<< Предыдущая

стр. 2
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Поняття «політична культура» уперше ввів у науку відомий мислитель епохи Просвітництва І. Г. Гердер [3], але предметне дослідження й концептуальне осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті рр. ХХ ст. У західній політології ґрунтовну розробку як самого поняття, так і концепції політичної культури зв’язано з іменами американських політологів Г. Алмонда та С. Верби. Сформульоване ними визначення вважається класичним. Політична культура, на їхню думку, є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи, суб’єктивною сферою, що лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення [4]. Термін «політична культура» має багато інших тлумачень: система переконань, вірувань та почуттів, які надають порядку і значущості політичному процесу і забезпечують прийняття основоположних правил, що спрямовують поведінку в політичній системі (Л. Пай); система переконань про моделі політичної поведінки та політичні інститути (С. Верба); модель орієнтації і поведінки в політиці (В. Розенбаум); «сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, що стосуються взаємовідносин влади і громадян» (Є. Вятр) [5]; «ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури, якість, спосіб (форми, рівні і т. д.) духовно-практичної діяльності й відносин, що забезпечують відображення, закріплення та реалізацію докорінних класових і суспільних інтересів» (Н. Кейзеров) [6] тощо.
Польський політолог К. Опалек зробив спробу класифікувати численні дефініції політичної культури, згрупувавши їх за чотирма основними напрямками: 1) «суб’єктивні» або «психологічні», до яких належать визначення політичної культури, названі Алмондом та його послідовниками; 2) «об’єктивні», які розглядають політичну культуру як систему владних зразків, «стандартів» поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення від яких призводить до втручання органів влади; 3) «евристичні», які визначають політичну культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які (за їхнього домінування) сприяють стабільності або правильному функціонуванню політичної системи; 4) «всеохоплюючі», тобто такі, що визначають цю культуру через самий тільки перелік її об’єктів та елементів без узагальнюючих характеристик з причини надзвичайної складності даного соціального феномену [7].
Отже, у дослідженнях змісту поняття політичної культури можна виділити два основні підходи. Перший — розглядає політичну культуру як сукупність (систему) політичних знань, переконань, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду та традицій, а також політичних інститутів. Другий — спеціально наголошує на узагальненій характеристиці людини, на мірі її політичної розвинутості й активності, умінні застосовувати політичні знання на практиці. Прихильники цього, другого, підходу вбачають у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань і суспільно-політичних переконань.
Слід підкреслити, що нині багато дослідників намагаються поєднати обидва ці підходи. Це дає можливість, розкриваючи поняття політичної культури, ураховувати всі сторони цього суспільного явища. Ось чому політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або су-
спільних груп. Політична культура виявляється через діяльність держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, у системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Зі структурного погляду політична культура — це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки й політичних дій. У свою чергу, політична свідомість та політична поведінка громадян теж мають свою внутрішню структуру.
Розпочнемо детальніший розгляд з політичної свідомості [8]. Політична свідомість — це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку.
Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про прийняття рішень і їх реалізацію, про носіїв владних повноважень, про власне місце в політичному житті, про компетентність владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.
Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів. Буденна політична свідомість, як це заведено вважати, відбиває досить поверхово процеси й відносини, не аналізуючи їхніх сутнісних характеристик. Але не слід зневажливо ставитися до цього рівня політичної свідомості. Виявляючись як «здоровий глузд», «народна мудрість», вона має певну пізнавальну цінність, може бути одним із джерел теоретичної та ідеологічної свідомості.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв’язок із практикою та соціально-політична визначеність надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, справляти інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів. Одним із прикладів цього може бути розвиток політичних процесів у нашій державі після всеукраїнських страйків шахтарів восени 1993 та в лютому 1996 рр.
Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв’язки й суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що пов’язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою забезпечення цих інтересів.
У структуру політичної ідеології входять передовсім політичні наукові (теоретичні) знання. Але ідеологія і наука не тотожні: «Якщо наука дає знання про предмети та явища дійсності, їх закономірності, то ідеологія не тільки несе знання, а й виражає ставлення до предмета знання. Це ставлення зумовлюється соціальними інтересами класів, з позицій яких здійснюється в ідеології відображення дійсності» [9].
У політичній практиці складаються відносно стійкі політичні знання та уявлення, котрі набирають форми зразків або стереотипів. Незалежно від того, чи є ці знання і уявлення правдивими або помилковими, відповідний носій політичної культури сприймає їх як істинні. Політичні знання та уявлення як компонент політичної культури спроможні відігравати суттєву роль у соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної свідомості.
