<< Предыдущая

стр. 3
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно утилітарному — обмежується емпіричними дослідженнями, розробкою практичних рекомендацій.
Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають.
Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера, уважаючи його незалежним від народу, від класу; зокрема він стверджував, що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму, а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільняються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім від учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання. А тому, продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім’ї.
Одним із найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних дослідженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики стверджують, що підґрунтям суспільного життя є людська психіка. Вона — первинна, визначальна щодо явищ соціального життя, і людина, яка за своєю природою є індивідуалістом і власником, одержима волею до влади.
Слідом за З. Фрейдом деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. І справді, багато які політичні лідери були невротиками (Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).
Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:
1) традиційне лідерство;
2) харизматичне лідерство;
3) раціонально-легальне лідерство [11].
Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «до-
індустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.
Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.
Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки, слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила існує» [12].
У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.
І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.
Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв’язок людей у соціальних групах, завжди пов’язуючи його з природою суспільного устрою, з конкретно-історичною ситуацією [13]. На взаємовідносини в тій чи іншій групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності, специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета діяльності й особистість лідера. У системі спільної діяльності лідерство виникає як об’єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань та вимог, звернених до лідера.
У сучасній західній соціології і політології проблеми лідерства переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де чіткіше виявляються психологічні й соціально-психологічні аспекти лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного лідерства та добору лідерів. Створено психометричні й соціометричні тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані результати.
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
? функція особистості, яка володіє певними рисами;
? наслідок сили особистості;
? фокус групового процесу;
? мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
? особистий соціальний контроль;
? поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
? здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.
За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні цілей. За видами виділяють формальне та неформальне лідерство. Формальний лідер пов’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.
Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну. Відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.
Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:
· лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;
· «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;
· «маріонетка» — ним керують його прибічники;
· «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя [14].
Кілька західних дослідників обґрунтували так звану теорію рис лідера, яка головну увагу приділяє особистим якостям лідера. Її автори вважають, що необхідно вивчати лідерів у різних (випадкових) ситуаціях, соціальних групах, виявити притаманні їм психологічні характеристики, скласти відповідні таблиці.
У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологічний феномен. Перераховуються десятки рис характеру, які зобов’язаний мати лідер: почуття гумору, такт, здатність передбачення, уміння привертати до себе увагу тощо. У 30-ті роки з’явилася велика кількість досліджень, що базувалися на «теорії рис». Але вже тоді було помічено велику різницю в отриманих результатах, які іноді взаємно виключали один одного.
Так, наприклад, деякі дослідники стверджували, що лідер повинен мати більший інтелект, ніж члени його групи, інші ж уважали, що здебільшого лідерами стають не мислителі, а люди дії. Для них характерна незначна проникливість, оскільки занадто глибокі знання породжують сумніви та бездіяльність. Лідери рекрутуються в основному з нервових, неврівноважених людей. Глибокий розум зовсім не обов’язковий для лідерства, особливо в бюрократичних організаціях, де кар’єру роблять не найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре пристосовуватися до обставин.
«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, соціальні класи та соціальні групи потребують лідерів, які володіють різними рисами. Одні риси мають бути в капітана футбольної команди, інші — у керівника наукового колективу, ще інші — у керівника політичної організації. Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тісному зв’язку з ними.
Лідерство деякими політологами розглядається також як функція ситуації. Сутність лідера, згідно з цією теорією, полягає не в індивіді, а в тій ролі, в якій має потребу певна група. Ось чому поведінку лідера та його дії, здійснювані за певної ситуації, не можна повторити за іншої. За одних умов на посаду лідера може висуватися одна людина, за інших — інша. Цікаві думки з цього приводу висловлюють західні політологи Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером за певних обставин може бути й безпринципна людина, яка є тільки «функцією ситуації», людина, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає такого лідера «людиною ринкової ситуації», здатною виставляти себе як товар, ціна якого в суспільстві зростає відповідно до політичної кон’юнктури. Д. Рісмен характеризував такого лідера як «людину зовнішньої орієнтації». Проте нема сумніву, що політичний лідер може оволодіти ситуацією, використати або змінити її на свою користь. Ця теорія не бере такої можливості до уваги.
Досить поширеною є й теорія визначальної ролі прибічників. Лідер — це людина, котра має прибічників. Група сама обирає лідера, котрий задовольняє її інтереси (лідер, по суті, не більше ніж інструмент групи). «Таємниця» лідера полягає не в ньому самому, а в психології, запитах його прибічників. Передовсім для становлення лідера мають значення очікування групи. Соціологи, що поділяють положення цієї теорії, уважають вплив прибічників на лідера завжди негативним. Вони перетворюють лідерів на маріонеток, які діють на потребу групи та живуть за її критеріями. Лідер намагається задовольнити потреби групи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько — групою може бути і натовп).
І нарешті, «синтетичний» підхід до лідерства, який певною мірою звільняється від однобічності попередніх підходів, але грішить еклектизмом. Безумовно, усі елементи соціальної системи взаємодіють. Необхідно з’ясувати, на якій засаді відбувається ця взаємодія, зрозуміти діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників у соціальному процесі. Ясна річ, у суспільстві насправді наявна складна взаємодія цих чинників, але значення їх різне. Ось чому прикладні соціологічні дослідження можуть «працювати» тільки в межах широкої наукової теорії.
Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.
Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:
· лідер першого рівня — малої групи;
· лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);
· лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.
Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження всередині групи.
Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інтереси кожної людини.
Які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.
Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з’являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся за здійснення необхідних дій» [15].
Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.
У цьому зв’язку хотілося б висловити думку про співвідношення понять «лідер» і «керівник», яке й досі є дискусійним серед дослідників. На нашу думку, ці поняття не тотожні, оскільки є чимало керівних посад, де від керівників не вимагається особливих лідерських рис. Але зв’язок між цими поняттями все-таки є, і саме по лінії «лідер-керівник», бо справжній громадський лідер не може не бути керівником, хоча б і неформальним.
Принципово важливим є питання про роль і місце лідера в системі суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом — тому, що через неординарні риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю, інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.
Водночас лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною щодо суспільства постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні, диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій — результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.
Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів — керівників держави.
У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці — лідерство в системі владних відносин, лідерство в національному масштабі.
Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від лідерства в національному масштабі?
Лідерство в національному масштабі — це:
· «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);
· «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);
· фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.
Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [16]. Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це трапляється частіше, ніж хотілося б.
Саме на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває. Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що «люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи — ...що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило, управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених, обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це азбука» [17].
Але й досі робляться спроби приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом і презентувати його як представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку, нездійсненні.
Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на хід історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.
Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.
Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.
Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.
Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або державою. Проте цей період триватиме порівняно недовго: основне завдання лідера — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.
3. ВІДРОДЖЕННЯ ДЕМОКРАТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ
ЛІДЕРСТВА В УКРАЇНІ
Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства. Він, як це вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому. Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі партійно-державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми опинилися перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.
У цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані викладацькі сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активу тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися наукових методів соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців».
Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопартійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані Міністерством юстиції, уже понад сто. Ми є свідками й учасниками унікального явища в політиці — майже одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно, феномену суспільно-політичного лідерства, що пов’язаний з цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічно зумовлений ланцюг: народження громадської організації, її наступний розвиток і формування з неї партії або групи партій, перехід від неформальної стадії до стадії нормативного конституювання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько-політичних лідерів, зростання їхнього авторитету, впливу, влади, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з політичної сцени.
Звичайно, багатопартійність в Україні, плюралізм суспільних поглядів і суспільно-політичної діяльності перебуває тільки на самому початку розвитку. Потрібний тривалий час, щоб та чи інша партія, її лідери звелися, як кажуть, на ноги, розробили свої програми, цілі й статутні положення, характерні методи діяльності, символіку, налагодили роботу друкованих органів, здобули (а це дуже важливо) широку підтримку, створили свою соціальну базу, відрегулювали взаємовідносини з іншими партіями і рухами, конституювалися в повному сенсі цього слова, стали часткою функціонуючої політичної системи.
Для партій, громадських рухів, їхніх лідерів на цьому шляху становлення можливі і поразки, і забуття. Їх може спіткати доля метеликів-одноденок. На нашу думку, саме така доля чекає на Українську партію шанувальників пива, наприклад. Мабуть, не обійдеться і без спроб деяких діячів легалізувати через громадські організації і відповідні партії політичний екстремізм, стимулювати неприязнь та ворожість між різними національними й соціальними групами.
Унаслідок формування багатопартійної системи ми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов’язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного плану. На цю роль зараз в Україні претендують центристська партія «Нова Україна», Народний рух України, партії лівого блоку тощо.
Процес демократизації, що розгорнувся в нашому суспільстві, і принципово новий у цьому зв’язку підхід до формування та організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів-лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі випробування боротьби на альтернативній основі і отримала депутатський мандат не тільки тому, що чітко і ясно викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити виборців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Ми бачимо, що громадсько-політичне лідерство народних депутатів стало юридичною нормою. Депутати, як сказано в законі «Про статус народного депутата України», є провідною силою самоуправління народу. Важливим принципом депутатської діяльності є турбота про потреби виборців, про народний добробут, зміцнення демократії в суспільстві, погодження інтересів особистостей, соціальних груп, класів, націй і суспільства в цілому [18].
Свій статус народних обранців, політичних лідерів нової формації багато народних депутатів уже довели ділом. Їхній інтелект, компетентність, принципова, смілива громадянська позиція, глибокий демократизм та особиста привабливість породили повагу до них та підтримку широких верств суспільства. Їхня діяльність корисна й повчальна для багатьох, хто пов’язаний з політикою.
Зараз і в центрі, і на місцях без найактивнішої участі народних депутатів не вирішуються скільки-небудь значущі проблеми. При цьому значна частина народних депутатів виявляє високу принциповість, непримиренність до минулого, бореться з бюрократизмом, активно взаємодіє з громадянами.
У своїй діяльності депутати, безумовно, не самотні. Їх підтримують виборці, центральні й місцеві органи масової інформації, а допомога з боку трудових колективів навіть перевершила всі сподівання. Але ставлення центральних та місцевих органів виконавчої влади до діяльності народних депутатів є більш ніж стриманим.
Одним з найважливіших напрямків багатопланової суспільно-політичної роботи народних депутатів є їхня законодавча, парламентська діяльність. До неї абсолютна більшість депутатів ставиться дуже серйозно. І все-таки результати законотворчості, за самокритичними оцінками народних депутатів, задовольнити суспільство як у кількісному, так і в якісному відношеннях не можуть. Складно також налагодити дійовий контроль за реалізацією ухвалених правових актів. Ефективній законотворчій роботі, без сумніву, сприяла б і висока парламентська культура народних депутатів, котру треба ще виховувати, зміцнювати, робити нормою повсякденного спілкування.
Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. А партії за умов багатопартійності зосередять зусилля на отриманні депутатських мандатів.
Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.
Зараз в Україні об’єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв’язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси в певній мірі сьогодні відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов’язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.
Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Ці процеси характерні і для України. Формування інституту політичного лідерства тут має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впливати на виборців.
Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв’язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільство на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не можна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел.
Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Кравчук. Висунута ним програма (добробут, демократія, державність, духовність і т. п.) цілком відповідала тогочасним сподіванням народу. На превеликий жаль, реальна діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр своєї діяльності всі владні структури поставили завдання розбудови держави — створення армії, митниці, впровадження національної валюти, інтенсивного переходу на державну мову тощо, відсунувши на другий план вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими. А тому зовсім не є випадковим, що вже після року свого президентства Л. Кравчук вимушений був визнати, що він «недооцінив значущість економічних проблем».
Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших тогочасних лідерів став різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за даними загальнонаціонального опитування, що були проведені центром «Демократичні ініціативи» за участю Інституту соціології НАН України та центру Соціс-Геллап, тільки шість процентів опитаних мали надії на те, що Президент України зможе вивести країну з кризового стану і тільки 24% висловили йому довіру (проти 55% тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету Міністрів — упав ще нижче [19].
Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася нині в Україні? На думку рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні поглиблюється криза в усіх сферах життя, яка загрожує крахом держави. За таких надзвичайно екстремальних умов у суспільстві різко зростає тяжіння до «сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58% опитуваних, незгодні з нею тільки 16% і ще 27% своєї позиції не визначили [20].
Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві є велика потреба в сильних лідерах, а з іншого — їх немає, може призвести до непередбачених наслідків. Чи зможуть у цій ситуації демократичні сили України об’єднатися на засаді загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цього переважну більшість населення? Чи зможуть ці демократичні сили розробити зрозумілу й прийнятну для суспільства програму виходу з кризи та виділити зі свого середовища достойних загальновизнаних лідерів? Від вирішення цієї проблеми багато в чому залежатиме розвиток України як суверенної держави.
Розвиток подій показує, що таку місію повинен зараз виконати Президент України Л. Д. Кучма, всенародно обраний на цю посаду в липні 1994 р. та вдруге переобраний у листопаді 1999 р. Для цього Президент повинен діяти як представник не окремої верстви населення чи політичної течії, але як довірена особа всього народу. Одна з найважливіших функцій Президента і створюваних при ньому органів полягає в консолідації політичних течій і суспільних рухів; демократизм президентської влади передбачає діалог і співробітництво з представниками різних напрямків суспільної думки, їх участь у розробці тих чи інших президентських ініціатив і програм. Що стосується внутрішньої політики, то це, у першу чергу, розробка й реалізація нових конкретних рішучих заходів щодо радикалізації економічної реформи, всебічне сприяння становленню оновленої структури виконавчої влади, забезпечення стабільного суспільного порядку, безпеки громадян і держави, посилення боротьби з кримінальною злочинністю, посилення контролю за виконанням прийнятих законів тощо.
Головне завдання президентської влади — зробити все, що в її повноваженнях, для досягнення нашим суспільством стану, коли б ті рішення, що приймаються, були б компетентними, а їх здійснення оперативним і ефективним. Це забезпечить Президенту справжній авторитет, посилить його позиції як загальнонаціонального лідера. Його діяльність у такому разі залишить добрий слід в історії нашого суспільства, стане прикладом для всіх політичних лідерів і керівників.







Розділ XV
СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС
1. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО ТА ОСНОВНІ
ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ
Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку [1]. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.
Під міжнародними відносинами [2], як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.
Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.
Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».
Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності [3].
Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).
Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.
Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.
Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.
Які ж основні тенденції становлення й розвитку світового співтовариства можна назвати ?
У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства [4]. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрідним «спільним знаменником» економічної зрілості стає ступінь поширення «п’яти ринків» (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залучення національних економік у світове господарство.
Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характеризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефективний розвиток сучасної промисловості потребує міжнародного поділу праці. Так, наприклад, автобус «Ікарус» виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту «Ікарусів» також є в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї зі сторін господарського життя. Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси — соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона стала законом життя світового співтовариства.
Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких частин воно складається. У всесвітньому господарстві діють уже не класові, а надкласові й наднаціональні, єдині виробничі відносини, котрі охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн Східної Європи від «державного соціалізму», перехід їхніх національних економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин [5].
Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема «непоєднуваності» соціалістичної і капіталістичної економік, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного та ринкового господарювання. У цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні ввійти в міжнародні фінансові ринки, у глобальну інформаційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджувати на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмовою від директивного планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки на вимоги споживача. Господарська трансформація на основі передового світового досвіду уможливить нашу інтеграцію в планетарну економіку.
Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа». Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У середині 80-х років з’явилася концепція «загальноєвропейського дому» як розвиток французької формули «Європа від Атлантики до Уралу» [6]. Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави континенту взаємозалежні, пов’язані тісними зв’язками в економічній і науково-технічній сферах. Європейські народи об’єднує й історико-культурна цілісність. В останні роки ще однією сферою, яка тісно пов’язала європейські держави, стала загальна екологічна безпека. «Загальноєвропейський дім» не означає самоізоляції, автаркії континенту. Усі держави світового співтовариства повинні зміцнювати співробітництво. Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалежності світу виступає «євразійська» ідея про поглиблення співробітництва Європи та Азїї, що її було сформульовано в 1991 році. На базі регіональної інтеграції, формування планетарної економіки діють глобальні тенденції соціального, політичного й духовного розвитку.
Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього етапу НТР — «комп’ютерної (інформаційної) революції». На початку 80-х років у передових країнах відбулося масове впровадження електронно-обчислювальної техніки (ЕОТ) у промисловість, управління, побут — розгорнулась і триває справжня «комп’ютерна революція», а відтак і глибокі зміни в соціально-класових зв’язках суспільства.
Оволодіння комп’ютерною технікою потребує якісно іншої кваліфікації робітника. Уже на початку 80-х років середня тривалість підготовки робочої сили на Заході становила майже 14 років. Вища і середня спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. У США її мають 50% торгових і 40% конторських службовців, 24% кваліфікованих робітників, 33% робітників сфери послуг.
Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення розумової й фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Практично неможливо визначити, чи належать трудящі із середньою спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до технічної інтелігенції.
Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене й появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою та надомною працею, життєвим циклом найманої праці (становищем людей похилого віку та молоді). З середини 80-х років зростає тенденція до формування «економіки участі». Таку назву отримали за умов «комп’ютерної революції» нові системи участі найманих працівників у підприємницькій діяльності — у прибутках, власності й управлінні. Робітники й службовці отримують преміальні виплати з прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40% капіталу). Організація праці будується так, щоб робітники брали участь в управлінні на різних рівнях — дільницях, цехах, підприємствах і фірмах.
Зростання рівня загальної та професійної освіти привело до змін у співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому національному продукті (ВНП) західних держав. У США з 1950 по 1986 рр. приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з 11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих країнах зросла з 30—35 до 65—70%. Висока заробітна плата у поєднанні з «економікою участі» і зростанням нематеріальних форм багатства означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого робітника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода, спільна заінтересованість усіх у нормальному, безкризовому функціонуванні економіки та суспільства в цілому.
Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.
Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв’язків чітко виявляється у розвинутих країнах Заходу. Проте і в іншому світі, де поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інформаційну цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі шлях.
Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв’язки. ХХ століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення Туреччини, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індокитаю. У 50—60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африканському континенті. Ліквідація фашистських режимів у Португалії та Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау.
Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто супроводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідеологія і політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів, звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як «чужим». Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протиставляється іншій за принципом релігійної несумісності та ворожнечі (християни — мусульмани, мусульмани — буддисти тощо).
Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уніфікацією умов проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної самосвідомості. Людина не бажає загубитися в морі однаковості, зрівнялівки. І вона звертається до найважливіших цінностей в історії людства. Однією з таких цінностей є етнічна індивідуальність, належність до певної нації, національна спільність. Людина повертається до національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення націоналізму.
