<< Предыдущая

стр. 2
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Для будь-яких банківських систем, як правило, характерна наявність універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних установ, одночасне існування та рентабельна діяльність великих і малих банків. При цьому кожна ланка банківської системи повинна мати високий рівень оперативної самостійності, не обмежуючись при цьому певною територією. У той же час повинен дотримуватися принцип чіткого розмежування компетенції, визначення системи відповідальності для кожного з учасників ринку позичкових капіталів.
Будь-яка банківська система має внутрішню організацію та взаємозв’язок як між окремими учасниками, так і всією системою в цілому. Об’єднуючим фактором побудови банківської системи є і спільна мета діяльності та близькі сфері інтересів. Отже, можна говорити, що банківська система є законодавчо визначеною, чітко структурованою сукупністю фінансових посередників на ринку позичкових капіталів, які займаються банківською діяльністю.
У науці прийняті різні підходи до побудови такої системи. Наприклад, є інституційна схема побудови банківської системи, що базується на декількох принципах:
1) ієрархічний принцип – виділяє в банківській системі окремі сегменти – рівні на підставі відносин внутрішньоструктурної підпорядкованості;
2) функціонально-регулюючий принцип – розділяє банківську систему на окремі сегменти – шари на підставі функцій, що їх здійснюють складові банківської системи, спеціалізації здійснюваних ними операцій, а також характеру наглядових вимог, жорсткості повноважень банківського нагляду;
3) організаційно-ієрархічний принцип – максимально повне виділення всіх функціонуючих елементів банківської системи, в тому числі і тих, що входять до внутрішніх ієрархій: центральний апарат, територіальні відділення, польові установи, розрахунково-касові центри, відділення, інформаційно-аналітичні центри, газети, журнали, обмінні пункти, банкомати тощо.
Як і будь-яка система, банківська система має певні функції, що випливають зі специфіки банківської діяльності. До функцій банківської системи можна віднести: 1) створення грошей і регулювання грошової маси; 2) трансформаційну; 3) стабілізаційну.
Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією банківських установ, що функціонують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму у певний проміжок часу.
Особливості банківської (а відповідно і кредитної) системи значно впливають на вибір шляхів проведення центральним банком грошово-кредитної політики та інструментарію, який відображає реалії розвитку національної банківської системи в певний період. Тому не можна визначати банківську систему просто як сукупність кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Фактично таке визначення обмежує банківську систему, оскільки позбавляє її заздалегідь окреслених цілей, специфічних функцій і самостійної ролі на грошовому ринку. Навпаки, це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів. В такому контексті значно вірнішим буде розуміння під банківською системою сукупності банків, банківської інфраструктури, банківського законодавства, банківського ринку.
За структурним підходом розрізняють одно- та дворівневу банківські системи. Однорівнева банківська система передбачає переважно горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій і функцій. У межах такої системи всі кредитні установи, в тому числі центральний банк, знаходяться на одному ієрархічному рівні, виконуючи аналогічні функції у кредитно-розрахунковому обслуговуванні клієнтів. Цей принцип побудови характерний, головним чином, для країн з нерозвиненою економікою, а також для країн з адміністративно-командною побудовою апарату управління.
Дворівнева банківська система будується на взаємовідношеннях між банками у двох площинах – по вертикалі й по горизонталі. По вертикалі – відносини підлеглості між центральним банком як керівним, управляючим і низовими ланками – комерційними банками; по горизонталі – відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів – комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям „банк банків” та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та контрольні функції центрального банку, з одного боку, і функції комерційних банків – з іншого. Слід зауважити, що у більшості країн банківські системи дворівневі.
Можна виділити два основних види організації дворівневих банківських системи в розвинених країнах: з центральним банком і з федеральним резервом. При цьому останній тип є значно менш розповсюдженим, найбільш стандартним прикладом є США, в яких діє Федеральна Резервна Система. Водночас в літературі з’явилася думка, що сучасна економічна історія довела , що в ситуації, коли країна намагається зробити свою валюту резервною й розрахунковою в світовому масштабі, система федерального резерву є більш конкурентноздатною, оперативною та стійкою.
В більшості країн СНД після утворення власних банківських систем, що є дворівневими, були запроваджені центральні банки з тією або іншою системою незалежності.

