стр. 1
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>






ОРЛЮК О.П.



БАНКІВСЬКЕ ПРАВО

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК













ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
РОЗДІЛ І. БАНКІВСЬКЕ ПРАВО ТА БАНКІВСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

ГЛАВА 1
БАНКІВСЬКЕ ПРАВО І БАНКІВСЬКІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Банк та його операції. Правова природа банківської діяльності

Ринкова економіка породжує нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання, та змінює старі, що існували під час державної монополії. Змінюються принципи, на яких будуються взаємовідносини держави та її органів із суб`єктами господарської діяльності, забезпечується поступове впорядкування державного регулювання господарської та підприємницької діяльності. І одним з впливових напрямів формування ринкових відносин є фінансові та банківські інститути, без яких не може бути сформована інфраструктура ринкової економіки. Розвиток кредитно-фінансових інститутів впливає як на внутрішні економічні відносини (зокрема на розвиток та інвестування виробничої сфери, на ринок цінних паперів, приватизаційні процеси тощо), так і на зовнішні, бо саме через такі кредитно-фінансові інститути і здійснюється інтегрування правових й економічних структур у світову економічну систему.
Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Зокрема, існує думка, що перші банки виросли з контор мінял і з’явилися в епоху Відродження в італійських містах. Водночас існує ряд теорій, згідно з якими прообразом банку можна назвати храми, що існували за часів Стародавнього Єгипту, Вавілонського царства, Римської імперії тощо. В таких храмах на тимчасове зберігання розміщувалися дорогоцінні метали та каміння заможних власників. Зазначені цінності відповідно до укладених домовленостей поверталися господарю або через певний проміжок часу, або на його першу вимогу. В окремих випадках за можливість користування цінностями у власних цілях храм міг сплатити певні кошти власникові (що можна, умовно, розглядати аналогічною операцією сучасним депозитним вкладам).
Основна функція банків полягала у наданні механізму платежів для здійснення розрахунків та клірингових операцій, що сприяло розвиткові торгівлі товарами й послугами, яка переживала в той час період бурхливого розвитку. Поняття „банк” походить від італійського „banka” (в перекладі „лава”), оскільки міняли обмінювали гроші, сидячи на лавах. Вони приймали грошові вклади у купців та спеціалізувалися на обміні грошей різних міст та країн. З часом міняли почали використовувати такі вклади, а також власні грошові кошти для видачі позичок і отримання відсотків, що призвело до перетворення мінял у банкірів
Однак лише в ХІХ ст., з розвитком капіталізму, банк і біржа в сучасному розумінні набули справжнього розвитку. Вони дійсно стали інститутами, необхідними для виробництва вартості та її обігу, для накопичення капіталу, а також для його розподілу між секторами економіки та підприємствами. Саме за допомогою банків заощадження почали перетворюватися в капітал. У ХІХ ст. фінансово-банківські установи поступово отримали нового змісту, зайнявши нове місце в суспільстві та економіці.
Розкриваючи суть банку, як і будь-якого іншого явища, вимагає відповіді на питання про характерні якості, що виражають його істотну визначеність, специфіку, внутрішню структуру і, відповідно, операції, які повинен виконувати банк.
Здійснюючи таку характеристику, доцільно зауважити на наявність різних підходів у визначенні терміну „банк” романо-германською (континентальною) та англосаксонською системами права. Так, законодавства країн, що відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків й здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих “негрошових” кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.
Розглядаючи зміст поняття “банк”, необхідно також звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення – інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах (яких більше двох десятків). Їх обов’язковість як нормативно-правових документів має своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС.
На сучасному етапі регулювання банківської діяльності особливого значення набула Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2000/12/ЄС від 20 березня 2000 р. стосовно започаткування і ведення діяльності кредитних установ, метою якої стала кодифікація ряду попередніх банківських директив, в якій закладено базові поняття, що використовуються в діяльності кредитно-фінансових посередників.
В Україні поняття кредитної установи закладено Законом „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, який розуміє під останньою фінансову установу, яка відповідно до закону має право за рахунок залучених коштів надавати фінансові кредити на власний ризик. При цьому до фінансових установ закон відносить юридичних осіб, які надають одну чи декілька фінансових послуг і внесені до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.
Слід зауважити, що такий підхід не є методологічно вірним, оскільки в законі, фактично, поняття кредитної та фінансової установи зробили тотожними, що не є по суті вірним. Фінансовими установами можуть бути й державі органи, зокрема Міністерство фінансів та його установи на місцях. Але це не означає, що, наприклад, фінансовий відділ місцевої державної адміністрації є кредитною установою, як і все Міністерство фінансів в цілому. Тому перелічені в Законі „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” слід було назвати фінансово-кредитними інститутами, як це прийнято в теорії банківської справи.
В економічному розумінні банк розглядається як фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: мобілізацію коштів, надання їх в позичку, здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.
В Україні спеціальним законом, що регулює банківську справу, є Закон „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. Відповідно до ст. 2 зазначеного закону банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Банківська діяльність є одним з елементів фінансової діяльності держави. Вона охоплює обіг державних та приватних фінансів, причому зв`язок між ними часто є міцним і нерозривним, що пояснює ряд складнощів в розумінні та регулюванні банківських відносин. Банківська діяльність розглядається як набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим наглядом держави.
Банківська діяльність – це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яка вимагається законом або договором. У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.
До банківської діяльності включається комплекс із трьох основних видів операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Банківські операції повинні відповідати декільком умовам: вони встановлюються тільки законом; виконуються виключно спеціальним інститутом – банком; надання фінансовому посереднику статусу банку не обмежується кількістю виконуваних ним операцій. За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.
У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні, комісійні.
Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку, на розміщення мобілізованих ресурсів з метою отримання прибутків. До активних операцій відносяться кредитування, лізинг, факторинг, форфейтинг, хеджирування, інвестиції в цінні папери тощо.
Пасивні операції спрямовані на залучення банком коштів і формування ресурсів. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ресурсів. Головну частину складають кошти клієнтів, що зберігаються на депозитних та поточних рахунках. До пасивних операцій банків відноситься також емісія цінних паперів, трастові операції, отримання коштів на міжбанківському кредитному ринку. Акумульовані банком ресурси від проведення пасивних операцій спрямовуються ними на проведення активних операцій. Водночас ці кошти повинні бути повернені власникам з виплатою відсотків за користування (залежно від умов конкретного договору).
Комісійні (посередницькі) операції являють собою посередницьку діяльність: обслуговування платежів клієнтів та здійснення розрахунків, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо. Доходи від комісійних операцій складають значну частину прибутків банківських установ і також можуть в майбутньому спрямовуватися на проведення активних операцій.
Сюди можна включити й допоміжні банківські операції, які здійснюються в зв’язку з наданням інформаційних та інших послуг.
Банківська діяльність характеризується рядом особливостей, у тому числі наявністю декількох правових режимів, під якими розуміють порядок здійснення банківських операцій та угод і наслідки недотримання встановлених правил.