Так, за свідченням історика М. Я. Ейдельмана: «Ідея вищої царської справедливості постійно, а не тільки під час вибухів селянських війн була наявною в російській народній свідомості. Як тільки несправедливість реальної влади вступала в конфлікт з цією ідеєю, питання вирішувалося в цілому однозначно: цар все одно «правий»; якщо ж від царя виходила неправота, значить, його справжнє слово перекручене міністрами або монарх неправильний, самозваний, і його потрібно негайно замінити справжнім...» [10]. Тільки події 9 січня 1905 р. в Росії — «Кривава неділя» — розвіяли народну ілюзію про вищу царську справедливість.
Який же обсяг знань і які саме знання необхідні для політичної культури? Це складне питання. Обсяг і зміст знань у будь-якій сфері життя — явище динамічне і на всі випадки не скласти схеми того, що необхідно знати для оволодіння політичною культурою. Але є види знань, без яких політична культура просто неможлива. Це знання:
існуючих у країні політичних відносин, подій і явищ, що відбуваються в політичному житті суспільства в цілому, в його окремих регіонах;
сутності, структури і функцій органів державної влади, політичних партій, суспільних організацій (головних), тобто всієї політичної системи, політики, яка проводиться в суспільстві;
норм, принципів, ідей, що їх покладено в основу управління соціальними, економічними, духовними та політичними процесами в суспільстві;
конституції держави, чинних норм права (законів), правового статусу громадянина (сукупність прав, свобод та обов’язків), програмних положень основних політичних партій, що діють у країні;
форм і способів участі громадян в управлінні суспільством і державою, у вирішенні численних політичних проблем;
порядку правильного погодження суспільних, державних, колективних та особистих інтересів, що є однією з докорінних проблем політичного життя;
зовнішньої політики держави та міжнародних відносин, розуміння тісного взаємозв’язку внутрішньої та зовнішньої політики, проблем безпеки країни.
Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації — це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід’ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті. Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій.
До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку. Водночас відомі, наприклад, відмінності в політичних цінностях і ціннісних орієнтаціях американців і європейців: якщо 74% опитаних американців уважають себе прихильниками свободи і тільки 20% — рівності, то для європейців ці цінності мають однакове значення.
Слід зазначити, що в посттоталітарному суспільстві, яке склалося в Україні та в інших країнах СНД, зараз панує тип політичної культури, визначальними рисами якого є перевага тяжіння до змін і рівності в суспільстві над цінностями порядку і свободи. Такі зрушення в суспільній свідомості відбулися давно, але тривають і досі, поширюючись на всіх учасників політичного процесу.
Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова — це ставлення суб’єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань, або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання; настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної діяльності.
Так, наприклад, настановою політичної культури пересічного американця є голосування на виборах передовсім за особу кандидата, а не за його партійну належність. Для американця головне — це голосувати за конкретну людину, за яскраву постать, за «нашого хлопця». В Англії, навпаки, політичною настановою є голосування за політичну партію, а не за конкретних осіб.
Настановою нашої політичної культури, що тільки формується, є ставка на певну особу, лідера, а не на якусь політичну партію чи суспільний рух. Та це зараз і дуже важко зробити, коли в Україні політичних партій уже понад 100. Пересічному виборцю дуже важко збагнути різницю в політичних платформах багатьох партій. А яскрава політична постать у передвиборчій політичній боротьбі — тут одразу все є зрозумілим.
У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це — різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов’язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в експертних групах при органах влади, а також:
участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; у референдумах, виборах, участь у мітингах, страйках, пікетах і т. д., участь у конкретній діяльності для здійснення політики держави в різноманітних сферах;
засвоєння навичок і вміння вести політичну боротьбу, політичні дискусії цивілізованими методами (особливо щодо таких проблем, як демократія, громадянське суспільство, соціальна справедливість, права людини тощо);
обговорення й активна участь у створенні конституції держави, різних програм економічного, політичного та духовного розвитку, від яких залежить життя і добробут кожної людини, кожного громадянина держави.
Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу. На жаль, багато хто й досі вважає за необхідне приховувати від народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової економіки.
Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об’єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.
Вносячи в політику значний елемент сталості, поміркованості та навіть статичності, традиції уможливлюють більш-менш успішне прогнозування в політиці. Традиції в суспільному житті є підґрунтям, на якому базуються різноманітні політичні дії значних мас людей у сфері політики. Традиції народу виявляються в певних рисах поведінки, що постійно відтворюються за різних історичних обставин.
Так, для посттоталітарної політичної культури як в Україні, так і в інших країнах СНД, такою сталою традицією, характерною і для нашої політичної історії, і для сучасності, є політичний радикалізм: наголос на необхідності рішучих дій у політиці, значне поширення в масовій свідомості уявлень про необхідність і можливість швидко й просто вирішити складні проблеми економічного та соціального життя. Така орієнтація може бути цілком виправданою та необхідною, коли в силу тих чи інших обставин існує жорстка обумовленість, альтернативність вибору або загроза для даної політичної спільності. Проте такі ситуації у сфері політики виникають не дуже часто, і завжди існує багато можливих варіантів дій, а непередбачені наслідки цих дій виявляються лише згодом.