І все ж таки в передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа сьогодні — це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси не протиставляються, а гармонійно поєднуються. За умов, коли ускладнюються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.
Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є деідеологізація міжнародних відносин [7]. Що це означає? Протягом десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспільно-економічні системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у разі розв’язування ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кроки до роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії ВПК.
До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядався крізь призму класової боротьби двох суспільних систем — капіталістичної і соціалістичної. Їх інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є загибель капіталізму і перемога соціалізму. Ідеологи буржуазії — навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум переміг. Класовий підхід був визнаний застарілим і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси було покладено в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин.
Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства можна вважати їх демократизацію [8]. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціальний захист.
Просування до демократії, як і створення соціально ринкової економіки, — це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами в межах національних держав, континентів і світового співтовариства. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, а проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття ХХ ст. людство вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти. На наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього СРСР, у країнах Східної Європи, у Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої бюрократії та олігархії.
Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики залучено мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле демократії. Його «заселено» зараз десятками держав, що жили раніше в іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму. В Україні, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів у історії, перехід від «державного соціалізму» до нових форм економічного, соціального та політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.
Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості:
1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.
2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.
3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.
4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження загальної його детермінації соціально-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.
5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.
6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).
7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного процесу буває дуже складно.
8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.
9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і у світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).
Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні й політичні системи, два ворожі політичні табори з їхніми замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури та ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві «наддержави» — США і СРСР, — поступається місцем новій системі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.
2. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА
ТА СУЧАСНЕ ПОЛІТИЧНЕ МИСЛЕННЯ
У другій половині ХХ століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить дальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат. globus — Земна куля) [9]. Визначальною особливістю цих проблем є їх комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв’язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.
Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми:
? соціально-політичного характеру: запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насильства на засаді утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки;
? соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й пов’язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук способів розв’язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану;
? соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети;
? стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави, інших людей у результаті власної життєдіяльності [10].
Головне, проте, не в переліку цих проблем, а в осмисленні причин їх виникнення та визначенні ефективних шляхів і способів розв’язання.
Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують, передовсім, на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв’язки, сталі політичні, культурні контакти, новітні засоби масової комунікації. За умов, коли планета Земля стає єдиним домом людства, багато суперечностей, конфліктів, проблем виходять за локальні рамки й набирають глобального, загальносвітового характеру.
Але річ не тільки в цьому. Нині активно-перетворюючу діяльність самої людини за могутністю й наслідками — як творчими, так і руйнівними — можна порівняти з дією найбільш грізних сил природи. Вихід з цього становища полягає в радикальній зміні характеру виробничої діяльності людини, її способу життя та свідомості. Науково-технічний прогрес — це не тільки «переобтяження» для природи. Найбільш прогресивні технології створюють можливість для впровадження екологічно чистого виробництва, запобігаючи його негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації, надати їй природоохоронного характеру.
Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину систему. Видатний учений В. І. Вернадський писав, що людина вимушена буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери. Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум, В. І. Вернадський називав ноосферою. Перехід біосфери в ноосферу — якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку цивілізації [11].
Цілком очевидно, що не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибокої кризи цивілізації, не забезпечить своє виживання й дальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши величезну загрозу людству, народи з допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв’язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.
Ці принципи мають універсальний характер. Демократизація міжнародних відносин, на противагу тоталітарним і авторитарно-бюрократичним стереотипам у політиці, перетворюється у нездоланний рух сучасності, набирає геополітичної форми розвитку людства на шляху до його соціального й політичного визволення.
Зараз практично жоден народ, жодна держава не можуть нормально розвиватися за умов автаркії, ізоляції. Унаслідок об’єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової економіки, техніки і технології, інформації і культури всі країни незалежно від свого місця у світовому співтоваристві залучено до глобальної й регіональної системи взаємозв’язків і взаємовідносин. А це означає, що нині становище в кожній країні визначається багато в чому тим, наскільки демократична вся система міжнародних відносин, наскільки вона забезпечує будь-якому народу справжню незалежність, суверенність, свободу соціального й політичного вибору, невтручання ззовні, недоторканність території, дотримання існуючих договорів та зобов’язань, поважання прав держави як члена ООН, інших міжнародних і регіональних організацій.
Цілком очевидно, що за умов зростаючої взаємозалежності забезпечити на практиці такі гарантії кожній державі і народу може лише по-справжньому демократична система міжнародних відносин. Цілком вона ще не склалася, у відносинах великих держав і малих країн ще не подолано рецидиви імперських підходів, погрози силою, блокадою, торговельно-економічними санкціями — аж до воєнної інтервенції включно. Усе це підтверджує, що демократизація міжнародних відносин не може бути локальною, вибірковою; вона має бути інтернаціональним, всезагальним процесом.
Звичайно, неможливо абсолютизувати світові політичні реалії безвідносно до того, чим є насправді суб’єкти міжнародного права; неможливо досягти цілковитого демократичного розвитку світового політичного процесу, коли у світі зберігаються недемократичні режими. Треба наголосити також, що міжнародні відносини попри всю їхню важливість мають вторинний (щодо національно-державних відносин і структур) характер.
Демократизація міжнародних відносин, світового політичного процесу потребує як необхідної передумови — демілітаризації. Роззброєння — центральний пункт демілітаризації [12]. Але цим демілітаризація не обмежується. Вона охоплює глобальну сферу міжнародних відносин: ліквідацію військово-політичних блоків; конверсію науки, а також невійськової промисловості, що виконує військові замовлення; звільнення державних політичних і управлінських структур, суспільних інститутів, способу життя мільйонів людей, їхньої свідомості від надмірного впливу військового елементу.
Демілітаризація, сприяючи формуванню світової економіки, інфраструктур, що забезпечують перехід від епохи конфронтації до співробітництва народів і держав, одночасно створює умови для гуманізації міжнародних відносин. Саме в мирний час, скинувши з себе тягар гонки озброєнь (військові витрати держав у наш час сягнули майже 1 трлн дол. на рік) і реально гарантуючи міцну загальну безпеку, людство здатне висунути на передній план світової політики Людину з її цілями, інтересами і потребами.
