<< Предыдущая

стр. 33
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Одним из наиболее показательных моментов в этом смысле в истории
восточно-славянских народов является столкновение иосифлян и
нестяжателей. Собор 1503 года, и постепенное практическое разрешение
этого спора в пользу иосифлян.


184
При этом важно иметь в виду, что столкновение между иосифлянами
и нестяжателями в смысле педагогическом, духовно-терапевтическом, т.е. в
смысле поиска целей, средств и принципов влияния на мировоззрение и
систему ценностей человека происходили как раз исключительно в поле
культуры. Православное основание всей жизни Московской Руси того
времени предопределяло, что все, касающееся человека или, как бы мы
сказали сегодня, все гуманитарные проблемы в обществе того времени
возникали и разрешались в культурном пространстве.
Напомним, что суть спора состояла в том, чтобы определить
средства достижения человеческого в человеке, т.е. средства открытия в
себе Образа. По мнению Нила Сорского это – «умное, или мысленное,
делание сосредоточения внутри, работа духа над самим собой, состоящая в
том, чтобы «умом блюсти сердце» от помыслов и страстей, извне
навеваемых или возникающих из неупорядоченной природы человеческой.
Лучшее оружие в борьбе с ним – мысленная, духовная молитва и
безмолвие, постоянное наблюдение за своим умом» [6, с.264] (подчеркнуто
мною, – авт.).
Для Иосифа Волоцкого такими средствами были, напротив, порядок и
дисциплина, поскольку он сам был «человек порядка и дисциплины, с сильным
чутьем действительности и людских отношении, с невысоким мнением о людях
и великой верой в силу устава и навыка, лучше понимавший нужды и слабости
людей, чем возвышенные качества и стремления души человеческой» [6, с.266]
(подчеркнуто мною, – авт.) [7, с.16].
С.А.Левицкий, подводя итоги спора, писал «Если Нил взывал к
высшим струнам души – к внутренней свободе, к чистоте духовной
направленности, то Иосиф, как строгий педагог и организатор, имел в виду
прежде всего рядовых монахов, для которых дисциплина и вообще строгое
исполнение устава должны иметь воспитательное значение. Иосиф
действовал строгостью, преподобный Нил –благодатью».
Итак, либо внутренняя свобода и чистота духовной направленности,
либо дисциплина и строгое соблюдение устава. В чем урок этого спора,
который в превращенном виде продолжается и по сей день? Оказывается
мало находиться в пространстве культуры и даже признавать ее
основанием религию! Очень важным в педагогической, а значит, в первую
очередь воспитательной деятельности, является ориентация на средства
воспитания. Они, как показывает практика иосифлян и нестяжателей, могут
быть двух видов: дисциплина ведущая к цивилизации, т.е. за пределы
культуры, если только она становится самоцелью и самоценностью; либо
духовная чистота которая в качестве средства воспитания
«воскультуривает человека», ведет его в сторону культуры, делает цели
цивилизации подчиненными целям культуры.
Мы привыкли к тому, что проблемы культуры, в особенности в
кризисные эпохи, рассматриваются в обществе в качестве второстепенных,
подчиненных целям цивилизации. В это время отношение к культуре по
остаточному принципу рассматривается нами как нормальное, естественное
положение вещей. В педагогике в это время господствует ее
образовательная составляющая, воспитание сводится к тому, что плодится
185
огромное число правил, законов, предписаний, пропагандируются
авторитарные (как наиболее простые и эффективные) способы воздействия
на всех членов общества. Тут и вспоминаются воспитательные традиции
иосифлян, которые, между прочим, привели к появлению Петра І и его
политики.
Спор нестяжателей и иосифлян в его педагогическом аспекте
показывает, что даже в пространстве культуры иосифлянство не оставляет
место любви, оно в лучшем случае относит любовь к будущему в духе
Домостроя: «Казни сына своего измлада, и порадуешься о нем в мужестве».
Без любви весь культурный слой рассыпается, и человек полностью
оказывается в пространстве цивилизации с ее жесткими законами
агрессивной конкуренции. Тем самым у нас не остается ни единого шанса
любить бескорыстно. Т.е. любить по-настоящему, по-человечески. А ведь, как
говорил великий поэт XX в. «Все мы стали людьми лишь в той мере, в какой
людей любили и имели случай любить» [9, с.63].
Конечно, традиции иосифпянства и нестяжательства очень мало
изучены применительно к истории развития педагогической теории и
практики, хотя каждая из этих традиций довольно подробно разработана в
православной этике. Особенно определенно это можно утверждать
относительно нестяжательства, поскольку этика ухода от мира очень
подробно разработана именно в православной литературе [Укажем в этой
