<< Предыдущая

стр. 3
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Політична демократія охарактеризована як така, що має над-
класовий характер. Вона зумовлює здійснення політичних прав і свобод (свободи слова, думки, освіти, організації та релігії), включає також свободу вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами на основі народного волевиявлення, створення судової системи, що базується на верховенстві закону, перед яким є рівними всі громадяни, усі верстви суспільства.
Розвиток соціальної демократії означає наявність соціальних прав у трудового народу, підвищення його матеріального та культурного рівня. З цією метою розроблено ефективні заходи, які мають пом’якшувати наслідки кризових явищ у економіці і сприяти зменшенню безробіття, підвищенню рівня зайнятості населення. Передбачається стимулювання торгівлі між різними країнами, стримування інфляції і створення робочих місць, формування системи підготовки нових робочих кадрів та перепідготовки старих. Зі здійсненням цих заходів, як і з розвитком економічної та політичної демократії, пов’язується впровадження в життя основних принципів «демократичного соціалізму» — свободи, справедливості, солідарності.
Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та практичні заходи соціал-демократії для її втілення в життя в країнах Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу увагу заслуговують:
пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;
форми здійснення в країнах, де при владі перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих потреб широких верств трудящих;
вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки компромісів із суспільно-політичними силами, партіями та рухами, що дотримуються альтернативних позицій.
Прикладом ефективної реалізації ідей «демократичного соціалізму» може бути «шведський експеримент». Його успіх пов’язують із діяльністю Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (СДРПШ). Суспільство, що побудоване в цій країні, на думку відомого вченого, члена СДРПШ К. Еклунда, «є ні соціалістичним, ні капіталістичним». Його змішана економіка «ближче стоїть до капіталізму, ніж до соціалізму, причому до капіталізму з людським обличчям» [8]. Першочерговим завданням шведської соціальної системи є обмеження приватного прибутку. Воно досягається з допомогою добре продуманої системи податків. Це дає змогу соціал-демократії значно поліпшувати становище в соціальній сфері, особливо в медицині та освіті, забезпечувати людям рівні «стартові» можливості, що не залежать від походження й умов життя. Успіху «шведського експерименту» сприяла політика нейтралітету, яку послідовно проводить уряд, стабільність політичної обстановки і, безумовно, тривале правління соціал-демократії.
Соціал-демократичні партії, які виникли в Україні та в інших країнах СНД, дотримуються орієнтації на класичну соціал-демократію.
Ліворадикальні концепції соціалізму. Ці концепції виражають інтереси певних верств робітничого класу, інтелігенції, особливо молоді. Останнім часом вони теж зазнали суттєвих змін. Лівий радикалізм, який донедавна був підґрунтям цих концепцій, усе більше пориває з екстремізмом, ультралівацькою фразеологією, крайньою еклектичністю. У цих доктринах починає виявлятися тверезіший підхід до актуальних проблем сучасності, висуваються прогресивні ідеї. Лівий радикалізм — це не однорідне явище, у ньому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з цих течій по-своєму трактує соціалізм.
Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані в ХІХ ст. французьким філософом П. Ж. Прудоном [9]. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з буржуазією «взаємну угоду».
Теоретиками анархо-комунізму були М. А. Бакунін та П. А. Кропоткін. Головна мета їхнього вчення — звільнення людини від насильства. Здійснення її вони пов’язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади — політичної, економічної, духовної. Ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату Бакунін піддав серйозній і небезпідставній критиці. Нездійсненність Марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура поступово зосередиться в руках керуючої меншості, котра буде відстоювати не народні, а власні інтереси, захищати своє привілейоване становище [10]. Відтак неминуче станеться переродження пролетарської держави, зміцниться економічний фундамент держави «червоної бюрократії», сформується політична система, котру Бакунін назвав «авторитарним комунізмом» або «державним соціалізмом». Логічність його роздумів та правомірність висновків були підтверджені практикою казарменого варіанта централістсько-державного соціалізму в колишньому СРСР.
Замість «державного соціалізму» з його централізованим управлінням «зверху донизу» Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, в якому буде здійснено принцип самоврядування народу, створено федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп, селянських громад, земств, областей та народів. Створюється соціалістичне анархічне суспільство через соціальну революцію, яка здійснюється одночасно в усіх країнах світу.
Анархо-комуністичну теорію П. А. Кропоткін розробив на підставі широких узагальнень у галузі природничих та суспільних наук. Він виходив з того, що людство зможе організуватися у вільне самоврядування, асоціації та союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що добровільно укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін убачав «комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде врятовано від державного насильства. Людина стане вільною. Приватну власність, яка породжує соціальну несправедливість, буде замінено суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення промислової та сільськогосподарської, розумової та фізичної праці. Таким має бути суспільство «вільного комунізму» [11].
Повернувшись у Росію у 1917 р., Кропоткін вітав Жовтневу революцію. Він дав високу оцінку Радам, котрі розглядав як народні («низові») асоціації, що самоуправляються і здатні втілити ідеали «вільного комунізму». Але скоро він змушений був переглянути своє ставлення до Рад, бо участь мас у їх діяльності все більше підмінялася диктатурою партії більшовиків. На це Кропоткін неодноразово вказував Леніну, нагадуючи, що терористи часів Великої французької революції фактично поклали цю революцію в домовину.
Теорія анархізму мала певний вплив і на міжнародний робітничий рух. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синдикалізму, котра особливо поширилася в Італії, Франції та Іспанії. В СРСР анархо-синдикалізм набув певного розвитку в пожовтневий період. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою в боротьбі проти капіталізму. У соціалістичному суспільстві профспілки нібито замінять державу, організуючи обмін між вільними виробниками. Конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій буде спрямовувати розвиток суспільства.
Відродження анархістських течій у колишньому СРСР сталося наприкінці 80-х років. Нині вони наявні як в Україні, так і в інших країнах СНД. Платформою цих течій сьогодні є синтез різних напрямків анархізму: анархо-індивідуалізму, анархо-комунізму, анархо-синдикалізму, боротьба проти бюрократичного централізму, відомчого й партійного диктату, за звільнення особистості та суспільства через широке самоуправління народних мас. Сучасному анархо-синдикалізму притаманні риси гуманізму, індивідуальної свободи й соціальної справедливості, котрі несумісні ні з диктатурою, ні з класово-партійною винятковістю.
Троцькізм. Ця ідейно-політична течія виникла на початку ХХ ст. Основу ідеології і практики троцькізму становить теорія «перманентної революції», що заперечує можливість перемоги соціалістичної революції і соціалізму в одній країні, необхідність створення пролетарської партії, здатність робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські верстви і зміцнити союз із селянством.
У 30-ті роки Л. Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років ця міжнародна організація розпалася на численні неотроцькістські угруповання. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення всесвітньої революції. Вони розглядають посилення ТНК як один з найважливіших чинників, що підтверджують правомірність висновку Л. Троцького про можливість перемоги соціалізму лише в міжнародному масштабі.
У вирішенні завдань соціалістичного будівництва неотроцькісти виходять із ідей «класичного троцькізму». Особливо великого значення вони надають висновку Л. Троцького про те, що «самими декретами» впровадити соціалізм неможливо. Для досягнення цієї мети необхідно пройти «тривалу епоху переходу», котра вимірюватиметься багатьма роками, можливо, навіть десятиліттями [12]. Це положення Троцького наближається до твердження Маркса і Леніна про перехідний період, його сутність та необхідність. Але відмінність троцькістської концепції соціалізму від марксистської полягає передовсім у тому, що Троцький уважав можливою побудову соціалізму тільки за високого рівня розвитку продуктивних сил, наявності значного промислово-технічного потенціалу [13]. Не менш важливою відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній, окремо взятій країні, яке базується на троцькістській концепції про всесвітній характер соціалістичної революції.