Ще одним важливим компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо, він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним). Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в життя рішення, як розв’язуються суперечності, які принципи добору й висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що протиправним тощо.
Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки. Варто наголосити, що політична символіка — це надзвичайно могутній засіб соціалізації особи, акцентування соціальної уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях. Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Ось чому надзвичайно велике смислове навантаження мають герб держави, емблеми політичних партій, колір національних прапорів, ордени і багато іншого.
У суспільному житті символи виконують об’єднуючу й мобілізуючу роль, є засобами агітації та визначення політичної позиції. Знакові системи, з допомогою яких організується та спрямовується політичне життя, можуть бути досить різноманітними: це стиль політичної промови й адміністративної документації, характерні мовні звороти у виступах політичних діячів, у політичних деклараціях і документах, специфічні «політичні літургії» (національні свята, офіційні візити, церемонії), архітектура офіційних будинків та монументів, поширений у даному середовищі стиль одягу [11].
Політична культура суспільства в процесі історичного розвитку пристосовується до соціальних, у тому числі й до класових інтересів, носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в даному разі порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко вкорінилися в суспільстві.
Так, наприклад, за умов сталінізму правляча верхівка «втискувала» в політичну свідомість і поведінку населення норми авторитарно-патріархальної політичної культури. Перехід від авторитарної до плюралістичної демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання старої політичної культури. І однією з найбільш суттєвих суперечностей, що постали в політичному розвитку нашого суспільства на сучасному етапі, є те, що заходи організаційно-політичного та організаційного характеру для розвитку гласності й демократії, котрі впроваджуються «згори», накладаються на авторитарно-патріархальну політичну культуру, яка й донині панує в широких верствах суспільства.
Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки формування політичної культури:
організація через систему навчальних закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології), соціально-політичних учень минулого й сьогодення, політичних документів держави, конституції та інших законів;
широке використання для формування політичної свідомості громадян засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно тощо);
залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори, референдуми, збори і т. д.;
широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів та цінностей;
заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у країні, так і за рубежем і т. д.
Слід підкреслити, що зростання значення та ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку й функціонування демократичного суспільства і держави. Суспільна практика переконливо свідчить: що вищим є рівень політичної культури громадян, що повніше люди поінформовані про те, що насправді відбувається в країні та за її межами, то відповідальніше вони ставляться до власних справ, до справ держави та суспільства.
2. ІСТОРИЧНІ ТИПИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
ТА ЇЇ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ
Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.
Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.
Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взаємодіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.
Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.
За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.
За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис характеру реальної особи, що очолює державу.
Ось чому існування політичного культу в державі — наочне підтвердження того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й держави.
На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи — здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Як свідчить історичний досвід, активістська політична культура складніша за своїм змістом, структурою, формами вияву, ніж підданська. На відміну від праці з виконання й реалізації чергових указівок та доручень «згори» для кваліфікованої та конструктивної діяльності людини в політиці потрібен інший рівень знань і уявлень про політичний процес. На сучасному етапі політичного розвитку як в Україні, так і в інших країнах СНД відчувається особливо гостра потреба саме в реальних, що мають практичну спрямованість, політичних знаннях людини, з допомогою яких вона могла б вплинути на політичну владу, взяти активну участь у політичному житті.
Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень реалізації соціальних потреб.
Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.
Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли «традиційні» норми (звичаї) втрачають свою силу, а «сучасні» лише починають діяти [12]. Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.
Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.
У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.
Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.
У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та постіндустріальну (англо-американську), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.
Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.
У радянській політичній науці в недалекому минулому типологія політичних культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. У межах кожної з них виокремлювалися класові різновиди політичної культури (буржуазна, пролетарська тощо).
Слід зазначити, що перехід від одного типу політичної культури до іншого в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому, що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням сприймається більшістю населення.
Формування політичної культури, яка б відповідала розвиненому громадянському суспільству, має супроводжуватися оновленням політичної ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних уявлень, утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави. Для успішного здійснення цього процесу необхідно широко пропагувати в народних масах ідеї свободи й гідності особи, патріотизму, соціальної рівності та справедливості. За цих умов надзвичайно актуальним стає питання про формування в суспільній свідомості бережливого ставлення до політичного й культурного минулого нашого народу, до його історичного досвіду боротьби за соціальне та національне визволення, до прогресивних політичних традицій.
У кожному суспільстві поряд із різними типами політичної культури існують політичні субкультури. У політологічній літературі субкультура часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно різняться від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп.
Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна політична субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства, відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політичній субкультурі жінок. У літературі зазначаються найбільш поширені риси цієї субкультури в країнах Заходу: схильність до підтримки партій і організацій консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних контактів жінок, меншою проти чоловіків політичною заангажованістю, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки.
Дуже специфічною є молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах, дають змогу висновувати про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.
Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.
Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в Україні за її функціональними особливостями (стан політичної діяльності та політичної свідомості особи, групи або суспільства в цілому), то можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН України. Так, переважна більшість опитаних зазначала посилення настроїв, пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%, роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання агресивності і водночас байдужості та втоми [13].
На цьому емоціональному фоні закономірним є брак оптимізму, що є характерним для більшості опитаних. У свою чергу, утрата віри в майбутнє повертає людину до минулого як єдиної твердої опори в нестабільній і непередбаченій суспільній ситуації.
Ідея демократії починає сприйматися як надто далека від того суспільства, в якому треба вирішувати реальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, коли жодна з альтернатив розвитку не отримує безумовної підтримки. Так, в республіканському дослідженні частка респондентів, яка згодна з тим, що за умов демократії проблеми нашої республіки буде швидко розв’язано, становила всього 35%, тоді як 26% уважали, що проблеми будуть ставати все більш складними, 14% дотримувалися думки, що нічого не зміниться на ліпше, і 25% не знали, що відповісти. Отже, створення демократичних умов не сприймається більшістю населення як вирішальна передумова виходу з кризи. При цьому значна частина людей передбачає можливість погіршання ситуації внаслідок «розгулу демократії». Цього погляду частіше дотримуються жителі сільської місцевості і невеликих міст, люди похилого віку і з низьким рівнем освіти [14].
У свідомості значної частини населення все ще панують уявлення про те, що заходи покарання злочинців у нашому суспільстві дуже м’які. Так, 60% респондентів висловилося проти скасування або вдосконалення практики застосування смертної кари. Зараз великі надії на поліпшення людської натури і подолання жорстокості у взаємовідносинах між людьми покладаються на відродження релігії та релігійних цінностей. Але якщо серед невіруючих за розширення застосування смертної кари висловилися 25%, то серед тих респондентів, які заявили про свою належність до православної церкви, — 33%.
Мабуть, релігійність у тій формі, в якій вона поширюється в нашому суспільстві, мало сприяє зниженню рівня жорстокості й нетерпимості. Корені цих явищ сягають глибинних економічних і соціально-політичних пластів тоталітарної системи, яка дуже повільно здає свої позиції і в суспільній практиці, і у свідомості людей.
Є всі підстави говорити про небезпеку поширення сьогодні в Україні ідеології та практики неототалітаризму, який характеризується поєднанням тоталітарної культури минулого з відродженою традиційною культурою. Такий союз створює сприятливу атмосферу для відновлення найбільш стійких стереотипів тоталітарної епохи. В економічній сфері — це психологія зрівнялівки, яка характерна як для казарменно-соціалістичної системи цінностей, так і для традиційної громади. Соціологічні дослідження показують, що егалітарний ідеал розподілу матеріальних благ є досить поширеним у масовій свідомості. Так, репрезентативне опитування населення України показало, що справедливість існування великої різниці в прибутках визнають лише 24% опитаних, 55% — допускають певну різницю, а 13% узагалі виключають можливість будь-якої диференціації прибутків [15].
Небезпеку неототалітаризму пов’язано також і зі стійким політичним стереотипом «руйнування в ім’я створення», коли за основний засіб досягнення будь-якої мети визнається боротьба з реальними або надуманими ворогами і труднощами. Уперше цей стереотип масової свідомості чітко виявився під час дослідження (1987) ставлення молоді до матеріалів, надрукованих у засобах масової інформації з проблем перебудови й демократизації суспільства. Підвищений інтерес молодіжної аудиторії до тем, що містили слово «боротьба» (з бюрократизмом, нетрудовими доходами і т. п.), спостерігався значно частіше, ніж до тем, що мали відбудовчу спрямованість (реформа виборчої системи, перебудова господарського механізму і т. п.) [16].
Ця обставина пояснюється тим, що в політичній культурі нашого суспільства сформувався стійкий стереотип можливого просування вперед тільки всупереч протидіючим соціальним і природним силам. Розвиток суспільства на всіх його етапах розглядався як жорстока боротьба — якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність і згуртованість наших рядів і т. п. За умов специфічного суспільства, головною визначальною рисою якого була постійна «боротьба на всіх фронтах», у суспільній свідомості поступово сформувався особливий тоталітарний тип політичної культури, що й нині протидіє проникненню демократичної культури, зорієнтованої передовсім на створення, розбудову, а не на руйнування.
Перспективи розвитку політичної культури в Україні полягають насамперед у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, забезпечення пріоритету прав і свобод громадянина над правами нації, народу, держави, поділу функцій влади, диктатури закону для всіх громадян і посадових осіб. Але це може відбутися тільки через здійснення реальних, рішучих змін у економічному житті суспільства, активізацію виробництва, формування відповідних культурно-політичних і соціально-психологічних настанов більшості населення України, яке братиме на себе відповідальність за долю своєї держави [17].
