціальної творчості. Дж. 11.
Динамічним аспектом онтологічних передумов соціальної творчості
постає така філософська категорія як час. Адже, насамперед, поняття
творчості пов'язане зі створенням нового, що не існувало раніше. Тому
творчість, що передбачає створення нового, не можна розглядати поза
часовими категоріями. Важливість часу відзначав ще Ф.Бекон, який говорив,
81
що час «...робить воістину великі зміни», але робить це «помалу й ледь
помітно...» [1, 439]. Отже, сам перебіг часу припускає виникнення нового, а
загальнофілософська оцінка змісту нового поширюється на будь-які події,
що виявляють риси будь-якої форми руху. Всі соціальні явища відбуваються
в деякий момент часу і мають бути тривалими. Можна сказати, що час, як і
простір, є універсальним контекстом соціального життя. За словами
Е.Шилза, суспільство є «трансчасовий феномен. Воно не утворюється
буттям у даний момент. Воно існує тільки через час. Воно складається за
допомогою часу» [2, с.327].
Розглядаючи взаємозв'язок часу з соціальними змінами, наявними в
суспільстві, слід зауважити, що саме переживання часу й ідея часу
випливають із зміни природи існуючої реальності. Неможливо сприйняти або
уявити час без посилання на будь-яку зміну. І навпаки, ідея зміни окремо від
часу просто не існує. Час постає вимірювачем будь-якого соціального
феномена, виступаючи однією з форм зв'язку соціальних подій, що приймає
таке відношення як попередництво й проходження одна за одною подій,
пов'язаних у єдиний ланцюг, або процес. Дане положення має сенс як для
макро-, так і для мезо-, та мікроподій. Іншими словами, не існує позачасових
феноменів або подій, що стосується як їх розташування, так і існування
стосовно протяжності у часі. Таким чином, протяжність і послідовність
виступають вирішальними аспектами часу.
Часове проходження подій залежить і від просторових відношень. При
цьому, чим більший просторовий розрив між існуючими явищами, тим більш
невизначеним є зміст їхньої одночасності або часового проходження.
Достатньо просторово віддалені події не можна скорегувати не тільки до
даного «зараз», але і до визначених моментів часу минулого. Якщо
припустити необмежений просторовий поділ подій, то необмежено в минуле
відсувається й можливість часової взаємодії, тобто реальне часове
проходження прямує до межі, де воно взагалі втрачає смисл. У зв'язку з цим
поняття абсолютно нової події не може бути забезпечене об'єктивним
зв'язком між існуючими явищами дійсності. Як відзначає Г.М.Єлфімов,
сьогочасне завжди співвіднесене з якимось реальним процесом чи
реальним об'єктом, і якісна визначеність цього процесу саме і є тим відносно
сталим, що розглядається як тривалість. При цьому деякий новий стан теж
має тривалість: нове зберігається в «зовнішньому» стосовно до нього часу.
Оскільки різні якісно визначені системи мають різноманітну власну
тривалість, їхні особливості і визначають час (тривалість) існування якогось
об'єкта, його властивості або відношення як нового [3, с.58]. Розглядаючи
соціальні процеси, стосовно соціального часу, Парсосн зауважив, що процес
дії обов'язково розгортається, тобто існує та “тече” у часі, бо цей процес
неможливо уявити без часових характеристик, тому що він має початок,
продовження та закінчення, іншими словами, соціальний процес має
визначену тривалість [4, с.45].
Поняття часу пов'язане з його незворотністю. Незворотність часового
потоку полягає в розходженні між минулим, дійсним та майбутнім. Це
розходження є історичним, а не універсальним, його усвідомлення
з'являється лише на визначеному щаблі розвитку людських суспільств.
82
Таким чином, спрямованість майбутнього вперед, відповідно до іудео-
християнської традиції, містить у собі можливість його планування й
проектування. Проте, не можна не відзначити і того, що зміни об'єкта та
поява нового з неминучістю виявляються й у зв'язку з повторюваністю. Цей
факт був відзначений відвіку, і тому протягом довгого часу при оцінці
часових відношень мали значення не тривалість, спрямованість та
зворотність, а повторюваність й одномірність. Відбувалася начебто відмова
від нового на користь повторюваності. Наприклад, давні греки, сприймаючи
світ естетично як завершений космос з його гармонією й циклічністю
пов'язували прямування часу з круговоротом, не залежно від того,
стосувалося це Космосу взагалі чи життя людини, чи діяльності суспільства.