§2. Складові елементи банківської системи України

Відповідно до чинного законодавства банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території держави (ч. 1 Закону „Про банки і банківську діяльність”; п. 1 ст. 334 Господарського кодексу України).
Дворівневість банківської системи проявляється в тому, що з однієї сторони банки самостійні від Національного банку України і юридично йому не підпорядковані. НБУ не є вищою інстанцією для банківських установ. З іншого боку, банки піднаглядові Національному банку, їх створення та діяльність напряму залежать від нього. Досить часто відносини між ними мають вертикальний характер, засновуються на владних відносинах, і тому регулюються переважно нормами публічного права (адміністративного, фінансового тощо).
Дворівневий характер банківської системи підкреслює також рівноправність між банками одного рівня (тобто, між усіма банками за виключенням центрального), що створює підстави говорити про наявний горизонтальний характер відносин. Такі відносини регулюються переважно приватним правом, в першу чергу – цивільним.
Визначаючи Національний банк як центральну ланку банківської (і кредитної) системи України, слід розуміти, що він являє собою систему органів та установ, які входять до банківської системи і значно розширюють її склад. Так, до системи НБУ (а, відповідно, і до банківської системи країни) крім його центрального апарату та філій (територіальних управлінь) входять розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку (ч. 2 ст. 22 Закону „Про Національний банк України).
Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки в Україні поділяються на ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові). Такий розподіл випливає, фактично, з поняття базової операції:
а) банки, що виконують всі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші, є універсальними;
б) банки, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку, є спеціалізованими.
Згідно з чинним законодавство банк набуває статусу спеціалізованого у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу. Для інвестиційного банку – це емісія та розміщення цінних паперів, що здійснюються за рахунок грошових коштів приватних інвесторів; для іпотечного банку – активи, розміщені під заставу землі чи нерухомого майна; для розрахункового (клірингового) банку – активи, що розміщуються на клірингових рахунках.
Спеціалізованим ощадним банком є банк, у якому понад 50% пасивів є вкладами фізичних осіб. В Україні переважно функціонують універсальні банки, і лише декілька за правовими ознаками є спеціалізованими. Наприклад, спеціалізованим є Державний Ощадний банк України. За обсягом і характеристикою своїх пасивів декілька великих банків країни також наближуються до статусу спеціалізованого, що примушує центральний банк держави змінювати щодо них підхід при визначені економічних нормативів, які різняться залежно від спеціалізації банку.
Під інвестиційними банками у світовій банківській практиці прийнято розглядати банки, що спеціалізуються на залученні грошових коштів на довгі терміни, у тому числі шляхом випуску облігацій та наданням за рахунок таких коштів довгострокових кредитів (у ряді країн таким банкам навіть заборонено залучати грошові кошти у вклади). Зазначені банки беруть активну участь у створенні акціонерних товариств, тобто в первинному набутті акцій для їх наступної реалізації. Крім того, вони виступають поручителями (гарантами) при емісії акцій та облігацій.
Інноваційні банки здійснюють таку ж саму діяльність, що й інвестиційні, але у так званих венчурних (ризикових), у тому числі нових сферах економіки.
Ощадні банки – це банки, в основі діяльності яких лежить залученні грошових коштів фізичних осіб та інших вкладів з можливістю вилучення коштів із вкладу в будь-який сприйнятий для клієнта час. Вони як правило займаються наданням кредитів саме фізичним особам. Депозитні банки спеціалізуються на залученні грошових коштів у вклади – депозити (можливі й короткострокові) з наданням за рахунок цих коштів короткострокових кредитів. Облікові банки здійснюють діяльність, подібну з діяльністю депозитних банків, зокрема шляхом обліку короткострокових векселів.
Іпотечні (земельні) банки здійснюють надання кредитів на довгостроковій основі під заставу нерухомого майна.
Розрахункові (клірингові) банки здійснюють послуги по відкритих у них рахунках: ведуть відомості стану матеріальних цінностей, отримання і поставку цінних паперів, здійснення виплат та розрахунків. За законодавством України спеціалізованим розрахунковим (кліринговим) банкам не дозволяється: залучати кошти від населення на депозити; залучати міжбанківські кредити для проведення власних активних операцій; брати на себе ризики третіх осіб шляхом видачі гарантій та поручительств, окрім випадків, пов'язаних з проведенням відповідних розрахунків за угодами, укладеними цими особами на організаційно оформлених ринках.
Поряд з критерієм спеціалізації банків за функціональним підходом, банківська практика відпрацювала й інші критерії спеціалізації, у тому числі клієнтську, галузеву, територіальну тощо. Наприклад, клієнтська спеціалізація пов’язана з обслуговуванням лише певної категорії контрагентів (біржові банки, страхові банки тощо). Галузева спеціалізація передбачає порядок, за яким банки здійснюють свою діяльність, як правило, у певній галузі економіки – сільськогосподарські банки, промислові банки, банки соціального розвитку, будівельні банки, енергетичні банки, поштові банки, зовнішньоекономічні (зовнішньоторгові) банки тощо. В Україні банки відповідно до законодавства самостійно визначають напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.
У практиці банківської діяльності та в законодавстві використовується термін „системоутворюючі банки”, під яким розуміються банки, зобов'язання яких становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи. До вітчизняних системоутворюючих банків можна у тому числі віднести “Аваль”, ПриватБанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк, Укрексімбанк. Слід зауважити, що чинне законодавство не містить якихось пільг для такої категорії банків. Взагалі, застосування категорії „системоутворюючий” банк має значення лише в економічному розумінні, а з юридичних позицій вони мають рівноправний правовий статус порівняно з будь-якими іншими банками.