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.
Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи і т. п. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, є їхнім підґрунтям, бо будь-яка функція починається з оволодіння певними знаннями.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в су-
спільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя.
Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння знань пов’язується з формуванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються навички участі в політичному житті.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.
Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо писав про це відомий український мислитель В. Липинський: «Коли провідна верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’яті, волі, інтелігентності не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя.
Така нація може тільки вічно «відроджуватися», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, недержавної нації» [18].



















Розділ XІІІ
ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛІТИКА
1. ЛЮДИНА В СИСТЕМІ
СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН
Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність людини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абстракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тваринного світу. Інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що на відміну від тварини, яка забезпечує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з природою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціальних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.
Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у системі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку [1].
Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма притаманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуально неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість. Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, неповторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціальний суб’єкт, в якому втілено всю багатющу сутність людини.
Це означає, що особистість — це одночасно суб’єкт і носій життєвих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.
Ставлення особистості до об’єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді. Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ставлення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усвідомлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною. Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.
Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореалізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб’єкта соціальної діяльності.
Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Визначальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включається в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особистість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байдужість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.
Соціальні суб’єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно-політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об’єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб’єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.
Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політичних проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.
Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може статися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконливо свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбуваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних відносин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Арістотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.
Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не запропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зворотний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може змінювати суспільне життя?
Для з’ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.
Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії Е. Дюркгейма. Учений підкреслює, що соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колективну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов’язано з тим, як соціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є двоякою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — головне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не доповнюють, а протистоять одне одному.
На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлення», «колективна свідомість» повністю панують над усіма ознаками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Су-
спільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальністю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джерелом вищих цінностей.
Дюркгейм визнає, що суспільство виникає в результаті взаємодії індивідів, але виникнувши, воно починає жити за своїми власними законами. І тепер уже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або можуть дуже поверхово, не міняючи суті соціальних фактів.
Дюркгейм, таким чином, віддає перевагу силі соціальної реальності як такій, що об’єктивно існує та визначає умови життя особистості. Сама ж особистість безпорадна щодо суспільства. Воно виступає як надіндивідуальне утворення, як те, що існує над усіма людьми, як особлива надособистісна реальна сила [2].
Протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На відміну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб’єкта тільки окремих індивідів. Він не заперечував існування й необхідності вивчення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне товариство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.
М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім’я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб’єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.
Соціальною дією можна вважати, за Вебером, тільки щось осмислене, спрямоване на досягнення детально обміркованої індивідом мети. Такий тип дій учений називав цілераціональним. Осмислені, цілеспрямовані дії і роблять індивіда суб’єктом соціальної дії. Цей процес і повинен цікавити соціолога. М. Вебер називав свою соціологію «тямущою», тобто такою, що «розуміє». Ясна річ, що таку науку може цікавити (на відміну від психології) лише осмислена поведінка особистості. Причому М. Вебер мав на увазі не вищий «сенс життя» і навіть не той об’єктивний «сенс», котрий кінець-кінцем можуть мати дії індивіда, а той сенс, що його сам індивід суб’єктивно вкладає у свої дії. Це відрізняє вчення М. Вебера від тих соціологічних теорій, які за вихідні соціальної реальності та суб’єктів соціальної дії беруть соціальні категорії: «класи», «суспільство», «держава» тощо. М. Вебер критикує «органічну соціологію», яка розглядає суспільство як умовний організм, де індивіди відіграють роль біологічних клітин.
Як бачимо, позиція М. Вебера є прямо протилежною поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб’єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб’єкта в соціології М. Вебера має тільки індивід [3].
Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс.
У його розумінні суб’єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім’я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб’єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхнього впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб’єктом соціального життя була сім’я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем’я). З появою класового суспільства суб’єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб’єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період людство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмисленого створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс уважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб’єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних виявів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існування.
Але необхідно обов’язково мати на увазі, що в концепції Маркса всі суб’єкти діють у межах об’єктивних законів розвитку су-
спільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. Їх суб’єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти вільно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, гальмуючи історичний процес. Перевірити це твердження неможливо, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони б розвивалися за іншого, наприклад, співвідношення класових сил).
Як же розв’язує ця теорія проблему, що нас цікавить: особа і суспільство? Ми бачимо, що особу тут визнано суб’єктом суспільного розвитку, щоправда, не висуваючи її на передній план і не розглядаючи як рушійну силу соціального прогресу. Згідно з концепцією К. Маркса особа — це не тільки суб’єкт, а й об’єкт суспільства. Розвиток індивіда зумовлений розвитком усіх інших індивідів, з якими він перебуває в прямому або опосередкованому спілкуванні, але його не можна відірвати від історії попередніх і сучасних йому індивідів.