Сам коловорот уявлявся через геометричне зображення вічності (коло, що
не має ні початку, ні кінця) і тимчасовості, тому що у своєму прямуванні
людина завжди знаходиться «десь тут», у даному «тепер». На думку
грецьких мислителів, Космос проходить цикл народження, розквіту, а потім
спаду. Далі знову усе починалося спочатку. Розвиток, який приймався як
циклічний, викликав відчуття безглуздості й монотонності в контексті
соціальної творчості, а час вважався абсолютно незмінною одиницею. У часі
нічого не змінювалося: світ залишався таким же, яким він був. Проте, не
торкаючись світу взагалі, в суспільстві в часи античності відбувалися
постійні зміни, тобто повалення тиранів, демократичні перетворення тощо.
Як правило, ці зміни пов'язувалися з втручанням у життя людей
ірраціональних сил та з синтезом одночасностей і різночасностей. Ця
обставина дозволяла віддати ініціативу виникнення якісно нових процесів не
людині, а або випадку, пов'язаному з долею, або втручанню божеств.
М.М.Бахтін, характеризуючи людину античності, пише, що їй притаманна
«випадкова одночасність й випадкова різночасність, абсолютна
безслідність, виняткова ініціативність випадку... За такого поняття часу
людина може бути тільки абсолютно пасивна й абсолютно незмінна. З
людиною тут усе тільки трапляється. Саме час позбавлений всякої
ініціативи... – гру веде «доля» [5, с.255-256]. Але слід зауважити
суперечливість поглядів на час в античності. Давньогрецькі мислителі
виходили з того, що час був такою морально-етичною категорією життя
людини, яка внутрішньо визначала суб'єктивно-особисті форми її
відношення до світу, що виражають соціальну цінність й драматичну
значимість конкретних моментів існування індивіда, тобто час впливав на
формування цілі й змісту усієї його життєдіяльності. Зокрема, відповідно до
поглядів Гесіода, відбувається деградація суспільства, тому що боги
«створили насамперед окоління людей золоте», і «жили ті люди, як боги, із
спокійною й ясною душею...» [6, с.109-120], але прийшли інші часи,
запанували інші боги, золотий рід перетворився на срібний, срібний – на
мідний. Після мідного покоління було ще покоління героїв, але і воно
пройшло і змінилося залізним родом, що втрачає моральні підвалини і
рухається до своєї загибелі. Можна припустити, що саме діяльність людей,
тобто їхня соціальна творчість, згідно з Гесіодом, могла призвести людей до
того, що «землю тепер населяють залізні люди. ...Турботи важкі боги дадуть
їм…Скоріше нахабі й злодію стане пошана відплачуватися. Де сила, там
83
буде і право» [6, с.189-193]. Таким чином, створене богом покоління,
продовжуючи своє існування і свій суспільний розвиток, постійно рухається
до занепаду та деградації. А, наприклад, уявлення часу Т. Лукреція Кара,
послідовника Эпікура, пов'язане з прогресом людства, тому, на його погляд,
і соціальна творчість є процесом, спрямованим на створення спокійного
людського життя, де немає місця «погрозам пророків».
Порівнюючи міфологічний та релігійний світогляди, М.Д.Ахундов
відмічає відмінності в їх уявленні про час і вважає, що ці світогляди не
однаково орієнтовані стосовно спрямованості часу. Міфічному світоглядові
притаманна відсутність часу як такого. Міф спрямований на віддалене
міфічне минуле, де творили міфічні герої. Це минуле наче передує
повсякденному часу, у якому існує первісна людина й навколишній світ.
Іншими словами, у первісних народів було відсутнє уявлення про далекі
часові перспективи, про те, що час і минуле багато в чому засновані на
пам'яті. Специфіка міфічного часу полягає в тому, що він, незважаючи на
віднесеність до минулого, виявляється дійсним і навіть майбутнім. Релігія ж
орієнтована на дійсне, що безупинно переживається, але є не самоціллю, а
лише заставою досягнення визначених цілей у майбутньому. Чіткий поділ
часу і вічності сприяє тому, що релігія, опановує душею людини, обіцяє їй
можливість перебороти й перемогти час: блаженні поля Іалу древнього
єгиптянина, рай християнства або нірвана буддиста однаково співпричетні
не часу, а вічності [7, с.65].
