<< Предыдущая

стр. 2
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 рр. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.
Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство» [3].
Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.
Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.
Платон мало цікавився питаннями організації виробництва, а тому майже нічого не писав про ремісників та хліборобів. Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, стежать за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні особистої власності, бо, на думку Платона, власність заважатиме їм вершити державні справи на засадах справедливості. Вищі верстви суспільства живуть спільно, харчуються всі разом. Сім’ї в них нема, а діти виховуються державою. Платон не схвалює ні надмірних злиднів, ні надмірного багатства, оскільки приватна власність, на його думку, руйнує цілісність та єдність держави, породжує численні чвари.
Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспільство на щось, схоже на величезний мурашник.
Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.
Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких викладено майже весь обсяг соціально-політичних знань стародавніх греків [4].
Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх).
Арістотель, як і Платон, — теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов’язкову умову існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від виснажливої праці, дає їм змогу брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але мислитель не прийняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім’ї.
Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об’єднати всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).
Проте суспільно-політичний ідеал Арістотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.
2. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ЕПОХУ
СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ
Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.
Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.
Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.
Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.
Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.
Августин (354—430) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».
Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».
У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.
Іншим важливим елементом учення було розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.
Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225—1274) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.
Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов’язки, бо їх установлено богом.
Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.
Проте, хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.
У соціально-політичних ученнях середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.
Дальший період історії соціально-політичної думки пов’язано з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.
Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів уважали богослов’я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов’язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.
У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.
Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.
Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.
Ренесансні суспільні теорії позбулися релігійного впливу. Соціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як «божественне накреслення», а як те, що залежить від самої людини.
Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государь»), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.
Найбільш відома праця Н. Макіавеллі — «Монарх», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність [5]. Мета «Монарха» — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об’єднання Італії.
Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам’яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов’язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.
Коли треба вдаватися до насильства, коли до добродійства? Насильство треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.
Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до іcнуючих обставин.
Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.
Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об’єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.
Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.







Розділ ІІІ
ПОЛІТИЧНА ДУМКА
НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСУ
1. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ НОВОГО ЧАСУ
Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII cт. та в інших країнах.
Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.
Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцiй (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.
Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади й держави [1]. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров’я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.
Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець усезагальній війні.
Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, уважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, є невдалим. Успішне повстання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.
Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум» [2]. В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв’язаних з нею проблем.
Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов’язково матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.
Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII століття належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів» [3]. Монтеск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, що в ній панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина території і т. п. Характер законів, за Монтеск’є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру. Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом.
Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму [4]. «Розчавіть гадину!», — закликав Вольтер. «Гадиною» він називав католицьку церкву. У центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов’язувалася із суворим дотриманням законів. Невід’ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер уважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він усе ж таки зв’язував з «освіченим монархом», який би спирався на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспільства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетворення країни на «царство розуму».
Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)» [5].
Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.
Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.
Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах». Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, одним-один спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.
Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вважав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеалу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джерелом теорії харизматичного лідерства.
Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або свободу асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйозне лихо для демократії. Вони нав’язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових громадян свободи висловлення своїх думок. Згідно з Руссо, основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з’єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше» [6].
На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов’язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.
Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя — до політики. Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант категоричного імперативу поділяється на легальність і моральність. Легальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що базується на свідомих засадах.
Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки легальною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: засади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати гласними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості. Німецький мислитель уважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це потребувало б від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «згори». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.
Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.
Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв’язане. «Ось чому в громадянському суспільстві, — писав німецький мислитель, — кожний для себе — мета, усі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого» [7].
У громадянському суспільстві поряд з приватним інтерeсом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — презентує нам у цих протилежностях і їхньому переплетенні картину таких само незвичних розкошів і надмірностей, як і картину злиденності і спільного для обох фізичного та морального виродження» [8].
За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя. Відтак держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства. Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює й відчужує від себе громадянське суспільство. Держава та громадянське суспільство перебувають спільно в постійному розвитку, утримуючи й зберігаючи в собі це суспільство в «знятому» вигляді як свою протилежність.
Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, обстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.
Просвітителі об’єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.
2. ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ ХХ СТОЛІТТЯ
Минуле століття проти позаминулого позначене надзвичайно високим розвитком політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та повернення, переосмислення доробку минулого.
Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс та інші.
Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.
Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому властиве всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою цього процесу є раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури й надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М. Вебера.
Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В. Парето (1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936). Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом поступається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.
Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.
Ще один представник теорії еліт Р. Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль широких верств населення над великою організацією є об’єктивно неможливим. За таких умов, на думку Р. Міхельса, демократія неминуче трансформується в олігархію.
Цікавим явищем у політичній науці стали спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією». Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов’язково існують еліти та їх влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має протистояти їм і врівноважувати їх. Крім того, відповідні інститути та механізми мусять захищати суспільство від тяжких наслідків боротьби між елітами. Існування та розвиток еліт — загальна тенденція. Але еліти необхідно тримати під контролем, мати «простір» для свободи змагання, для рівності. Проте реальна ситуація, звичайно, досить далека від ідеалу.
Поліархія поліпшує й доповнює принцип демократії, управління більшості через удосконалення системи народного представництва, більших гарантій прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.
Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються [9].
Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т. п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Принципами біхевіористської політології вважаються наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, виконаних на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.
Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассвелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассвелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.
З досліджень Г. Лассвелла випливає, що існує певний зв’язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Так, наприклад, людина, що належить до певного психологічного типу, може ефективно виконувати функції політичного адміністратора і водночас бути поганим теоретиком. А людина іншого психологічного типу може виступати як глибокий теоретик і навіть чудовий агітатор, але не виявляти жодних адміністративних здібностей. З цього приводу відомий польський політолог Єжі Вятр підкреслює, що «в реальному політичному житті ключем до успіху часто виступає такий добір політичної керівної групи, коли окремі її члени виконують функції, що якнайліпше відповідають типам їхніх особистостей» [10]. Запропонована Г. Лассвеллом класифікація психологічних типів особистості також ураховує особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, «вождями-агітаторами» рухає почуття провини. Вони «шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших» [11]. Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассвелл, також часто намагається прийти в політику. «Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися ... панувати над іншими» [12]. На думку Г. Лассвелла, для таких суб’єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.
Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів уважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин перетворенням форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем «лідер — маса», «лідер — група» тощо. Ідеї З. Фрейда знайшли продовження й зазнали певної модифікації в працях, наприклад, американського вченого Е. Фромма (1900—1980).
На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. У центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються в процесі «пристосування» людини до конкретної соціально-економічної діяльності.
Людина є вільною, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії перешкоджали (перешкоджають і досі) наповненню її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було «по-людському». За таких умов життя для конкретного суб’єкта починає втрачати сенс, усе більша кількість людей зазнає неспокою та відчаю. Отже, соціальна дійсність сучасного суспільства через систему прямих і опосередкованих заборон та пригноблень породжує «хвору» людину. Ясна річ, ідеться не про клінічну психічну хворобу, а про соціальну анормальність, бо, не будучи клінічно хворою, людина фактично стає невротиком. Дуже переконливо це продемонстрував Е. Фромм у книжці «Втеча від свободи» (1941).
На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить у дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме «готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку» [13]. Відчай знедолених стає живильним середовищем для тоталітарних режимів. Люди «не можуть без кінця перебувати в стані «свободи від»; якщо вони не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, вони намагаються позбутися свободи взагалі» [14].
Дуже чітка психологічна картина механізмів утечі від свободи спостерігалася в Німеччині 20—30 рр. Характеризуючи ситуацію в країні напередодні приходу фашистів до влади (поразка Німеччини у війні, революція 1918 р., що скинула монархію, а потім поразка революції, інфляція, що проковтнула вже до 1923 р. всі заощадження представників багатьох соціальних прошарків, велика депресія, що почалася 1929 року, руйнування основ сім’ї і як наслідок — повна зневага молоді до авторитету батьків тощо), Фромм переконливо показав, як за цих об’єктивних умов психологічні бажання мати сильну владу і твердий порядок, що визріли в масах, були задоволені обіцянками нацистів, лідери яких уміло керували масами, граючи на найнижчих людських інстинктах і «звільняючи» маси від відповідальності за ідеї та дії тоталітарної держави.