Банківські операції мають певні спільні риси: вони носять тривалий характер, тобто здійснюються постійно, як правило, без тимчасового обмеження; учасники банківських правовідносин знаходяться в нерівному юридичному становищі; характеризуються, переважно, наявністю довірчості між учасниками відносин; здійснюються за стандартними правилами (існують не лише національні, а й світові міжнародні стандарти банківських операцій); потребують єдності правового регулювання як на рівні національного законодавства, так і на рівні локальних актів банків. Водночас слід звернути увагу на комерційну природу банківських операцій.
Аналіз чинного законодавства та наукових розробок доводить правильність висновку про те, що банк – це підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об`єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства. Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три групи угод:
1) банківські операції, які складають безпосередній предмет діяльності;
2) угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов роботи банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);
3) ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством, але які не включаються в другу групу (наприклад заснування інших підприємств та організацій).
Отже, банківські операції складають виключну правоздатність банків.
Банківська діяльність може носити лише професійний характер. Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України „Про банки і банківську діяльність” слово „банк” та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані НБУ як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.
Оскільки метою діяльності будь-якого комерційного банку є максималізація отримання прибутків від операцій та мінімізація ризиків втрат і банкрутства, можна говорити про те, що банківська діяльність – це підприємницька діяльність, яка має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Прибуток банківської установи утворюється як різниця між процентами та іншими доходами, які отримуються за активними операціями, і процентами та іншими видатками, що виплачуються банком по залучених грошових ресурсах.
Як і будь-яка підприємницька діяльність, банківська діяльність здійснюється на власний страх і ризик. Враховуючи те, що банки є суб’єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під дію загальних правових принципів, що визначають статус суб’єкта підприємницької діяльності, в тому числі встановлених Конституцією України, законами України „Про підприємництво”, „Про підприємства”, „Про господарські товариства”, „Про власність” тощо.
Специфіка банківської діяльності пояснюється також її особливим, виключним характером. Відповідно до ст. 48 Закону „Про банки і банківську діяльність” банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.
Зазначений підхід свідчить про те, що реєстрація будь-якої юридичної особи кредитною організацію, в даному випадку – комерційним банком, передбачає певне обмеження правоздатності. Така заборона перетворює банки в комерційні юридичні особи зі спеціальною компетенцією, оскільки вони можуть здійснювати лише ті угоди, які прямо передбачені законом, або угоди, що забезпечують вказані. Аналогом виключної діяльності може виступати діяльність торговців цінними паперами, страхових організацій, аудиторів тощо.
Мета такої виключності банківської діяльності полягає у виділенні із загальних господарюючих суб'єктів спеціальної групи, що обслуговує грошовий обіг, та забезпеченні державного контролю за означеною групою суб'єктів. Така заборона є традиційною для банківського законодавства розвинених країн і має на меті захист кредиторів та вкладників кредитних установ від ризиків заморожування та втрати капіталу, що виникають при проведенні небанківських операцій, тим більше, що контроль за останніми з боку держави досить складний. Тобто, наявність професійної спеціалізації банків є, певною мірою, зворотною стороною монополії на надання банківських послуг.
Законодавство закріплює економічну самостійність банків, що випливає з їх статусу юридичної особи. Зокрема, відповідно до ст. 5 Закону „Про банки і банківську діяльність” банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Банк може мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більше 25 відсотків капіталу банку.
Держава та центральний банк не відповідають за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави або центрального банку, якщо інше не передбачено законом або договором. Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом. Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, має бути відшкодована у порядку, визначеному законом.
Особливим правовим режимом банківської діяльності є ліцензування. Чинне банківське законодавство розмежовує банківські операції: 1) ті, для здійснення яких необхідна банківська ліцензія; 2) які можуть здійснюватися за наявності ліцензії, але без письмового дозволу; 3) ті, які поряд із ліцензією потребують окремого дозволу НБУ. Згідно зі ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
При цьому операції, визначені пунктами 1–3, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2–3, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України.
На підставі ліцензії без отримання письмового дозволу НБУ банки мають право також здійснювати наступні операції:
1) операції з валютними цінностями;
2) емісію власних цінних паперів;
3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
7) лізинг;
8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
10) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
За умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати такі операції:
1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: а) з інструментами грошового ринку; б) з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; в) з фінансовими фьючерсами та опціонами;
5) довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Ліцензування здійснюється в процесі створення банку й може охоплювати будь-який перелік банківських операцій, що передбачені законодавством.
Враховуючи те, що банківська діяльність здійснюється, в першу чергу, за рахунок залучених коштів (в Україні й досі переважають депозити громадян), держава встановлює жорсткі економічні нормативи, які повинні забезпечувати як інтереси конкретних суб'єктів, так і всієї банківської системи, а відповідно й держави в цілому. Функцію встановлення таких нормативів покладено, як правило, на центральний банк держави.
Банківська діяльність завжди пов’язана із наявною сукупністю банківських ризиків. Ризики можуть поділятися на зовнішні і внутрішні. До зовнішніх ризиків відносяться: ризик ліквідності – нездатність банку забезпечити безперервну оплату своїх зобов`язань перед клієнтами; кредитний ризик – ризик платоспроможності контрагента, пов`язаний із вибором клієнта; валютний ризик – ризик збитків від несприятливих змін валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної позиції; ризик облікової ставки – ризик збитків від несприятливих змін облікової ставки в умовах фіксованої процентної ставки по наданих кредитах; ризик по операціях із цінними паперами – збитки від зміни курсу цінних паперів, що знаходяться в портфелі банку.
НБУ, що здійснює державне регулювання в сфері банківської діяльності, встановлює економічні нормативи, в тому числі і нормативи ризиків. Зокрема, ці норми містяться в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Основна увага при здійсненні нагляду приділяється, в першу чергу, зниженню ризику ліквідності і кредитного ризику. Здійснюється це, в тому числі, за допомогою встановлення та проведення контролю за дотриманням економічних нормативів. Для покриття можливих збитків, які можуть виникнути внаслідок кредитної діяльності комерційного банку, він, у відповідності з вимогами чинного законодавства, зобов`язаний створити спеціальний резерв. Для запобігання валютних ризиків використовується встановлення ліміту відкритої валютної позиції комерційних банків.
До внутрішніх ризиків відносяться: комерційні ризики – пов`язані із людським фактором, тобто кваліфікацією персоналу й діловими якостями керівників, виконавчою дисципліною, якістю аудиторської служби та ін.; оперативно-технічні ризики – відображають ступінь працездатності систем, які забезпечують внутрішню роботу комерційного банку: системи безпеки, бухгалтерського обліку, засобів зв`язку, матеріально-технічних засобів тощо.
До особливого правового режиму банківської діяльності відноситься й оподаткування банківських операцій. Чинне законодавство відносить оподаткування банківських операцій до операцій особливого виду, розмежовуючи доходи за активними та пасивними операціями. Об’єктом оподаткування податком на прибуток підприємств (як і податком на додану вартість) виступають активні та комісійні операції (доходи від їх здійснення).
Особливості правового режиму банківської діяльності пояснюються і наявністю юридичної відповідальності за незаконне зайняття нею (ст. 202 Кримінального кодексу України).