Отже, життєдіяльність особи в концепції Маркса всебічно визначається суспільством через соціальні умови її існування, наслідки минулого розвитку, об’єктивні закони історії тощо. Але деякий простір для соціальної її дії все-таки залишається. Згідно з Марксом «історія» не є чимось таким, що користується людиною для досягнення своїх цілей, а є не що інше, як діяльність людини, котра домагається своїх цілей.
Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа впливає на хід історичного розвитку?
Для розуміння цього в марксизмі величезне значення має категорія «практика». Суб’єктивність людини, за Марксом, є результатом її предметної практики, засвоєння людиною в процесі праці об’єктивного світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а водночас і своєї відповідальності за результати власної праці, завдяки якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше заохочений до людської практики, стає суб’єктом суспільного розвитку. А названі вище рушійні сили залишаються лише рівнодійними багатьох людських бажань та спрямувань. Ось чому історичний результат людських дій часто буває неадекватним, а іноді й прямо протилежним суб’єктивним намірам людини. Є великі особистості, котрі, на думку К. Маркса, можуть справляти значний і безпосередній вплив на хід історії (звичайно, тільки в межах «прискорити-загальмувати») за умови, що вони зрозуміли інтереси класу, що їх висунув. Але й тут результат може бути проблематичним, а іноді й прямо протилежним сподіваним цілям [4].
Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспільства. Як було сказано, остаточної думки з цього питання людство ще не виробило. А тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й демократичному, має досить обмежену свободу, оскільки її діяльність зумовлена багатьма чинниками, які важко навіть перелічити. Як кажуть англійці, моя свобода махати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього.
Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціальному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від таких головних чинників:
соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);
усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвідношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;
масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;
політична активність особи та її вміння провадити політичну діяльність;
наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, національний, релігійний, тягар традицій тощо);
рівень свідомості та політичної культури особи тощо [5].
Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище людини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).
Статус тісно пов’язаний з політичною роллю особи, тобто сукупністю її прав та обов’язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка [6]. Які політичні ролі особи об’єктивно можливі? Звернімося до тексту Загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється багато конституцій світу.
До невід’ємних політичних прав і свобод особи належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади, об’єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій. Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управлінні своєю державою безпосередньо або через своїх представників. Разом з тим «кожний має обов’язки перед суспільством, в якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особистості» [7]. При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві [8].
Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодавчих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий статус їх громадян.
Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кожна людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця певні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.
Візьмімо, наприклад, мітинги. Це одна з форм, що в ній реалізується природне право громадянина прилюдно висловлювати свою думку. Мітинг — це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яка багатолюдна сходка, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями: народ, що зібрався, перетворюється у натовп, а демократія — в охлократію — владу натовпу. Для охлократії характерні імпульсивність дій, коли почуття переважають над розумом, відкидання будь-яких аргументів і доказів, безпричинна лють та агресивність. Чому це відбувається? Людина в натовпі є анонімом. І це призводить до того, що вона перестає контролювати свою поведінку. Історія і сучасність знають чимало випадків, коли мирна демонстрація або мітинг перетворювалися на буйство оскаженілого натовпу, який все знищував на своєму шляху. А жертвами натовпу ставали часто цілком невинні та сторонні люди.
Отже, право переконувати людей, організовувати політичні акції, як і інші політичні права, покладають велику відповідальність на громадянина (правову, моральну, політичну) за наслідки своїх дій. Негативні наслідки неминучі, якщо організатори та учасники не дотримуються демократичних правил поведінки. Які це правила? Правдива, перевірена інформація, стриманий тон ораторів, надання слова не тільки своїм прихильникам, а й своїм опонентам, терпимість до інших поглядів, повага до людської гідності.
Психологи встановили, що ефективність заходів зростає, а можливість неконтрольованих дій натовпу зменшується, якщо правильно вибрати місце проведення мітингу, не затягувати його, ураховуючи, що спека, задуха, утома негативно позначаються на поведінці людей, мати на увазі, що в центрі (ближче до ораторів), де люди стоять тісніше, — емоції сильніші. Що далі від центру перебуває людина, то менше на неї діятиме масовий психоз.
Або інше досить складне питання: чи такою вже простою є роль виборця? Кожен громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну політичну роль або ролі. Не всі можуть постійно ходити на мітинги або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них — справа відповідальна. Голосуючи за кандидата в депутати, особа делегує йому право виражати й захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?
Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної програми. Її розробляє кандидат з урахуванням потреб і вимог мешканців свого виборчого округу, а також загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У разі здобуття партією більшості голосів у парламенті ці настанови визначатимуть політичний курс країни.
Відтак, виборець голосує передовсім за передвиборну програму кандидата. Що ж це за документ і яким вимогам він має відповідати? «Сильна», «конкурентоспроможна» програма мусить мати чітко сформульовану ціль, здатну об’єднати інтереси різних груп населення.
