<< Предыдущая

стр. 6
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>





30
В статті розкриваються філософсько-культурологічні аспекти творчого
саморозвитку особистості в їх історичному процесі. Акцентується увага на
актуальності для сьогоднішнього етапу становлення людини та суспільних
відносин, людства в цілому, процесу творчого саморозвитку особистості,
виділяються характерні риси та основні напрями саморозвитку. Дж. 15.
Сучасний етап розвитку людства ставить перед нами нові проблеми,
вирішення яких неможливе без відповідальності людини за свої вчинки і
помисли, без постійного самовдосконалення особистості, розвитку її
творчого потенціалу. І. Фіхте визначав істинну мету існування людського
роду не в розумному бутті, а в розумному становленні через свободу.
Розумне становлення людини можливе на основі рефлексивного аналізу
своєї діяльності, а підгрунтя для рефлексивних роздумів сьогодні дає
культура як джерело розвитку, творчої наснаги особистості. Культурне
самовизначення, культурна самоорганізація тісно пов’язані з творчим
саморозвитком особистості.
В чому ж суть поняття “творчий саморозвиток”? Вчений-педагог
В.І. Андреєв, ідентифікуючи поняття самотворення та саморозвитку, визначає
складові “механізму самотворення людини”, або ж “психолого-педагогічного
механізму саморозвитку особистості” такі як: самопізнання, самовизначення,
самокерування, самовдосконалення, самоконтроль, самотворення,
самореалізація [1, с.17].
Кризовий стан освіти на сучасному етапі та протиріччя, зумовлені
природною сутністю людини, її дуалізмом, викликають нагальну потребу в
активізації науково-дослідницької роботи саме з питань самовдосконалення
людини, самопізнання та визначення шляхів її розвитку. Е. Фромм, відомий
психолог, філософ та гуманіст ХХ століття, у своїх працях відзначав, що
потреба в трансценденції, тобто у виході за межі заданого буття може
задовольнятися здоровим шляхом – за допомогою творчості і нездоровим –
за допомогою агресії, руйнівних дій, вандалізму, насилля. Сучасні
загальнолюдські культурні надбання та глобальні світові кризи наочно
підтверджують дану думку. Аналізуючи проблеми гуманізму, філософ
Ж.П. Сартр акцентує увагу на відповідальності людини за своє існування та
відповідальність за свій вибір, підкреслює, що кожна людина відповідальна
не тільки за свою індивідуальність, а й за все людство. Представники
філософської, психологічної, педагогічної наук, прогресивні діячі світу ХХ
століття стурбовані тим кризовим станом, в якому знаходиться сучасна
людина і намагаються віднайти шляхи гармонічного розвитку людини,
природи, соціуму, науки, прогресу тощо. Аналізуючи ситуацію в світі в другій
половині ХХ століття, члени “Римського клубу” вбачають основним
винуватцем такого становища саму людину: вона є центром всіх проблем і
подій, і вона ж стала нездатною в культурному відношенні йти в ногу та
повністю пристосовуватися до тих змін, які саме внесла в цей світ. Оскільки
проблема, яка виникла під час сучасної критичної стадії розвитку людини,
знаходиться усередині, а не зовні людської істоти як на індивідуальному, так
і на колективному рівні, то і її вирішення повинно виходити із внутрішніх
глибин людини. Характеризуючи єдність людської природи, К. Ясперс
розглядає людину як деяку цілісність здібностей. В певних умовах лише
31
частково реалізуються сили, здібності, імпульси людини, решта ж
нереалізованих її дарувань “дрімають не розбуджені”. Погоджуючись із
наведеними вище думками, можна вважати, що на даному етапі розвитку
людини “дрімають” її внутрішні сили і здібності, і що для вирішення кризових
освітянських проблем слід “розбудити” внутрішні резерви, а зробити це
можна саме на культурологічній основі, створюючи умови для самопізнання
та саморозвитку особистості.
В енциклопедичній літературі в одних випадках поняття саморозвитку
повністю ототожнюється із філософським поняттям як внутрішньої
необхідної довільної зміни системи, яка визначається її протиріччям. В статті
«Саморух» [2, с.590] саморозвиток трактується як саморух, який
супроводжується переходом на більш високий ступінь організації. В історії
філософії принцип саморуху вперше відкрили древньогрецькі філософи
Геракліт, Арістотель. Пізніше Лейбніц розкрив в тілесній субстанції діяльну
основу. Далі вчення про саморух розвивали Гольбах, Дідро, Гельвецій,
Гегель та ін. Гегель розробив розгорнуту концепцію саморуху та його
модусів. У «Філософському словнику» (1986) уміщена окрема стаття
«Саморозвиток», де саморозвиток визначається як розвиток, причина якого
міститься в самій речі чи системі, що розвиваються, і це поняття також
ототожнюється з поняттям саморух, оскільки вони рівнозначно
відображають загальні причини розвитку й зміни процесів природи,
суспільства і мисленння. Але вказується і на відмінність понять
«саморозвиток» і «саморух» - вона та ж, що й між поняттями рух і розвиток
[3, с.597]. В названому словнику в статтях «Самоорганізація» та
«Самореалізація» теж використовується термін «саморозвиток» і
відзначається, що він виступає елементом самореалізації, і процес
саморозвитку тісно пов’язаний із самоорганізацією [3, с.596]. Але чіткого
визначення поняття саморозвитку довідкова література не дає, і ні в одному із
джерел не йдеться про особистісний саморозвиток.
