<< Предыдущая

стр. 22
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

жодне з цих питань так і не перестало бути питанням. Створюється
враження, що кожний грецький філософ вважав за обов’язок внести лепту
до невичерпної скарбниці цих одвічних питань” [1, c.202].
Дослідник неминуче поряд з цільовою здобуває також надлишкову,
приховану інформацію, тому інформаційний зміст тексту завжди багатший за
його цільове призначення. Історично значущі філософські ідеї – це не мертві і
застиглі духовні структури, які безповоротно належать тільки минулому, тобто
вони не являються тільки пам’ятниками, що можуть викликати лише
історичний інтерес: вони є частинами розумового організму людства, і ці
частини знаходяться у постійній взаємодії одна з одною. Філософський текст
характеризується багатошаровістю, містить певну багатозначність змісту, що
існує потенціально як можливість давати різні продовження авторському
тексту. “Не тільки від випадку до випадку, – наголошує Г. Гадамер, – завжди
смисл тексту перевищує авторське розуміння. Тому розуміння є не тільки
репродуктивним відношенням” [2, c.351].
При дослідженні філософських текстів минулого завжди прагнуть
виявити їх сучасний суспільний смисл. При цьому виявленню важливого для
теперішньої доби смислу надається значно більшого значення, ніж просте
викладення первісного змісту тексту. Для того, щоб “заговорили” філософські
тексти минулого, історик філософії змушений задавати їм питання, які
продиктовані йому актуальною проблематикою його епохи. М. Хайдеггер
закликав “продумано прислухатися до традиції – не замикаючись у минулому,
а думаючи про сучасність” [3, c.22] у процесі історико-філософського
дослідження. Кожна нова інтерпретація тексту видозмінює його вплив на
майбутнє, бо вносить у нього нові знання. Гадамер про це пише, як про
“взаємоутягнення” двох процесів – “процесу традиції і процесу інтерпретації,
“внутрішнє взаємепереплетіння... дій живої традиції та дій історичного
дослідження” [2, c.278]. Оскільки досвід мислення та світоглядні знання
завжди акумулювались у сфері філософії, остільки історія філософії виступає
механізмом збереження, відтворення мислення.
121
Невичерпність філософського тексту виражається в тому, що на різних
рівнях розвитку суспільної практики в ньому можна побачити нові й нові
свідоцтва, деталі, які раніше не були прийняті до уваги. Смисл тексту є
невичерпним вже тому, що постійно твориться заново. Але це не значить,
що текст кожен раз заново видумується, вигадується. Смисл тексту – в
кожній новій інтерпретації – не в голові інтерпретатора, але і не в голові
автора тексту. Смисл породжується у їх взаємодії, що Г. Гадамер
характеризує як “злиття горизонтів” – горизонту тексту і горизонту
інтерпретатора. Жодне філософське вчення не може бути зрозуміле “до
кінця”, вичерпно, назавжди, хоч прагнути цього необхідно. Безліч
інтерпретацій, якими воно (учення) обростає за століття, і є свідоцтвами
такого прагнення. Тому філософські твори видатних мислителів минулих
епох можуть переживати не одне народження, стаючи джерелом сучасної
філософської концепції.
Філософські учення певною мірою підвладні закону нового прочитання
кожним наступним поколінням дослідників, котрі, не будучи обтяжені минулим,
намагаються побачити в цьому ученні зв’язок з сьогоденням. Кожне
філософське учення розкривається в наступну епоху по-новому. До нього
можна звертатися з новими питаннями, розглядати його в нових зв’язках,
відкривати смисли, про які автор навіть не підозрював. “Така взагалі
закономірність засвоєння класичної філософської спадщини, невичерпне
багатство якої розкривається поступово, відкриваючись нам то одним, то
іншим боком в залежності від нагальних пізнавальних інтересів сьогодення.
Платон, Кант, Гегель так же невичерпні, як Шекспір, Гете, Пушкін” [4, c.59].
Тому історична дистанція, яка лежить між часом створення тексту і часом його
дослідника, не тільки ставить перешкоди на шляху пізнання, тлумачення
тексту, але й водночас є джерелом виявлення нових смислів цього тексту.
Кожна філософська система, учення, концепція історично
самооновлюються. Причиною такого самооновлення є поліфонія
(багатоголосся) культур – основної тези культурологічної концепції М.