Християнська філософія Августина Блаженного переборює античну
ідею круговороту, спрямовує час до кінцевого пункту і водночас продовжує
ідеї Платона й Арістотеля. Вона суперечить розумінню нового як давно
забутого старого, вважаючи, що «це глузування над безсмертною душею»,
адже хіба можна назвати щирим те блаженство, на вічність якого ніколи не
можна сподіватися. Нове, на думку Августина, це те, що є «завжди», тобто
те, що є неповторним, єдиним. Такий підхід до розуміння часу формує
погляд, який враховує поняття майбутнього. Цей погляд для розуміння
соціальної творчості має важливе значення, тому що творчість, яка
позбавлена майбутнього, не лише втрачає будь-який сенс, а навіть стає
абсурдною. Відповідно до концепції Августина, думка, яка вже минула, через
всепогланаючий час мимоволі йде в несвідоме й забезпечує актуальне
теперішнє. З іншого боку, актуальне теперішнє існує завдяки
безповоротному відходу минулого. Проте, ніколи не зможуть повторитися
життєві події, що здійснилися колись, і вже тому сьогоденне не є похідною
від минулого. Теперішнє й минуле становлять два взаємодіючих ряди, що
стають корелятами вічності: теперішнє як момент, що «схоплює» усі часи,
минуле як вмістилище всіх часів, майбутнє – ще не є часом, а лише його
можливістю – це є единим часом, що передбачається часом не(до)
здійсненності, не(до)мислення, не(до)буттєвості. І саме майбутнє, за
Августином, забезпечує можливість прямування до початку речей, до їхньої
передбаченості, що й робить думку універсальною, що дає їй можливість
включати усе спочатку, що припускає добуттєвість думки. Аврелій,
передбачаючи два напрямки часу, заперечує його просту лінійність. Він
розділяє час на два вектори, що спрямовані від початку світу до Страшного
84
суду, тобто до його кінця, й від Страшного суду – до початку світу. Думку про
час Августином введено до складу вічного мислення-буття як умову
творіння, тому що життя припускає пам'ять про власнє буття й забезпечує
можливість повернення до нього. Іншими словами, середньовіччя породжує
погляд, відповідно до якого творчість, що становить історію, здійснюється не
тільки у часі, але й у розривах часу, а це є наочним свідченням того, що зі
шляху, за яким йде людина, можна звернути і спробувати знову розгорнути
віяло можливостей, наявних у нього за природою, обравши шлях
правильний і праведний. Таким чином, відзначає С.С.Неретіна,
середньовічна філософія орієнтована в майбутнє, на створення нового
через те, що майбутнє повертає можливості й надію на порятунок за
порогом земного життя. Майбутнє несе відновлення, злам традицій, які є
повтором фундаментальних структур, що забезпечують життя людини в
суспільстві, а дійсний повтор, на думку філософів середньовіччя, повинен
полягати в тому, щоб повторити життя Христа, не зважаючи на його
унікальність [8, с.132].
Для доби Відродження є характерною точка зору, згідно з якою час
інує об'єктивно й незалежно від якогось руху або змін матеріальних об'єктів.
У безкрайньому Всесвіті, на думку мислителів епохи Відродження, будь-які
масштаби й матеріалізації часу мають бути відносними й залежати від точки
зору спостерігача, тому що немає, і не може бути будь-яких граничних сфер,
які були б у змозі надати універсальний і абсолютний ритм подіям світу. У
наслідок розвитку геліоцентричної системи в уявленнях про світ був
анульований його поділ на земні й небесні рівні, тобто світ став єдиним. Так,
поділ на «Землю» і «Небо», що є причиною поділу на час і вічність, втратив
своє значення, тому що революційна концепція Коперника створила
необхідні умови для спільного аналізу часу і вічності як рівноправних
аспектів єдиного світу.