Нові реалії сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію й тактику. Лівий екстремізм, що був притаманний троцькізму в 60—70 роках, поступився місцем новим формам і методам боротьби. Екстремістські методи практично пішли в минуле, зараз уся увага зосереджена на ідеологічній роботі серед мас.
У наші дні неотроцькісти стали виявляти тверезіший підхід до питань війни й миру. Вони відмовилися від колишньої антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «превентивна ядерна війна», стали на шлях участі в масовому антивоєнному русі, стали виявляти щиру турботу про долю людства. Така позиція пояснюється і намаганнями неотроцькістів розширити свою соціальну базу, утвердитися серед інших лівих сил, налагоджувати з ними контакти й діалог.
Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістських угруповань з політичної ізоляції, в якій вони перебували десятиліттями, що, у свою чергу, модифікувало багато суттєвих рис троцькізму, наблизивши його до спільних позицій лівих сил.
Екологічний соціалізм. Це досить впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.
Екологічний рух розвивався в тісному зв’язку з іншими демократичними рухами, особливо з антивоєнним. Соціальну базу екологічного руху становлять молодь, так званий середній клас, інтелігенція, робітники. Його масовість привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», котрі розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Спільно з ними за розв’язання цього завдання виступають і інші політичні партії.
У зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку набрав міжнародного характеру, у грудні 1988 р. на сесії ООН було висунуто пропозицію про створення міжнародного органу для координації екологічного руху в межах планети [14]. Першу таку координаційну раду створено в Західній Європі. До неї увійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто об’єднав екологію з масовою свідомістю, розгорнув боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці дотеперішнє розуміння прогресу, як тріумфального, нічим не обмеженого розвитку науки і техніки. Вони підкреслювали, що на практиці такий розвиток призводить до марнування природних ресурсів, що не відновлюються, забруднення навколишнього середовища, накопичення засобів масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед усім людством, до самого поняття «прогрес» необхідно підходити з нових позицій, що передбачають обов’язкове вирішення екологічних проблем, захист інтересів усього суспільства й окремої особи.
Як альтернативу капіталізму і соціалізму лідери міжнародного екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині Т. Еберман і Р. Трамперт висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Цю концепцію викладено в їхній колективній праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення такі. Капіталізм і соціалізм є лише двома різновидами «індустріалізму», а саме він — головна причина екологічних та інших глобальних проблем, оскільки розвиток виробництва за умов науково-технічної революції призводить до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», коли припиняється зростання економіки, скорочується зайве виробництво й зайве споживання, змінюється спосіб життя та мислення людей [15].
Автори цієї концепції не відмовляються від науково-технічного прогресу взагалі. Вони виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, які ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їхня вимога, щоб будь-які наукові відкриття і технічні нововведення, перш ніж бути реалізованими, проходили експертизу на соціальну доцільність та екологічну безпеку. Вони вірять, що людство колись само відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології.
Важливе місце в концепції «екосоціалізму» посідає людина й спосіб її життя, проблеми духовного й морального розвитку особистості. Передбачається зробити особистість незалежною від державних органів через істотне обмеження влади останніх і поступове перетворення їх в органи самоврядування, тобто перейти до безпосередніх, позадержавних зв’язків між колективами людей, що добровільно формуються.
Широке коло проблем, яких торкається концепція «екосоціалізму», безумовно, сприятиме зростанню популярності цієї концепції в різних соціальних верствах трудящих, розвитку масового екологічного руху.
4. ПРАВИЙ ТА ЛІВИЙ ЕКСТРЕМІЗМ:
СУЧАСНА ІДЕОЛОГІЯ І ПОЛІТИКА
Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій [16]. Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.
Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.
Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати.
У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та «правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.
На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу.
Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеччині та в інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади.
З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору.
Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.
У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститути та створили терористичні режими. У суспільному житті відбулася повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер.
Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві.
Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.
Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.
Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій.
Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.
Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.
5. ПОЛІТИКО-РЕЛІГІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ
СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Клерикалізм як політичний напрямок склався в ХІХ ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. У багатьох країнах поряд з релігійними організаціями було створено конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об’єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.
Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво [19], що його визнають майже 600 млн осіб з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.
Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальну доктрину було проголошено в енцикліці папи Льва ХІІІ «Про нові речі», що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією доктриною ідеальна модель соціального устрою має створюватися на засаді християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами і народами, ліквідацію суперечностей між працею та капіталом. У 1991 р., через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло ІІ випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий рік», в якій проголосив дальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обґрунтувавши необхідність участі католицької церкви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.
З нових позицій розглядає енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між усіма народами, між віруючими та атеїстами в ім’я збереження миру на Землі. У зв’язку з цим засуджуються війни, використання зброї масового знищення тощо.
Оновлення соціальної доктрини Ватикану виявилося також і в розширеному тлумаченні принципу свободи совісті, надання католицькій церкві права розвивати контакти з іншими релігіями та віросповіданнями. Відтак, хоч католицька церква і продовжує визнавати істинним (правомірним) лише своє релігійне вчення, вона встановила дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями й релігіями.
До світових релігій, які справляють серйозний вплив на політичні процеси й суспільне життя, належить іслам [20]. Його послідовники — понад мільярд мусульман — проживають у 52 країнах Азії та Африки і проголосили іслам основою своєї державності. Ці країни дотримуються різної політичної орієнтації, у них склалися й різні структури влади: абсолютистсько-теократичні режими (Саудівська Аравія та інші), конституційні монархії (Йорданія, Марокко, Малайзія та інші), республіки (Іран, Пакистан, Лівія та інші).
У 70-х роках, особливо після перемоги національно-визвольної «ісламської революції» в Ірані, у країнах мусульманського Сходу помітно зріс вплив ісламу: масовими стали релігійні свята, посилилося відвідування святих місць, активну діяльність розгорнули партії та рухи, що виступають за повернення до «ісламських цінностей» у політиці, економіці та культурі.
Духовні й політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. «Оновлений» ісламський соціальний порядок пропагується як «третій» шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримуючої сили, міцного бар’єра на шляху проникнення західного й східного впливу, ідей та культур, з якими мусульманські народи пов’язують усі свої негаразди, зростання злиденності й безправ’я.
Як свідчить суспільна практика, будь-яка ідейно-політична течія намагається справити якнайсильніший вплив на людей з метою залучення максимальної кількості прихильників. Через це різні політичні течії неминуче змагаються між собою, сподіваючись виштовхнути одна одну на узбіччя суспільного життя. Але взаємовідносини різних ідейно-політичних течій неможливо звести лише до боротьби. Між ними відбувається ніби постійна дискусія з приводу суспільних проблем, що в ній вони взаємно впливають одна на одну і взаємозбагачуються. Тому взаємне збагачення різних ідейно-політичних течій можна розглядати передовсім як взаємодію, що включає в себе різні елементи і процеси.


Розділ VI
ПОЛІТИЧНА ВЛАДА
1. ВЛАДА ЯК ЯВИЩЕ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ
Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада — це основний елемент, що зв’язує політичну систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає волю соціальних суб’єктів. Ця воля здійснюється як обов’язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб’єктів у відповідність з нормами та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й сукупну волю соціальних об’єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий внутрішній зв’язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада — це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки цілісності та єдності суспільства [1].