У передвиборній політичній програмі необхідно визначити також і засоби для досягнення поставленої мети. «Сильна» програма завжди дає чітку відповідь на питання: які економічні, соціальні, демократичні та духовні здобутки матиме виборець і його сім’я, якщо програму буде виконано. Мова передвиборної програми повинна бути зрозумілою, точною та виваженою.
Грамотна оцінка передвиборної програми є важливою, але не єдиною умовою безпомилкового вибору кандидата в політичні діячі. З того, як складено передвиборну програму, можна певною мірою дізнатися про інтелектуальні здібності кандидата, його кругозір і компетентність. Але чи достатньо цього? Мабуть, ні. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Важливо, однак, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку, згадаємо відомий афоризм: «Найбільш серйозне випробування — випробування владою». Психологи та політологи вважають, що влада розбещує багатьох людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей, яким притаманний тиранічний характер, не слід допускати до державної влади.
На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу виборцю? Чи є такі риси, котрі повинна обов’язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об’єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення, виконувати свої обіцянки. Необхідні й «пробивна сила» та вміння переконувати й об’єднувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також толерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у більшості випадків) досить поверхового знайомства з кандидатом на передвиборчих мітингах і зборах.
Отже, успішне виконання нескладної, на перший погляд, ролі виборця потребує високої політичної культури кожного з нас.
Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».
Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в чому визначають такі важливі соціальні процеси, як професійна зайнятість, соціальні переміщення, структура споживання тощо.
Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.
М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: заснований на традиції, на раціонально обґрунтованій законності та на харизмі [9]. В останньому випадку (дуже поширеному) авторитет пов’язаний з особистою прихильністю до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє винятковими людськими рисами — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.
Головним критерієм розрізнення статусів (соціальних відмінностей) є поділ суспільства на класи, соціальні групи та верстви. Західна соціологія (наприклад, теорія М. Вебера) стверджує, що структура суспільства визначається не тільки економічними (доступ до суспільного багатства) і політичними (влада, право), а й соціальними (престиж) показниками. Останні створюють соціальну спільність, що базується на специфічному стилі життя, певних життєвих цінностях, нормах повсякденної поведінки тощо.
Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в соціальних зв’язках і відносинах.
Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.
Радянське суспільство створило особливий тип особистості — «радянську людину» [10]. І нині маємо все більше аргументів на користь того, що «радянська людина» — це не вигадка пропагандистів, а реальний тип особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової людини, а й справді досягло цього» [11].
О. Зінов’єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие высоты», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створена за роки радянської влади, називає як її негативні риси — соціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жертви заради спільної справи та ін.
Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію особистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.
1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.
2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.
3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.
На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбівалентного ставлення людини до демократії:
— конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократичному вибору зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;
— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запереченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально-демократичного суспільного розвитку;
— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечливе поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.
Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), нігілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом якого буде загальний хаос або (чи «і») диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демократичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів минулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції [12].
2. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ
ТА ЇЇ ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ
Усвідомлення місця людини в системі соціально-політичних відносин потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тобто комплексу тих соціально-політичних процесів, які готують людину до активного політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну поведінку індивідів і груп, що приймають рішення. Політична соціалізація розглядається як сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини [13].
Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії особистості з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспільства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.
Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.
З’ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлен-
ня про політику. Батьки і старші члени сім’ї передають дитині пев-
ні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного жит-
тя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім’ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім’ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап — етап юності — характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних — різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в основному формується до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20—30 років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного розвитку в цьому віці обов’язково даватимуться взнаки в майбутньому.
Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.
Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім’я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.
Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.
Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?
Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).
По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).
По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.
По-четверте, соціальний статус особи. Коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.
За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.
Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції — у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки і становлення нового суб’єкта політики: людини активної, яка приймає самостійні й відповідальні рішення.
Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи — економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної — усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної заінтересованості в досягненні високих кінцевих результатів праці. «Двадцяте століття, — пише російський політолог і суспільний діяч А. М. Яковлєв, — повністю підтвердило: тільки ринкова економіка здатна забезпечити високу ефективність народного господарства. Світова політика не знає жодної високорозвиненої країни, де не було б ринкової структури, і, навпаки, приклад негнучкості, низької ефективності, уповільнення технічного прогресу демонструють країни, де нема ринкової економіки. Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір» [14].
Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.
Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф. У. Тейлора, засновника американської системи промислового виробництва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь-яких видів соціальної діяльності» [15].
Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу — «вибивання» ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), «тіньова» комерційна та банківська діяльність. Ці види «активності» накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.
Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.
Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації су-
спільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.
Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.
Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв’язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.
Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.
Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно — близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [16].
Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.
Щодо організаційної сторони проблеми, то варто зазначити, що Україна, як і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти. Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з метою демократичної політпросвіти населення держави. Набагато складнішою справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих «спеців» тут не завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних умов.
