<< Предыдущая

стр. 7
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

яка вміє себе пізнавати та розвивати. Поділяючи шопенгауерівське
розуміння світу як вічно страждальної космічної життєвої стихії, Ніцше
трактував життя людини як глибоко трагічний процес нескінченного творчого
становлення. Суть розвитку, за Фрейдом, в тому, що зовнішній примус
поступово переходить всередину особистості, і особлива психічна інстанція
– людське зверх-Я, включає його в число своїх заповідей. Мета людського
розвитку – у переборюванні інфантильності. Людина повинна навчитися
використовувати власні сили в реальній дійсності. Тільки вільна від
авторитетів, влади людина може правильно використати розум, об’єктивно
зрозуміти світ і свою роль в ньому, розвивати свої можливості. З. Фрейд
покладав великі надії на формування людини в потрібному напрямі
культурологічними засобами. Розвиваючи традиції психоаналізу, К. Юнг
звертає увагу на трансцендентну проблему – таємницю творчого начала,
обгрунтовує з психологічної точки зору надлюдську сутність творця,
несвідомий характер творчого процесу, розвиває особливості творчого
індивіда. Досить дискусійні погляди К. Юнга сприяли розвиткові психології
творчості, персонології, трансперсональної психології та порівняльної
історичної культурології. О. Шпенглер узагальнив погляди своїх
попередників, показав життя як творчий порив в майбутнє, а культуру як
здійснення духовних можливостей особистості, вважав, що культуру треба
творити та співпереживати. Великого значення надавав він символіці в
культурі, в культурологічних знаннях: “Все, що люди всіх часів думаюють,
36
бажають, роблять, являють собою, отже, весь підвладний долі світ, що
проходить фазу становлення, – все це тільки знак і символ того, хто їх
переживає” [9, c.242]. Також важлива думка Шпенглера про те, що кожну
логічну операцію можна намалювати. Становлення культурної людини у
Шпенглера немислиме без творчого становлення внутрішнього “Я” людини,
дійсне пізнання рівнозначне духовному прилученню чужого – це є
самозахистом та першим творчим діянням кожної душі, яка пробуджується, з
цього починається вище внутрішнє життя. На межі двох століть М. Вебер
дає визначення поняття “культуролог”, акцентуючи увагу на тому, що
культуролог відрізняється від природознавця характером свого
пізнавального процесу, і він не просто допитлива людина, а представник
своєї епохи, який живе її проблемами та турботами. Мислителі Г. Зіммель,
А. Швейцер, Е. Кассірер, В.С. Соловйов, В.В. Розанов, І.П. Новгородцев,
О.І. Веденський, Г.І. Челпанов, Л.І. Шестов, Д.С. Мережковський,
С.Л. Франкл, П.О. Флоренський, М.О. Бердяєв, П.Д. Юркевич особливого
значення надавали розвиткові людини, її буття виносили в центр уваги,
зв”язували виникнення та розвиток культури з її творчою діяльністю,
намагались утвердити в світі духовності як найвищі гуманні цінності світу
віру в незнищуваність культури як великої сили, що духовно відроджує
людину, втілює в собі духовну всеєдність світу і віру у вільну творчу
особистість, здатну до саморозвитку. А. Швейцер бачив шляхи культурного
саморозвитку особистості у відродженні та вдосконаленні морального
характеру культури, у формуванні житттєстверджувального світогляду на
основі морально-екологічного та космічного імперативів, характерних для
загальнолюдської культури. Реалізувати дані перспективи, на думку
А. Швейцера, і М.О. Бердяєва можна за умови відродження вільного
індивіда та створення умов для виявлення його творчих потенцій.
В етичній концепції А. Швейцера “благоговіння перед життям” культура
виступає засобом духовного зв’язку людства з Космосом, ця ідея
перекликається з ноосферною теорією В.І. Вернадського. В.В. Розанов,
аналізуючи освітянські проблеми, підкреслює індивідуальний характер
духовної творчості, критикує полегшений шлях до науки, показує важливість
самостійного здобуття знань, орієнтує на важку навчальну працю, що
приносить насолоду від власних здобутків, закликає до осмислення
вивчення історії в образах.
Підводячи підсумок дослідницької діяльності мислителів ХХ ст. з
питань саморозвитку особистості, можна відзначити, що, продовжуючи
традиції своїх попередників, вони відносили до механізмів саморозвитку
особистості: самопізнання, самовизначення, самовдосконалення
особистості, рефлексивне мислення, а визначаючі нові шляхи саморозвитку,
вказували на значимість волевиявлення особистості, акцентували увагу на
такому компоненті саморозвитку як самоосвіта, особливого значення
надавали творчості як найважливішому чиннику саморозвитку особистості
та вперше звернулися до культурологічних засобів розвитку особистості,
виділячи в цьому аспекті знак та символ як невід’ємні атрибути логічно-
емоційного сприйняття світу.