Політика як суспільно-політичне явище характеризується прямим або опосередкованим зв’язком з владою і діяльністю зі здійснення влади. Відносини в суспільстві можуть мати економічний, ідеологічний, соціально-політичний і т. п. характер. Політика — це така сфера взаємовідносин між класами, націями, соціальними групами, окремими індивідами і цілими державами, яка стосується, головне, проблем влади та управління.
Поняття «влада» в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу господарську, юристи — про державну владу, політологи — про політичну владу, природознавці — про владу над природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.
Чи можна за такої різноманітності тлумачень дати наукове визначення влади? Значна частина західних соціологів та політологів твердять про її «таємничість», про те, що у своїй політичній формі «влада є найбільш грізною загадкою», що саме поняття «влада» є туманним, невизначеним і т. п.
Одні вважають, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в цьому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою можливість користуватися результатами цього впливу. Ще інші стверджують, що влада — це відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає в можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.
Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також з методами — примусом, переконанням, насильством. Дехто прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але відрізняється від влади принципово.
Немає підстав і ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати та переконувати можуть не тільки ті, хто владарює, а й підвладні. Так, наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але від цього ця організація не стає владною.
Існують різні концепції влади: марксистська, біхевіористська, реляціоністська, системна, телеологічна, структурно-функціональна, психологічна та ін.
Марксистська концепція влади виходить з того, що природа владних відносин пов’язується з виявленням соціально-політичної ролі власності, поділом суспільства на антагоністичні класи з протилежними інтересами. Марксистська теорія вирішального значення в реалізації політичної влади надає народним масам, класам та соціальним групам. Характерною ознакою цієї доктрини є те, що держава розглядається як головний чинник політичної влади, а форми правління — як специфічний спосіб забезпечення класового панування.
Біхевіористська концепція влади. Англійське слово behavor у перекладі означає «поведінку». Цей термін у політології вперше було застосовано американськими вченими для наукового аналізу емпірично достовірних фактів політичної поведінки індивідів. При цьому поведінці людей надавали суто політичного характеру.
У реляціоністських концепціях влади (реляція — донесення) остання постає як можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, без огляду на активний чи пасивний опір інших індивідів чи соціальних груп.
Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є розгляд політичної системи на макро- (як атрибут макросоціальних систем), мезо- (на рівні конкретних систем — сім’ї, організації), мікрорівні (влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи).
Телеологічна концепція влади розглядає останню як результат здійснення певних цілей та одержання раніше запланованих результатів.
Структурно-функціональна концепція. Згідно з цією доктриною влада є виявом ієрархічної побудови суспільства та особливим видом відносин між підлеглими й керівниками.
Психологічна концепція влади виходить з того, що ставлення індивіда до політики зумовлюється психологічним механізмом його особистості. Для прихильників цього напрямку (З. Фрейд та ін.) проблема влади — це проблема панування підсвідомості над людською свідомістю та поведінкою.
Отже, велика різноманітність підходів до вивчення влади свідчить не тільки про великий інтерес у світі до проблеми влади, а й про надзвичайну складність її.
На думку російського політолога Ф. Бурлацького, для визначення природи влади необхідно виходити з кількох моментів: 1) класового підходу, 2) конкретно-соціологічного підходу, що враховує плюралістичний характер влади в суспільстві, 3) конструювання не тільки загального поняття влади, а й з’ясування специфічних особливостей певних її видів: економічної, політичної, державної і т. п., 4) диференціації суспільної й особистої влади, котрі переплітаються між собою, але можуть бути і не пов’язані одна з одною (наприклад, сімейна влада не є політичною); 5) урахування різних особливостей влади в різних соціально-політичних структурах, формаціях, цивілізаціях; 6) виокремлення вольових та правових засад, котрі тісно зв’язані між собою, але не завжди є тотожними [2].
Виходячи з вищезазначеного, можна дати таке визначення влади. Влада в загальному розумінні — це здатність і можливість справляти певний вплив на діяльність та поведінку людей з допомогою відповідних засобів — волі, авторитету, права, насильства [3].
Влада як суспільне явище має структурний зміст, що уможливлює її класифікацію. Аналіз феномену влади дає змогу дійти висновку, що структура влади має типові, родові та видові характеристики.
Тип влади можна визначити, виходячи з існуючого в державі соціально-політичного устрою, а саме: тоталітарного, авторитарного або демократичного. Кожний із типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо. Роди влади, у свою чергу, можна класифікувати за видами. Так, у сфері політики існують такі види влади, як державна, партійна, влада суспільних об’єднань тощо.
Політична влада, як один з найважливіших виявів влади, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. Поняття політичної влади ширше за поняття влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в межах держави, а й у інших складових частинах соціально-політичної системи: у межах партій, професійних спілок, громадських, міжнародних організацій і т. п.
На відміну від політичної влади державна влада не обов’язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми.
Державна влада — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов’язкові для всього населення, що спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення цілей і завдань цієї організації.
Аналіз типів, родів та видів влади дає змогу побудувати її наукову класифікацію, яка дуже важлива для оцінки ролі та місця влади в суспільстві, для визначення її функціонування та перспектив.
Влада різних типів розрізняється за низкою взаємозв’язаних ознак: 1) за організацією — інституціонально організована, тобто така, що існує у формі різних установ зі своєю структурою та ієрархією відносин (розпорядження, виконання) та інституціонально не організована, тобто така, що існує лише у формі політичних асоціацій, лідерства в неформальних групах і т. п.; 2) за структурою функціонування — політична й неполітична влада (економічна, правова, ідеологічна, сімейна, особиста і т. п.); 3) за сферою та обсягом — влада держави в зовнішньополітичних відносинах, міжнародна влада всесвітніх організацій, союзів, блоків країн та інтегрованих державних співтовариств; 4) за суб’єктом влади — парламентська, урядова, судова, особиста (монархічна, президентська), колективна (партійна, колегіальна, кланова, народна, класова і т. д.); 5) за структурою правлячого суб’єкта — одноосібна (монархічна, самодержавна, диктаторська, директорська та ін.) і поліархічна, що створюється групою людей (тип групового самоврядування); 6) за методами, що застосовуються для ствердження влади, — панування, насильство, інші види примусу, переконання, авторитет, харизматична влада; 7) за соціально-політичною природою та структурною організацією носія влади — монархічна та республіканська; 8) за режимом правління — демократичний, авторитарний, деспотичний, тоталітарний, бюрократичний та ін.; 9) за соціальним типом — рабовласницький, феодальний, буржуазний і т. д.
Влада створюється й функціонує в суспільстві на кількох взаємозв’язаних та взаємодіючих рівнях: макрорівні вищих центральних політичних інститутів, вищих державних установ та організацій, керівних органів політичних партій та провідних суспільних організацій; середньому, або проміжному, рівні («мезорівні» в західній політичній термінології), тобто в регіональних, обласних та районних масштабах, і на мікрорівні відносин між людьми, малими групами та всередині них, котрі створюють загальну картину політичних відносин, настроїв, рухів у суспільстві і сферах його політичного та суспільного самоврядування. Середній рівень влади зв’язує два інші системою органів управління, через нього проходять конкретні рішення вищих інстанцій влади і він же сприймає відповідні реакції суспільства на них. На цьому рівні концентрується основна кількість політичних посадових осіб та основні кадри політичного управління [4].
У суспільному житті мають місце такі основні способи завоювання та досягнення політичної влади: політична реформа; політична революція; контрреволюція, мілітаристський спосіб; різного роду політичні перевороти. Як свідчить досвід людства, спосіб здобуття влади зумовлює характер дальшої діяльності політичних сил, які приходять до влади.
Політична влада відіграє надзвичайно велику роль у житті суспільства і виконує такі головні соціальні функції.