§ 2. Банківське право: предмет та методи правового регулювання

В юридичній науці точиться дискусія щодо визначення місця банківського права в правовій системі, віднесення його до комплексної галузі права або до комплексного правового інституту. Свого часу М.М. Агарков зазначав, що під терміном “банківське право” можна розуміти сукупність юридичних норм, які регулюють організацію та діяльність банків (кредитних установ). Банківське право, в основному, являє собою спеціальний відділ торгівельного права, присвячений банкам.
Цілий ряд авторів відносить банківське право виключно до фінансового права, або банківське законодавство – виключно до внутрігалузевого законодавства, яке включається до складу фінансового законодавства. Однак в такому випадку виникає слушне питання щодо доцільності обмеження регулювання суспільних відносин, які існують у сфері банківської діяльності, лише набором правових засобів, характерним для фінансового права. Безумовно, не можна заперечувати величезну роль адміністративно-правових та фінансово-правових норм у складі банківського законодавства, але це зовсім не зменшує ролі норм цивільного та господарського права, які супроводжують здійснення банківської діяльності.
Водночас слід зауважити і на помилковість розуміння банківського права як невідокремленої складової частини цивільного права або тяжіння його до господарського права, як на цьому наголошує ряд авторів.
Останні роки все більшого поширення набуває думка щодо поступової трансформації банківського права до самостійної галузі права (як, зокрема, це сталося із аграрним, інформаційним, житловим, екологічним правом), що має ознаки галузі права другого порядку, і вміщує в собі ознаки та методи базових галузей. Тому логічним виглядає концепція щодо розуміння банківського права вже як самостійної (комплексної) галузі права, висловлена в роботах багатьох науковців.
Серед факторів, які дають підстави так вважати, називають наступні:
наявність суспільної потреби та державного інтересу в самостійному правовому регулюванні такої галузі, що обумовлено особливою значимістю банківської системи для здійснення економічної реформи;
наявність самостійного предмету правового регулювання, обумовленого чітким виділенням специфіки регульованих даною галуззю суспільних відносин;
потреба в особливому методі правового регулювання;
наявність або потреба в особливих (спеціальних) джерелах права;
конституційне та (або) законодавче закріплення принципів даної галузі права;
наявність специфічної (притаманної лише даній галузі права) системи понять та категорій.
Водночас ряд дослідників залишається на позиції, що поки немає підстав говорити про розуміння банківського права як галузі права, а доцільно розуміти і досліджувати його правовий комплексний інститут.
Отже, розглядаючи зазначене утворення, слід розуміти складність правового регулювання відносин у сфері банківської діяльності, З одного боку банківське право включає до свого складу сукупність цивільно-правових норм, які регулюють товарно-грошові відносини, що з’являються при здійсненні банками та іншими кредитно-фінансовими інститутами, які виконують банківські операції, діяльності в кредитно-банківській сфері. З іншого боку сюди відноситься сукупність фінансово-правових та адміністративно-правових норм, які забезпечують регулювання банківської діяльності та управління державними фінансами зі сторони уповноважених суб`єктів банківської системи.
Предметом банківського права є суспільні відносини у сфері здійснення банківської діяльності та організації банківської справи. При цьому чинне законодавство України під банківською діяльністю розуміє сукупність операцій, які здійснюють банківські установи, у тому числі залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення їх від власного імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Методами правового регулювання банківських відносин є методи, характерні для публічних та приватних галузей права. Вони поєднують у собі, з одного боку, обов`язковість регулювання з боку держави, видання державних приписів та можливість застосування державного примусу, а з іншого – допускають рівність сторін в ряді банківських відносин. Відповідно, при регулюванні банківських відносин застосовується комплекс імперативних та диспозитивних засобів.
Превалювання того чи іншого методу регулювання залежить від конкретних правовідносин. Наприклад, якщо говорити про взаємовідносини Національного банку України та окремих банків з приводу проведення банківського нагляду, то переважати будуть імперативні засоби. В організації діяльності самого центробанку превалюють адміністративно-правові та господарсько-правові методи. В проведенні грошово-кредитної політики – як фінансово-правові, так і цивільно-правові та господарські, залежно від того, який інструмент використовується НБУ. При організації міжбанківських відносин, учасниками яких виступають банки, застосовується диспозитивний метод регулювання.
Широке розповсюдження імперативних норм при регулювання банківської діяльності не підриває цивільно-правову природу. Такі норми засновані на рівноправності, автономії, самостійності та свободі поведінки учасників майнових та пов’язаних з ними особистих немайнових відносин, що виникають в процесі здійснення банківської діяльності, в першу чергу договірних відносин. Договори між банками і клієнтами є публічними договорами та договорами приєднання, якщо інше не передбачено правилами банків.
Важливою особливістю регулювання відносин між банками і клієнтами є те, що на банки покладаються певні публічні функції (функції агентів валютного контролю, контролю за проведенням касових операцій, контролю за цільовим використанням наданих кредитів тощо). Це створює певну нерівність у відносинах банків і клієнтів. Однак навіть ці публічні функції банків мають своєю підставою цивільно-правові відносини: зазначені функції здійснюються по відношенню клієнтів, що перебувають із банками в договірних та інших цивільно-правових відносинах.
Отже, банківське право являє собою сукупність норм, що регулюють суспільні відносини, що виникають в зв’язку з функціонуванням банківської системи України, проведенням банківського регулювання й нагляду, та здійсненням банківської діяльності. В кінцевому рахунку правове регулювання банківських відносин спрямоване на підтримку стабільності національної валюти, забезпечення належних умов для розвитку ринкової економіки та насичення її „здоровими” фінансами.