Банки можна класифікувати і за організаційно-правовою формою. У ст. 6 Закону „Про банки і банківську діяльність” та у ст. 336 ГК України зазначено, що банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. При цьому спеціальним законом, який визначає порядок створення, державної реєстрації, ліцензування та реорганізації банків, є Закон „Про банки і банківську діяльність”. Господарський кодекс та законодавство про господарські товариства і про кооперацію поширюються на банки в частині, що не суперечить означеному закону.
Кооперативний банк згідно з вищезазначеним законом та ГК (ст. 338) визначається як банк, створений суб’єктами господарювання, а також іншими особами за принципом територіальності на засадах добровільного членства та об’єднання пайових внесків для спільної грошово-кредитної діяльності. Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. При цьому закон зазначає, що мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.
За формою власності банки можна поділити на приватні акціонерні або дольові; кооперативні; державні. При цьому законодавство містить лише критерії визначення поняття „державний” банк, під яким розуміється банк, сто відсотків статутного капіталу якого належать державі (ст. 7 Закону „Про банки і банківську діяльність”). Передача хоча б однієї акції такого банку тягне за собою зміну його форми власності.
Державний банк засновується за рішенням уряду за умови отримання позитивного висновку НБУ з приводу заснування державного банку. Його статутний капітал формується за рахунок коштів держаного бюджету. Реєструється державний банк, як і інші банки, Національним банком України, який в подальшому здійснює по відношенню до такого банку всі дії, які він здійснює й по відношенню до будь-яких недержавних банків. Нині діючі в Україні державні банки – Ощадний банк України і Укрексімбанк – входять до системоутворюючих банків і відіграють суттєву роль на ринку банківських послуг.
Чинне законодавство, зокрема Закон України „Про місцеве самоврядування”, закріплює також право органів місцевого самоврядування у межах законодавства створювати комунальні банки. Є. Карманов, досліджуючи банківську систему України, запропонував визначати комунальний банк як особливу юридичну особу, яка має спеціальну правоздатність, є комунальною власністю територіальної громади. Метою створення комунальних банків є сприяння розвитку і банківське обслуговування комунального господарства, місцевих підприємств і організацій, а також індивідуального будівництва, тобто заходів з підвищеним ступенем ризику з позицій звичайної банківської практики.
За даними НБУ в Україні за станом на 01.01.2004 року зареєстровано 179 банків проти 182 за станом на 1.01.2003 року. У 2003 році НБУ зареєстровано 3 комерційних банки (у 2002 – 5). Протягом року було ліквідовано 8 комерційних банків, з них шляхом реорганізації – 1 банк. За станом на 1 січня 2004 року в стадії ліквідації знаходяться ще 20 банків. Ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій мають 158 комерційних банків, з них 19 з іноземним капіталом, у тому числи 7 зі 100% іноземним капіталом.
Національним банком України застосовується також підхід до розподілу банків за рівнем капіталу. Зокрема, Комісія НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків своїм рішенням від 30 січня 2004 р. черговий раз розподілила діючі в Україні банки на чотири групи залежно від їх активів наступним чином: група I: більше 2000 млн. грн.; група II: більше 1000 млн. грн.; група III: більше 300 млн. грн.; група IV: менше 300 млн. грн.
До першої групи за підсумками 2003 р. входить 10 банків, у тому числі “Аваль”, ПриватБанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк, Укрексімбанк, Райффайзенбанк Україна, “Надра” та Брокбізнесбанк. У другій групі перебуває 12 банків, у третій – 36, у четвертій – 100. Особливістю банківської системи України є висока концентрація банківського капіталу – більше половини капіталу зосереджено у 20 найбільших банках. Найбільший капітал за підсумками 2003 р. має АППБ „Аваль”, що збільшив цей показник протягом року на 36,37% і який складає 5977,65 млн грн.
У перспективі НБУ має намір створити у своїй структурі департамент, який займатиметься питаннями розвитку банківської системи та координацією роботи інших підрозділів центрального банку. У дослідженнях стану фінансового сектора України, що проводилися Світовим банком за підсумками 2001 р., його експерти відзначали, що створення більшого й ефективнішого банківського сектора повинно стати головним пріоритетним завданням в наступні 3 – 5 років, оскільки сьогодні у сфері фінансових послуг в Україні діє значна кількість відносно невеликих банків. А слабкість інститутів фінансового посередництва створює значні перешкоди для економічного зростання. В той же час саме фінансові послуги, у тому числі банківські й страхові, є перспективними в Україні за умов створення сприятливого режиму і залучення інвестицій.
Як видно із вищевикладеного, банківська система України не включає до свого складу небанківські фінансово-кредитні установи, що є методологічно виправданим з позицій теорії кредитної справи. Для останніх навіть існує власний регулятор – Державна комісія з питань регулювання ринків фінансових послуг. Зазначені установи можуть здійснювати деякі з банківських операцій, але для цього вони повинні дотримуватися певних обмежень, встановлених законодавством. Такий підхід є характерним для країн з розвиненою економікою та власною кредитною системою.
З іншої сторони, існує позиція, що небанківські кредитно-фінансові організації необхідно розглядати як організації, що складають поряд з банками другий рівень банківської системи. Такий підхід простежується, зокрема, в ст. 2 Федерального закону Російської Федерації „Про банки і банківську діяльність”.
У Науково-практичному коментарі до Банківського кодексу Республіки Бєларусь зазначається, що доцільно розглядати небанківські кредитно-фінансові організації як частину банківської системи і розповсюджувати на них всі правила, що стосуються банківської системи, якщо інше не передбачено законодавством. Хоча в ст. 5 БК РБ банківська система визначається як складова фінансово-кредитної системи РБ, до якої також входять і небанківські кредитно-фінансові організації.
Підсумовуючи можна зазначити, що підхід до розуміння банківської системи України та поняття ринків фінансових послуг у повній мірі відповідає стандартним підходам визначення понять банківської та кредитної систем, прийнятим у розвинених країнах.
Певним підкресленням ролі та значення банківської системи країни, внесення вкладу її працівників у розвиток економіки держави та забезпечення стабільності стало підписання Президентом України Указу про встановлення Дня банківських працівників 20 травня кожного року.