Слід відзначити що протягом останнього десятиріччя все ширше
проблема саморозвитку особистості знаходить своє відображення, в науковій
філософсько-культурологічній, психолого-педагогічній літературі, частотність
вживання виразу «саморозвиток особистості» збільшується, а також
розширюється його поняттєва сутність.
В дисертаційному дослідженні М.Б. Ценко (1995) дає філософське
визначення саморозвитку особистості: «Саморозвиток особистості - це
індивідуальна активність, спрямована на побудову свого існування, на
розвиток у собі того, що не успадковується, та визначена властивостями,
якостями, уявленнями особистісними, тобто такими, що несуть у собі
відбиток особистих зусиль, напруги і праці» [4, с.30].
Важливими чинниками творчого саморозвитку особистості є навички
самоосвіти, рефлексивне мислення, участь у діалозі культур, володіння
мікродіалогом або внутрішнім діалогом, прагнення до власної
життєтворчості. Таким чином, систематизуючи структурно-функціональні
складові, можна визначити творчий саморозвиток особистості як свідому
індивідуальну, відрефлексовану на основі самопізнання, самовизначення,
самоконтролю, самоосвіти постійну напружену діяльність людини,
32
спрямовану на самовдосконалення своїх природних та духовних якостей, на
розвиток творчого особистісного потенціалу, діалогового дивергентного
мислення, на моделювання власного способу життя в контексті культури та
соціального розвитку, на самореалізацію творчих здібностей в процесі
життєтворення.
Над шляхами свого розвитку людина замислювалась з давніх часів.
Зробимо спробу прослідкувати витоки та шляхи становлення педагогіки
розвитку і механізми саморозвитку людини. Те, що самопізнання вже давні
люди вважали фактором саморозвитку, самовдосконалення підтверджує
вираз китайського філософа Лао-цзи: той, хто знає людей – мудрий, той, хто
знає себе – освічений. Проблеми пізнння, самореалізації та
самовдосконалення особистості на основі самопізнання та самовизначення
цікавила багатьох філософів античності: Кратіла, Піфагора, Епікура,
Гермогена, Демокрита, Сократа, Арістотеля та ін. [2; 6]. Доба античності
дала нам філософське осмислення пізнавальних процесів, підкреслюючи
активність людини в пізнанні істини, вказала шляхи розвитку людської
особистості, зокрема: самовдосконалення особистості через самопізнання,
діалоговий метод пізнання і особливо самопізнання, зорієнтували на
творчість як органічну потребу людини, показала шляхи подолання протиріч
через діалогову культуру.
Епоха Середньовіччя, незважаючи на теологічні канони, панування
формальних наук схоластики, логіки, визнавала самопізнання шляхом
пізнання істини, саморозвитку особистості за законами природи.
Проблемами пізнання, теоретичного мислення, самопізнання займались
середньовічні філософи Скот Ерігуена, Сігер Брабантський, Оккам, Давид-
Анахт, Іоанн Ерзинкаці, Григор Татеваці та ін. [5].
Більшої ваги набули проблеми саморозвитку особистості із
виникненням культурологічних знань в період Нового часу. М.С. Каган
називає період від античності до ХУІІІ століття етапом зародження
культурологічного знання в континуумі онтологічних, теологічних і
епістемологічних проблем. Саме в ХУІІ столітті в лоні філософії розпочалось
обгрунтування проблеми рефлексії як ядра свідомості. З психологічної точки
зору “рефлексія” (від лат. reflexio – обернення назад) визначається як
процес самопізнання об’єктом внутрішніх психічних актів та станів. У
філософії термін “рефлексія” використовується для позначення такої риси
людського пізнання як дослідження самого пізнавального акту, діяльності
самопізнання, що дає змогу розкрити специфіку духовного світу людини.