М. Бахтіна, на думку якого, кожна культура таїть у собі нескінченні
можливості, і тому її неповторний зміст розкривається кожного разу по-
новому при взаємодії з іншими, у тому числі і з майбутніми культурами. У цій
поліфонії розгадка, чому кожне епохальне філософське учення від століття
до століття трактується інакше, ніж в попередніх інтерпретаціях. За
переконанням М. М. Бахтіна, культурне творення не належить тільки і
виключно культурі, що його створила. Значні твори минулого живуть у
“великому часі” історії; кожна культура відкрита для нових осмислень. Кожна
дійсно значна філософська концепція завжди виходить за рамки своєї
епохи, продовжуючи жити століття і навіть тисячоліття. Кажучи словами
М.М. Бахтіна, “...ми ставимо чужій культурі нові питання, яких вона собі не
ставила, і чужа культура відповідає нам, відкриваючи перед нами нові свої
сторони, смислові глибини” [5, c.240].
У світлі цього не дивно, що вже декілька століть на різних рівнях – від
вузівських кафедр до симпозіумів і конгресів – вчені обговорюють
філософські концепції Платона, Аристотеля, Аквіната та ін. Г. Гадамер
відзначає, що учення про буття Парменіда, яка стоїть біля витоків
122
європейської філософської думки, задає пізнішим поколінням бездонне
питання, так що вже Платон змушений був визнати, що не в силах як слід
проникнути в смисл цього парменідового буття [6, c.126].
Феномен невичерпності тексту зумовлений діалогічністю філософських
учень різних епох, як і культури в цілому. З діалогічністю пов’язане таке
явище, як можливість вичитування в філософському творі минулого
більшого змісту, ніж той, що вкладав у цей твір автор. Принцип розуміти
автора краще, ніж він сам себе розумів – цей принцип філософської критики
уперше застосував як принцип мистецтва тлумачення Ф. Шлейермахер? –
один з засновників Берлінського університету і його ректор, один з
основоположників герменевтики.
Творець філософського учення міг не знати багато з того, що знає
інтерпретатор. В концепції Г. Гадамера філософська герменевтика бачить
своє основне завдання не у “відтворенні”, а в “створенні” смислу, не в
реконструкції (замислу), а в конструкції смислу. Це й є метою інтерпретації:
тлумаченню підлягає не тільки те, що хотів сказати автор тексту, а й те, що у
цьому тексті “хотіло сказатися”. Тлумачачи текст, дослідник змушений
питати не стільки автора, скільки “за” нього.
Цей принцип дослідження прийняли у свій час представники
марбургської школи неокантіанства (Коген, Наторп, Касірер), які виходили з
досвіду проблемної інтерпретації історії філософії (така інтерпретація на
початку століття осмислювалась основоположником феноменологічної
традиції Е. Гуссерлем). Неокантіанці поставили перед собою завдання
зрозуміти І. Канта краще, ніж він розумів себе сам. А в наш час цей принцип
сприйняв М. Хайдеггер, який виходив з співвідношення можливості і дійсності.
В “Бутті і часі” він пише, що вище дійсності стоїть можливість . Можливість, на
його думку, у тому смислі “вище” дійсності, що дійсність як просто випадковий
фрагмент можливого йому логічно підпорядкована. Відповідно з цією
настановою, Хайдеггер ніколи не стає на позицію простого відтворення думок
попередніх мислителів, а завжди прагне розуміти Арістотеля, Декарта, Канта
навіть краще, ніж це вдавалося їм самим. Але це не зовсім “розуміти краще
автора”. На думку Хайдеггера, “ніяке роз’яснення (інтерпретація – М. Ш.) не
повинно задовольнитися тим, що витягне суть справи з тексту, – воно,
ніскільки тим не хвалячись, зобов’язане прикласти сюди і дещо своє. Таку
прибавку людина, не дуже добре обізнана, приймаючи за зміст тексту те-то і
те-то, завжди відчуває як щось вписано в текст з боку тлумача і, претендуючи
на своє право судити, піддає його критиці. Однак справжнє роз’яснення ніколи
не розуміє текст краще автора – а розуміє його тільки інакше” [7, c.146]. Тільки
треба прагнути , щоб це “інше” торкалося того ж, чому слідує своєю думкою
текст, що досліджується.


?
Так вважає Г. Гадамер (Истина и метод, с. 183–184). Але фахівці відзна-чають, що
цей принцип сягає німецької класики. Зокрема, його згадує Кант у зв’язку з проблемою
встановлення точного смислу терміну “ідея” в філософії Платона (Див.: Габитова Р. М.
Универсальная герменевтика Ф. Шлейермахера //Герменевтика: история и
современность. – М., 1989. с. 80-81).
123
Історик філософії, вивчаючи соціокультурну ситуацію, в якій жив автор
тексту, властиву його добі мову, політичні реалії, а також враховуючи
численні інтерпретації, якими встиг “обрости” текст, може дійсно знати
більше автора. У цьому полягає сутність герменевтичного парадоксу:
наступні мислителі розуміють текст минулої доби краще, глибше, більш
різносторонньо, ніж творці. І якщо історик філософії працює не просто з
метою повторення, публікації тексту, а здійснює свою діяльність по
виявленню того, що не реалізувалось з якихось причин (наприклад, не
дозволили умови), врахує і продовжить ті тенденції, які автор тільки помітив,
то він дійсно приречений розуміти автора значно глибше, ніж сам автор
розумів себе і свій твір. Тоді знання росте – воно може бути поглиблене і
перебудоване... А розуміння не стільки росте, скільки змінюється (поряд
виникає не стільки більше чи менше, скільки інше розуміння). Замість
кількості (точності, об’єму) – тільки якість і можливість трансмутації” [8,
c.111].