37
ХХ століття характеризується розчарованістю в прогресі, кризовою
свідомістю, яка протестує проти раціональності. Якщо до цього часу істину
шукали в розумі, то зараз її почали бачити в ірраціональному: в до-
свідомому, в без-свідомому, в під-свідомому. Антропологізм стає
характерною ознакою розвитку культури, філософи з особливою увагою
відносяться до проблем особистості та умов її розвитку. Вчені різних
континентів Й. Хейзинга, К. Ясперс, Х.-Г. Гадамер, А. Камю, Е. Фром,
М. Хайдегер, Ж. Сартр, Х. Ортега-І-Гасет, П. Сорокін, Г.Г. Шпет, М.К. Реріх,
М.О. Бердяєв, О.Ф. Лосев, М.М. Бахтін та ін. досліджують важливі, як на наш
погляд, питання взаємодії духовності та реальності, проблеми
рефлексивного аналізу свідомості та зв’язку з буттям, проблеми пізнання
світу людиною та самопізнання особистості, самореалізації творчих сил,
роль індивідуального творчого начала в саморозвитку особистості, значення
для саморозвитку віри, духовності, відповідальності, питання єдності
культури з людиною та уподобання культури текстові, значення
комунікативних та семіотичних проблем для творчого саморозвитку
особистості і їх діалогічне вирішення у контексті культури.
З точки зору даного дослідження період початку ХХ ст. важливий тим,
що в цей час на основі онтологічного розуміння в філософії культури
виникає новий тип історико-культурної свідомості, новий стиль наукового
мислення, який М.М. Бахтін називав “гуманітарним” і вважав, що він здатний
цілісно відтворити сенс людського розуму за допомогою діалогового розуму,
який знімає протилежність між логікою і поетикою [10, c.78]. В цей же час
виникає культурно-історичний напрямок в психології. За влучним виразом
психолога В.П. Зінченка, в культурному полі перших десятиріч нашого
століття були сильні та слабкі взаємодії, “локальні голоси зливалися в
своєрідний хор, в орган. Були реальністю поліфонічна і діалочна свідомість”
[11, c.48]. Здійснювався взаємовплив ідей В.С. Соловйова,
П.О. Флоренського, В.І. Вернадського, Д.Н. Узнадзе, О.Н. Северцева,
О.Г. Гуревича про Абсолют, Духосферу, Ноосферу, Біосферу, психіку,
біологічне поле тощо. В.С. Соловйов, О.Ф. Лосев, М.М. Бахтін мали вплив
на створення культурно-історичної психології Л.С. Виготського і його вибір
медіаторів (знак, символ, слово). Найбільш значимою темою того часу був
творчий розвиток особистості, і саме в контексті культури, що є актуальним і
для даного дослідження. О.П. Флоренський вважав, що критерієм
справжньої творчості є привнесення себе в світ, а світу в себе – цей процес
можливий на культурній основі, а оскільки “культура є не що інше, як мова
духу”, то існує вона постільки і тоді, коли твориться [12, c.163-164].
О.Ф. Лосев розумів творчість як активний перехід свідомості в буття, який
здійснювався у виразі. Вираз – це самоперетворювання внутрішнього плану,
що осмислює, у зовнішній, очевидний при цьому, і внутрішнє, і зовнішнє
знаходяться у відношенні самототожного розрізнення. Найбільш органічно і
цілісно формула виразу здійснена в символі. М.М. Бахтін розробляє
естетичну онтологію спілкування в своїй концепції як діалогу. Творчість він
вважав вольовим актом відповідального вчинку особистості, яка осмислено
відбиває світ у собі, яка живе в поліфонії культури, духовно переживає свою
“Я“-самість. Шлях порятунку свого “Я” Бахтін визначає через порятунок душі,
38
але в умовах соціуму “душа – це дар мого духу іншому” [10, c.89]. Вступаючи
в спів-буття (діалог) з нетотожною собі унікальністю “іншого”, особистість
знаходить власну унікальність, відчуває повноту життя, творить новий
духовний світ на основі розуміння і самоутвердження, а саме – світ
культури, який М.М. Бахтін трактує як діалог особистостей.