Так, польський політолог Є. Вятр, аналізуючи перспективи розвитку демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на думку Є. Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм, сприйняття політики в категоріях «образу ворога» — саме так виховано цілі покоління [17].
Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового політичного режиму.
Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об’єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.
Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:
пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;
утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;
руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності», пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;
створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі [18].










Розділ XIV
ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО
1. ЕЛІТИ В ПОЛІТИЦІ: ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРІЇ
Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї [1].
Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціології та політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].
Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики [3].
Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. Досить глибоке обґрунтування цієї проблеми можна знайти в працях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але перші концепції еліт у їхньому сучасному вигляді було розроблено
Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.
Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Моска — італійський дослідник, один з основоположників політичної науки. У своїх працях «Теорія правління і парламентське правління» (1884), «Основи політичної науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. ІІ) учений дійшов висновку, що «в будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які незгодні один з одним і які спілкуються тільки один
з одним…». Отже, що більша політична згуртованість меншості, «то пропорційно менша правляча частина потрібна порівняно з більшістю, якою управляють, і то важче для більшості організувати будь-який спротив» [4].
Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрархії та володіння мистецтвом управління.
Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запроваджує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на правлячу еліту та більшість населення, яким управляють, італійський мислитель виводить із нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспільстві, на думку В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної системи, силовими методами правління та консерватизмом. Для типу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважати хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу еліти на іншу. В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправлячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі народні маси.
Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціологія політичних партій у сучасній демократії» обґрунтував ідею «залізного закону олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов’язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством, висновує Р. Міхельс, фактично править олігархічна, елітарна група.
Американський політолог Гарольд Лассвелл розглядає політичні еліти як більш впливові порівняно з народними масами групи. На думку американського вченого, елітарні групи — явище, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демократичному. Сучасний американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.
Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Вона поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспільства, і закриту, котра рекрутується тільки з власного середовища. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосередньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, менеджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміністративна, до якої належать службовці-управлінці.
У сучасній західній політології наявні два основні підходи до визначення політичної еліти та її ролі в суспільстві — функціональний і ціннісний. Прихильники функціонального підходу за головну ознаку політичної еліти беруть соціальний статус людини, її місце і роль у системі владних управлінських структур. Вони визначають еліту як меншість населення, котра приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю (П. Шарон), або як меншість, котра здійснює найважливіші функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С. Келер).
Прихильники ціннісного підходу визначальною ознакою політичної еліти вважають духовний аристократизм, заслуги, особисті переваги (культура, освіта, мораль, воля, фізичний стан) одних людей над іншими. Х. Ортега-і-Гассет елітою вважав тих, хто володіє найвищим почуттям відповідальності. Згідно із З. Фрейдом еліта — це позначена особливими якостями група, яка діє на людей подібно магніту. Отже, належність до політичної еліти в даному разі визначається культурно-психологічними особистими якостями людини, з якими вона народжується чи які в неї виховано [5].
Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов’язана з іменами Дмитра Донцова і В’ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазначає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.
Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об’єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.
Критеріями визначення національності стають: територія, загальний історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить певні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.
Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національною аристократією», яка, на його думку, є носієм об’єднуючого принципу. Без матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників не може бути нації. В. Липинський обґрунтував і необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки для модернізації нації потрібні нові організатори. При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих у даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент є організаторами, правителями і керманичами нації» [6].
Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елітарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, часто тісно пов’язаних із колами старої партійної номенклатури,
образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, притаманне тоталітарним і неототалітарним політичним системам» [7].
За таких умов у політичному житті країни все виразніше виявляється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрократії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяльності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійсненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню су-
спільства, вимога внесення коректив у систему політичної влади тощо.
Для контреліти в Україні на сучасному етапі в цілому характерні надзвичайна невиразність її інтересів та слабкість політичної волі. Найбільш конструктивна (нечисленна) її частина намагається діяти (без скільки-небудь значної підтримки населення) під гаслом обмеженої співпраці з правлячою елітою, переважно в законодавчих та дорадчих органах, не допускаючи в суспільній свідомості щонайменшого ототожнення себе з елітою, зосереджуючи свої зусилля на створенні впливових незалежних громадсько-політичних інституцій [8].
Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усунути еліти з політичного життя в ХХ ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти. Ось чому в демократичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з політичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефективно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуває і проблема політичного лідерства як така, що безпосередньо пов’язана з проблематикою еліти.
2. СУТНІСТЬ І ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ЛІДЕРІВ
Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали лідерами.
З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв’язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувалася. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм [9]. З розвитком приватної власності на засоби виробництва, появою класів, становленням держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елементом державного життя.
Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. Якщо говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.
Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф. Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім’я потребує авторитетного батька.
Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства [10].
Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організації. За сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає, що зростає значення політичного лідерства також.

<< Предыдущая

стр. 2
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>