§ 3. Банківські правовідносини

Банківські відносини підпадають під регулювання норм права, тому існують у вигляді правовідносин. Відповідно, їх можна кваліфікувати та класифікувати, виходячи із загальних стандартів, прийнятих правовою наукою. При цьому доцільно зазначити на наявність спеціального об’єкту та суб’єкту банківських відносин. Характерною рисою є також опосередкування через них грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, що проявляється у відсутності волі сторін у визначенні форм правовідносин та правил їх реалізації. Тобто, у банківських відносинах прямо або опосередковано бере участь держава.
Говорячи про об’єкти банківських відносин зупинитися на об’єктах банківської діяльності, оскільки переважна більшість банківських відносин пов’язана саме з її здійсненням. Об’єктами банківської діяльності є фінансові інструменти, в якості яких виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. При цьому гроші можуть виконувати функції як засобу обігу (платежу), так і засобу збереження й товару (кредит), але не функції міри вартості. Гроші використовуються в готівковій або в безготівковій формах. Цінні папери як об'єкти банківської діяльності повинні мати грошове вираження, бути корпоративними або розрахунковими, а не товарними й мати певний мінімальний обіг.
Валютні цінності повинні відповідати вимогам, що пред'являються валютним законодавством (валюта не може бути вилучена із обігу, дорогоцінні метали й каміння повинні відповідати технічному вміщенню й бути допущені до господарського обігу тощо). Зазначені три об’єкти банківських правовідносин відображають три основні сегменти фінансового ринку, на яких працюють банки та небанківські кредитно-фінансові установи, – ринок капіталів, ринок цінних паперів (вторинний) та валютний ринок.
До об’єктів банківської діяльності доцільно відносити й інформацію, яка складає банківську таємницю. Згідно зі ст. 60 Закону України „Про банки і банківську діяльність” банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.
Підставами виникнення банківських правовідносин можуть виступати норми законів та нормативно-правових актів Національного банку України; адміністративні акти (при здійсненні реєстрації, видачі ліцензії тощо); договори або односторонні угоди. Деякі автори включають до підстав виникнення таких відносин і заподіяння шкоди, хоча таке положення є спірним.
Одним із суб’єктів банківської діяльності обов’язково повинен бути банк або кредитна організація, тобто ми говоримо про наявність спеціального суб’єкта. Залежно від суб’єктивного складу можуть бути виділені декілька видів банківських правовідносин:
1) між банками і клієнтами;
2) між центральним банком і банками;
3) між окремими банками щодо здійснення банківських операцій;
4) між банками щодо створення банківських об’єднань;
5) між центральним банком і органами державної влади у сфері підзвітності;
6) між центральним банком і урядом держави щодо проведення спільної економічної політики;
7) між центральними банками держав.
Залежно від змісту правовідносини можуть поділятися на:
майнові, які пов’язані з фінансовими інструментами як видом майна;
немайнові, пов’язані із забезпеченням дотримання режиму банківської таємниці, захистом ділової репутації банків, використанням найменувань тощо;
організаційні, пов’язані з побудовою як внутрішньої структури банків, так і організацією всієї банківської системи в цілому;
регулюючі, пов’язані зі здійсненням центральним банком функцій банківського регулювання та нагляду.
Отже, банківські правовідносини – це врегульовані нормами права суспільні відносини, що складаються в процесі діяльності банків, організації банківської системи, проведення банківського нагляду, і які пов’язані з випуском й обігом фінансових інструментів та банківської інформації.


Контрольні запитання:
Що являє собою банківська діяльність?
Розкрийте поняття терміну „банк”?
Яке визначення кредитної організації закладено міжнародним та національним законодавством?
Які правові режими банківської діяльності Ви можете назвати?
Як можна класифікувати банківські операції?
Розкрийте поняття банківського права?
Що являє собою предмет та методи правого регулювання банківського права?
Розкрийте поняття банківських правовідносин?
В чому полягають особливості об’єктивного та суб’єктивного складу банківських правовідносин?
Дайте загальну характеристику змісту банківських правовідносин.