Е. Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, які мали своїм наслідком установлення фашистського режиму, не можна пояснити тільки економічними, соціальними й політичними причинами. І сам Фромм, і деякі інші західні дослідники зазначали, що за цим стояли ще й відомі історичні колізії національного життя німецького народу. Взагалі національна психологія, національна ментальність будь-якого народу відіграє і буде відігравати вагому роль у процесі його соціально-економічного розвитку, і роль ця, на жаль, не завжди є прогресивною.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що певна ейфорія нашого суспільства від зняття заборони з тези про пріоритет загальнолюдських цінностей над державницькими та класовими, потребує уважного ставлення до пересторог Е. Фромма. Повернення в цивілізований демократичний світ відкриває можливість приєднатися до загальнолюдських цінностей свободи, моралі, гуманізму. Водночас ми повертаємось зовсім не в ідеальний світ, бо в ньому немало й негативних людських цінностей, негативних соціальних процесів. Значно частіше, ніж на «однакові можливості для всіх» ми натрапляємо на брутальність, зухвалість, приниження людської гідності. Звідси і реалії нашого повсякденного життя — «втеча» від рішучих дій, ухиляння від особистого вибору, безвідповідальність, апатія і майже тотальна орієнтація на споживання.
Тверезий аналіз Е. Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е. Фромма.
Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань.
Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу віддавав американським національним інтересам. На його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.
Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г. Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо її не підкріплено економічною, військовою та політичною силою. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.
Проте треба віддати належне американському вченому: він надзвичайно реалістично підходив до осмиcлення місця силового чинника в ядерну епоху. Дослідник постійно підкреслював небезпеку того, що мислення людей, їхні соціальні, політичні та ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерної епохи. Відтак загальний висновок, який робить Г. Моргентау, звучить над-
звичайно переконливо: «Будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості та далекоглядності, що спрямована на встановлення жорсткого зв’язку ядерної могутності з цілями та методами державної політики, може звести її нанівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї» [15]. З цього випливає й побажання Моргентау ядерним державам: замість пристосовувати ядерну могутність до цілей та методів державної політики, необхідно самі ці цілі й методи пристосувати до потенційних можливостей ядерної могутності.
Видатними представниками політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.
Однією з центральних проблем наукової творчості Р. Арона (1905—1983) було питання про поділ влади в суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — «розпорошення» влади поміж багатьма суб’єктами справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи створенню умов для її концентрації в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого — «розпорошення» влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.
Ця обставина, на думку Р. Арона, робить дуже актуальним питання про персоналізацію політичної влади, яка в політичному житті країн світу набирає універсального характеру. В ядерну епоху роль політичних лідерів-особистостей надзвичайно зростає. Якщо в демократичних, плюралістичних суспільствах ця роль, як правило, урівноважується «розпорошенням» влади, то в тоталітарних країнах вона може набрати форми тиранії.
Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть за умов плутодемократії, тобто за умов такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos), і багатство (plutos).
Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, яких би політичних форм воно не набувало. Справжня демократія, на думку М. Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Така демократія визначається через «свободу для Народу та для кожної частини Народу», як це записано у Французькій конституції 1793 р. «Свобода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги» [16].
ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку належить Л. Козеру, Р. Дарендорфу та К. Боулдінгу.
Л. Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх зміни. Свою концепцію, що отримала назву «концепція позитивно-функціонального конфлікту», він будував як доповнення до класичних теорій структурного функціоналізму. Козер намагався обґрунтувати позитивну роль конфлiкту для забезпечення суспільного порядку й урівноваженості певної соціальної системи. «Стабільність усього суспільства, — на думку Козера, — залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв’язків між ними. Що більше різних конфліктів перетинається в суспільстві, то складнішим є його поділ на групи, і відповідно важче створити єдиний фронт, котрий поділяв би членів суспільства на два табори, які не мають жодних спільних цінностей та норм. Отже, що більше незалежних один від одного конфліктів, то буде ліпше для єдності суспільства» [17].