Гуманізація міжнародних та міждержавних відносин означає, що політика проводиться заради людей; що інтереси людини, її права і свободи вищі за інтереси і права держави; що не люди живуть і працюють задля держави, а, навпаки, держава має існувати для людей, бути їхньою зброєю, засобом, а не самоціллю і самоцінністю [13]. Носієм вищого суверенітету є народ; головний критерій діяльності будь-яких державних і суспільних інститутів — служіння людям; найвища мета соціального розвитку — вільна, невідчужена особистість, дійова система вільних суспільних відносин. Гуманізм громадян, суспільства та всесвітніх міжнародних відносин із вікової мрії людства може перетворитися в реальність тільки протягом тривалого історичного процесу.
Упровадженню в міжнародні відносини принципів демократизації, демілітаризації та гуманізації повинно активно сприяти сучасне політичне мислення. Воно зародилося в другій половині 40-х років, коли великі фізики світу на чолі з А. Ейнштейном усвідомили страшну загрозу, пов’язану з використанням ядерної енергії у військових цілях. У 1946 році А. Ейнштейн попереджав, що людство ідеологічно не готове до технічного застосування енергії атома. Таке застосування потребує нового мислення, принципово інших підходів до взаємовідносин держав і народів, до розробки нової системи загальної безпеки. Якщо нове мислення не проникне в масову свідомість, цивілізацію приречено на загибель.
Сучасне політичне мислення формувалося поступово. Воно ввібрало в себе глобалістські ідеї міжнародних неурядових організацій, прогресивні демократичні ідеї соціал-демократії. У кінці 80-х років у колишньому СРСР було розроблено теоретичну концепцію сучасного політичного мислення [14]. Вона вперше зруйнувала «образ ворога», вийшла на арену світової політики, почала впливати на міжнародні контакти, на масову суспільну свідомість і на погляди провідних політичних лідерів.
Назвемо основні риси сучасного політичного мислення.
1. Пріоритет виживання людства та ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці. До 1983 року радянські й американські вчені обрахували на ЕОМ наслідки обміну ядерними ударами. Те, що станеться з планетою після такого обміну («напівзима»), означає загибель цивілізації, це науково доведено. Отже, «ядерна зима» не може бути засобом для досягнення політичних, економічних, ідеологічних, взагалі будь-яких цілей. Де ж вихід? Відповідь однозначна: людство мусить вижити, мусить зберегти цивілізацію як таку. А для цього необхідно, щоб перше місце в міжнародній шкалі пріоритетів посіли загальнолюдські цінності на противагу класовим, національним, релігійним, груповим тощо. Тільки нині, коли загроза загальнопланетарної катастрофи стала реальністю, ідея пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей почала переходити в площину практичної політики. Сьогодні кожному зрозуміло: без реалізації загальнолюдських інтересів неможливий прогрес суспільства.
2. Концепція суперечливого, взаємозалежного, цілісного й ненасильницького світу. Глобальне співтовариство розвивається на базі закону інтернаціоналізації суспільного життя. Реалізація цього закону потребує подолання конфронтації. Жодна держава не може розвиватися ізольовано й автономно, не завдаючи собі величезних втрат. Становлення взаємозалежного й цілісного світу, попри всі суперечності, — необхідний і реальний процес.
Чи буде цей світ ненасильницьким, може визначити тільки рівень суспільної свідомості. Насильство дуже глибоко ввійшло в практику міжнародних відносин. Але не вмирає надія на те, що ненасильство стане єдино правильною тактикою виживання людства в ядерну епоху. Ненасильство прийде в душі людей. Вони, кінець-кінцем, усвідомлять: насильство, примус, терор несумісні зі світом честі, взаємоповаги, довіри, в який вступає цивілізація на початку ХХІ століття.
3. Важливим моментом сучасного політичного мислення, який розкриває філософію сучасної міжнародної політики, став пошук правильного співвідношення таких понять, як «баланс сил» і «баланс інтересів» [15]. За умов економічної та ядерної небезпеки, що тяжіє над людством, цілком природно, що на зміну взаємної підозрілості й недовіри, які нещодавно панували у сфері міжнародних відносин, приходить усвідомлення необхідності балансу інтересів на засаді взаємоприйнятних компромісів. За таких умов об’єктивно необхідним є нове розуміння світової ситуації, коли вирішення проблем власної національної безпеки кожний суб’єкт розглядає крізь призму досягнення міжнародної безпеки. Як свідчить розвиток подій, можливість збереження життєво важливих національних інтересів будь-якою державою в сьогоднішньому світі багато в чому залежить від надійності системи міжнародної безпеки.
4. Ще однією важливою рисою міжнародної політики нині є свобода вибору. Ідея свободи вибору була колись складовою частиною принципу мирного співіснування, на словах широко підтримувалася всіма державами, але в реальному житті постійно порушувалася. Розглядаючи зміст та характер цього політичного явища, можна визначити два його важливі виміри: соціально-політичний (право на вибір суспільного ладу) і міжнародний (право держави вибирати свій курс на світовій арені, шляхи та методи забезпечення національних інтересів, своїх партнерів і союзників). Таким чином, свобода вибору для кожної держави полягає не тільки в багатоваріантності її соціально-політичного розвитку, а й у праві кожної держави на таку зовнішню політику, яка б відповідала її національним інтересам.
3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
Нині для України особливо великого значення набуває розробка та формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. Як свідчить передовий політичний досвід, ефективна зовнішня політика держави здатна не тільки забезпечити розуміння світовим співтовариством причин та цілей таких реформ, а й сприяти їх широкій міжнародній політичній, економічній та моральній підтримці. Якщо такої зовнішньої політики в держави не буде, вона серйозно ризикує у важкий для себе час опинитися в міжнародній ізоляції. Як зазначав у інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. Президент України Л. Д. Кучма, «на даному етапі результативність зовнішньополітичного курсу України, її міжнародний авторитет та імідж визначатимуть два основні чинники. Перший — як ми розв’язуємо внутрішні проблеми. Другий — наскільки активно й осмислено, з урахуванням національних інтересів адаптуємося до реалій сучасного світу. Світу, який, інтегруючись, продовжує жити за законами конкуренції. Ключовими орієнтирами в нашій зовнішній політиці є її багатовекторність, прогнозованість і стабільність, збереження позаблокового статусу України» [16].
У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв’язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів [17].
Сучасний курс зовнішньої політики України характеризується чітко визначеними орієнтирами й конкретним механізмом їх послідовної реалізації. Такий підхід знайшов відображення в інавгураційній промові Президента України Л. Д. Кучми 30 листопада 1999 р.: «Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу» [18].