связи: 9].
В реальной жизни и педагоги и воспитуемые живут как в пространстве
цивилизации, так и в культурном пространстве, поэтому нельзя сказать, что
нестяжательство как основа педагогики предпочтительнее иосифлянства.
Обе традиции представляют наше богатство, и их опыт должен быть изучен
и осмысленно применен в современной педагогической практике. Речь о
другом. Один из уроков рассматриваемого здесь спора состоит в том, что в
реальности он происходил на почве религиозной, христианской,
православной педагогики – это обстоятельство чрезвычайно важно! В
понимании почвенников почвой была религия, культура на которой
произрастала цивилизация. Между тем, как опыт промышленного развития
России в XX столетии вопрос о первичности цивилизации и культуры,
вопрос о почве изменил в пользу цивилизации. Экономика стала
рассматриваться почвой в полном согласии с материалистическим
мировоззрением. Это мировоззрение, в свою очередь, предполагает в
качестве важнейшей своей составной атеизм. И вот в таких «духовных»
условиях иосифлянство, да и несгяжательство, как основа педагогической
теории и практики становятся чрезвычайно опасными: в таких исторических
условиях форма, лишившись Духовного содержания, вырождается в
педагогические химеры и утопии, оправдывающие насильственное
изменение духовного мира человека В этих условиях возрастает роль
учителя, его искусство впечатывать в сознание, в души ребенка кодексы,
законы, правила, угодные данному обществу. Лишаясь абсолютных
критериев воспитания, прагматическая педагогика превращает
иосифлянство в практику «наказания и казни» – совсем, казалось бы, в духе
Домостроя. Ставшее в советское время нарицательным именем
186
устаревшего, консервативного и жесткого обращения с детьми, понятие
«Домострой», таким есть и в действительности если из него изымается
христианской дух. Нестяжательство, лишенное атеистической педагогикой
Абсолютного содержания, становится практикой юродствующих
интеллигентов, которых в соответствии с этой логикой В.И. Ленин обзывал
известными словами. И поделом! Поскольку гуманизм интеллигенции,
лишенной веры и Бога, оказался лишь химерой, лишь пародией на гуманизм.
Духовная атмосфера созданная социал-демократической практикой
атеистической закваски начала века, начинает коренным образом меняться
к концу XX столетия. Мучительно, но неуклонно, шаг за шагом человечество
вновь возвращается к общечеловеческим, абсолютным критериям и
истинам. Вот как об этом свидетельствует известный современный
социолог: «Бог мертв – таков девиз века, а также отправной пункт
философской и научной рефлексии. Мы убили Бога в два этапа. Вначале,
выдворив его за пределы мира и человеческих поступков, лишив атрибутов
и могущества, которые позволяют ему обнаруживать свое присутствие и
свою власть. Он царит вечно, но больше не правит. Затем, лишив его
существования как такового для того, чтобы господствовать над миром и
вести дела по своему усмотрению». И дальше – внимание! Очень
показательное признание- наблюдение-вывод: «Но что представляют собой
люди, которые, как они считают, могут без него жить? Как возможно
общество без Бога?» И, наконец, самое важное заключение, которое мы
приводим: «Определение, которое мы только что привели, дает ответ: такое
общество невозможно» [10, с.66].
Именно на фоне таких осознаний, которые происходят в обществе, по
крайней мере в европейском обществе, по крайней мере в странах,
основной культуры которых было православие, возникает потребность в
философском осмыслении спора иосифлян и нетсяжатежй.
Их урок нам состоит в том, что они не формировались обществом, в
качестве заказанных тем или иным временем учителей. Их спор становится
плодотворным и для нас потому, что они никак не были подвержены
конъюнктуре, поскольку имели дело с вечными истинами. Вместе с
изменением духовной атмосферы, происходящей сегодня, должно
вспомнить, что практика любого учителя имеет смысл только в присутствии
Учителя, иначе учитель превращается в воспитателя «на потребу», о чем
предупреждает Святое Писание! «Ибо будет время когда здравого учения
принимать не буцут, но своим прихотям будут избирать себе учителей,
которые льстили бы слуху» (2,Тм4,3). Такое время наступило... Такое время
проходит?...
Литература
1. См.: В.Д. Исаев. Человек в пространстве цивилизации и культуры./ Лугань. Об.
научных трудов, посвященный 200-летию г. Луганска. – Луганск, 1995. – С. 92-108.
2. Гейне. Стихи. Поэмы. Проза. – М.: Правда, 1971. – 799 с.
3. Гомбрович. Из «Дневника». Новый мир, 1996. – №11 – С. 116-146.
4. Э.Фромм. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: ООО "Изд-во АСТ-ЛТД",
1998. – 672 с.