Філософська класика, починаючи з Р. Декарта, орієнтувалась на
індивідуальну форму організації суспільного життя. В системі своїх міркувань
Р. Декарт вказував на безпосередній доступ суб’єкта мислення до
очевидності свого внутрішнього досвіду Дж. Локк виділяв рефлексію як
специфічно особливий вищий рівень діяльності свідомості. Починаючи від
часів Дж. Локка, під рефлексією розуміють спостереження розуму над своєю
діяльністю і способами її виявлення. Г.В. Лейбніц тлумачив рефлексію як
увагу до того, що відбувається в нас самих, І. Кант – як віднесення знань та
уявлень до відповідних пізнавальних здібностей. В філософії самосвідомості
І.Г. Фіхте самовідношення як принцип рефлексивної діяльності стало
33
розглядатися як найбільш глибоке визначення, властиве процесові
саморозвитку. У Г.В.Ф. Гегеля рефлексія світового руху є рушійною силою
його розвитку, внутрішньою формою історичної самосвідомості і
саморозвитку культури.
Філософи різних часів постійно звертали увагу на рефлексивні
процеси. Поняття рефлексії висвітлювалось у працях М.О. Бердяєва,
В.С. Соловйова, П.О. Флоренського, М.М. Бахтіна, Г.І. Челпанова,
Г.Г. Шпета, Е.Г. Юдіна, С.Б. Кримського, В.С. Біблера, М.К. Мамардашвілі та ін.
Отже, грунтуючись на висвітленому вище, можна вважати справедливим
твердження про те, що рефлексія як засіб розкриття внутрішніх резервів
людини, як рушійна сила інтелектуально-культурного розвитку особистості є
важливим засобом самопізнання та саморозвитку особистості, реалізації її
творчого потенціалу.
В культурно-історичних умовах Нового часу конкретна інтерпретація
творчих та самотворчих здібностей людини – їх походження, значення,
форм прояву була вельми різною і залежала від світогляду того чи іншого
філософа, але сама проблема саморозвитку особистості залишалася
актуальною. Філософи ХУІІІ століття Гердер, Кант, Гегель та ін. часто
ототожнювали поняття “освіти” та “культури”, вказуючи на дуже тісний
взаємозв’язок між цими явищами, гносеологічну основу та розвиваючий
характер. Гердер називав взаємний процес формування культури та людини
– культурою або ж освітою, вказував, що поряд з антропологічним це є
генезис людини в іншому сенсі.
Якщо розглядати значимість філософського спадку І.Канта з точки
зору даного дослідження, то цінне те, що він знову повернув думку до
глибин самосвідомості, до глибин людського Я для того, щоб тут знайти
тверду опору, закликав до зосередження думки на тих внутрішніх джерелах
духу, в яких людина пізнає своє покликання і свою цінність. В результаті
філософського аналізу Кант відзначає, що безсумнівна істина знаходиться не
в зовнішньому світі, а всередині людини, в її свідомості, почуттях, прагненнях,
і зовнішній світ вона спостерігає саме через призму своєї самосвідомості. Для
того, щоб відчути і зрозуміти світ, людині потрібно спочатку зрозуміти саму
себе.
Перетворення здібностей людини, за Гегелем, або можна назвати цей
процес саморозвитком, – процес внутрішній, який відбувається на основі
свідомої дисципліни, підкорення чуттєвості та пристрастності розумові, який
дозволяє людині подолати не тільки природну, а й індивідуальну
обмеженість, приватні інтереси та підіймає людину до “загального” [6].
Гегель встановив у науці і загальній свідомості поняття розвитку, в нього
заперечення забезпечує саморух і саморозвиток системи, протиріччя
вступає у вигляді безмежного прогресу.
Досліджуючи особливості творчого саморозвитку особистості, не можна
обминути українську філософію, яка, розвиваючись в загальному русі світової
філософської культури, традиційно в центрі уваги ставила людину,
зверталась до її внутрішнього світу. Особливого значення надавалось
дослідженню процесів пізнання світу, його розвитку, а також самопізнанню
людини та розвитку її духовності. Зокрема, на деякі з цих питань звертали
34
увагу вже у ХІ-ХІІІ ст. Володимир Мономах, Никифор, Даниіл Заточник, у
ХV ст. – Юрій Дрогобич, у ХVІ-ХVІІ ст. Клірик Острозький, Іван Вишенський,
Лаврентій Зизаній Тустановський, Ісайя Копинський, Інокентій Гізель, Лазар
Баранович. Вони звеличували людину в дусі ренесансу, розглядали її як
мікрокосм, що втілює в собі весь світ, і пов’язували розвиток і
самовдосконалення з розвитком індивідуальної самосвідомості. Філософи
ХVІІ-ХVІІІ ст. Стефан Яворський, Теофан Прокопович, Григорій Кониський,
Данило Велланський, Григорій Сковорода розглядали людину як особистість,
керовану розумом, здатну до цілеспрямованої діяльності, а шлях до щастя
вбачали у самопізнанні, процес пізнання пов’язували із активністю пізнаючого
суб’єкта.