§ 3. Банківські об’єднання за законодавством України

Поряд із окремими банками, що діють на ринку позичкових капіталів, чинне законодавство України встановлює правові підстави для створення банківських об’єднань.
Союзи та асоціації банків існують в більшості країн світу, де сформовані дворівневі банківські системи. Вони діють як професійні об’єднання і формою недержавного управління діяльністю банків та в деяких країнах – небанківських кредитно-фінансових установ. Такі об’єднання полегшують завдання організації державного контролю й нагляду за проведенням банківської діяльності. В деяких країнах перебування в певних банківських об’єднаннях є обов’язковою умовою діяльності банків (наприклад, у Франції – в асоціаціях).
До найважливіших функцій банківських союзів та асоціацій відноситься розробка професійних правил поведінки банків та фінансових організацій, контролю за кваліфікацією банківських службовців, розробка пропозицій щодо вдосконалення законодавства країн та внесення їх на розгляд відповідним суб’єктам законодавчої ініціативи. Союзи та асоціації є об’єднаннями юридичних осіб на некомерційній основі. Тобто, отримання прибутків з їх подальшим розподілом не є метою організації таких банківських об’єднань.
В Україні об’єднаннями банків на некомерційних засадах є банківські спілки та асоціації, що створюються з метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності.
Найбільш впливовим неприбутковим об’єднанням є Асоціація українських банків, яка реально представляє і захищає інтереси банківського сектора перед НБУ, органами державної влади і недержавними установами та організаціями, а також представляє інтереси вітчизняних банкірів на світовому фінансовому ринку, оскільки до складу АУБ входить переважна більшість зареєстрованих в Україні банків (більше 120). Асоціація була створена у 1990 р. Поряд із банками до неї входять шість регіональних банківських союзів, Міжнародний інститут фінансів, Українська міжбанківська валютна біржа, Українська фінансово-банківська школа тощо.
Отже, об’єднання банків у неприбуткові організації може відбуватися і за територіальною ознакою, у тому числі з метою представлення інтересів фінансово-кредитних структур окремих міст або регіонів. Прикладом можуть виступати Кримський банківський союз, Харківський банківський союз, Одеський банківський союз, Асоціація банків Львівщини, Дніпропетровський банківський союз, Київський банківський союз.
Зокрема, Київський Банківський Союз був заснований у 1994 р.; зараз до його складу входять 67 фінансово-кредитних установ із різних регіонів України. Членство в КБС не є закритим, і учасником може стати будь-яка кредитно-фінансова установа, яка має відповідну позицію на фінансовому ринку і бажання будувати українську банківську систему за європейським зразком. Він бере активну участь в розробці законопроектів, що справляють вплив на діяльність банківської системи України. У 2003 році бажання співробітничати з КБС виразили банківські асоціації чотирьох країн – Німеччини, Австрії, Швейцарії і Великобританії.
У 2002 р. була створена також Українська національна іпотечна асоціація, до складу якої увійшли 20 банків та ряд інвестиційних і юридичних компаній. Асоціація займається розробкою законів та поправок до чинної нормативної бази, щоб полегшити роботу банків по іпотечному кредитуванню та випуску довгострокових зобов’язань.
Поряд із такими утвореннями банки мають можливість об’єднувати свої капітали та зусилля і на комерційних засадах. Зокрема, згідно з чинним законодавством банки мають право створювати банківські корпорації, банківські холдингові групи, фінансові холдингові групи. Поряд із цим вони можуть виступати учасниками промислово-фінансових груп із дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводиться також центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишено право самостійного вибору об’єднання, до складу якого він готовий (або за певних умов вимушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності у створенні банківського об’єднання, так само вирішується і питання виходу з останнього.
Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов'язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання. Відповідно ініціаторами ліквідації банківського об’єднання можуть виступати або його учасники, або Національний банк, за ініціативою якого судом може прийматися рішення у разі, якщо діяльність такого банківського об'єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільності банківської системи. При цьому слід розуміти, що ліквідація банківського об'єднання ні в якому разі не припиняє діяльності банків – його учасників, які залишаються суб’єктами підприємницької діяльності та на підставі наявних ліцензій можуть продовжувати здійснювати банківську діяльність.
Враховуючи значення принципів публічності і гласності, що повинні супроводжувати банківську діяльність в цілому, законодавець закріпив обов’язок банківських об'єднань публікувати в офіційних друкованих виданнях - газетах “Урядовий кур'єр” або “Голос України” інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною НБУ формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України.
Якщо до банківської корпорації і холдингової групи можуть входити виключно банки, то фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. При цьому материнській компанії має належати більше як 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи відповідно до встановлених вимог.
Одним з найбільш перспективних утворень у національній банківській системі є банківські корпорації. Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків – учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Вона являє собою юридичну особу (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки.
Враховуючи те, що відповідно до встановлених вимог статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам НБУ щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку, існуючі комерційні банки, які відчувають недостаток статутного капіталу, можуть створювати банківські корпорації, якщо вони збираються залишатися на національному ринку позичкових капіталів. Таке об’єднання декількох банків у банківську корпорацію сприятиме вирішенню проблеми докапіталізації у випадку, коли акціонери (засновники, учасники) банку не мають фінансових можливостей збільшувати статутний фонд банку або не хочуть допускати сторонніх акціонерів до цього процесу.
Вимоги Національного банку України щодо надання банківській корпорації ліцензій на виконання окремих операцій встановлюються на рівні загальних вимог для комерційних банків виходячи з розміру консолідованого капіталу.
Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації у межах банківської корпорації підлягають: 1) виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; 2) операції на ринках грошей та капіталів; 3) встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); 4) моніторинг кредитних ризиків; 5) розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності; 6) формування зовнішньої звітності; 7) внутрішній аудит. За згодою банків – членів корпорації визначений перелік централізованих функцій може бути розширений з обов’язковою фіксацією у статутах як банків – членів корпорації, так і самого банківського об’єднання.
Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків – членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі банки – члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в НБУ або безпосередньо у банківській корпорації.
Суттєвим моментом при створенні банківської корпорації є те, що банки, які увійшли до неї, фактично і юридично зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації. Банки, що увійшли у банківську корпорацію, не можуть входити до інших банківських об'єднань, крім як за згодою корпорації (виняток – участь у професійних асоціаціях, створених не на комерційних засадах).
При створенні банківської холдингової групи рівності учасників не спостерігається, оскільки материнському банку банківської холдингової групи має належати не менш як 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув права власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний строк.
Тобто, створення даного виду банківського об’єднання являтиме собою скоріш процес поглинання великим банком більш слабкого або такого, що перебуває у стані фінансової скрути, однак може бути фінансово оздоровлений і щодо якого є реальна перспектива його подальшої активної роботи в банківській справі. Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків – членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капіталі кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.
У 2001 р. Національний банк затвердив Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань. Таким чином він не лише надав можливість вітчизняним банкам виживати в конкурентному середовищі, а й розширив для банкірів перелік інструментів розвитку банківського бізнесу. З іншого боку, хоча відповідні норми про створенні банківських об’єднань були закріплені ще у 2000 р. у прийнятій редакції Закону “Про банки і банківську діяльність”, відповідних комерційних утворень поки не було зареєстровано, а експерти лише продовжують прогнозувати створення банківських об’єднань та здійснення поглинань, злиття, укрупнень вітчизняних банків.





Контрольні запитання:

Дайте визначення банківської системи?
Які види банківських систем існують в міжнародній практиці?
Які структурні елементи входять до банківської системи України?
Як можна класифікувати банки за здійснюваними ними операціями?
Які бувають банки за формою власності?
Що таке банківське об’єднання і яка мета його створення?
Які види банківських об’єднань Ви можете назвати?
Назвіть банківські союзи, що діють в України?





