ГЛАВА 2
ДЖЕРЕЛА БАНКІВСЬКОГО ПРАВА

§ 1. Банківське законодавство

В умовах побудови ринкової економіки країни континентального права створюють цілі комплексні масиви законодавства, що містять норми різних правових галузей (у сфері транспорту, інформатики, сільського господарства, освіти тощо). Цілком логічно сюди віднести й правове регулювання відносин у сфері банківської діяльності.
На банківське законодавство покладається завдання достатньо адекватно виражати внутрішню суть банківської системи, створювати правові умови для підтримки її стабільності, але, водночас, і закладення механізмів гнучкого реагування на зміну ситуації. Вирішенню такого складного завдання сприяє кілька основних чинників. З одного боку, це поступова гармонізація національного законодавства, в першу чергу, в європейське законодавство. З іншого боку, це своєрідність правового регулювання самих банківських відносин всередині країни, коли імперативне регулювання з боку центрального банку або іншого органу державної влади поєднується з наданням широкої волі щодо здійснення господарської діяльності суб`єктам банківської діяльності.
Банківському законодавству притаманна ціла низка особливих рис. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність. Не викликає заперечень той факт, що до складу норм у сфері банківської діяльності відносяться норми як публічного, так і приватного права. Отже, можна говорити про комплексність банківського законодавства. Окремі акти банківського законодавства одночасно можуть належати і до інших галузей законодавства.
Особливістю банківського законодавства є й значна кількість нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності, переважно – підзаконних. Слід зазначити, що в економічно розвинених країнах (зокрема, Німеччині, США, Великобританії, Франції) налічується до двох десятків законів, які регулюють банківську діяльність. Водночас кількість нормативних актів, що видають центральні банки або інші уповноважені державні органи, становить декілька сотень. І такий підхід має логічне підґрунтя. Зокрема, цілком вірним є те, що на рівні законодавчого регулювання держава не може так швидко реагувати на динамічні зміни у сфері грошово-кредитної системи, на відміну від оперативного прийняття підзаконних нормативних актів уповноваженим органом (як правило, центральним банком).
Саме тому основний масив банківського законодавства в Україні і представлений відомчими актами Національного банку України, який наділений повноваженнями в галузі нормотворчості. В світлі зазначеного можна зазначити на таку особливість банківського законодавства як наявність спеціального правотворчого органу. Водночас слід зауважити на відсутність єдиного кодифікованого акту у сфері банківської діяльності, як це притаманно для багатьох інших галузей законодавства.
Банківське законодавство характеризується системністю, яку поряд із іншими характеристиками йому придають правила ієрархії норм, що містяться в правових актах. Використання цих правил дозволяє у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту щодо іншого. При цьому застосовуються правила вертикальної та горизонтальної ієрархії.
Банківське законодавство – це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).
Характеризуючи місце банківського законодавства в системі законодавства України, слід також звернути увагу на процеси адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що відбуваються в межах інтеграції України до ЄС. Зокрема, відповідно до затвердженої Президентом України Стратегії інтеграції України до ЄС, адаптація національного законодавства передбачає реформування правової системи країни та поступове приведення її у відповідність з європейськими стандартами. До пріоритетних сфер законодавства, які охоплюються процесом адаптації, належать ті сфери, від зближення яких залежить зміцнення економічних зв’язків України та держав – членів ЄС і які регулюють відносини, пов’язані з підприємницькою діяльністю, захистом конкуренції, банкрутством, захистом прав інтелектуальної власності, митним регулюванням, транспортом та зв’язком, стандартами і сертифікацією. Отже, банківське законодавство повинно розглядатися як одне із пріоритетних напрямків процесу адаптації законодавства України до законодавства ЄС.
Серед завдань адаптації банківського законодавства України до законодавства ЄС і врахування міжнародних стандартів у сфері фінансової та банківської діяльності, зокрема ключових принципів банківського нагляду (BIS), принципів роботи з цінними паперами (IOSCO), ключових принципів страхової діяльності (IAIS), міжнародних стандартів аудиту (IFAC), ключових принципів платіжних систем системного значення (CPSS), рекомендації щодо відмивання грошей, розроблені FATF. При розробці національного законодавства повинні також враховуватися стандарти в сфері макроекономічної політики, зокрема Кодекс належної практики щодо прозорості монетарної та фінансової політики (IMF); принципи та керівні положення для ефективних систем вирішення питань неплатоспроможності та захисту прав кредиторів (WB); принципи корпоративного управління (OECD) тощо.