Інтегративна функція. Одним з основних призначень влади є інтегрування зусиль різноманітних соціально-політичних сил, політичних партій та суспільних об’єднань на платформі загальнонародних інтересів. Саме в такий спосіб владні структури намагаються уникати конфронтаційних проявів, запобігати конфліктам і долати їх, спрямовуючи хід політичних подій у конструктивне русло.
Регулятивна функція. Важливим призначенням влади є регулювання життєдіяльності суспільства. Володіючи такими інструментами, як право та система політичних норм, владні структури здійснюють політико-нормативне регулювання всіх процесів суспільного життя.
Мотиваційна функція. Однією з функцій влади є формування мотивів політичної діяльності, підпорядкування суспільно значущим мотивам усіх інших мотивів політичної діяльності різноманітних політичних сил та політико-організаційних структур.
Консолідуюча функція. Важливим призначенням влади є консолідація всіх елементів політичної системи. Ураховуючи характер і тенденції розвитку в суспільстві політичних відносин, політичних інститутів, норм політичного життя, а також виходячи з особливостей функціонування політичного режиму та рівня політичної культури, органи влади намагаються не допустити виявів конфронтації та консолідувати суспільство. Якщо влада є нездатною консолідувати різноманітні елементи політичної системи, це може призвести суспільно-політичне життя до серйозних деформацій та криз.
Стабілізаційна функція. Влада є важливою стабілізуючою силою організації суспільного й політичного життя. Стабільність влади виявляється у постійному зміцненні політичної системи, безперервному оновленні та розвитку демократичних політичних інститутів, у гарантованості та захисті політичних прав та свобод громадян.
Слід зазначити, що за певних умов розвитку політичного життя суспільства влада може стати й дестабілізуючим чинником. Це буває тоді, коли стара влада виявила повну нездатність управляти державою або тоді, коли нова влада ще перебуває в процесі становлення і не має підтримки більшості народу. За таких умов ситуацією нестабільності в суспільстві може скористатися добре організована політична сила і прийти до влади на хвилі загальнонародного невдоволення тривалим нехтуванням економічними та соціальними проблемами суспільства.
Отже, функціонування влади є важливим чинником життєдіяльності суспільства та його політичної системи, бо влада пов’язує всі політико-структурні елементи в одне ціле. Поділяючись у демократичному суспільстві на законодавчу, виконавчу та судову гілки, влада стає гарантом політичного розвитку та життєдіяльності всього суспільного життя.
Стаття 5 Конституції України гласить: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» [5].
2. МЕХАНІЗМИ ЗДІЙСНЕННЯ
ТА ПОДІЛ ВЛАДИ В СУСПІЛЬСТВІ
Для зрозуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.
Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.
Проблема поділу влади стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади є недопустимим. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою.
Певний інтерес становлять міркування американських політологів про механізм організації влади в США після завоювання незалежності. Багато дослідників цього питання зазначають, що основним завданням «отців-засновників» США було впровадження й зміцнення в суспільстві ідеї свободи. Але вже в процесі побудови демократичної держави виникла серйозна проблема: як створити уряд, котрий був би достатньо сильним, щоб задовольнити вимоги американського народу щодо високого рівня життя, свободи і справедливості, але не настільки сильним, щоб позбавити народ цих цінностей.
«Отці» американської нації розуміли, що народному уряду мають бути властиві патріотизм, самовідданість, честь, гідність, працьовитість. Проте люди, на жаль, мають і інші риси: зажерливість, неуцтво, продажність, агресивність, нетерпимість тощо. Ось чому, на думку «засновників» США, недостатньо створити представницьку республіку, бо народ може за допомогою голосування прийняти й помилкові рішення, те саме можуть зробити й можновладці за допомогою своєї влади. Для запобігання цьому необхідно було створити такі умови, які могли б сприяти розвитку позитивних прагнень людей і стали б на заваді негативним. Відтак у США і був запроваджений принцип «поділу влади». У чому полягає його суть?
За конституцією країни законодавча влада належить конгресу, який складається з палати представників та сенату. Виконавча влада — прерогатива президента США. Обирається він не конгресом, не населенням, а виборщиками. Президент США є главою держави та уряду. Він не підзвітний конгресу. Але палата представників може вчинити процес імпічменту (усунення від влади) проти президента в разі допущення ним правопорушень. Однак рішення про притягнення президента до відповідальності може прийняти тільки сенат. Як відомо, колись американський правлячий клас вирішив принести в жертву президента Ніксона, щоб урятувати престиж американської політичної системи в цілому. Конгрес затверджує держбюджет на подання президента. Президент призначає міністрів, але за згодою сенату. Закони, що приймаються конгресом, підписує президент, він може їх повертати (накладати вето). Конгрес може подолати вето, схваливши закон повторно (2/3 голосів у кожній з палат).
Верховний суд США складається з голови та членів суду, котрі призначаються на все життя. Склад суду погоджується з сенатом. Суд є органом конституційного нагляду.
Як бачимо, законодавчу, виконавчу та судову владу в США дуже ретельно поділено на окремі сфери, щоб уряд не міг діяти без погодження з усіма «гілками влади». А суть поділу влади як ідеї, що стоїть нарівні з ідеями вічних і невідчужуваних прав людини і громадянина, народного суверенітету, гласності та інших загальнолюдських цінностей, полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких «стримувань» та «противаг», котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, плодотворний консенсус у діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи.
У колишньому СРСР склалася така система, що в ній було важко виділити не тільки компоненти законодавчої, виконавчої та судової влади, а й самі ці гілки влади, оскільки вони, як такі, фактично не існували окремо. Найбільша концентрація влади була у виконавчій гілці. Законодавча жодної влади не мала. Виконавчо-управлінський апарат на свій розсуд бюрократично перекручував закони, видавав численні протиправні підзаконні акти. У зв’язку з великою залежністю судів від «телефонного права» та невисокої якості їх роботи судова влада не була авторитетною.
Крім того, структура влади, що склалася в колишньому СРСР, мала ще й таку особливість, що всі гілки державної влади «замикалися» на апараті ЦК КПРС [6]. А підміна державної законотворчості партійною призводила до серйозних деформацій усієї правової системи. Основне місце в системі законодавчих актів замість законів займали спільні постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Це призвело до розмивання нормативності актів, що ухвалювалися, до підміни чітких законодавчих формул деклараціями, закликами, гаслами, до правового нігілізму [7]. Ця структура поступово стала настільки неефективною, що спричинила кризу системи, а потім і розпад СРСР.
Нині в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, у тому числі й політичного. У межах державної влади як цілісного організму відбувається внутрішній поділ влади з тим, щоб кожна з гілок була відносно незалежною від інших, а всі вони разом створювали систему «стримувань» та «противаг», яка гарантувала б від зловживання владою. Ось чому не випадково у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» [8].
Коли йдеться про поділ влади, то слід мати на увазі ту обставину, що державна влада єдина і водночас вона складається з різних гілок влади, з різними напрямками державної діяльності. Ось чому влада в суспільстві повинна: 1) забезпечувати законні права громадян, їхні конституційні свободи завжди й у всьому; 2) утверджувати право як непорушну основу суспільних відносин і підкорятися цьому праву; 3) здійснювати економічну, соціальну, ідеологічну та інші функції.
3. ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ
ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв’язати низку проблем, що з них центральне місце належить організації суспільного життя та влади на демократичних засадах.
З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період демократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянського суспільства та правової держави, формування багатопартійної політичної системи.
Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різних верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об’єктивно могли бути погоджені. За раннього капіталізму, наприклад, таких передумов не існувало. Суспільство роздиралося антагоністичними суперечностями, у ньому домінувала конфронтаційна політична культура. Навіть демократія тоді характеризувалася як демократія для сильних.