ГЛАВА 4
ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

§ 1. Місце центрального банку в банківській системі

До основних факторів, що повинні визначати місце центрального банку (і Національного банку України у тому числі) в економіці держави, слід віднести: а) систему діючих законів; б) взаємозв`язок політики центрального банку з економічною програмою уряду; в) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою; д) ступінь розвитку кредитної (у тому числі банківської) системи країни, у взаємодії з якою центральний банк здійснює свій вплив на економіку.
Це базові зовнішні фактори, що визначають діяльність центрального банку. Щодо внутрішніх факторів, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві центрального банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.
У країнах із розвиненою ринковою економікою кредитно-фінансову систему очолює центральний банк, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення стабільності валюти та надійності банківського сектора. Виходячи зі статусу незалежного органу та функціональних особливостей правового статусу, центробанк повинен бути єдиним емісійним центром, який як публічна установа держави користується монопольним правом грошової емісії на території держави. Він повинен бути банком держави, який зобов`язується підтримувати загальнодержавні економічні програми, якщо вони не суперечать грошово-кредитній політиці. Він також повинен бути банком банків, тобто виступати кредитором останньої інстанції, який надає банкам і фінансово-кредитним інститутам можливість рефінансування на певних умовах і у випадках тимчасового дефіциту ліквідних коштів. Водночас центральний банк повинен залишатися органом банківського нагляду і контролю, який визначає необхідний рівень стандартизації і компетентності у національній кредитно-фінансовій системі. Отже, можна говорити про подвійну правову природу центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого – займається господарською діяльністю.
Правовий статус центрального банку та рівень його незалежності від державних органів істотно різняться в країнах із розвиненою та перехідною економіками. Не останню роль відіграє і форма правління в державі. Незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядатися будь-якими іншими структурами влади чи управління.
Центральний банк не повинен турбуватися щодо стану національної економіки – це відноситься до функцій уряду. Він не повинен турбуватися щодо кредитування народного господарства – це функція комерційних банків. Він також не повинен турбуватися про наявність обігових коштів у підприємств – це справа самих підприємств або ж уряду. Уряд має цілий ряд інструментів щодо здійснення реформування економіки: і фіскальну політику, і регіональну політику; він може використовувати кошти державного бюджету, щоб втілювати державну політику. Центробанк цього не повинен робити. Наприклад, у Великобританії для Банку Англії визначено три суттєвих напрями його діяльності: 1) підтримка стабільності, цільності і вартості грошей; 2) забезпечення стабільності фінансової системи; 3) підвищення ефективного та конкурентоздатного Британського фінансового сервісу.
Однак слід розуміти, що міцність національної грошової одиниці поряд із економічним фактором багато в чому залежить від морального базису, тобто від наявності довіри громадян країни до своїх грошових знаків, а через них – і до центрального банку як емітенту цих знаків.
Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, що свідчить про право центробанку встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступає одночасно в двох іпостасях: як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоуправління банківської системи.
Закон „Про Національний банк України” закріплює статус центрального банку яку особливого центрального органу державного управління. Робиться це, в першу чергу, для виведення центробанку з-під юрисдикції Кабінету Міністрів України як центрального органу виконавчої влади. Нацбанк підтримує економічну політику уряду в тому разі, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону).
Виважену і обережну політику, зорієнтовану на стабільну перспективу, може проводити лише незалежний центральний банк. Це залежить і від політичних факторів, зокрема від характеру політичних інтересів владних структур у монетарній політиці. Сьогодні політики і чиновники зацікавлені отримати від монетарної політики позитивний ефект якомога скоріше, тобто зацікавлені у зростанні грошової маси, в інтервенційній грошовій політиці за короткий проміжок часу, навіть якщо це призведе в майбутньому до інфляції. І тому країна, де центральний банк підпадає під серйозний вплив політиків, тобто втрачає незалежність, може гарантовано очікувати інфляцію. Стабілізація не може дозволити собі бути слабкою. Як зазначав німецький економіст, автор класичної грошової реформи в Німеччині Ерхард, “м`які” засоби не створюють твердих валют”.
Політичний вплив на центральний банк тягне за собою і економічний. В умовах перехідної економіки незалежний центральний банк більш потрібний ніж потім, коли буде побудована ринкова економіка, тому що потім він буде мати більше можливостей для маневрування, політичний тиск не буде таким жорстким і негативним за наслідками.
Незалежність центрального банку слід розглядати як запоруку соціальної стабільності, нормального розвитку суспільства, міцного конституційного ладу тощо. Як зазначив Ю.В. Килимник, автономний статус центрального банку є фактором сили країни, а не навпаки. Ряд науковців розглядає незалежність центрального банку за рядом факторів: інституційним, економічним, кадровим.
Зокрема, у відповідності зі ст. 108 Договору про Європейське співтовариство Європейський центральний банк є незалежним. Його незалежність складається з п`яти компонентів: 1) цільова автономія; 2) функціональна автономія; 3) інституційно-фінансова автономія; 4) особиста автономія; 5) юридична автономія. Основна мета діяльності ЄЦБ – підтримка стабільності цін, тобто боротьба з інфляцією.
Існує ряд критеріїв, на підставі яких можна говорити про ступінь незалежності центрального банку держави: статутні положення, інституційні та політичні особливості центральних банків, в тому числі спосіб призначення або усунення Правління та Голови банку, розміри його власності та непорушність рішень банку іншими структурами уряду. Вважається, що ступінь незалежності банків Італії, Франції, Великобританії значно нижча, ніж банків ФРН, Швейцарії, Японії та США.
До критеріїв автономії центрального банку можна віднести: 1) залежність центрального банку від інших органів державної влади; 2) фінансові відносини між урядом і центральним банком; 3) процедуру призначення на посаду голови та членів керівних органів; 4) строк повноважень голови та членів керівних органів; 5) стабільність посад голови та членів керівних органів; б) "інтерналізацію" керівних органів банку. Відповідно до методів забезпечення незалежності центробанку відносять: обрання, призначення та відсторонення від посади керівника та інших вищих посадових осіб центробанку; усунення втручання з боку уряду та парламенту; принципи співробітництва з урядом; бюджетний нагляд та документальний аудит.
Відповідно до чинного законодавства України, що базується на Конституції України, Національний банк України є підзвітним Верховній Раді України. НБУ не розглядається як піднаглядовий або підконтрольний орган будь-якому іншому органу законодавчої або виконавчої влади. З Кабінетом Міністрів НБУ проводить взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Відповідно до Закону «Про Національний банк України» не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку інакше, як в межах, визначених цим Законом.
НБУ входить до кола осіб (народні депутати, Президент України, Кабінет Міністрів України), які наділені правом законодавчої ініціативи. Це надає йому права вносити до Верховної Ради України законопроекти або пропозиції щодо зміни чинного законодавства, а також самостійно приймати рішення в межах грошово-кредитної політики.