Р. Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. Не наявність, а брак конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди наявні дезінтеграція і конфлікт. «Усе суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. У людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знайти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального опанування соціальних проблем та контролю над ними» [18].
Американський політолог та економіст К. Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах усі явища живої й неживої природи, індивідуального та суспільного життя. У книжці «Конфлікт та захист. Загальна теорія» Боулдінг зазначив, що «всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може репрезентувати феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві» [19]. Це положення несе основне методологічне навантаження в загальній теорії конфлікту.
На завершення розгляду цього питання зазначимо, що надто тривале ігнорування проблематики соціального конфлікту в нашому суспільстві призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним і громадським інститутам, окремим політикам ґрунтовного теоретичного аналізу феномену конфліктності та практичних рекомендацій з регулювання процесу розвитку конкретних конфліктних ситуацій. За таких умов надзвичайно актуальним стає завдання максимального освоєння нагромадженого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень. Це тим більш важливо, що нині Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематику конфлікту можна досліджувати на багатющому фактичному матеріалі.
Отже, ми вже з’ясували, що політична наука посідає особливе місце в системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим ступенем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі забезпечують стабілізацію політичного життя суспільства. Зрозуміло, що наш огляд тенденцій розвитку сучасної політології не є вичерпним. Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує все нові й нові політичні явища та процеси. Усе це уможливлює висновок, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і в політичної теорії майбутнього є надзвичайно великі перспективи.






Розділ IV
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ
1. ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА ПОЛІТИЧНИХ ІДЕЙ
З ПРАДАВНІХ ЧАСІВ ДО ХІХ СТОЛІТТЯ
У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин у суспільстві.
Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображено тогочасні суспільні відносини, у тому числі й владні. Перші елементи політичної думки та політико-правових уявлень виникли ще за первіснообщинного ладу: «Історично першою відомою формою суспільної свідомості була родова свідомість людини епохи формування кровно-родинних і родоплемінних відносин. Усвідомлення індивідом своєї нерозривної, «кровної» єдності з родом і самосвідомість роду як цілісного суб’єкта родоплемінних відносин і суспільної виробничої діяльності були дуже важливими чинниками закріплення, функціонування і розвитку родових відносин» [1].
Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов’язаних із нею певних політичних сил.
Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.
Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.
Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.
В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.
Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії.
Протягом усієї своєї історії український народ не мав навчального закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства, від «гетьманича до посполитого». У ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.
Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Дорошенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].
Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].
У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип’якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в організації України» [5].
Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників» [6].
Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знайшла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [7].
Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних правових ідей.
Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов’язаних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.
Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.
Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. Рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.
Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.
Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.
Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.
Домігшися державної самостійності, слов’янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв’язки між слов’янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв’язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.
Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпромісну позицію щодо проголошення та здійснення програмних настанов займав Т. Г. Шевченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодержавно-кріпосницький лад Росії.
Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895).
У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці» [8].
У пошуках реального й об’єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.
М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. Основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань» [9].
Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.
У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.
Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).
М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.
2. ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ
МИСЛИТЕЛІВ ХХ СТОЛІТТЯ
М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10]. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.
Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку він підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці [11]. Саме історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як форми народної держави. Ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського. Виняткове значення в історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою активності українських мас, причиною повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у процесі шукання «вільної землі» у більш однорідну етнічну масу. Процес історичного розвитку, з одного боку, спільність території, політичні й культурні впливи — з іншого, «постійно перемішували українську народність, зводячи її до більш одноманітних форм» [12].
Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку Грушевського, матеріал для української нації, сповнювала життя українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці [13].
Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом його навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою [14]. М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником» [15].
Будучи об’єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Усі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти, натомість послаблювало інстинкт організації [16].
Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без традицій і навіть без імені [17].
Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя» [18]. Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти» [19].
Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;
5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з об’єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об’єднаннями різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової [20].
Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму М. Грушевського. Він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм [21]. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», учений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» [22]. І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь» [23].
Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Грушевського як українського федераліста був організований Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії. Виступаючи перед учасниками з’їзду, Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу» [24].
Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. Існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків» [25]. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.
Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [26].
Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [27]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній спів-
праці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).
Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» [28]. Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [29].
Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [30].
Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов» [31]. І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави» [32].
Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.
Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.
У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.
Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував учений [33].
В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій» [34].
Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.
Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації» [35]. І далі, роз’яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» [36].
Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 році спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком визрівання національно-життєвих світів, кризою зіткнення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.
Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.
Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [37].
Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:
1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...
2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жи-
ди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.
3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.
4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [38].
Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. Таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньо-творчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення су-
спільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» [39].
Розділ V
СУЧАСНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ






У політичному житті суспільства надзвичайно важливе місце належить різним ідейно-політичним течіям не тільки як певному способу тлумачення політичної реальності, а і як способу політичних дій, що спрямовані на збереження або, навпаки, на зміну існуючої політичної реальності. Отже, ідейно-політичні течії в суспільному житті поєднують одночасно теорію і практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні настрої, які сприяють формуванню в людини належної орієнтації у політичних процесах.
1. ЛІБЕРАЛІЗМ ТА НЕОЛІБЕРАЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ
Поява лібералізму як політичної течії органічно зв’язана з розвитком капіталістичних відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант та ін.
З допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.
Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обґрунтовували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканності приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі, людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні правового державного порядку, призначенням якого має бути
гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб’єктивні права особистості.
У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був пов’язаний з іменами французького мислителя Б. Констана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя. Він обстоював ідею пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому. Свобода конкуренції в економіці, свобода у викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік вимог до організації су-
спільного життя, що були висунуті Констаном.
Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.
Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і природним станом людини». Мілль звертав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він виправдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.
Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали ХІХ ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «громадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фактично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібералізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетворень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін су-
спільного життя.
Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.
Але на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту» [1]. Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.
Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на врахування інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократичних норм, в обстановці відкритості.
Прихильники «соціального лібералізму» розуміли його і як утілення справжньої справедливості в соціальній сфері, досягнення рівних для всіх прав без будь-яких обмежень.
Отже, захищаючи свободу підприємництва та економічної діяльності, парламентський устрій, політичну свободу особистості, гласність, лібералізм сприяв формуванню загальнолюдських цінностей, котрі багато в чому визначають обличчя сучасної цивілізації.

2. КОНСЕРВАТИЗМ ТА НЕОКОНСЕРВАТИЗМ
ЯК ДОКТРИНИ ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ ТА ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ
Політична філософія консерватизму бере свій початок від європейських мислителів кінця XVIII — початку ХІХ ст. — англійця Е. Берка, француза Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї.
Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра розглядалася його представниками як причина су-
спільного хаосу й руйнування. «Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси дворянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуазії, особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціально-політичних перетворень.
Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку.
Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це складне органічне ціле. Усі частини його так взаємозв’язані, що зміна однієї з них порушує рівновагу всього суспільного цілого [2]. У соціально-політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на досвід. Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внутрішніми законами, що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті, стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому основним критерієм суспільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і характеру народу.
Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але тлумачив його як зміну, що не порушувала «принципів гуманності й моральності» та не спричиняла анархії. Розвиток суспільства мав бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки натура й характер народу, його традиції розкриваються протягом тривалого часу, соціально-політичні структури суспільства також формуватимуться протягом багатьох віків. Важливого значення для поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдосконаленню людини.
Складність соціально-політичного устрою, органічність і цілісність суспільного життя повинні спонукувати політичних діячів до надзвичайної обачливості й обережності. Будь-які передчасні зміни, а тим більше революційний злам традиційних порядків, неминуче призводять до негативних наслідків: дезорганізації та застою в соціально-політичному механізмі, краху моральних устоїв. Ось чому розвиток суспільства не повинен виходити за межі традицій, що створені попередніми поколіннями. Еволюція соціально-політичного життя відбувається через поступове пристосування старого до нових обставин.
На соціально-політичні погляди консерваторів справили значний вплив ідеї мислителів середньовіччя — Августина і Фоми Аквінського. Це знайшло вираз у визнанні втручання бога у хід людської історії: природні права і свободи людей мають своєю основою божественну волю, а політичний устрій може вважатися справедливим тільки тоді, коли він охороняє й гарантує ці права й свободи.