У суспільствах пізнього капіталізму та посткапіталізму після тривалої історичної еволюції виникли об’єктивні передумови для погодження раніше непримиренних інтересів, для появи демократичної культури консенсусу. У цій якісно новій соціально-політичній ситуації з’явилася можливість переходу від тоталітарних режимів до демократії через досягнення соціальної згоди за умов мирного політичного процесу.
В Україні щодо цього становище є надзвичайно складним. Протягом значного періоду історичного розвитку під впливом внутрішніх та зовнішніх умов тут склалася конфронтаційна політична культура, яка й нині значною мірою притаманна українському суспільству. Конфронтація та нетерпимість постійно відтворюються в різних гілках і рівнях влади та суспільства. Як свідчить досвід останніх років, така практика не створює перспектив для функціонування демократії, а проте, поки що в нашому суспільстві бракує очевидних ознак переходу від логіки конфронтаційного протистояння до логіки погодження, компромісу між полярними інтересами.
Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільством. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до минулого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов «системної згоди» — добровільно погодитися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики.
Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспільстві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. Наявні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов’язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балансувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефективно функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тверезо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап реформ. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.
За сучасних умов постає надзвичайно складне в теоретичному та практичному відношенні питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибокої суспільної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого — у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тоталітарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалістичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демократичних форм організації суспільства та органічного зв’язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та органів, що в їхніх руках зосереджено владу. Саме такий шлях вибрали представники державної влади нашої республіки, коли підписали конституційний договір між Верховною Радою та Президентом. Цей договір помітно поліпшив політичну ситуацію в Україні, сприяв зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.
Конструктивний процес взаємодії різних гілок влади знайшов логічне завершення в підготовці та прийнятті Конституції України. Як зазначив у своїй доповіді Президент України Л. Кучма на урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України
23 серпня 1996 р., прийняття нової Конституції має надзвичайно велике значення: «По-перше, як гарантії незалежності, знаряддя справді реформаторської розбудови держави. По-друге, як суспільного договору, що створює принципово нові засади для утвердження стабільності в країні, морально-психологічної єдності народу, піднесення його духовності. По-третє, як механізму конструктивної взаємодії усіх гілок влади в інтересах всебічного розвитку і зміцнення України. По-четверте, як фундаментального правового регулятора, завдячуючи якому держава та суспільство перестають бути залежними від світогляду політичних діячів. По-п’яте, як засобу утвердження України у світі, створення сприятливого інвестиційного клімату для всього нашого господарського комплексу» [9].
Як свідчить світовий історичний досвід, а також практика здійснення демократичних перетворень в Україні, шлях до розбудови державності і пов’язаного з цим ефективного функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць. Деякі з них помітні вже сьогодні.
Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в руках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ослаблення владних структур здається, на перший погляд, що підняти рівень ефективності влади можна, зосередивши її в руках органів або осіб, наділених особливими або навіть надзвичайними повноваженнями. Аргументи на користь цього є переконливими: щоб влада діяла швидко й рішуче, треба звільнити її від тривалих та емоційних дискусій у представницьких органах демократії, від численних погоджень, що можуть зменшувати дійовість та послідовність реформаторського курсу. Суспільна практика й справді свідчить, що демократичний процес пов’язаний з деякими втратами ефективності управління, бо потребує зусиль і часу для виявлення та обліку різних інтересів і думок. Ці втрати особливо великі нині в українському суспільстві, яке перебуває в початковому періоді формування демократії. Але розвиток подій в Україні та інших посттоталітарних суспільствах переконливо свідчить також, що для демократичного розвитку необхідна не концентрація влади, а її чіткий розподіл та сумлінне відпрацювання механізмів і процедур демократичного прийняття рішень та їх виконання. Без цього завжди залишатиметься можливість відновлення недемократичних, авторитарних та реставраційних процесів.
Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поширення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, «що треба робити», повинна «ощасливити» народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація цілком відповідає досить поширеній у колах радикальної інтелігенції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості. Такий елітарно-авангардистський снобізм не може не бути антидемократичним за своїм змістом. Як свідчить політична практика, народ ніколи не буде готовий до демократії, якщо його усунуто від «великої політики», а правляча еліта, постійно натрапляючи на нерозуміння народом її програм та ідей, неминуче рано чи пізно поверне від демократичної риторики до авторитаризму.
Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів із владних структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанта розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого підходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а демократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освіченням населення. Такий заклик є переконливим свідченням слабкості деяких верств української демократії, — розгубленості певних її представників перед масштабами та складністю завдань, що постали перед суспільством. Цілком зрозуміло, що заклик до виходу в опозицію — це не що інше, як спроба знайти ідеологічне виправдання для тих, кого хвиля демократії випадково винесла нагору і хто тепер злякався труднощів. Слід мати на увазі, що не лише народ, а й авангардна еліта ніколи не буде готова до демократії, якщо в неї не вистачить терпіння й волі пройти сувору школу практичної участі в політичному житті суспільства.
Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. За умов розпаду тоталітарної державності досить поширеними в суспільстві стають намагання виправдати та прискорити цей процес під прапором ліберального реформізму. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспільного життя. А представники найбільш радикального напряму ліберального реформізму навіть пропонують цілком відмовитися від державного регулювання і стати на шлях ринкових механізмів саморегулювання. Для «солідності» ліберально-анархістські ідеї підкріплюються посиланнями на авторитет ліберальної традиції. Посилання ці безпідставні, бо ліберальна традиція, починаючи від Т. Гоббса, Д. Локка та Монтеск’є, ніколи не була антидержавницькою. Більше того, держава розглядалася цими та іншими представниками класичного лібералізму як необхідний інструмент реалізації ліберальних цінностей та ідеалів.
Слід особливо наголосити, що ніде у світі немає саморегулювання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з формування ринкових відносин, такі рецепти просто згубні. Як свідчить наш особистий державницький досвід, спроби деяких представників влади відмовитися від державного регулювання остаточно могли б утягнути наше суспільство в анархію та хаос.
Є ще одна небезпека для розбудови держави та функціонування влади в Україні, про яку сьогодні майже ніхто не говорить. Колись М. Драгоманов підкреслював, що багато політиків, які починали свою кар’єру з радикального напряму і навіть з барикад, ставали, зрештою, деспотами під приводом порятунку «єдиної держави», яка була необхідна, на їхню думку, для забезпечення «свободи і прогресу від замахів сепаратизму» [10]. Це звучить особливо актуально сьогодні, коли після серпневих (1991 р.) та жовтневих (1993 р.) подій у Росії на політичній арені в країнах СНД, включаючи й Україну, з’явилося чимало «рятівників Вітчизни».
Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як у теорії, так і на практиці. Суперечність тут полягає, головним чином, у тому, що змінюється політична система, створюються демократичні інститути, а економічної бази для функціонування демократичного режиму немає. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, оскільки влада своєчасно не розв’язує актуальних для суспільства проблем. Суспільство за цих умов починає шукати як «сильної особистості», так і «винуватців» економічних негараздів і політичних невдач. Відтак виникає політична демагогія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об’єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально-економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.
Перехід від тоталітарного режиму до демократичного завжди пов’язаний з несподіванками — це конфронтація між партіями, боротьба інтересів і потреб різних верств населення. Кризу нашого суспільства можна було б подолати швидше й легше, якщо б реально функціонувала правова держава, виконувалися закони на всіх рівнях влади. Але досвід переконує, що ні влада, ні саме право не можуть бути гарантом виконання законів, коли закони не відповідають потребам та інтересам усього народу.