§ 2. Принципи діяльності Національного банку України

Національний банк організується та функціонує у відповідності з найбільш загальними правовими принципами, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону „Про Національний банк України” до системи НБУ входять: центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади й інші структурні одиниці і підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.
Принципи системи Національного банку України можна визначити як закріплені в законі, обов`язкові для виконання основоположні ідеї й положення, що найбільш повно і всебічно відображають особливості побудови НБУ та правовідносин, що виникають у зазначеній сфері.
Особливого значення набуває закріплений Конституцією України принцип законності. Виходячи із загальнотеоретичних засад, принцип законності являє собою здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов`язками людини. Згідно із цим принципом НБУ є центральним банком держави, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, Законом України „Про Національний банк України” (що є спеціальним) та іншими законами України (ст. 2 Закону).
У відповідності із принципом законності НБУ виконує лише ті функції, які визначені банківським законодавством (ст. ст. 6,7 Закону) та на підставі тих правил, які визначені законодавством. Враховуючи подвійну правову природу центрального банку, який поєднує в собі функції органу управління та суб`єкта господарської діяльності, угоди цивільно-правового характеру НБУ здійснює у відповідності з цивільним законодавством України, в першу чергу з Цивільним кодексом України. Отже, НБУ як центральний орган державного управління є підзаконним органом, тобто органом, орієнтованим на діяльність на підставі й на виконання закону.
Згідно із принципом законності визначається й нормотворчість центрального банку. Підзаконні нормативно-правові акти з питань регулювання банківської діяльності, проведення банківських операцій, здійснення банківського нагляду можуть прийматися виключно центробанком України і є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб (наприклад ст. 56 Закону). Аналізуючи цей принцип, можна погодитися із позицією В.Л. Кротюка, що нормотворчість слід визнати основною формою виконання Національним банком своїх функцій. Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі. Саме вони дозволяють надавати рішенням Національного банку значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом їх закріплення в підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті у відповідності з законодавством України.
Великого значення для банківської системи України набув принцип незалежності НБУ. Відповідно з принципом незалежності НБУ: а) в межах наданої йому компетенції є незалежним; б) не допускається втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради НБУ чи Правління інакше, як в межах, визначених Законом (ст. 53 Закону).
Виходячи із системи стримувань і противаг, центральний банк не може бути банком парламенту або банком уряду. Однак в той же час слід розуміти, що принцип взаємодії різних гілок державної влади є визначальним у побудові держави та її органів, оскільки різні гілки державної влади не є повністю незалежними одна від одної, а перебувають у тісному зв'язку та взаємодіють між собою.
Із принципу незалежності випливає і принцип підзвітності Національного банку України. Базуючись на положеннях Конституції України, законодавець визначив, що НБУ є підзвітним Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень (ст. 51 Закону).
В даному випадку підзвітність означає:
Призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою України за поданням Президента України.
Призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради НБУ.
Призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банк.
Доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність НБУ.
Надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.
Центральний банк та уряд країни проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку. Обов`язком НБУ є надання уряду на його запит інформації щодо монетарних процесів. У свою чергу, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади повинні надати інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу, на запит центробанку.
Як одна з визначальних рис незалежності стало включення в законодавство положення щодо підтримки Нацбанком економічної політики уряду у випадку, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п. 4 ст. 52 Закону).
Одним з основних організаційних принципів центрального банку є принцип економічної самостійності. Відповідно до нього Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених законодавством випадках – також за рахунок Державного бюджету України.
В межах виконання зазначеного принципу НБУ може виконувати такі операції для забезпечення своїх функцій, як:
а) надання кредитів комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам для підтримки ліквідності за ставкою не нижче ставки рефінансування НБУ;
б) здійснення дисконтних операцій з векселями і чеками;
в) купівля та продаж на вторинному ринку цінних паперів тощо.
Принцип спеціальної правоздатності центрального банку, який полягає в наявності ряду обмежень щодо його діяльності, у тому числі в забороні Національному банку: бути акціонером або учасником банків та інших підприємств, установ; здійснювати операції з нерухомістю, крім тих, що пов`язані із забезпеченням діяльності банку та його установ; здійснювати торговельну, виробничу, страхову та іншу діяльність, яка не відповідає його функціям. Хоча зазначені обмеження не стосуються набуття з метою покриття заборгованості Національного банку будь-яких прав та активів за умови їх відчуження в найкоротший строк; виконання операцій в межах визначених Законом повноважень, а також участі у капіталах інших підприємств та установ, що забезпечують діяльність центробанку (ст. 71 Закону).
Матеріальною базою для функціонування банку є наявність статутного фонду. Статутний капітал НБУ є державною власністю, він складає 10 млн грн і може бути змінений за рішенням Ради НБУ. Враховуючи те, що Національний банк є юридичною особою, він наділений всіма ознаками, характерними для юридичних осіб, в тому числі й наявністю відокремленого майна, що є об`єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні (ст.ст. 3, 4 Закону). Це положення дає підставу зробити висновок, що в діяльності центрального банку реалізовано також принцип організації НБУ на базі державної власності, який є одним з визначальних принципів організації центральних банків держав. НБУ не відповідає за зобов`язаннями органів державної влади, в свою чергу, органи державної влади не відповідають за зобов`язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов`язання. Законодавчо закріплено і заборону НБУ щодо надання прямих кредитів на фінансування витрат Державного бюджету України, що повинно сприяти проведенню виваженої грошово-кредитної політики.
Однак доцільно зауважити, що далеко не всі центральні банки засновані на 100-відсотковій державній власності. Наприклад, 55 % статутного капіталу Банку Японії належать державі, 45 % – приватному сектору. Подібна ситуація спостерігається і в Бельгії. У Великобританії, Данії, Нідерландах, Франції, ФРН, РФ центральні банки перебувають у 100-% власності держави; в Італії – у 100-% власності банків та страхових компаній; в США – у 100-% власності банків – членів ФРС; у Швейцарії – 43 % у власності приватних осіб, 57 % – у власності кантонів; в Австрії – по 50 % у власності федерації та фізичних і юридичних осіб. Форма власності центробанку досить часто впливає на побудову його керівних органів та визначення статусу автономності у проведенні грошово-кредитної політики.
До основних принципів, що забезпечують економічні засади здійснення діяльності банку, слід віднести і принцип здійснення діяльності без мети отримання прибутку. Центральні банки не розглядаються як комерційні організації, хоча вони отримують в процесі своєї діяльності доходи. Зокрема, проф. В. Сміт, розглядаючи походження центральних банків, вважала, що особливі привілеї і домінуюче становище центрального банку накладають на нього зобов’язання, які відсувають на другий план отримання прибутків. Оскільки центральний банк має можливість не враховувати обмежуючу мету отримання прибутку, він служить суспільним цілям, регулюючи параметри грошово-кредитного ринку, зокрема такі, як процентні ставки.
Саме можливість отримання доходів і надає Національному банку подвійної правової природи – як суб`єкта господарської діяльності і як особливого органу державного управління. НБУ вносить до Державного бюджету України, наступного за звітним роком, позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок Державного бюджету України, наступного за звітним року (ст. 5 Закону). Кошторис доходів та витрат НБУ повинен бути затверджений Радою Національного банку, яка подає Верховній Раді та Кабінету Міністрів до 1 вересня поточного року прогнозовані відомості про сальдо кошторису для включення до проекту Державного бюджету на наступний рік.
До організаційних принципів побудови системи НБУ, то до них можна віднести принцип централізації, принцип єдності, принцип вертикальної структури управління та колегіальності управління.
Принцип централізації. Усі підрозділи центрального банку здійснюють грошово-кредитну політику під загальним, централізованим керівництвом НБУ, який наділений найбільш повними повноваженнями щодо банківського регулювання, нагляду, контролю та здійснення банківських операцій на території всієї держави. Всі територіальні управління та інші органи, що включені до системи центрального банку, підпадають під контроль й нагляд з боку єдиного центру, яким є Правління НБУ, що очолюється головою НБУ.
У ст. 22 Закону „Про Національний банк України” зазначено, що структура Національного банку будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. Національний банк наділений правом самостійно вирішувати питання організації, створення, ліквідації та реорганізації структурних підрозділів та установ НБУ, його підприємств, затверджувати їх статути та положення. Зрозуміло, що філія центрального банку не може мати статусу юридичної особи і не може видавати нормативні акти, а уповноважена діяти від імені НБУ в межах отриманої від нього компетенції на підставі затвердженого положення. Правове закріплення зазначений принцип отримав свого часу також у Постанові НБУ від 05.09.1996 р. № 233 “Про структуру центрального апарату Національного банку України”.
Принцип вертикальної структури управління системою НБУ, закріплений законом, означає, що призначення посадових осіб та їх підзвітність можуть здійснюватися виключно за вертикаллю.
Із принципу централізації системи НБУ випливає, в свою чергу, принцип єдності системи центрального банку, який передбачає, що всім елементам системи притаманні спільність цілей, завдань, єдність організаційної побудови та здійснюваних функцій, а також методів їх здійснення та форм реагування на порушення чинного законодавства.
Через організацію діяльності керівних органів центрального банку реалізується принцип колегіальності управління, оскільки і Рада НБУ, і його Правління є колегіальними органами. За законом Рада НБУ складається з 14 осіб, Голова НБУ входить до неї за посадою. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови НБУ, який, в свою чергу, обирається Верховною Радою України за поданням Президента України строком на п`ять років. Якщо Рада НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за їх виконанням, то Правління безпосередньо займається впровадженням цих засад у практичну діяльність. Колегіальне управління центрального банку пояснюється, в першу чергу, тією роллю, яку останній відіграє у фінансовій діяльності держави та завданнями, які стоять перед ним як перед керівником банківської системи зокрема та кредитної системи в цілому.