Основою економічної могутності держави та її природного розвитку консерватори вважали приватну власність. Жодна людина не може бути позбавленою права й можливості купувати й накопичувати власність. Характерним для системи поглядів консерватизму було також положення про невтручання держави у відносини власності, що склалися в суспільстві, переконання в неможливості досягнення соціальної рівності і в тому, що існування суворого розмежування між класами й верствами потрібне для соціальної стабільності. Консерватори стверджували пріоритет соціального над індивідуальним, доводячи, що вихідним пунктом роздумів про природу людини, суспільства й держави має бути громадянське суспільство в цілому, а не окремий індивід. Головне, чого не сприймали і не сприймають консерватори в лібералізмі, — це чітко вираженої в останньому напрямленності на соціальне реформаторство, надто «ліберального» ставлення до законності та порядку, «вседозволеності» у галузі суспільної моралі, терпимості до відхилень від релігійних канонів.
З середини 70-х років ХХ століття несподівано для багатьох політиків, учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося у швидкому зростанні популярності «нових правих» (інтелектуалів-економістів, філософів, соціологів, політологів) у «поправінні» багатьох ліберальних і навіть ліворадикальних учених. Нобелівським лауреатом з економіки у 1976 році став архітектор монетаристського, антикейнсіанського напрямку в політекономії М. Фрідмен; уже в похилому віці отримує Нобелівську премію (1974 р.) і переживає злет популярності австрійський філософ і економіст Ф. фон Хайек. На неоконсервативні позиції переходять такі видатні американські соціологи, як Д. Белл та С. Ліпсет. Широкої популярності набуває і ряд нових імен — І. Крістол та Мойніхен у США, Г. К. Кальтенбруннер у ФРН, А. Бенуа у Франції та багато інших.
Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології відбувається одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з позицій нового, жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали лідируючі позиції у своїх партіях, а потім і перемогли на виборах. Уже сама тільки тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал, котрий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами сучасного консерватизму.
У 80-х роках сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими в багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.
Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяло багато факторів.
Насамперед треба враховувати, що неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.
Сприятливим для консерваторів став і факт посилення в західних країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Дотримуючись цього курсу, М. Тетчер у роки свого правління (1979—1990) послідовно здійснювала децентралізацію і приватизацію державного сектору економіки, розширення приватного підприємництва. У результаті проведення такої політики було досягнуто значних успіхів у розвитку економіки країни, підвищено життєвий рівень більшості англійських трудящих. Частка власників акцій великих підприємств збільшилася у Великобританії за 10 років з 7 до 24%. Зросла роль дрібних фірм і підприємств, що на них у кінці 80-х років було зайнято до 1/4 всієї робочої сили. На 70% збільшилася кількість осіб, які мали власне діло, але не користувалися найманою працею. Усе це свідчило про досить глибокі й масштабні зміни у сфері виробничих відносин та відносин власності. Вони привели до послаблення відчуження як власника, так і робітника від засобів виробництва, від процесу та результатів праці.
Водночас у Великобританії сталися значні зміни й у сфері політичних відносин. Помітно скоротилася кількість державних органів, кількість державних службовців зменшилася на 167 тис. (23%), деякі з державних та муніципальних служб були передані на контрактній основі приватним власникам [3].
Проте нині консерватори в різних країнах намагаються зміцнити і владні функції держави з метою відновлення довіри народів до влади, що була підірвана політикою неолібералів. Але зміцнення владних функцій має на меті відмову від ідеї рівності всіх соціальних верств суспільства, збереження в державі принципу ієрархічності. Консерватори визнають досконалою тільки таку структуру політичного управління, куди допускаються лише представники елітарних верств суспільства. Від участі в управлінні усуваються представники «простих» людей, особливо робітничого класу, через його нібито схильність до насильства.
Ясна річ, деякі соціально-політичні погляди консерваторів не зовсім «вписуються» в сучасні наукові уявлення про природу та закони розвитку суспільного життя. Проте їхній цілісний погляд на суспільство, намагання виявити його внутрішні взаємозв’язки не залишилися непоміченими суспільною думкою. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині прислухатись до критики консерваторами просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, що були створені попередніми поколіннями, нехтування традиціями народу дуже дорого коштували нашому суспільству.