Водночас політичне керівництво держави не вважає інтеграцію України в європейські структури альтернативою її діяльності в рамках СНД. Більше того, Україна у своїй зовнішньополітичній діяльності намагається бути якомога ширше репрезентованою і в «західному», і в «східному» об’єднаннях. Такий підхід є особливо важливим з огляду на реальне геополітичне становище України. Кількасотрічне перебування України в складі Російської імперії сприяло формуванню не тільки тісних економічних зв’язків, а й розвитку спільних рис культури, духовності, традицій, що не в останню чергу зумовлено історичною близькістю українського, російського та інших народів колишнього СРСР. Ця обставина підкреслює особливе значення для України лінії на стратегічне партнерство, рівноправні добросусідські відносини з Росією [19]. Якщо об’єктивно й неупереджено проаналізувати джерела постачання енергоносіїв і ринки збуту продукції українських товаровиробників, можна дійти висновку, що альтернативи традиційним зв’язкам з Росією та колишніми республіками СРСР поки що ми не маємо. Безумовно, що одномірність наших економічних та торговельних зв’язків не може бути тривалою, але сьогодні це — об’єктивна реальність, і не враховувати її у нашій зовнішній політиці означає завести державу в глухий кут.
Водночас визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією зовсім не означає їх абсолютизації. Більше того, лише забезпечивши розвиток співробітництва із Заходом на такому самому рівні, як з Росією, ми зможемо ствердити позиції української держави у світі. Проте «рух на Захід» України не може обмежуватися лише економічним співробітництвом, а має включати і вступ до провідних європейських політичних і економічних організацій, і найтісніші контакти в соціальній, культурній та політичній сферах життя. Це дає змогу висновувати, що найбільш прийнятною для України моделлю зовнішньополітичного розвитку може стати поступове входження нашої держави в нову систему загальноєвропейського економічного й політичного розвитку.
Реалізація такого варіанта зовнішньополітичного розвитку України зовсім не суперечить паралельному існуванню в даний період такого об’єднання, як Співдружність Незалежних Держав. Ця організація за роки свого існування зазнала певної еволюції та суттєвих структурних змін. У своєму ставленні до СНД Україна виходить насамперед з економічної та політичної доцільності існування Співдружності, необхідності розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних, культурних, гуманітарних відносин між державами-учасницями. Виходячи саме з цих обставин, Україна приєдналася до Договору про створення Економічного союзу СНД, підписавши угоду про асоційоване членство. Наша держава бере участь у здійсненні й багатьох інших важливих економічних угод у рамках СНД. Водночас Україна відповідно до свого законодавства не бере участі в такому міждержавному співробітництві, що спрямоване на перетворення Співдружності у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру, не входить до військово-політичних структур СНД.
На превеликий жаль, робота з налагодження практичного економічного співробітництва країн СНД поки що має невелику ефективність. Так, зокрема, у процесі розробки договірно-правової бази економічних відносин, форм і механізмів економічної взаємодії головна увага зосереджувалася не на впровадженні цивілізованих принципів економічного співробітництва, що базуються на реальному ґрунті, а лише на кінцевих політичних аспектах інтеграції. Такий підхід був явно передчасним.
Саме тому практичний досвід існування СНД переконав, що двостороннє співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в ньому ефективніше, ніж багатостороннє, хоч для останнього створено більш ніж достатню міжнародно-правову базу (за час існування СНД підписано близько 1000 багатосторонніх документів). Це багато в чому пояснюється об’єктивно існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Щоб досягти високого рівня ефективності багатостороннього співробітництва в рамках СНД, необхідна реальна заінтересованість у цьому всіх сторін, а її брак неможливо замінити простим адмініструванням або створенням «наддержавних» структур. Дуже показовий у цьому відношенні приклад: тоді як сотні документів про так звану «інтеграцію», підписаних у рамках СНД на рівні глав держав і глав урядів, не діють, авіабудівні підприємства України, Росії, Казахстану створили консорціум для випуску літака АН-124. Зараз успішно ведуться переговори про продаж цього літака в інші країни, у т. ч. й розвинуті, які мають власну авіаційну промисловість. Цей приклад є яскравим виявом не абстрактної, а реальної інтеграції на базі конкретних економічних інтересів та спільної вигоди всіх заінтересованих сторін.
Необхідно зазначити, що Україна й далі вестиме активну й урівноважену політику, метою якої буде відновлення взаємовигідних зв’язків з колишніми республіками СРСР. Передовсім це стосується відносин з Росією. Для дальшого успішного розвитку цих відносин велике значення мало підписання широкомасштабного політичного договору між Україною і Росією, остаточне вирішення проблем Чорноморського флоту.
Надзвичайно важливим для підтримки внутрішніх економічних реформ в Україні є азіатсько-тихоокеанський, латиноамериканський та африканський напрямки зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Особливо перспективним щодо цього може бути налагодження взаємовигідних економічних зв’язків із країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону, який усе більше розглядається як регіон ХХІ століття і характеризується сьогодні найдинамічнішими темпами економічного розвитку у світі. Для України багато країн цього регіону можуть бути потенційними інвесторами в її економіку, бо свого часу частка України в загальносоюзному обсязі економічного співробітництва саме з цими країнами становила за деякими позиціями понад 50%.
Країни Латинської Америки, Азії та Африки також можуть стати дуже привабливим ринком для української малоконкурентоспроможної на Заході продукції. Саме на цьому зовнішньополітичному напрямку можна здійснити реалізацію багатьох взаємовигідних спільних економічних проектів. У цих країнах є інтерес, наприклад, до харківських тракторів, кременчуцьких вантажних автомобілів, київських екскаваторів, запорізьких «Таврій», антоновських літаків тощо. Необхідно пам’ятати і про те, що країни цих регіонів є джерелом важливих сировинних та інших матеріалів для підприємств нашої держави. Необхідно й надалі зміцнювати наші зв’язки з країнами Близького й Середнього Сходу. Надзвичайно важливим чинником для здійснення нашої ефективної зовнішньополітичної діяльності є зосередження в цьому регіоні значних резервів вільних капіталів та наявність містких ринків збуту для продукції українських підприємств.
Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі в діяльності міжнародних організацій. Наша держава й надалі буде проводити лінію на активне співробітництво з ООН, яка була й залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності та непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно й надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності ООН.