§ 3. Керівні органи Національного банку України

Прийнятий у 1999 р. Закон України "Про Національний банк України" заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.
Процес формування керівництва та визначення строків його повноважень є важливим фактором політичної незалежності центрального банку. В переважній більшості економічно розвинених країн керівники банку призначаються або обираються із числа кандидатур, запропонованих керівником держави або урядом. У процесі формування керівництва центрального банку з боку урядових структур закладено важливий стимулюючий механізм, який об`єднує декілька основних аспектів, а саме:
строки, на які призначаються керівники банку, як правило, перевищують строк дії мандату виконавчої влади (про що говорилося вище), що дає можливість усунути в діяльності центрального банку елемент політичної нестабільності у період передвиборних кампаній та змін уряду;
керівництво центрального банку не може бути відкликане раніше встановленого строку. Наприклад, у США, ФРН дострокове припинення повноважень голови та членів директорату взагалі не допускається, а в Нідерландах, Данії, Бельгії ця процедура є дуже складною.
Конституція України в ст. 85 п. 18 закріплює високий статус Голови НБУ в ієрархії державних посад: призначає на посаду та звільняє з посади Голову Національного банку України Верховна Рада України конституційною більшістю голосів за поданням Президента України. Цим підтверджується ефективність статусу керівника і значимість самого центрального органу державного управління, оскільки майже всі інші міністри призначаються на посаду в силу ст. 106 п. 10 Конституції України Президентом за поданням Прем'єр-міністра, а звільняються з посади безпосередньо за рішенням Президента України.
Строк повноважень Голови НБУ – 5 років (згідно зі ст. 18 Закону „Про Національний банк України”). У разі не затвердження Верховною Радою України кандидатури, запропонованої Президентом України, питання керівництва Національним банком, а також порядок внесення нової кандидатури регулюються Законом України "Про тимчасове виконання обов'язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України". Одна кандидатура може вноситись не більше двох разів.
Звільнення з посади Голови НБУ також здійснюється Верховною Радою України за поданням Президента України у таких випадках: 1) закінчення строку повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду – у скоєні кримінального злочину; 3) у зв'язку з заявою про відставку за політичними або особистими причинами, поданою у письмовому вигляді та прийнятою Президентом України; 4) смерті або на підставі рішення суду про оголошення особи померлою або визнання безвісно відсутньою; 5) припинення громадянства або виїзду за межі України на постійне місце проживання; 6) за поданням Президента України в межах його конституційних повноважень. Наявність останнього положення робить посаду голови центробанку певною мірою залежною від коливань політичного курсу органів державної влади, що не завжди залежатиме від професіоналізму головного банкіра країни.
Важливим для автономії центрального банку є й інтерналізація керівних органів банку. Як доводить практика діяльності центральних банків, інтерналізація керівних органів банку, тобто неможливість суміщення посад, завжди є одним з основних чинників, що впливає на незалежність центрального банку у сфері проведення грошово-кредитної політики. Якщо інтерналізація повна, члени керівних органів, тобто ради чи правління банку, є постійними працівниками центрального банку, не можуть мати інших державних посад чи займатися підприємницькою діяльністю. Виняток, як правило, становить наукова та викладацька діяльність.
Принципу інтерналізації в повній мірі відповідає організація Правління Національного банку і не відповідає порядок формування Ради НБУ.
Голові, членам Правління та службовцям Національного банку України заборонено бути народними депутатами України, членами Уряду України, займатися підприємницькою діяльністю, виконувати роботу за сумісництвом, крім викладацької діяльності. Службовцям Національного банку забороняється входити до керівних органів та бути акціонерами комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ. Усім, хто працює в НБУ, заборонено брати позички від будь-яких кредитних установ, за винятком Національного банку. Такі обмеження встановлені для запобігання тиску на керівників і службовців Національного банку України з боку будь-яких органів держави або кредитно-фінансових установ. У той же час на службовців центробанку поширюється Закон України „Про державну службу”, а також нормативно-правові акти, що регулюють статус державного службовця.
В особливому положенні в порівнянні з працівниками Національного банку, членами його Правління знаходяться члени Ради НБУ. Члени Ради НБУ здійснюють свої повноваження на громадських засадах, не одержуючи при цьому офіційної плати від банку. Отже, можна зробити висновок, що члени Ради НБУ не можуть розглядатися як його службовці. Вони можуть займати інші державні посади, займатися іншими видами діяльності. За своїм персональним складом, представленим на сьогоднішній день, більшість членів Ради НБУ – народні депутати. України.
Згідно зі ст. 100 Конституції України на Раду Національного банку України покладено розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її проведенням. Рада Національного банку аналізує вплив грошово-кредитної політики України на стан соціально-економічного розвитку України, вносить рекомендації Правлінню НБУ стосовно методів та форм прогнозування макропоказників економічного й соціального розвитку України, грошово-кредитної політики, політики курсоутворення, валютного регулювання, розвитку банківської системи, окремих нормативних актів з питань банківської діяльності; затверджує кошторис НБУ, встановлює форми оплати праці працівників НБУ, зовнішньоекономічні договори, бухгалтерський баланс НБУ і публікує його, визначає порядок покриття збитків та порядок відрахування доходів Державного бюджету та має багато інших повноважень.
До складу Ради Національного банку входять члени Ради Національного банку, призначені Президентом України та Верховною Радою України. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, входить до складу Ради Національного банку за посадою. Президент України та Верховна Рада призначають по сім членів Ради Національного банку шляхом прийняття відповідного Указу або Постанови. Строк повноважень членів Ради Національного банку – сім років, крім Голови Національного банку, який входить до складу Ради Національного банку на строк здійснення ним повноважень за посадою.