Більшість виборців західних країн сьогодні підтримують консерваторів. Але це не означає відмови від благ, котрі їм дала політика «держави добробуту»: безплатної освіти, доступного медичного обслуговування, пенсійного забезпечення тощо. Віддаючи сьогодні свої симпатії консерваторам, вони виступають не за демонтаж «держави добробуту», а за її дальше вдосконалення.
А тому політика неоконсерваторів все більше наближається до політики неолібералів.
3. СОЦІАЛІСТИЧНІ ПОЛІТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ
Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.
Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.
Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.
У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства [4].
Після революційних подій у Європі 1848—1851 рр. увага Маркса та Енгельса до соціально-політичної проблематики ще більше посилюється. Виходячи з досвіду буржуазних революцій, а також Паризької Комуни 1871 р., вони розробляють своє вчення про революцію і державу, про роль ідей, мас та особистості в історії. Принципове значення для розуміння соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм [5].
У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.
Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.
З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція» [6]. У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.
Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни в складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у способах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.
Нині по-іншому виглядає і сам процес суспільного розвитку. Змінюються уявлення про владу та її носіїв, державу і роль насилля, диктатуру і демократію, уявлення, які раніше складалися під впливом психології протистояння і боротьби. Вони мають бути переглянуті з позицій сучасного етапу світового розвитку, загальнолюдських інтересів.
По-новому необхідно оцінити й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм сформувався в період різкого загострення кризи всієї системи капіталізму і пожвавлення через це революційного руху. Таку ситуацію В. І. Ленін та його однодумці сприйняли як канун соціалістичної революції, щодо успіху якої в них не було жодних сумнівів. Незрілість матеріальних передумов для такої революції, низький рівень масової політичної культури Ленін намагався компенсувати активною діяльністю пролетарської партії, котра, на його думку, могла внести в робітничий рух передову соціалістичну свідомість. Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом поняття революційного насилля і його носія — диктатури пролетаріату — були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи Й. В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів світу [7].
Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин за соціалізму. Проте і нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх та багато іншого.
Соціал-демократичні концепції соціалізму. Понад сто років соціал-демократія існує як суспільне явище. Міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал об’єднує 68 партій усіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн осіб. Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а також Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького Сходу. Поза сферою їхнього впливу залишилися лише ісламські країни.
Практична діяльність соціал-демократичних партій розгорта-
ється на основі соціально-політичної теорії «демократичного соціалізму». У «Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», що були схвалені XХI конгресом Соцінтерну (1999 р.), знайшли відображення нові підходи соціал-демократії до сучасного світу. Велика увага приділяється вирішенню глобальних проблем: забезпеченню миру й міжнародної безпеки, поліпшенню відносин між Заходом та Сходом, ліквідації колоніалізму й расизму, створенню нового міжнародного економічного порядку, збереженню навколишнього середовища. У Декларації поставлено питання про «нову культуру політичного діалогу», котре набуває особливого значення для забезпечення миру на Землі. Автори цієї концепції виходять з того, що тільки в результаті розвитку міжнародного співробітництва, створення сприятливих зовнішньополітичних умов можливе успішне здійснення концепції «демократичного соціалізму», утілення в життя тих принципів економічної, політичної та соціальної демократії, які сформульовано в Декларації Соцінтерну.
Серед них особливого значення надають здійсненню спрямованого (регулюючого) розвитку економічної демократії з урахуванням специфіки тієї чи іншої країни, бо, як показала практика, економічна демократія не може розвиватися за «єдиною, або фіксованою моделлю»; у кожній із країн вона має свої особливості. Для вирішення цього завдання велике значення має «демократичний і соціальний контроль» над розвитком економіки, роль якого зростатиме в процесі її інтернаціоналізації. У такому контролі разом з державними органами повинні брати участь і суспільно-політичні організації. На них покладається відповідальність за забезпечення захисту соціальних та суспільних інтересів, участі трудящих у прийнятті рішень на рівні підприємств і робочих місць, а також участі профспілок у розробці та реалізації економічної політики в масштабах країни.

<< Предыдущая

стр. 2
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>