Отже історико-філософське пізнання – це допитливе, невтомне і
наполегливе “допитування” дослідником філософських учень; цим авторам
задаються питання, які йому за його доби не задавались, власне, і не могли
задаватись. Текст також дає відповіді на наші питання, нові відповіді, які
раніше цей текст дати не міг. І кожне покоління ставить перед філософським
ученням нові питання, а значить одержує нові відповіді, і так нескінченно. Бо
“філософські” системи в логічному “виясненні відношень” з іншими
системами (з усіма системами, що будь-коли з’являлись в історії філософії),
виявляють свої нескінченні резерви й можливості, “знаходять” все нові і нові
аргументи в обґрунтуванні своїх начал...” [9, c.49] В.С. Біблер слушно
зауважує, що у такому логічному просторі актуалізуються, наприклад,
можливі відповіді Платона на критику Арістотеля, виявляються нескінченні
можливості картезіанства у відповідь на критику Спінози, Лейбніца, Канта,
Гегеля, Хайдеггера. Причому філософія, наприклад, Платона розвивається
не за рахунок процедури зняття, а як нескінченний розвиток усіх
потенціальних можливостей платонізму в дискусії і з Платоном, і з
Кузанським, і з Кантом або Гегелем.
Відзначимо, що постійна зміна інтерпретацій, з яких разом з
філософськими системами, школами, складається історико-філософський
процес, а, отже, постійний критицизм, – усе це не залишало ніякої
можливості для канонізації або абсолютизації будь-якої філософської
системи або окремого учення. Хоча, як відомо, такі спроби – канонізації,
перетворення в догму – в історії культури мали місце, і не один раз. “Було б
неправильно, – наголошує з цього приводу Ю. Іщенко, – займатися текстами
в дусі класичного Ratio, вилущуючи з них раціональні зерна. Наслідники
такого прочитання відомі не тільки в марксистській традиції: вони мають
значно ширше культурологічне підґрунтя, зокрема, добре проглядаються в
релігійній практиці. Як правило, пошуки аутентичності і раціональних зерен
закінчуються догматизацією учень, появою нових догм.” [10, c.48] Що ж
робити? Займатися не стільки текстами, скільки осмисленням дійсного руху
історії в рамках тієї часової і просторової дистанції, яка пройшла від часу
створення тексту до інтерпретатора. Це (тобто пошуки відповідей на вічні
124
питання “хто ми?”, “куди йдемо?”) й дає підґрунтя тлумаченню текстів, їх
розумінню та поясненню.
У філософії на відміну від конкретних наук не буває “пройдених
етапів”, тобто не буває такого, коли усім визнається, що поставлені у свій
час проблеми отримали достатнє вирішення і немає потреби повертатися
до них.? Кожної нової доби люди шукають у філософських ученнях минулого
відповіді на питання, які їх хвилюють, і в результаті з’являються нові змісти.
Невичерпний текст у всьому його багатстві породжується у взаємодії тексту
з соціокультурним середовищем, в яке він в даний момент включений. Тому
й розрізняють фахівці різних Арістотелів: Арістотеля античного, Арістотеля
схоластичного, ренесансного, “латинського” і т.д. Тобто Арістотель належить
не тільки історії античної філософської думки, а історії філософії у цілому,
тобто органічно вплетений в історико-філософський процес. Тому зовсім не
випадково ідеї і проблеми, які поставив Арістотель, хвилюють нас і сьогодні:
нові ідеї представляють собою не просто результати минулої історії, вони
активно вторгаються в саме це минуле в процесі діалогу з ним, і минуле в
певному смислі є сьогоденням.
Отже, філософські ідеї набувають своєї смислової значущості тільки в
контексті взаємних зв’язків, які розташовані в різноманітних напрямках і
вимірах історії як єдиного цілого. В протилежність історіографії, яка
представляє розвиток філософського мислення у вигляді замкнутого в собі
процесу, наукова методологія розкриває цей розвиток як реальний
історичний рух, зумовлений не тільки економічними відносинами, а всією
сукупністю практичного досвіду, реальним розмаїттям духовного багатства,
акумульованого в певних формах культури. Саме це мав на увазі В. Дільтей,
коли критикував В. Шлейермахера за те, що той бачив за текстом тільки
авторську індивідуальність; сам Дільтей бачить за текстом історію,
соціальний процес, у який занурено текст. Тому неможливо давати
інтерпретацію філософському тексту, виходячи тільки із нього самого: зміст
жодної системи не може бути до кінця зрозумілим безпосередньо із творів її
авторів. Вплив, що його чинять на філософське знання література,
мистецтво, релігія, політика тощо, тільки збільшує невичерпність тексту.