І все ж таки, якою б глибокою не здавалася криза, що в ній перебуває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще натраплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демократичної України — це реальний процес. По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглося багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеччина, Японія, Південна Корея та багато інших держав. Їхній досвід для нас має надзвичайно велике значення.
По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були радикальними, але вже відіграли та продовжують відігравати позитивну роль. Головний результат реформування нашого суспільства полягає в тому, що більшість уже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації. Треба сказати, що ліквідація владних структур компартії України після 1991 року значно утруднює повернення до старих часів партійного керівництва, хоча та багатопартійна система, яка нині створюється в Україні, перебуває лише на початку свого розвитку.
По-третє, відтворення й поява перших елементів громадянського суспільства починають позитивно впливати на зміни в соціально-класовій структурі, а останні, у свою чергу, ведуть до змін у формуванні та функціонуванні владних структур і розвитку політичної системи в цілому. Як свідчить історичний розвиток цивілізованих країн, становлення громадянського суспільства відбувається складно, через подолання багатьох суперечностей суспільного розвитку. Не все в становленні громадянського суспільства буде до вподоби урядові, але й переваги такого суспільства незаперечні — різнодумність, відкритість, свобода.
Є всі підстави стверджувати, що успіхи в розбудові державності та розвитку демократії в Україні багато в чому залежатимуть від таких чинників, як формування та співвідношення різноманітних форм власності, взаємозв’язок етнічного та соціального складу населення, характер відносин між політичними партіями та рухами, форми правління, історичні та культурні традиції, рівень політичної активності та політичної культури населення тощо.
Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демократичного устрою, до демократичних засад функціонування владних структур. На цьому шляху не може бути жорстко детермінованого просування до демократії. Не обов’язково, щоб кожний наступний етап розвитку був більш демократичним, ніж попередній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянських та політичних зв’язків в українському суспільстві може призвести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспільство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і співвідношенням владних функцій між центром та регіонами.


















Розділ VІІ
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
1. СУТНІСТЬ ТА СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення [1].
Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність» [2].
Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:
соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентського, президентського і т. п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-політичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культурних відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (централістським, з ієрархічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політично активним або пасивним населенням, з кровно-родинними зв’язками або бeз них, з розвинутими або нерозвинутими громадянськими відносинами і т.п.) [3].
Створення політичної системи розпочинається з поділу суспільства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільства та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціонування визначаються рівнем економічного, соціального, духовно-морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.
Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.
Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.
Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.
Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити політичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механізми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.
По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її взаємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.
По-третє, здійснення такого системного підходу уможливлює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.
І нарешті, по-четверте, методологічна функція поняття політичної системи полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного організму, що неминуче включає численні відмінності, різнонапрямлені тенденції суспільних процесів. Саме політична система за цих умов стає засобом соціальної інтеграції суспільства, важливим фактором стримування деструктивного впливу соціальних відмінностей на функціонування складових частин суспільного організму.
Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалізації суперечливих, але взаємозв’язаних цілей суспільного розвитку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду врахування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації — фактора збереження соціальної цілісності. Призначення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечити як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.
За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держави, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне напруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.
Зростання соціальної невпорядкованості може призвести суспільство навіть до стану хаосу або соціальної катастрофи з різким спаданням життєвого рівня населення, паралічем владних структур, утратою безпеки, тобто зростанням злочинності, аварій, політичного руйнування соціальної інфраструктури тощо.
Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку маси згодні сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв’язків у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну модель розвитку об’єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати почуття втрати безпеки, наслідком чого стає готовність мас сприйняти будь-які засоби впорядкування соціальних зв’язків. Суспільна практика свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до застосування насильства як протидії невдалій політиці нових можновладців.
Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є забезпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діалектичною єдністю чотирьох сторін: 1) інституційної (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства); 2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі норми моралі
і т. п.); 3) функціональної (методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму); 4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)» [4].
Погоджуючись з таким підходом до розгляду політичної системи, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:
1) політичні відносини;
2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;
3) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;
4) методи політичної діяльності, що становлять основу політичного режиму;
5) політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.
Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, по-перше, міжкласові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні відносини. По-друге, це так звані вертикальні відносини, що складаються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація області та підприємство, інститут, установа культури, партія, трудовий колектив тощо).
До політичної організації (організаційного компонента політичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні та інші організації й об’єднання. Усі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим елементом політичної організації стають засоби масової інформації.
Взаємодія політичних інститутів відбувається на засаді певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні акти, за недотримання котрих накладаються адміністративні санкції. Велике значення для здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними організаціями для регулювання відносин усередині них, — насамперед статутні норми цих організацій.
Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони характерні, наприклад, для британської політичної системи. Лейбористи будують свою програму, спираючись на давню традицію робітничого руху — традицію легальної опозиції і завжди виступають як політичні опоненти й супротивники партії консерваторів.
Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Уважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині все більше усвідомлюється необхідність моральної поведінки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чесність — це насамперед єдність слова і діла, а благородство — це толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому числі й до думки політичних опонентів), висока персональна відповідальність за свою діяльність.
Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади [5]. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємовідносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і місцевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвідношення соціальних сил, історичні та соціoкультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.
Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з диктатурою; 3) класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією [6].
У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].
Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.
Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації [8]. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й команди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.
Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.
У політику люди (суб’єкти політики — особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять частину свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уявлень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній культурі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних платформах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведінці). Політична культура — надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні принципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політичної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства в цілому, його прогрес.
Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беручи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через політичну систему виявляються та акумулюються основні групи соціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання полягає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.
Політична система виконує координуючу та інтегративну функції. Для забезпечення стабільності політичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, що між ними виникають, домагалася найоптимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існуючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система покликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили суспільства.
У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріоритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання.
Отже, політична система є складною підсистемою суспільства. Її оптимальне функціонування має винятково важливе значення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільства в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.
2. ДЕРЖАВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА
Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряддям реалізації класових інтересів, головним суб’єктом і водночас головним об’єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві [10].
Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовнішню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охорони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо. Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним правом на нав’язування своєї волі за допомогою апарату насильства — армії, поліції, служби безпеки тощо. Якщо влада неефективно використовує легітимне насильство, це може за певних умов призвести до поширення думки про право на використання насильства приватними особами та окремими організаціями. Така ситуація в суспільстві може підірвати державну монополію на насильство і призвести до неконтрольованого поширення насильницьких дій, що стане загрозою державній безпеці.
У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключних прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають загальнообов’язковий характер. Водночас у демократичному суспільстві цю діяльність не закрито й для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов’язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.
Ще однією суттєвою ознакою держави є територія. Для держави принципове значення мають кордони, які є не тільки географічним, а й політичним чинником. Будь-яка держава, особливо в процесі створення та формування, намагається встановити кордони на зручних природних рубежах. Дуже важливо, щоб територіальні кордони держави збігалися з її етнічними кордонами. Коли ці кордони, як здебільшого буває, не збігаються, можуть виникати територіальні претензії сусідніх держав, що загрожуватиме стати однією з причин майбутніх міжнародних конфліктів.
Прихильники класового підходу вбачають у державі «основний інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури». «Держава, — стверджував В. І. Ленін, — це машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб тримати в покорі одному класові інші, підлеглі класи» [11].