Водночас необхідно зазначити, що міжнародне становище України є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин, функціонування яких відбувається під впливом різних, часто взаємно протилежних тенденцій. Виявом однієї з цих тенденцій став розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина, який спричинився до радикальних змін у геополітичному розвитку не тільки Європи і Азії, а й усього світу. Цей процес дезінтеграції, як свідчить розвиток подій, ще далекий від завершення.
Іншою тенденцією всесвітнього розвитку є інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці, певною мірою в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де складаються потужні «інтеграційні поля» (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН). Сучасне світове співтовариство сьогодні активно формується за умов могутнього глобального економічно-інтеграційного процесу, який охопив майже всі регіони світу.
З самого початку свого існування Україна опинилася у сфері впливу названих процесів, різнонапрямлених міжнародних тенденцій. Так, наприклад, саме виникнення Української держави є одним із результатів дезінтеграції тоталітарної системи та одним з найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі [20]. Нині Україна як незалежна держава вирішує багато економічних, політичних та соціальних проблем свого розвитку. Водночас наша держава не може стояти осторонь світових глобальних та регіональних інтеграційних процесів, не може не намагатися вплинути на їх розвиток з метою забезпечення своїх національних інтересів. З цією метою Україна розширює свою діяльність у рамках ООН та ОБСЄ, співробітництво з ЄС і НАТО.
Україна, як самостійна держава, маючи великий природний, економічний, культурний та інтелектуальний потенціал, може зробити значний внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.












Розділ XVI
ПРАКТИЧНА ПОЛІТОЛОГІЯ







Практичною політологією називаємо нині сукупність таких знань, без оволодіння якими неможлива успішна діяльність професійного політика. Річ у тім, що постійне ускладнення процесів політичного розвитку, зростання ролі засобів масової інформації в суспільному житті значно посилили суспільну увагу до практичних аспектів політологічних знань. Саме на базі посилення практичної спрямованості таких знань за сучасних умов виникли й набрали значного поширення різні напрямки політології, зокрема партологія, кратологія, іміджологія, конфліктологія, політичний аналіз, прогнозування й моделювання, політичний маркетинг, політичний менеджмент тощо.
Слід зазначити, що хоча практичну політологію безпосередньо спрямовано на практичну діяльність, але без теоретичної політології справжньої політики бути не може. Суспільна практика переконливо свідчить, що будь-яка практична дія в політиці нездійсненна без відповідної ідейно-теоретичної доктрини. Практична політика, застосування політичних технологій, пошуки способів підвищення їх ефективності потребують, у свою чергу, теоретичного аналізу політичних явищ. Інакше кажучи, поділ на теоретичну та практичну політологію за цих умов стає явищем певною мірою умовним, хоча й необхідним для розвитку і збагачення політичної науки.
1. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
Суспільство як цілісна система є соціальним організмом, який виконує різноманітні функції. Ці функції реалізуються через багатоманітну суспільну життєдіяльність соціумів, тобто через систему відносин між суспільством, націями, народами, соціальними групами та індивідами. Однією з таких суспільних форм життєдіяльності людей і є їхня політична діяльність. У найбільш загальному визначенні політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади.
Соціально обумовлюють політичні дії людей їхні економічні інтереси, рівень розвитку соціальної структури, культурний розвиток та ін. З іншого боку, політична діяльність впливає на економічну та інші форми діяльності, прискорюючи або сповільнюючи їх розвиток. Як свідчить суспільна практика, інколи, особливо в критичних, доленосних моментах суспільного життя, зворотний вплив політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для економічного, соціального і культурного розвитку.
Політичне життя виявляється як велика багатоманітність типів і форм політичної діяльності. Приблизно кваліфікувати її можна в такий спосіб. Політична діяльність може бути стихійною та організованою; політично усвідомленою та спонтанною; цілеспрямованою та хаотичною; простою та складною; тривалою та одномоментною; традиційною й такою, де втілюються нові форми; законною та незаконною; активною та пасивною тощо.
У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності:
за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;
за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна;
за специфікою предмета впливу — теоретична, практична;
за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна);
за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін. [1].
У суспільному житті політична діяльність виявляється у двох аспектах — теоретичному та практичному.
Теоретичну політичну діяльність пов’язано з формуванням політичної свідомості, політичних знань тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах, як творчість, політичне проектування, планування і т. д.
Практична політична діяльність — це конкретне управління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробка і прийняття рішень, організація діяльності органів державної влади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаціями, громадянами і т. ін.
Політична діяльність здійснюється на двох рівнях: перший (нижчий) — політична участь. Основними формами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйки тощо. Другий (вищий) рівень — це професійна політична діяльність законодавчих, виконавчих та судових функціонерів, керівників політичних партій, рухів та громадських об’єднань тощо. У суспільному житті поширено такі основні форми політичної взаємодії суб’єктів, як гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, політичний екстремізм, конфлікт, війна [2].
Важливим є питання про те, чи можна ототожнювати поняття «політична діяльність» з поняттям «політична участь». Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.
У сучасній політології склалась класифікація політичної участі за видами: активна й пасивна, індивідуальна й колективна, добровільна й примусова, традиційна й новаторська, легітимна й нелегітимна. Залежно від цього розрізняють політичну участь: у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самоврядуванні; у виборі політичних лідерів і контролі за їхньою діяльністю; в ухваленні, реалізації й охороні законів; у виборчих політичних кампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні й передаванні політичної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянської непокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політичних партій і громадсько-політичних об’єднань і т. ін.
За масштабами політична участь поділяється на місцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну. На ступінь політичної участі впливають: політичний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівень освіти і міра доступності інформації; рівень інституціоналізації суспільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.
Політичну участь за сучасних глобальних процесів суверенізації, інтеграції, формування нового світового порядку можна розглядати як одну з основних характеристик демократії, як засіб політичної соціалізації та політичного виховання, розв’язання конфліктів, боротьби з бюрократією і політичним відчуженням мас [3].
2. ПОЛІТИЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Термін «менеджмент» (від англ. management — керування, управління) в літературі розглядається як процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління су-
спільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо. Інакше кажучи, менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації [4].
Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес безперервних взаємозв’язаних дій. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій. Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.
Організація — це все, що стосується організаційної побудови об’єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.
Мотивацію використовують для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства в цілому.
Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених організаційних заходів [5].
Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту можна і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об’єктів і суб’єктів політики починаючи і процесами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реалізації закінчуючи. Політичний менеджмент — це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці [6].
Застосування поняття політичного менеджменту дає змогу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, політичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико-економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип політики та управління, якому був би притаманний конструктивізм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістичні цінності.
Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кадрів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у політичних партіях, громадських організаціях і комерційних структурах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних комунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностичне обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно-управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати політичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референдуми, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політичного розвитку суспільства.
Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон’юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу «політичного товару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціокультурних факторів, що впливають на ділову активність; зв’язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства [7].
Політичний менеджмент тісно пов’язаний із процедурою прийняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: 1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення; 2) розробка рішення (проекту, програми); 3) затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; 4) здійснення ухваленого рішення; 5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.
Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб’єктів влади, засобів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб’єктів влади, експертів, засоби масової інформації.
Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.
Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні методи управління можуть бути досить ефективними за надзвичайних умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних катастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в суспільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особистості, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рішень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; прагнення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну залежність особистості від держави тощо.
На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень — зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.
Не завадить, однак, нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Однією з найважливіших складових мистецтва політичного керівництва суспільством є вміння правильно вибирати відповідне конкретному історичному моменту співвідношення, оптимальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управлінська система передбачає використання і тих, і тих елементів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Вихідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно-наслідкової залежності від економіки та духовної сфери життя суспільства.
Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб’єкту політичного управління розрізняти управлінські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб’єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться діяти найбільш складним способом — шукати правильного управлінського рішення методом спроб і помилок.
Простежити механізм впливу основної ланки на всі інші зв’язки та процеси можна лише за користування засадним принципом зворотного зв’язку. Для прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення завжди потрібна докладна інформація про стан суб’єкта політики та про середовище, в якому він функціонує. На підставі такої інформації суб’єкт управління і приймає управлінське рішення. Принцип зворотного зв’язку вказує на потрібний напрямок діяльності суб’єкта управління, оскільки основна ідея зворотного зв’язку полягає в тому, щоб з’ясувати ступінь відхилення суб’єкта політики від бажаного стану і виправити ситуацію з допомогою відповідного управлінського впливу.
Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб’єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її досягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої мети розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточних завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнення кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставленої мети.
У процесі руху до своєї мети суб’єкт управління має керуватися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки випливає із закономірного зв’язку між старим і новим, а й відображує характер зв’язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефективним, суб’єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалектичній єдності.
Ще одним засадним принципом наукового управління є належне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта у визначенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямків практичної діяльності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.
Використання цих засадних принципів уможливлює підвищення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабільності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, забезпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.
Актуальною проблемою для сучасної України є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння
та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі, а також чітке розмежування повноважень різних гілок влади як необхідної першооснови своєчасного й ефективного прийняття наявною політичною владою назрілих політичних рішень.
За умов політичного суперництва, коли пропозиції перевищують попит (багато партій претендують на владу, кілька кандидатів — на один мандат депутата тощо) засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політичного управління стає політичний маркетинг.
3. ПОЛІТИЧНИЙ МАРКЕТИНГ
Маркетинг (англ. marketing, від market — ринок) — це система заходів з управління операціями збуту й торгівлі, регулювання ринкових процесів, вивчення кон’юнктури та закономірностей функціонування ринку.
Політичну діяльність у будь-якому суспільстві і за будь-якого політичного режиму також спрямовано на завоювання та утримання контролю над ринком, але ринком специфічним — ринком влади. Боротьба за ринок влади за умов тоталітарних та диктаторських режимів здійснюється переважно силовими методами, аж до фізичного знищення супротивників.
У демократичному суспільстві, коли діють демократичні механізми й процедури формування трьох гілок влади і наявна відповідна політична культура громадян, політична діяльність також є суперництвом між різноманітними політичними силами за панування на ринку влади. Проте, на відміну від тоталітарних і диктаторських режимів, у демократичному суспільстві боротьба за ринок влади відбувається за правилами, зафіксованими в законодавчих нормах, у традиціях демократичної політичної поведінки виборців і претендентів на політичну владу.
Отже, за умов цивілізованого змагання за право управління політичною сферою суспільства під політичним маркетингом розуміють сукупність форм, методів і технологій дослідження, проектування, регулювання та впровадження в суспільно-політичну практику тих чи інших настанов суспільної свідомості з метою завоювання ринку влади та утримання контролю над ним [8].
Серйозні спроби суто ринкових підходів до понять політології зробили В. Парето в «теорії економічної та політичної рівноваги», а також Й. Шумпетер у «конкурентній теорії демократії». У новітній політології ринковий підхід поширився завдяки значному впливу «нової політичної економії» Р. Б’юкенена. Останнім часом розроблено політико-економічні математичні моделі конституційного та електорального вибору, максимізації політичної корисності та ін. Зокрема, дослідники міжпартійного суперництва виходять з того, що партії прагнуть забезпечити собі максимум голосів виборців і тим самим максимізувати функцію влади, тобто створити модель, що діє аналогічно з моделлю ринкової монополії, а отже монопольні виразники політичних інтересів — групи тиску, фракції та ін. — прагнуть максимізувати функцію корисності так само, як економічні монополії.
Політичний ринок розглядається спеціалістами за аналогією з господарчим ринком: так, наприклад, уряд відповідає на потреби партій, рухів, груп тиску так само, як у економіці пропозиція відповідає на попит. Відпрацьованими, випробуваними засобами встановлення рівноваги на політичному ринку вважають такі: самостійність і незалежність політичних суб’єктів, жоден з яких не володіє монопольним становищем на політичній сцені; рівноправність політичних суб’єктів, що забезпечується детально розробленою системою норм, які регулюють їхню діяльність і взаємовідносини; суспільна система цінностей як підстава для досягнення консенсусу між політичними суб’єктами тощо.
Політичний маркетинг передбачає такі технології:
формування й вивчення політичних потреб, політичного попиту на політичні дії та результати таких дій;
відтворення «політичного продукту» з урахуванням того, якою «ціною» він досягається;
творення «нового» в політиці з урахуванням усіх форм витрат, у тому числі й політичних;
доведення до об’єкта і суб’єкта політики розрахунків реальних політичних можливостей на конкретному етапі;

<< Предыдущая

стр. 3
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>