§ 2. Джерела банківського права

Аналізуючи законодавчу діяльність та практику впровадження прийнятих компетентними органами правових норм, які регулюють банківські відносини, доцільно зауважити на необхідність реалізації принципів, притаманних правовій державі – верховенство Конституції; чітка ієрархія нормативно-правових актів, що містять норми банківського права; співвідношення норм загального та спеціального законодавства; екстраполяція міжнародних банківських стандартів на норми права в сфері банківської діяльності в Україні.
Джерела банківського права – це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення та функціонування банківської системи, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення банківського регулювання і нагляду центральним банком, органами державної влади, банківськими установами та банківськими об’єднаннями в межах своєї компетенції.
До джерел банківського права слід віднести Конституцію (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; нормативні акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Певною мірою (в межах, передбачених Конституцією України та Законом „Про Національний банк України”) сюди можна віднести і акти Президента України та Уряду, та ряд інших актів, що розглядатимуться нижче.
Основоположним джерелом банківського права виступає Конституція України, яка встановлює основні принципи організації банківської справи в Україні, закладає конституційні основи банківського права, у тому числі:
закріплює основну мету діяльності центрального банку держави – забезпечення стабільності національної грошової одиниці (ст. 99);
визначає загальнодержавне значення та статус актів, що регулюють банківські відносини, – виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України (ч. 2 ст. 92);
визначає особливий статус Національного банку України як центрального банку держави, встановлюючи особливості формування його керівних органів; надаючи статус конституційного органа Раді НБУ, яка займається розробкою Основних засад грошово-кредитної політики (пп. 18, 19 ст. 85; п. 13, 29 ст. 106; ст. 100);
встановлює виключну та паритетну компетенцію Верховної Ради України та Президента України щодо формування Ради НБУ (п. 19 ст. 85; п. 13 ст. 106);
встановлює обмеження публічної влади в сфері банківської діяльності, закріпивши положення, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах та у спосіб, передбачений Конституцією (ч. 2 ст. 19);
закріплює персональну відповідальність Голови НБУ як вищої посадової особи центробанку (п. 18 ст. 85; ч. 2 ст. 99);
визначає права та обов`язки, а також гарантії їх забезпечення для учасників банківських правовідносин, які не можуть бути обмежені актами в галузі банківської діяльності (зокрема, право власності, право на підприємницьку діяльність, право на інформацію тощо) (ст. 34, 41, 42);
включає Національний банк України до складу суб`єктів законодавчої ініціативи, підтверджуючи цим роль та місце центрального банку в системі органів державної влади держави (ст. 93).
Особливого значення набуває включення НБУ до суб’єктів законодавчої ініціативи, оскільки це дає можливість центробанку самостійно, не залежачи від інших гілок влади, спрямовувати політику держави на досягнення стабільності національної грошової одиниці.
Саме на конституційному рівні закріплений нині автономний статус Національного банку України в структурі влади. Вперше на нього було покладено головну функцію – забезпечення стабільності національної валюти, а, отже, – і купівельної спроможності на споживчому ринку. Власне, центробанк відповідає не лише за стабільність гривні, а за стабільність споживчих цін, що є надзвичайно важливим для підвищення життєвого рівня населення. Слід також наголосити, що саме Конституція визначила головного банкіра країни не як Голову Правління (тобто керівника колективного органу), а як Голову банку України, підкресливши цим його особисту відповідальність за зазначену ділянку роботи.
Важливе місце серед джерел банківського права належить законам, що мають загальне значення для здійснення підприємницької діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. Застосування норм загальних законів пояснюється тим, що кредитно-фінансові установи (в першу чергу це стосується банківських установ) розглядаються національним законодавством як суб`єкти підприємницької діяльності і, відповідно, підпадають під стандартні норми в галузі підприємницької діяльності. До таких загальних законів можна віднести Цивільний, Господарський, Кримінальний кодекси України, закони “Про господарські товариства”, “Про підприємництво”, “Про цінні папери та фондову біржу”, “Про власність” тощо. Згадані акти закріплюють загальні вимоги до організаційно-правових форм, в яких можуть утворюватися кредитно-фінансові установи; правові засади використання фінансових інструментів, що є об`єктами банківських відносин; загальні правила укладення цивільно-правових договорів та угод (форми, умови, порядок укладання).
Значне місце серед законодавчих актів займає Цивільний кодекс України, який (на відміну від попереднього) містить більше шістдесяти статей, що регулюють окремі операції у сфері банківської діяльності (гл. 71-74). В першу чергу мова йде про кредитування, відкриття й ведення рахунків, здійснення розрахунків та платіжні інструменти. Певною мірою ці норми аналогічні тим, що містяться у відповідних актах Національного банку України, що врегульовують порядок і режим здійснення відповідних банківських операцій.
У значно звуженому обсязі ці ж норми відображені і в Господарському кодексі України (гл. 35, параграф 1). Поряд з ними кодекс закріплює правовий статус банків, їх види, поняття банківської системи, повторюючи таким чином норми законів „Про Національний банк України „ та „Про банки і банківську діяльність”.
Можливість застосування кримінальної відповідальності за здійснення злочинів, пов`язаних з незаконною банківською діяльністю закладена у Кримінальному кодексі України.
У міжнародній практиці в регулюванні діяльності банківських установ можуть застосовуватися також норми законів, що прямо не стосуються підприємництва. Наприклад, особливості організації та діяльності польових установ Банку Росії, не пов`язаних із банківською діяльністю, визначаються федеральними законодавчими актами з питань оборони, безпеки та проходження військової служби в Російській Федерації (військовим законодавством), а також нормативними актами Президента РФ та вищих органів військового управління.
Однак визначальне місце в правовому регулюванні банківської діяльності належить спеціальним законам. Так, аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що в країнах із розвиненою економікою банківське законодавство налічує близько 10–12 спеціальних законів, які визначають правовий статус центрального банку, банківської системи в цілому та окремих кредитно-фінансових інститутів, зокрема, правовий статус комерційних банків. Також на законодавчому рівні врегульовується, як правило, порядок банкрутства кредитно-фінансових установ, що пояснюється складністю самої процедури банкрутства та необхідністю вирішення проблем щодо повернення залучених коштів клієнтів. Як свідчить практика, досить часто саме на законодавчому рівні вирішуються питання здійснення основних базових банківських операцій – залучення коштів (депозити) юридичних та фізичних осіб; розміщення залучених коштів на власний ризик кредитно-фінансової установи (тобто, активні операції – кредитування, лізинг тощо), а також здійснення обслуговування рахунків клієнтів (розрахункові операції). Певною мірою такий шлях є виправданим, бо забезпечує можливість існування сталих правовідносин у галузі банківської діяльності – на відміну від країн, де ці питання вирішуються шляхом нормотворчості центральних банків.
В Україні до спеціальних законів слід віднести Закони „Про банки і банківську діяльність”, „Про Національний банк України”, „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”. Доцільно сюди включити і Закони „Про електронні документи та електронний документообіг”, „Про електронний цифровий підпис”, „Про іпотеку”, які вступили в дію з 1 січня 2004 р.
Зазначені нормативно-правові акти (і в першу чергу Закон „Про банки і банківську діяльність”) запровадили розширений системний підхід побудови банківської системи; конкретизували поняття банківської діяльності, банківських операцій та угод та встановили їх правовий режим; визначили поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ; встановили загальні вимоги щодо створення та організаційного забезпечення діяльності кредитно-фінансових установ; закріпили на рівні закону порядок державної реєстрації та ліцензування банків. На рівні відповідних законів нині закріплено порядок здійснення банківського регулювання та банківського нагляду з боку центрального банку держави; визначено процедуру санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансових установ тощо.
Прийняття рамкового Закону „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” чітко обмежило компетенцію НБУ суто елементами банківської системи, виключивши з його поля діяльності небанківські кредитно-фінансові установи.
Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р. вирішив цілу низку проблем щодо приведення банківського законодавства до європейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади у визначенні адекватності капіталу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб’єктів банківського регулювання і нагляду поряд із банками і їх структурними підрозділами тепер відносять й афілійованих та споріднених осіб, а також власників істотної участі в статутному фонді банку. Фактично, введено консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до якого наглядові повноваження Національного банку України поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери-власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.
Одним із чинників, що наближує Україну до європейських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону „Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, оскільки ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загальноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріоритетів співробітництва між Україною і ЄС у фінансовій та банківській сферах.
Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казначейства України, якими регулювалися відносини в сфері безготівкових розрахунків, в тому числі міжбанківських та в сфері бюджету, не враховували новітніх банківських технологій, то нині є всі підстави вважати, що поставлені цілі досягнуто. В прийнятому Законі визначено статус документа в електронному вигляді та врегульовано порядок електронного документообігу, що супроводжує переказ грошових коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомунікаційного зв’язку. На розвиток цих положень у 2003 р. було прийнято закони, які безпосередньо регулюють обіг електронних документів, та закріплюють статус електронного підпису.
Окреме місце в системі джерел банківського права займає Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятий ще у 1993 р., що має силу закону. Неприйняття і досі відповідного закону значно погіршує і ускладнює правове регулювання валютних відносин, проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років.
Характеризуючи акти Президента України та Кабінету Міністрів України, доцільно зауважити на декілька суттєвих моментів. По-перше, з 28 червня 1999 р. Припинили діяти перехідні положення Конституції України, відповідно до яких глава держави мав можливість протягом трьох попередніх років приймати схвалені урядом укази з економічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням відповідного законопроекту до парламенту).