Такий підхід не є вичерпним, оскільки обмежує суть держави тільки пануванням одного класу над іншим, тільки насильством. Саме через це анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу М. Бакунін писав: «Якщо є держава, то обов’язково є панування, отже, і рабство; панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми вороги держави... Будь-яка держава, не виключаючи й... народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство... Вони (марксисти. — Авт.) говорять, що така держава — ярмо, диктатура — є необхідний перехідний засіб для досягнення повного народного визволення: анархія або свобода — мета, держава чи диктатура — засіб. Отже, для визволення народних мас їх потрібно спочатку закріпачити. На цій суперечності й ґрунтується наша полеміка. Вони стверджують, що лише диктатура, звичайно їхня власна, може створити народну волю; ми відповідаємо: жодна диктатура не може мати іншої мети, крім увічнення себе...» [12].
Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до цілковитого заперечення теорії і практики парламентаризму, прав людини і громадянина, концепції правової держави. У процесі політичної реформи в Україні відбувається поступове формування громадянського суспільства, правової держави, визнано роль концепції та практики поділу влади, конституційного суду, інституту невідчужуваних прав людини і громадянина. Проте попереду ще складний і тривалий процес законодавчого відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей політичного життя, перетворення їх на обов’язковий здобуток повсякденної суспільно-політичної практики.
Держава як певна політична структура має надзвичайно складну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені всього суспільства, регламентує політичну діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови формування й функціонування недержавних організацій.
Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ладу, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійснення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її конкретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.
Методи, якими здійснюються функції держави, характер установлених у державі соціальних та інших відносин дає змогу класифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.
Досить поширеною є класифікація держав за формою державного правління. Під формою державного правління слід розуміти організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, порядок їх діяльності. Як правило, головними сучасними формами правління є: парламентська республіка, президентська республіка, конституційна монархія.
Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції в 70-х рр. ХІХ ст., а потім установилася і в деяких інших буржуазних державах, де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе політичну відповідальність. Основним засобом впливу парламенту на уряд є вотум недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на парламент полягає в можливості дострокового розпуску однієї з його палат.
Президентська республіка — це також республіканська форма правління, що базується на ідеї поділу влади. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повноваження глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьому уряд призначається особисто президентом і не відповідає перед парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право «вето» — право заперечити прийняттю парламентом небажаного йому закону. Значні за обсягом конституційні повноваження президента (глава держави та глава уряду) зумовлено тією широкою соціальною базою, яку надає йому порядок обрання через всенародне голосування. Президент не несе відповідальності перед парламентом, але в разі порушення президентом конституції він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічменту — в США). Президентська республіка була вперше впроваджена в США і є дуже поширеною в країнах Латинської Америки.
Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління. Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських республік у президентські.
Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парламентської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, імператор, великий герцог і т. п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі. Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії, Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується парламентом і є відповідальним перед ним. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні справи і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.
Не менш поширена класифікація держави за формою державного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складовими частинами, центральними та місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною.
Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Італія, Польща та ін.).
Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об’єднання державних утворень, що мають високу політико-правову самостійність і власний адміністративно-територіальний поділ.
У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить у федерацію, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).
Іноді держави об’єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав заведено називати конфедерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союзною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об’єднанням. Історичний досвід показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку поступово перетворюються на федерації або розпадаються.
Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська, держава характеризується гіпертрофованим розвитком і особливо великою роллю структур державного насильства — армії, військово-промислового комплексу, органів охорони порядку та безпеки. На відміну від поліцейської основне призначення правової держави полягає в розвитку структур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а також їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх громадян (як рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соціальної політики, яка допомагала б пом’якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.
Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути географічний, суть якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що населяють державу. З допомогою цього критерію можна виділити західні, східні, європейські, африканські, азіатські та інші держави.
Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування в Україні правового типу відносин як таких, що найбільше відповідають демократизації політики, економіки, соціального й духовного життя, ліквідації тоталітарного режиму, формуванню громадянського суспільства. У політиці такий курс називають формуванням правової держави.
Витоки правової держави треба шукати в античності часів Платона та Арістотеля. Теоретичні ж її концепції склалися в Західній Європі під час буржуазних революцій XVII — XVIII cт. Ідейно-теоретичним фундаментом учення про правову державу стали концепції поділу влади (Ш. Монтеск’є), народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо), держави як об’єднання людей, що підвладні правовим системам (І. Кант) тощо [13].
Які ж основні принципи правової держави можна назвати? Насамперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов’язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних відносин.
У правовій державі верховенство законів означає, що не тільки громадяни, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу й судову влади, діють тільки в установленому законом порядку.
Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.
Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, законності та правопорядку в країні, демократичного розвитку суспільства, забезпечення прав і свобод особистості. Звичайно, і конституція, і закони країни можуть відставати від життя, а відтак гальмувати суспільний розвиток. Це має бути підставою для зміни або скасування їх у встановленому (самою конституцією або спеціальним законом) порядку.
Правова держава тільки тоді може вважатися такою, коли її «підкріплено» правом на всіх стадіях її життєдіяльності: правотворчій, правозастосовній, правоохоронній, правовиховній. Правове «підкріплення» держави та її органів означає, що вони можуть діяти виключно в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (всеосяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, що саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя. Отже, відомчі акти не можуть бути для всього населення загальнообов’язковими. Рішення та вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. Порушення законів громадянином, посадовою особою або державним органом має спричиняти неминучу юридичну відповідальність.
Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави, суспільства.
Найвища з трьох гілок влади — законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання.
Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльності законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).
Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. Так само мають діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо населенням.
Призначення судової влади — бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду. Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стримуючим фактором у системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.
Незалежність суддів та народних засідателів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання та звільнення, недоторканністю, чіткою юридичною процедурою здійснення правосуддя, таємницею наради суддів перед винесенням рішень, забороною вимагати розголошення цієї таємниці, відповідальністю за неповагу до суду або за втручання у вирішення конкретних справ, а також належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів, що має відповідати їхньому високому статусу. Вияви неповаги до суду з боку окремих осіб або громадян, які присутні на судовому засіданні, є каральними. Юридичну відповідальність передбачено також за втручання у вирішення судових справ, погрози суддям або народним засідателям, неповагу до них, невиконання судового рішення і деякі інші протиправні дії.
Одним із фундаментальних принципів правової держави є пріоритет прав та свобод людини. «Усі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах», — проголошує стаття 1 Загальної декларації прав людини (декларацію ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і свободи громадянина — економічні, політичні, соціальні, культурні — знаходять правове підтвердження в Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права починають сприймати і в нашій державі як найважливіший принцип державного будівництва. Послідовне втілення в життя цього принципу означає гарантованість законом прав людини і її основних свобод, неможливість реалізації небезпечних ідей на кшталт «права нації понад усе».
Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на вільне висловлювання своїх думок, створення асоціацій, проведення легальних зібрань, на свободу пересування. Ніхто не може бути підданий незаконному арешту або тортурам чи іншим видам жорстокого поводження та покарання. Кожний має право знати свої права й діяти згідно з ними, брати участь у вільних та справедливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими та займатися індивідуальним підприємництвом.
Ці положення Паризької хартії, багато з яких уже відображено в законодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо наголосити, що найважливішою умовою скорішого виведення правової системи країни на рівень цивілізованих держав є підвищення правової культури громадян та посадових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.
Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави і особи. Цей принцип спрямовано на реалізацію права, законів, забезпечення стабільного правопорядку. Наскільки важливим є державне проголошення та забезпечення прав і свобод громадян, настільки важлива й відповідальність громадян перед державою та суспільством.
Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є водночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 Загальної декларації прав людини: «У здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, що встановлені законом виключно з метою забезпечення необхідного визнання й поважання прав і свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та суспільного добробуту в демократичному суспільстві».
Обмеження прав і свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше відкрите порушення — це шлях до несвободи, безправ’я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочини, руйнування державності.
Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян у правовій державі є стимулювання, переконання, правове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впроваджувати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними законами, принципами моралі та гуманізму.