Філософи-екзистенціалісти ХХ століття К. Ясперс, М. Хайдеггер,
А. Камю, Ж.П. Сартр та ін. намагались розвивати в людині оптимістичне
бачення світу, а екзистенціалізм визначали як вчення про дію, про
саморозвиток, самовдосконалення пізнаючої істоти. Вони також покладали
велику надію на культуру як спосіб подолання трагізму буття людиною,
вважали, що духовний зміст культури виникає і існує тільки в діалозі між
особистостями як нескінченний рух до трансцендентного, суть майбутнього
людства вбачали у діалозі всіх культур. А. Камю визначав творчість як
подвоєне існування і вважав, що творчість для цієї вселенної є єдиним
шляхом укріпити свою свідомість і втілити в ній свої сміливі прагнення. У
дослідженнях К. Ясперса нас цікавить звернення до рефлексії, розкриття
процесів самопізнання, самовизначення, саморефлексії особистості, ролі
комунікації, символу, творчості в історичності людини й культури. Ці ж
поняття були основними у дослідженнях М. Хайдеггера, але він негативно
відносився до рефлексії, яка, з його точки зору, зруйнувала єдність людини
та світу і відкрила шляхи до нігілізму. Осмислення суті життя Хайдеггер
бачить через мистецтво, він виступає проти вичислювального мислення і
ратує за розвиток осмислюючого мислення, яке потребує вищих зусиль,
довготривалих вправ, чутливої турботи та терпелячості. Ж.П. Сартр вважав,
що людина – це не що інше, як її проект самої себе і існує вона лише
настільки, наскільки себе здійснює, тобто сама займається процесом
розвитку та реалізації своїх здібностей. Причини творчого саморозвитку
людини представник неофрейдизму Е. Фромм вбачає в дисгармонії
людського існування або в дихотомії у внутрішньому світі людини, яка і
примушує особистість бути незадоволеною досягнутим і прагнути до нових
рішень. Фромм важає, що в людині немає вродженого прагнення до
прогресу, людський розум характеризується внутрішнім динамізмом, і
людиною керують в процесі розвитку протиріччя в її існування. Х.-
Г. Гадамер, представник філософського напряму герменевтики, трактує
життя як самоутвердження особистості, а освіту як підйом до загального, що
й має бути найпершим завданням людини. Розкриття суті сучасних явищ він
вбачав у діалозі з історією.
Ідея діалогу пронизує філософсько-культурологічне мислення ХХ ст.
Вона знаходить своє подальше відображення в працях М. Бубера,
В.С. Біблера, М.С. Кагана, Ю.М. Лотмана, М.К. Мамардашвілі та ін. Учасники
Всесвітнього філософського конгресу в Бостоні (США, 1998) “Paideia: роль
філософії у вихованні людства” визнали діалогізм “невідчуженою
особистістю сучасної свідомості” [13, c.57] та визначили основні освітні
завдання сучасних філософів: самокультивацію особистості освітньо-
культурологічними засобами, розвиток комунікативних можливостей
студентів на основі діалогу як методу пізнання істини, пошук нової
глобальної парадигми творчості з урахуванням синергійності як “спів-
39
енергійності іманентних трансцендентних потенцій особистості” [13, c.56],
створення концепції “віруючого розуму” [13, c.56]. Все глибше розробляється
вченими на сучасному етапі теорія самоорганізації систем різної природи –
синергетика. В працях Г. Хакена, І. Стенгерса, І. Пригожина, Е.М. Князевої,
С.М. Курдюмова, Е.А. Смирнова, Г.В. Щокіна, М.М. Моісеєва,
І.С. Добронравова, І.В. Єршова-Бабенко та ін. проблема керованого
розвитку перетворюється у форму проблеми самокерованого розвитку.
Мислителі кінця ХХ століття висувають на перший план такі
пріоритети, як Людина – Віра – Знання – Майбутнє – Життя - Безсмертя, які
мають доленосне значення для майбутнього людської цивілізації [14]. Саме
питання співвідношення у сучасному суспільстві вищеназваних пріоритетів
розглядались і на Бостоновському конгресі філософів (1998), і на її
Міжнародному симпозіуму, організованому Центром по вивченню німецької
філософії і соціології спільно з Центральним інститутом по вивченню
Центральної і Східної Європи при Католицькому університеті (Айхштет,
1997). Роль релігії сьогодні змінюється, відбувається поступове формування
розширеного уявлення про релігію і релігійність, розглядається зв’язок
релігії з наукою, з різними культурними формами та культурою в цілому, а
отже, і з формами і принципами орієнтації людини в світі, прогнозується
розвиток форм релігії, які органічно вплітались би у контекст сучасного
розвиненого суспільства та сприяли б розвиткові особистості, її духовному
становленню.