187
5. Ю.АШрейдер, Этика. – М.: Текст, 1998. – 271 с.
6. В.О.Ключевский. Соч. В 9 т. Т. 2. – М.: Мысль, 1987. – 306 с.
7. С.А. Левицкий. Очерки по истории русской философии. – М: Канон, 1996. – 495 с.
8. Б.Л.Пастернак. Охранная грамота// Пастернак Б.Л. Избранное. – М: Мол. Гвардия,
1991. –318 с.
9. Диоптра или духовное зерцало. – СПб, 1996. – 352 с. Добротолюбие. Избранное для
мирян. Изд-во Сретенского Монастыря, 1997. – 447 с.
10. С. Московичи. Машина, творящая богов. – М: Центр психологии и терапии, 1988.
– 556 с.




УДК 111
В.В. Корженко

ПРОБЛЕМА ВИХОВАННЯ ЛЮДИНИ ЯК ЧИННИК
ОНТОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Стаття висвітлює концептуальні ідеї проблеми феноменології „Людина –
свідомість – буття” в аспекті метафізики Просвітницького виховання як
програми соціокультурної діяльності „Я”. Дж. 5.
Уся класична філософія, з одного боку, спрямована на вироблення
універсальних норм, що впливають на розвиток дійсності (метафізика), з
іншого – керується нормами та ідеалами “епістемного” або наукового
пізнання, прагнучи до філософії як науки (натурфілософія) [1]. Ідеал
Просвітництва у вихованні – зробити все зрозумілим, природним,
“епістемно” осмисленим. У цьому відношенні виховання як звичайний,
іманентний природному та суспільному процес набуває всемогутності задля
справжніх (видимих) зрушень у розвитку суспільства.
Однак вже західноєвропейський романтизм (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше)
усвідомлює недостатність подібного підходу щодо осмислення людського
буття. Раціоналістично-просвітницька людина як природний матеріал
“Tabula rasa” (Дж. Локк), що дозволяє “виліпити”, сформувати не який-небудь
образ, а відповідний її “природній” природі, відтак, і запиту природного
прогресу суспільства, не витримує напруги і випробування буттям.
Консервативно-романтична ідея “філософії життя” (Ф. Ніцше) та
прагматизму (Д.Дьюї) з приводу можливості розвитку лише наявних
природних задатків людини не здатна, на наш погляд, відповісти на питання
про межі заданості людини культурою, визначитися, наскільки людина
піддається “формуванню”.
Водночас із прагматизмом започатковується, як відомо, метод
постановки і рішення філософських проблем людського “Я” феноменології.
Феноменологія Е. Гуссерля грунтується на повній, абсолютній довірі
людського “Я” собі, своєму власному досвідові. Виходить так, що лише
людина, яка занурена у власний побут, може гарантувати істинність бачення
світу.