Тому ті акти, які зараз приймає глава держави, закладають, переважно, концепцію бачення шляхів розвитку банківської системи країни. Як приклад можна навести Указ Президента України „Про заходи щодо зміцнення банківської системи України та підвищення її ролі у процесах економічних перетворень” від 14 липня 2000р. № 891/2000, в якому глава держави визначив шляхи реформування банківського законодавства та завдання центробанку для зміцнення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування.
Водночас за Конституцією України та Законом „Про Національний банк України” (ст. 7) Президент має повноваження на призначення та зняття з посади членів Ради НБУ. Наділений зазначеною компетенцією, глава держави, фактично, має можливість впливати на грошово-кредитну політику, яка здійснюється центробанком держави (згідно з закладеними законом принципами – на незалежних засадах).
В свою чергу згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо; розробляє програми економічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України „Про Національний банк України” центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.
Згідно зі ст. 53 Закону не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом. Отже, можна зробити висновок, що у разі прийняття урядом акту, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань в сфері забезпечення стабільності національної валюти, останній має право не виконувати таке розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.
В якості джерела банківського права слід розглядати і рішення Конституційного Суду України. Хоча він і не розглядає справи щодо конституційності правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону „Про Конституційний Суд України”), однак його рішення та висновки, якщо вони будуть стосуватися загальних засад банківської діяльності, є обов’язковими для виконання.
Розглядаючи джерела банківського права, обов`язково слід зупинитися на нормативних актах центрального банку. Відповідно до ст. 56 Закону України “Про Національний банк України” НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі, оскільки дозволяють надавати його рішенням значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті у відповідності з законодавством України.
Нормативно-правові акти НБУ видаються у формі постанов Правління НБУ, інструкцій, положень, правил і не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України, а також не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність. Однією з гарантій дотримання законності є вимога обов`язкової державної реєстрації актів НБУ в Міністерстві юстиції України. Викликано це, в першу чергу тим, що будь-які нормативні акти центробанку стосуються інтересів громадян. Водночас законодавець залишає можливість оскарження актів Національного банку в порядку, встановленому чинним законодавством.
Окреме місце в системі джерел банківського права займають міжнародні правові акти й звичаї. Не останню роль у визначенні місця зазначених актів відіграє потреба стандартизації та уніфікації актів в сфері банківської діяльності. Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено, в першу чергу, нормами Конституції України (ст. 9), відповідно до якої чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою Україною, є частиною національного законодавства України.
У сфері банківської діяльності визначають три групи міжнародних актів:
правила здійснення окремих видів банківських операцій (Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів, про електронний перевід коштів). Їх дія поширюється на всіх учасників автоматично без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх застосовувати, це повинно бути відповідно відображено в договорі;
дво- або багатосторонні конвенції, що діють на території країн, що їх підписали (Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки);
міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація по стандартизації (ISO), в яку на правах комітет – членів входять аналогічні національні організації. Стандарти являють собою сукупність технічних вимог щодо оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки вони використовуються в міжнародній банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські документи, переводу коштів за банківськими чеками).
Серед міжнародних договорів слід особливо виділити Угоду про Міжнародний валютний фонд 1945 р.; Угоду про Міжнародний банк реконструкції та розвитку 1945 р.; Угоду про Міжнародну фінансову корпорацію 1956 р.; Женевські вексельні конвенції 1930 р.; Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви 1995 р. тощо.
До міжнародних джерел банківського права можна віднести і стандарти, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду та регулювання. Вони забезпечують об’єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових та офіційних органів і дозволяють порівняти її зі встановленим критерієм. Стандарти надають наглядовим органам корисний інструмент для обговорення дій з політиками. Детальна оцінка впровадження Ключових принципів банківського нагляду дозволяє визначити головні недоліки фінансового нагляду, напрямок і часовий графік для вдосконалення банківського нагляду. А все разом сприяє спілкуванню з міжнародними фінансовими установами та глобальними ринками та залученню іноземних інвесторів до національної банківської системи і економіки країни в цілому.
Слід згадати і розробку міжнародних домовленостей, які прямо стосуються певних міжнародних банківських операцій. Зокрема, Оттавські конвенції від 28 травня 1988 р. про міжнародний лізинг та міжнародний факторинг, підготовлені Інститутом уніфікації приватного права (UNIDROIT). Значна кількість норм Оттавської конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг стали нормами внутрішнього законодавства про факторинг.
Доцільно зауважити, що прийняття в останні роки спеціальних банківських законів стало помітним кроком уперед у здійсненні процесу адаптації та уніфікації українського законодавства до європейського. Причому йдеться не лише про реформування, а фактично про створення нового законодавства України на нових для неї принципах і стандартах. Це залучення й значного масиву правових норм ЄС, що мають пряму дію в країнах-членах союзу, і конвенцій Ради Європи, котрі після приєднання до них України мають стати частиною її національного законодавства.
Як вказує професор А.О. Селіванов, основна відмінність між законодавством Європейського Союзу і національним законодавством держав–членів Європейського Союзу полягає в тому, що, як правило, на рівні Європейського Союзу немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства. При цьому більшість директив щодо банківської діяльності було прийнято на підставі п. 2 ст. 57 Договору про Європейську Економічну Співдружність, що передбачає свободу започаткування і здійснення незалежної професійної діяльності. При цьому директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які перебувають посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.
Окреме місце займають міжнародні банківські звичаї. За загальним правилом їх застосування відбувається у разі, якщо здійснюється операція із нерезидентом. В роботах, присвячених праву Європейського Союзу, науковці відзначають, що не менш важливим джерелом міжнародного права є міжнародні правові звичаї. Саме у звичаї можуть бути закріплені неписані, як самі собою зрозумілі, правила організації і здійснення міжнародних економічних відносин. Вони, як правило, не мають свого формального закріплення у жодному договорі або угоді. Такі норми, як правило, виникають і розвиваються в процесі тривалої практики міжнародних відносин.
Міжнародні банківські звичаї виконують декілька функцій. По-перше, вони є додатковим джерелом права і застосовуються у разі відсутності норм, що регулюють відповідні суспільні відносини, як у будь-яких правових актах, так і в умовах зобов’язання між сторонами (тобто є засобом поповнення відсутніх норм). По-друге, міжнародний банківській звичай є засобом тлумачення умов певного зобов’язання.
У свою чергу міжнародні уніфіковані правила є зведенням міжнародних звичаїв. В міжнародному праві систематизацією міжнародних звичаїв займається, зокрема, Міжнародна торгівельна палата (МТП). Водночас міжнародні уніфіковані правила, на відміну від звичаїв, мають писаний характер, можуть застосовуватися як обов’язкові правила в передбачених законодавством випадках. Крім того, враховуючи писаний характер таких правил, сторони можуть домовлятися про їх застосування шляхом посилання на ці правила в договорі, внаслідок чого вони будуть обов’язковими для сторін.
До наступної групи джерел банківського права належать локальні акти банківських установ, що являють собою акти, дію яких обмежено межами однієї або кількох організацій. Відповідно до чинного законодавства, передусім, Закону “Про банки і банківську діяльність” і Господарського кодексу України, банки створюються у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, а також кооперативних банків. Вони є статутними установами, що повинні здійснювати власну діяльність на підставі затверджених і зареєстрованих у встановленому законодавством порядку статутів. Такі статути є локальними актами для банківських установ, які нормативно визначають цілі та предмет діяльності конкретного банку, від яких відхилятися без зміни статуту заборонено. Фактично, статут визначає межі спеціальної правоздатності банківської установи як юридичної особи.
До локальних актів відносяться і банківські ліцензії, і акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів (положення про кредитування, правила відкриття та ведення рахунків). Наступну групу локальних актів становлять положення про окремі служби всередині самої банківської установи – положення про юридичну службу, положення про відділ кредитування (або кредитний комітет), положення про ревізійну комісію, про відділ внутрішнього аудиту тощо. До локальних актів слід також віднести нормативні акти, які визначають статус філій та представництв банківських установ. Такі положення визначають правовий статус філії або представництва банку, визначають межі їх компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом.
До джерел банківського права можна віднести і акти союзів і асоціацій кредитних організацій.
У банківській діяльності також певне місце займають банківські правила та звичаї. Зазвичай, вони не закріплюються на рівні правового акту, і пов'язані із турботою банку щодо забезпечення інтересів його клієнтів. Банківська практика, вироблена в економічно розвинених країнах, закріплює банківські правила і звичаї в певні умовні акти, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким повинна відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаманні для законодавства Канади, Великобританії, Японії, Франції. Вони, переважно, стосуються визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.
Контрольні запитання:
Як Ви розумієте банківське законодавство?
Які особливості банківського законодавства Ви можете назвати?
Поясніть, у чому полягає комплексність банківського законодавства?
Дайте загальну характеристику джерелам банківського права.
Розкрийте зміст Конституції України як джерела банківського права.
Які базові та спеціальні закони, що регулюють банківську діяльність, Ви можете назвати?
Які міжнародні банківські правила, стандарти та звичаї Ви можете назвати?
В чому полягає суть локальних актів як джерела банківського права?
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІАЗЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