Маючи справу з текстом, історик філософії реконструює та описує
давно минулі процеси розумової діяльності, які проходили в зовсім іншій
культурі, відмінній від сучасної. Шлях до осягнення цих давноминулих
структур пролягає через тлумачення, тобто співвіднесення світоглядів різних
культур [11, c.200]. Філософське учення, якщо воно викликало інтерес, може
одержати різні інтерпретації, в яких розкриваються його смисли. Дослідник
змушений враховувати всі інтерпретації, порівнюючи, зіставляючи їх,
намагаючись зв’язати їх розмаїтий пучок в одну композиційну єдність. І тут

?
Щоправда ,в історії культури такі поодинокі мислителі (крім преславутої концепції
“кінця філософії”, “смерті філософії”), які визнавали процес філософського пізнання
закінченим, були. Наприклад, російський мислитель А. Кожев (в еміграції), вважаючи ,
що для філософів не залишилось ніякої роботи, оскільки Гегель (правильно
зрозумілий) уже досяг абсолютного знання, після другої світової війни зовсім припинив
філософські дослідження і до самої смерті (1968) працював чиновником.
125
важливо не упустити з виду і такий важливий момент: деякі положення,
тенденції, думки, про які в авторському тексті був тільки натяк, можуть в
наступних інтерпретаціях набувати поступово самостійного значення. Але
буває й так, що ці “ембріони” не одержали розвитку з якихось причин в
інтерпретаціях, а саме в дану епоху вони актуальні. Тоді інтерпретатор
змушений договорити те, про що тільки натякнув автор тексту, тобто,
виходячи з тези про невичерпність джерела – дописати те, чого не було в
прямому вигляді в оригіналі. Адже багато чого, що входило в світ розуміння
автора тексту, не усвідомлювалось ним.
Отже, філософський текст завжди виявляється одночасно і
невичерпним, і неповним. Гадамер зображав розуміння як діалог, точніше,
бесіду, в якій є три учасники – текст, інтерпретатор і час. Коли ми говоримо
про час, часову дистанцію і пов’язуємо її з феноменом невичерпності тексту,
то маємо на увазі не тільки великі відрізки часу – століття чи тисячоліття. У
сучасній методології все більше пробиває собі дорогу ідея про феномен
самостійного, незалежного від автора життя тексту, який “діє” і у відсутність
автора. В.С. Біблер відзначає, що головне полягає в тому, що, відділившись
від автора, текст вже не співпадає “за змістом” з тим, що автор у нього
вкладав. Не тільки інші читачі, але і сам автор може вступати з ним в діалог,
“вичитувати” з нього щось, що не усвідомлювалось в час написання, спорити
чи співвідноситися з написаним, породжуючи новий зміст.
Повнота історико-філософської реконструкції, міра адекватності, яких
повинен дотримуватись історик філософії, зв’язані з певними труднощами.
Враховувати в процесі дослідження різні інтерпретації, всілякі нашарування,
різні впливи, філософські компоненти нефілософських текстів тощо –
надзвичайно важко. Дослідник, якщо він претендує на об’єктивність та
цілісність історико-філософського аналізу, змушений бути і
літературознавцем, і істориком, і мистецтвознавцем, знати історію релігії,
права, моралі. Це все необхідно для того, щоб вписати в одну композиційну
єдність весь складний і розмаїтий пучок історичних, наукових, моральних,
культурно-побутових, світоглядних, філософських мотивів та нашарувань.
Отже, ми маємо дійсність тексту, тобто автентичний текст, створений
автором, і різні варіанти підходу до нього, тобто різні інтерпретації. Ці
інтерпретації або наближаються до авторського тексту, або віддаляються
(просте відтворення тексту не може бути інтерпретацією, це просто
публікація). Але всі вони сприяють збагаченню образу твору, розширенню
його культурно-історичного значення. При розмаїтті інтерпретацій вникає й
питання: чи не являється інтерпретація справжнісіньким свавіллям? Це не
порожнє питання, бо тлумачення філософського тексту як найважливіша
умова реконструкції історико-філософського процесу завжди таїть у собі
небезпеку спотворення філософського учення минулих часів. Але це вже
інша проблема.
Література
1. Тихолаз А. 107 фрагмент Геракліта: спроба перекладу та інтерпретації //
Філософська і соціологічна думка. -–1994. – №1-2.

<< Предыдущая

стр. 22
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>