У сучасному суспільстві вступають в діалог різні релігійні, культурні,
наукові традиції з тим, щоб виробити спільну концепцію розвитку людини в
ХХІ столітті. Кінець ХХ століття характеризується також поступовим
зближенням філософії, освіти, культури та життя. Вчені В.С. Біблер,
М.К. Мамардашвілі, В.П. Зінченко, В.В. Давидов, Л.Н. Коган,
Б.С. Гершунський, І.О. Савицький, Д. Ховард, В.С. Лутай, А.В. Соболев,
С.Б. Кримський та ін. роблять спроби вирішити освітньо-педагогічні
проблеми філософсько-культурологічними засобами. Кардинальний шлях
розвитку освіти пов’язаний сьогодні з “окультуренням” сучасної цивілізації,
трактуванням індивідувальної творчості як нормативної вимоги, посиленням
ролі діалогічних форм навчального спілкування, орієнтацією на особистість
студента як повноправного суб’єкта освітнього процесу. Пізнання, на думку
С.Б. Кримського, стає не лише пошуком чогось, але й чимось самим по собі,
подією людської самоідентифікації, не тільки відкриттям істини, але й актом
її усвідомлення, герменевтичної реалізації її змісту в культурі. Сучасні вчені
Ю.М. Лотман, Л.Н. Коган, М.К. Мамардашвілі, М.К. Петров, Б.С. Кримський,
М.М. Рубцов, С.С. Неретіна, О.П. Рудницька, В.А. Конєв та ін. вказують на
значну роль символо-знакових систем у становленні людської свідомості.
саморозвитку особистості. На даному етапі розвитку суспільства в центрі
пізнавального процесу знаходяться творча уява, інтуіція, символіко-образна
активність, синтез чуттєво-емпіричного та абстрактно-теоретичного,
здатність до наочного та мовного моделювання. Універсальність культури як
засобу саморозвитку і самореалізації особистості полягає в тому, що вона
впливає і на розум, і на почуття, і на волю, і на свідомість, і на підсвідоме
одночасно [15, c.183].
40
Таким чином, підсумовуючи проаналізований матеріал, можна
стверджувати, що історико-генетичний аналіз філософсько-культурологічної
думки показує, що проблема творчого саморозвитку особистості була
актуальною протягом багатьох віків: від давніх часів до ХХІ століття; що
вона пройшла довгий і суперечливий історичний шлях становлення та
самоутвердження: від осмислення людиною важливості самопізнання для її
розвитку. Визнання творчості органічною людською потребою та розробки
перших методів входження в діалогову культуру – через обгрунтування
рефлексивного мислення як засобу розкриття внутрішніх резервів людини,
засобу самопізнання та саморозвитку особистості; через поступове
відкриття таких механізмів саморозвитку особистості як самовизначення,
самовдосконалення, самоосвіта, волевиявлення особистості, визнання
творчості найважливішим чинником саморозвитку особистості – до відкриття
культурологічних засобів саморозвитку особистості: знаку, символу як
атрибутів логічно-емоційного сприйняття світу, культурологічного тексту,
виразу, діалогу культур та особистостей, а також включення до механізмів
саморозвитку особистості таких складових як самоідентифікація,
самоорганізація, самокерування, самоконтроль, самоутвердження,
самооздоровлення, самореалізація, саморефлексія, самотворення і
трактування індивідуальної творчості як нормативної вимоги.
Наукова думка ХХ століття синтезує надбання філософсько-
культурологічного мислення відносно питання творчого саморозвитку
особистості всіх попередніх століть, розширюючи їх, поглиблюючи,
збільшуючи арсенал засобів самотворення особистості та віддаючи
пріоритетну роль саме творчому саморозвитку особистості в майбутньому
розвитку людства як ядрові гармонізації та гуманізації суспільних відносин, як
основі духовного відродження людства та засобові подолання кризових явищ
в суспільстві.
Грунтуючись на проведеному дослідженні, можна вважати, що творчий
саморозвиток особистості на сучасному етапі розвитку суспільства може
відбуватися за умов:
- окультурення техногенної цивілізації з орієнтацією на творчість як
органічну нормативну потребу особистості;
- зближення філософії, науки, освіти, культури, життя та формування
спільної концепції розвитку людини в ХХІ столітті;
- конструктивного діалогу релігійних, культурних, наукових традицій з
питань майбутнього розвитку людства;
- створення сучасних форм вірування на розумово-духовно-моральній
основі;
- гуманізація освіти та формування на культурологічній основі
особистісно зорієнтованої педагогіки розвитку;
- розвитку розумового логічно-емоційного мислення.
Узагальнюючи досягнення філософсько-культурологічної думки ХХ
століття, ми можемо стверджувати, що найважливішими засобами творчого
саморозвитку особистості на сучасному етапі є:
- рефлексія (її різновиди: групова рефлексія, саморефлексія);
- діалог (його різновиди: мікродіалог, груповий діалог, діалог культур);
41
- знак і символ як герменевтичні реалізатори змісту культури;
- культурологічний текст (в широкому розумінні культури в цілому як
текст).
Складовими ж творчого саморозвитку особистості можна вважати:
- самопізнання;
- самоідентифікацію;

<< Предыдущая

стр. 7
(из 42 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>