ГЛАВА 3
БАНКІВСЬКА СИСТЕМА УКРАЇНИ

§1. Банківська система: поняття, завдання, види

Банківська система є складною специфічною структурою, що працює за економічними законами, включається до загального механізму регулювання господарської діяльності у країні, має спеціальні функції та завдання. Бюджетна, податкова системи, система ціноутворення органічно взаємопов`язані із банківською системою і разом впливають на визначення політики цін у внутрішньому обігу та зовнішньоекономічній діяльності.
Банківська система разом із недержавними страховими організаціями й пенсійними фондами та небанківськими фінансово-кредитними установами виступають складовими національних кредитних систем. Відповідно, банківська система є одним із учасників ринку позичкових капіталів. При цьому приватний капітал користується підтримкою державного капіталу фіскального характеру. Ринок грошей і капіталу не обмежується вільним рухом таких своєрідних товарів (фінансових інструментів) в країні, але й носить значною мірою зовнішньоекономічний характер. Держави здійснюють регулюючий вплив на цей ринок за допомогою певного набору інструментів грошово-кредитної політики, в тому числі шляхом проведення грошово-валютних інтервенцій та протекціоністських заходів.
Необхідність формування банківської системи як особливої структури, що діє в економіці країни, визначається двома основними групами причин, що пов’язані:
– з необхідністю здійснення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності, узгодження комерційних інтересів окремих банків із державними та суспільними інтересами – забезпеченням стабільності національної валюти і стабільної роботи всіх кредитно-фінансових посередників;
– з функціонуванням грошового ринку, забезпеченням збалансованості попиту і пропозиції на грошовому ринку і в кожному його секторі.
Тому вірним буде говорити про подвійну мету діяльності банківських установ, які повинні керуватися у своїй діяльності не лише комерційними інтересами (отриманням прибутків для акціонерів та засновників), а й вимогами системи, до якої вони включені. А оскільки банківська система є складовою національної економіки, підпадає під загальну дію економічних законів, що діють в громадянському суспільстві, то вимоги системи можуть отримати статус державної політики у сфері фінансової діяльності.
Банківська система бере істотну участь у виконанні основних функцій фінансової системи, що пов’язані з:
1) забезпеченням способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями тощо;
2) розробкою та забезпеченням способів управління ризиками;
3) забезпеченням механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання;
4) забезпеченням безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема шляхом вдосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;
5) забезпеченням насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.
Відповідно, завдання державного регулювання банківською системою носять складний характер, оскільки з одного боку передбачають механізми забезпечення стабільного її функціонування для подолання системних прорахунків, ефективне пруденційне регулювання та нагляд уповноважених фінансових органів, а з іншого – здійснення дерегулюючих заходів, спрямованих на розвиток більшої самостійності будь-яких учасників банківської системи.
Заходи, що здійснюються в межах державного управління (зокрема, обов’язкове ліцензування банківської діяльності; підпорядкування банків спільним правилам та нормам, що регулюють проведення банківських операцій; здійснення нагляду за банками з боку центробанку або іншого уповноваженого органу в межах встановлених повноважень; встановлення для банків економічних нормативів, статистичної та бухгалтерської звітності; встановлення режиму банківської таємниці тощо), спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави в цілому і банківської системи зокрема. Можна говорити, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.
Банківська система на перехідному етапі повинна бути цілком безпечною з різних точок зору, зокрема, банки не повинні пропонувати продукти, які перевищують ступінь удосконалення їх інформаційних можливостей та не відповідають рівню економічної інфраструктури, що склався на цей момент в країні. Безпечність банку може визначатися через складну взаємодію між інформаційними можливостями банку, його амбіціями щодо удосконалення якості та ризикованості продуктів, які пропонуються цим банком і зовнішнім середовищем, в якому банку необхідно працювати.
Банківські системи розвинених країн мають багато спільного, що обумовлено однотипністю існуючої в цих країнах ринкової економіки. Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвиненої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових:
1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями (unit banking);
2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями (branch banking );
3) банківські системи з багатьма банками, пов`язаними участями (chain banking).
При цьому більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на сучасному етапі розвитку банківської системи вона об’єднує в собі риси перших двох напрямів з поступовою переорієнтацією на другий варіант.

стр. 1
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>