При дослідженні поняття часу слід зазначити наявність існування двох
його проекцій. Так, ще давні мислителі відзначали, що погляд на час із
часового світу дає нам модель динамічного часу, що плине із минулого
через теперішнє в майбутнє, визначаючи низку винекнень й знищень. А
погляд на час з позачасового світу дає нам статичну «простороподібну»
модель часу, де можна єдиним поглядом цілком охопити минуле, теперішнє
й майбутнє. Іншими словами, статична модель розглядає цілокупний світ
увесь і відразу. Ю.Б.Молчанов, розрізняючи статичну і динамічну концепцію
часу, відзначає, що статична концепція, яка розглядає фізичний зміст,
припускає відношення проходження й передування, що забезпечує
розуміння порядку подій, яке узгоджується з уявленням про чотиримірний
просторово-часовий континуум. При цьому підході, відмічає вчений, будь-
який матеріальний об'єкт повинен існувати в незліченній множині
примірників, кожний з яких відповідає визначеному часу, що не знімає
проблеми об'єктивності становлення: навіть якщо «світові лінії»
матеріальних об'єктів насправді є серією копій цих об'єктів, то всеодно між
ними повинна бути якась різниця, що відбиває зміну об'єктів у часі, або
анізотропію їхніх світових ліній. Відповідно до динамічної концепції, за
Молчановим, будь-який матеріальний об'єкт існує тільки в даний час
85
(«тепер») у єдиному примірнику, а момент теперішнього часу відокремлює
безпосередньо дані стани об'єкта від їхніх причин і наслідків і, таким чином,
зміна об'єкта є визначеним матеріальним процесом [9, с.165].
Варто розрізняти поняття «тепер» і «момент дійсного часу». Поняття
«тепер» виражає більш суб'єктивне переживання моменту дійсного часу, а
його референтом є визначений акт психічної діяльності. Що ж стосується
поняття «моменту дійсного часу», то воно містить у собі об'єктивне
розходження між минулим і майбутнім станом об'єкта. Іншими словами,
«момент дійсного часу» є проміжком часу, протягом якого система зберігає
свою якісну певність. Кожній системі фізичних подій відповідає власний
дійсний час, у якому вона існує реально. Варто враховувати, що діалектика
категорії часу є процесом взаємозв'язку, за якого майбутнє перетворюється
на теперішнє, теперішнє - на минуле і навпаки - минуле через теперішнє
переходить у майбутнє. Будучи завершенням минулого, теперішнє виступає
й початком майбутнього. Отже, теперішнє об'єднує минуле і майбутнє, і
навіть саме по собі наче не існує, а соціальні процеси, що мають тривалість,
можна розглядати як моменти безупинного переходу з минулого в майбутнє.
Говорячи про сьогочасне, слід зазначати його умовність, виокремлення
сьогочасного з безупинного потоку часу, що задається соціальною
активністю. Як бачимо, актуальність притаманна тому моменту, який ми
називаємо теперішнім, саме він відображається в думках, почуттях,
діяльності людей, і, спираючись на минуле, спрямовує ідеї в майбутнє.
Незадоволеність людини безпосередньою й обмеженою перспективою,
досягнутою у теперішньому, сприяє розвитку її спрямованості у майбутнє.
Підтверджуючи цю думку, С.Н.Рик відзначає, що саме елемент
незадоволеності, який знаходиться в самому бутті та відповідає дійсному
стану речей у часі, генерує нові уявлення про те, як усе має бути, й
окреслює шляхи досягнення бажаного. У соціально-історичному бутті,
відзначає С.Н.Рик, такий розрив постійно зберігається й є стимулом,
пов'язаним з розвитком суспільства [10, 105]. Можна додати, що на
противагу минулому, яке дано людині в образі об'єктивної і суб'єктивної
передумови розвитку її життєдіяльності, майбутнє становить не визначену і
не усталену сферу громадського життя, а є відкритою цариною розгортання
соціальної творчості, що дає можливість безмірного застосування людських
здібностей. Майбутнє, таким чином, виступає як сукупність реальних
можливостей й існуючих історичних тенденцій, що знаходяться на
передньому краї соціальних змін притаманних існуванню.
Час, що виступає онтологічною передумовою соціальної творчості, є
не тільки універсальним виміром соціальних змін, а постає і їх
фундаментом, тобто конституюючим фактом. У соціальному житті зміна
відбувається повсюдно, вона «скрізь»; точніше, немає двох станів будь-якої
соціальної сутності, які б відрізнялися за часом, але були б ідентичними.
У соціальних змінах час, на думку П.Штомпки, виявляється в двох
іпостасях. Насамперед, він може бути зовнішньою рамкою для виміру подій
й процесів, упорядкування їхнього хаотичного потоку таким чином, щоб
людина могла орієнтуватися й координувати соціальні дії. Такий час можна
назвати «кількісним», він дозволяє ідентифікувати відносний потік,
86
швидкість, інтервали, тривалість соціальних подій, зв'язувати або розділяти
одну від одної незліченні дії індивідів. І чим складніше стає людське
суспільство, тим більше зростає важливість часового порядку і координації.

<< Предыдущая

стр. 15
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>