Форми відповідальності держави перед особою різні. До них належить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і референдуми, які б оцінювали роботу або пропозиції уряду, і надання повної та вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винятком тих, що становлять державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є можливість судового оскарження громадянином дій посадових осіб відповідно до закону.
Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її формування. Треба лише нагадати положення Конституції України, що побудова правової держави в Україні — це не самоціль, а життєва необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток кожної особистості й усього суспільства.
3. РОЛЬ І МІСЦЕ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ
ОБ’ЄДНАНЬ У ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ
У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії [14]. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.
Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність. Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.
Ось чому помилковими є твердження деяких політиків про те, що партії за сучасних умов не потрібні, оскільки їм на зміну, мовляв, приходять «широкі соціальні рухи». Ось як, наприклад, висловився з цього приводу лідер Лівії М. Каддафі: «Партія — це сучасна диктатура, це влада частини над цілим, знецінення демократії». «Належність до партій — це зрада. Причому кількість партій не міняє суті справи» [15]. Намагання протиставити політичні партії «широким соціальним рухам», як це практично робить М. Каддафі, виливається в панування жорстокого тоталітарного режиму, в якому нема не тільки політичних партій, а й самої демократії.
Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в державі.
Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб’єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об’єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.
Зміст і сутність партій розкривається через їх класифікацію. В основу класифікації політичних партій можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічне обличчя, принципи організації та ін. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та груп (інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та соціальних груп (політичні партії, що виникають на основі національно-визвольних рухів). З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію можливо більшої частини електорату для перемоги на виборах. У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити консервативні, що намагаються зберегти існуючий устрій, допускаючи лише незначні зміни; реформістські, що орієнтуються на значні перетворення існуючого устрою, але за умови збереження його засадних принципів; революційні, що заперечують існуючий устрій та ставлять собі за мету його цілковиту заміну іншим; реакційні, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого устрою.
За принципами організації розрізняють:
1) кадрові партії, що об’єднують невелику кількість професійних політиків та спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства;
2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності;
3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо);
4) партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;
5) парламентські партії [16]. Основні функції останніх мають багато спільного з усіма іншими. Проте діяльність парламентських партій більш різноманітна й охоплює всі аспекти парламентської діяльності: розробку стратегії і тактики виборчих кампаній та програм, здійсненню яких вони сприятимуть в органах влади; зондаж громадської думки щодо ситуації в різних регіонах і в країні в цілому; оцінку формальних та неформальних лідерів, добір і висування кандидатів та їх відповідну підготовку до участі у виборчій кампанії, а згодом і до діяльності в органах влади; ідеологічну та організаційну роботу серед населення за місцем проживання для забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах; вирішення технічних та фінансових питань, пов’язаних із виборчою кампанією; організацію різноманітних акцій для послаблення впливу конкуруючих партій та їхніх кандидатів; здійснення відповідного контролю за діяльністю обраних від партії депутатів та їх фракцій у парламенті, муніципалітетах і т. п. Сучасні парламентські партії характеризує наявність чіткої організаційної структури та постійно функціонуючих органів управління. Організація їхнього внутрішнього життя дозволяє діяльність різних течій і навіть фракцій усередині партії. Саме такий вид партій зараз дуже поширений у багатьох країнах світу. Парламентськими партіями можна назвати й деякі партії, що виникли в останні 2—3 роки в Україні, державах Східної Європи та СНД;
6) «кишенькові партії», — це дуже малолюдні організації, які створюються певними лідерами «під свою програму» для здійснення «вождистських» та егоїстичних намагань. Такі партії, як правило, не мають сталої соціальної бази і здійснюють свою діяльність, керуючись передовсім настановами самого лідера. У цих партіях лідери, писав один із видатних політологів минулого Р. Міхельс, «користуються таким необмеженим впливом», що впливати на членів партії можна тільки вплинувши на лідера [17].
Політичні партії розрізняються також за місцем, яке вони займають у системі державної влади. Тут можна виділити легальні й нелегальні партії, а також правлячі та опозиційні.
До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу та участь у її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.
Роль та місце політичних партій у політичній системі суспільства ґрунтовно розглянув один із найвпливовіших політологів сучасності — французький теоретик М. Дюверже [18]. Аналізуючи ці проблеми, М. Дюверже розглядає два головні питання: по-перше, наскільки політичні партії демократичні, тобто наскільки вони реально виражають і обстоюють інтереси і сподівання широких мас; по-друге, який режим є демократичнішим: партійний чи безпартійний? Даючи відповідь на перше питання, М. Дюверже підкреслює, що організація сучасних політичних партій багато в чому не відповідає демократичним принципам. Внутрішня структура цих партій в основних рисах є автократичною та олігархічною.
Постійну тенденцію до олігархізації структури й діяльності партій, до протиставлення інтересів керівників партії та рядових її членів помітив іще Р. Міхельс: «Покликання організації — це завжди вияв тенденції до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки і т. п.) містить у собі аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масові структури, спричиняє в організованих масах серйозні зміни. Відносини вождя і мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний розподіл будь-якої партії або професійної спілки на керуючу меншість та керовану більшість» [19]. Керівники сучасних політичних партій, як правило, визначаються центром або кооптуються ним. А тому в партіях фактично виникають замкнені групи, дії яких спрямовані не тільки на ізоляцію від суспільства, а й від рядових членів партії.
Така еволюція сучасних політичних партій справляє суттєвий вплив і на їхню парламентську діяльність. Її все більше визначають партійні функціонери, а не виборці. Реальне політичне життя складається так, що на виборців постійно «тисне» певна група членів партії та активістів, яка водночас у всьому підкоряється керівним органам партії. Партійні функціонери формують громадську думку у вигідному для себе напрямку за допомогою телебачення, радіо, преси та інших засобів.
Убачаючи в діяльності партії, яка діє на постійній та організованій основі, джерело формування приватного інтересу керівників, що відрізняється від інтересів решти членів партії, інший авторитет у теорії політичної партії — М. Острогорський взагалі пропонував «відмовитися від практики постійних партій, які мають своєю кінцевою метою владу і ... зберегти справжній характер партій як груп громадян, що спеціально організовані для здійснення певних політичних вимог» [20]. Обмеження діяльності партії тільки реалізацією конкретного політичного завдання, проблеми, заміна її вільною та тимчасовою асоціацією людей могли б, на його думку, запобігти неминучій олігархізації. Водночас сучасна політична партія, щоб бути впливовою в суспільстві, мусить серйозно дбати про виявлення й підготовку справжніх лідерів, здатних посісти високі посади в партії і системі влади. Брак таких лідерів обертається трагедією для партії. З цього приводу М. Вебер зазначав: якщо партія залишається без загально визнаного вождя, то «поразки наступають одна за одною» [21].
Що стосується питання про те, який режим є більш демократичним: партійний чи безпартійний, то, відповідаючи на нього, М. Дюверже доходить висновку, що за всіх своїх недоліків партійний режим усе-таки є ліпшим, ніж режим безпартійний. Режим без партій є набагато далі від демократії, ніж партійний, бо призводить до увічнення керівних еліт, створених за правом народження, багатства або посади, відкидає вікову традицію пошуку народними масами тих організаційних форм впливу на політичне життя, які б активно протистояли державі. Ось чому, на думку М. Дюверже, політичні партії були й залишаються гарантами прогресивних змін у політичному житті суспільства. А тому обмеження або навіть повне виключення політичних партій з активного політичного життя, як того бажають політики типу М. Каддафі, означало б посилення реакції в її намаганні паралізувати дію прогресивних сил у суспільстві.

<< Предыдущая

стр. 3
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>