188
Феноменологія, окреслюючи фундаментальне коло проблем “людина-
свідомість-буття”, привертає увагу до того, чим по-справжньому ніколи не
займалась філософія - проблемою свідомості. Вона задає тематику, що
певним чином підхоплюється іншими школами сучасної філософської думки,
зокрема, з великою зацікавленістю аналізуються практичні наслідки
свідомого буття (прагматизм), діяльнісна сутність свідомості (діалектичний
матеріалізм), індивідуальне і колективне несвідоме (психоаналіз), проблеми
розуміння, інтерпретації (герменевтика), логічний і лінгвістичний аналіз
(аналітична філософія) тощо.
Однак ні феноменологія, ні інші філософські системи не
виокремлюють дійсний смисл свідомості, перебираючи на себе проблеми
психологічного, педагогічного чи соціологічного характеру. Отже філософія
постійно зіштовхується з частковостями з приводу людини і людського
взагалі, її свідомості, що дає привід наполягати на незавершеності і донині
диференціації наук, яка розпочалася в XVIII-XIX століттях і привела до
виникнення природничих наук. Не буде перебільшенням твердження, що
філософія ще не вийшла із глибокого кризового стану, в який потрапила у
зв`язку з давньою втратою певної частини природничо-наукової
проблематики. Ніяк не знайдуть свою власну проблематику, свій дійсний
предмет психологія, педагогіка і соціологія у зв`язку з аналізом людини і
“людського”.
Що залишається філософії? До чого вона прагне? Нелегко відповісти
на ці питання. Що таке метафізика? – запитує і певним чином обгрунтовує
свою думку один з найвідоміших мислителів сучасності М. Хайдеггер. Що
таке філософія? – намагаэться визначитись Ортега-і-Гассет. “Як я розумію
філософію”, – звертається до “свідомості вголос” М. Мамардашвілі, і
започатковує назрізною темою всіх своїх філософських праць – феномен
свідомості та духовні можливості людини.
Від філософії, таким чином, ще не пішли всі науки, як думали
Р. Декарт, Г. Гегель чи навіть значно пізніше В. Віндельбанд. Немає нічого
дивного в тому, що для багатьох мислячих людей нині, як і за часів
М. Монтеня, філософія залишається “пустим словом”, адже вона до сих пір,
а не лише у минулому, наприклад, за доби І. Фіхте, не знає, що вона собою
являє насправді. Філософія не може бути “домашньою філософією”,
необхідні певні передумови, щоб здійснилось філософствування
(М. Хайдеггер). Філософ, на думку багатьох відомих мислителів (Т. Гоббс,
І. Фіхте, Ф. Шлегель, Ф. Ніцше, С. К`єркегор, М. Бердяєв), завжди
залишається свободним одинаком, соціально беззахисним.
Якщо під філософською парадигмою розуміти не лише взірець
мислення, а дух часу, дух певної доби в людській історії, наповнений
філософською культурою, то сучасний інтелектуальний рух епохи начебто
втрачає визначеність у зв`язку з множиною абсолютно протилежних
концептуальних підходів до проблем людської діяльності і буття людини,
суспільного життя, соціокультурної реальності. Відбувається відмова від тих
засад, ідеалів, смислів, цінностей, що нещодавно, на початку ХХ ст.,
вважалися привабливими. Домінують ірраціоналізм і антипрогресизм,
інструменталізм і ситуативізм в осмисленні соціальних відносин, еклектизм в
189
культурі, плюралізм моральнісних та естетичних стандартів, толерантність
щодо усякої поведінки. Сутність сучасної соціально-філософської
переорієнтації адекватно охоплюється, на нашу думку, поняттям
“деструкція” – “звільнення людства” від старих соціокультурних поглядів,
руйнування ілюзій з приводу суспільного буття на засадах дійсного добра і
справедливості, відхід від усього загального, зокрема, від узагальнюючих
дискурсів, що базуються на раціонально-свідомій організації людської
життєдіяльності.
Здавалося б, за зазначених передумов повністю унеможливлюється
загальне з приводу виховання людини. Проте сучасне філософське
осмислення виховання, набуваючи своєрідних ознак та специфічних
особливостей, упевнено заявляє про себе.
Усім відома велика спокуса підійти до філософії як до “практичної
науки”, біологізувати, психологізувати або педагогізувати її в зв’язку з
проблемами буття людини, становлення людського "Я" як набуття
людськості. Це легко виправдати, адже філософія здійснює зв’язки з
запитуючим буттям через людину в усій множині смислів її існування. Вона
не лише поступово приходить до реальності людського буття (світ стає
філософським), а й починає свій шлях з нього (бо і філософія стає
мирською).
Сучасна філософія виховання хоче бути життєздатною, сприяти

<< Предыдущая

стр. 33
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>