Особливе значення для даного дослідження мають філософські
здобутки Г.С. Сковороди. Він мало не перший з філософів Нового часу
висунув ідею перетворення праці із засобу життя в найпершу життєву
потребу і найвищу насолоду. Суттєвим моментом на шляху досягнення
“сродної” праці, справжнього стану людського щастя, є самопізнання та
самовдосконалення людської особистості. Г.Сковорода проголошував
самопізнання універсальним способом перебудови світу, а сенс життя
людини бачив у тому, щоб “знайти себе”, справжнім пізнанням він вважав
пізнання внутрішньої натури, тобто сутності речей. Поскільки людина, як
мікрокосм, є його часткою, то для пізнання природи всесвіту людина
повинна насамперед пізнати сама себе. Важливо, з нашої точки зору, те, що
Сковорода звертався до світу символіки, розкриваючи гармонізацію взаємин
людини, світу, Бога, а також те, що він звертав увагу на логічно-емоційні
засади розвитку особистості, підкреслюючи, що головним для філософа є
емоційно-вольове начало, або серце людини, з якого виростає і думка, і
стремління, і існування [7].
Отже, до ХІХ ст. найважливішим чинником саморозвитку філософи
вважали самопізнання, на основі якого людина мала можливість
самовизначитися у своїй діяльності, займатися власним
самовдосконаленням та реалізувати на практиці свої особистісні
можливості. Значним досягненням філософської думки XVII-XVIII ст. було
обгрунтування рефлексичного мислення, яке сприяло вдосконаленню
процесів самопізнання та саморозвитку. У ХІХ ст. у зв’язку із зміною
світогляду людини механізми саморозвитку особистості змінюються,
особливого значення надається реалізації індивідуальної творчої діяльності
особистості. В цей період віра у всевладдя змінюється розчаруванням,
просвітницький розум піддається критиці, відкрите Кантом протиріччя між
різними духовними здібностями людини виливається у протиріччя між
пізнавальними цінностями у культурі та відношенням людини до оточуючого
світу. Все більше звертається увага на пристрасті, почуття, фантазії, а не на
раціональність людини, в мислительній діяльності орієнтація більш
аксіологічна, ніж гносеологічна, приділяється велика увага індивідуальності
людини. ХІХ століття характеризується виникненням різноманітних
філософських систем (неокантіанство, позитивізм, філософія життя,
філософія всеєдності, екзистенціалізм та ін.), які нетрадиційно в різних
ракурсах трактують шляхи саморозвитку особистості. Мислителі займаються
35
пошуками тієї основи, на якій могли б розвиватися всі духовні здібності
людини, і звертаються до символу. Саме в цей час в Англії та Франції
започатковується створення науки про культуру – культурології.
Мислительна практика другої половини ХІХ ст. відзначається увагою до
смислового призначення життя, або ж до довільної екзистенціальної ідеї
людини, тобто до світу цінностей і сенсів. Філософи Й. Фіхте, А. Шопенгауер,
Ф. Ніцше, З. Фрейд, А. Швейцер, К. Юнг, О. Шпенглер, М. Вебер в тому чи
іншому плані звертаються до ідеї саморозвитку особистості, орієнтуючись, в
основному, на культурологічні засоби вдосконалення людини. Опираючись
на самосвідомість, свободу, любов, знання, волю, розум, самопізнання,
людина, за думкою Й. Фіхте, повинна сама захотіти “самостійно
представляти щось собою” [8, c.89], сама повинна хотіти мати “внутрішню
силу”, яка б могла проявлятися різними способами.
Зосередження цієї особливої сили Фіхте вбачає в рефлексивному
мисленні та бажанні людини. О. Шопенгауер ратував за саморозвиток
розуму, який називав “самомисленням”. Визначаючи, що велика кількість
пізнаного, але не опрацьованого власним мисленням матеріалу, менш
цінна, ніж менша кількість відомостей, глибоко та різнобічно продуманих, він
вважав, що власне (особистісне) знання у всій його силі та могутності можна
одержати шляхом різноманітного комбінування того, що знаєш, шляхом
порівняння всіх істин в цілому і кожному зокрема. Ф. Ніцше вважав, що для
ефективного розвитку людини на її мислення потрібна техніка мислення,
навчальний план та бажання особистості вдосконалюватися. Своїм
ідеальним образом “зверхлюдини” Ніцше культивує абсолютну цінність
людського життя та вільний розвиток досконалої у всіх відношеннях людини,

<< Предыдущая

стр. 6
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>