За Законом „Про Національний банк України” Рада Національного банку очолюється не головою НБУ, якого призначає Парламент, а своїм Головою, якого обирають члени Ради строком на три роки. Членом ради може бути громадянин України, який має вищу економічну чи фінансову освіту або науковий ступінь у галузі економіки та фінансів і досвід постійної роботи в органах законодавчої влади або на керівних посадах центральної виконавчої влади або ж наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.
Рада Національного банку не може давати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку. Рада Національного банку дає оцінку діяльності Правління Національного банку щодо виконання Основних засад грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення з яких є обов'язковими для Правління Національного банку. У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Правлінням Національного банку рішень Ради Національного банку, які є обов'язковими згідно з законом, Рада Національного банку має право звернутися до Голови Національного банку або до Верховної Ради України та Президента України з викладенням своїх позицій.
Рада НБУ вносить рекомендації Правлінню НБУ стосовно окремих заходів монетарного та регулятивного характеру та їх впливу на економічний та соціальний розвиток України, а також стосовно політики курсоутворення та валютного регулювання. Такі рекомендації безпосередньо стосуються основних інструментів монетарної політики; саме в них і реалізується конституційний статус Ради НБУ, на яку покладено розробку Основних засад грошово-кредитної політики.
Правління НБУ зобов’язане розглянути і надіслати письмову мотивовану відповідь на внесені Радою НБУ рекомендації протягом п’яти робочих днів. Крім вищезазначеного, Рада Національного банку наділена правом відкладального вето щодо окремих рішень Правління НБУ.
Водночас наявність таких важелів впливу як право на затвредження річного кошторису Національного банку України та погодження кандидатур членів Правління НБУ фактично зводить нанівець бажання виконавчого органу центробанку активно намагатися подолати вето Ради НБУ.
У Законі не передбачено ніякої відповідальності Ради Національного банку за прийняті рішення, проте ст. 19 п. 8 Закону встановлює одноосібну відповідальність Голови Правління перед Верховною Радою України за діяльність Національного банку (а відповідно і за діяльність Ради як вищого органу управління Національним банком України). Таким чином, порушується адресність відповідальності та неспівпадіння її за суб’єктивним складом, що суперечить загальноприйнятій концепції юридичної відповідальності.
Керівним органом центробанку є і Правління Національного банку України, до повноважень якого законом віднесено забезпечення реалізації грошово-кредитної політики через відповідні монетарні інструменти, організацію виконання інших функцій Національного банку та управління його діяльністю. Очолює Правління Голова Національного банку. Кількісний та персональний склад Правління затверджується Радою НБУ за поданням Голови (на відміну від раніше діючого порядку призначення Президією Верховної Ради України за поданням Голови Правління НБУ). Заступники Голови Національного банку входять до складу Правління за посадою.
Відповідно до ст. 15 Закону України „Про Національний банк України” до повноважень Правління Національного банку України відноситься прийняття рішень щодо економічних засобів та монетарних методів, необхідних для реалізації Основних засад грошово-кредитної політики та необхідності забезпечення стабільності та купівельної спроможності національної валюти. До цього блоку має входити прийняття рішень про емісію валюти України та вилучення з обігу банкнот і монет, зміну процентних ставок Національного банку, встановлення економічних нормативів для банків та фінансово-кредитних установ, розмір та порядок формування обов'язкових резервів для банків та фінансово-кредитних установ, встановлення лімітів операцій на відкритому ринку, які здійснює Національний банк, про перелік цінних паперів та інших цінностей, придатних для забезпечення кредитів Національного банку, умови допуску іноземного капіталу до банківської системи України.
Правління видає нормативні акти Національного банку України та приймає рішення про застосування заходів впливу до комерційних банків, створення та ліквідацію підприємств, установ і організацій Національного банку, участь у міжнародних фінансових організаціях, у капіталі банків та кредитних установ.
Правління подає на розгляд Раді річний звіт Національного банку та проект кошторису доходів та витрат на наступний рік, визначає організаційні основи та структуру Національного банку, затверджує положення про структурні підрозділи та установи Національного банку, статути його підприємств, порядок призначення керівників підрозділів, підприємств та установ, затверджує штатний розпис Національного банку, встановлює порядок надання ліцензій на ведення банківських операцій, затверджує регламент роботи Правління та виконує інші функції, що випливають з основної мети діяльності Національного банку України. Діяльність Правління регулюється також Регламентом роботи Правління Національного банку України, затвердженим його постановою від 30 червня 1995 р. № 164. Відповідно до Регламенту засідання Правління проводяться не рідше одного разу на місяць.

§ 4. Правовий статус територіальних управлінь НБУ

Аналізуючи правовий статус філій (територіальних управлінь) Національного банку України, слід відзначити, що вони є найважливішими структурними елементами системи центрального банку. Наявність філій НБУ створило базу для формування регіональної банківської системи. Вони беруть безпосередню участь в дослідженні та прогнозуванні економічних процесів та найважливіших показників фінансової діяльності регіонів. Зокрема, на філії покладено обов’язок щомісяця здійснювати комплексний аналіз основних показників діяльності кожного комерційного банку на визначеній території і складати відповідну аналітичну записку з висвітленням тенденцій економічних процесів, а також порушень і їх причин.
Не дивлячись на централізовану структуру системи НБУ, на впорядкування принципу вертикального підпорядкування, саме регіональні відділення прямо чи опосередковано сприяють підвищенню ефективності суспільного відтворення та розвитку економіки регіонів (а значить – і держави в цілому), виконуючи основні функції у сфері банківської діяльності. Фактично через регіональні відділення НБУ має можливість здійснювати постійне регулювання грошового обігу, кредитування економіки (в першу чергу через механізм рефінансування), забезпечувати безготівкові розрахунки тощо. Слід також враховувати й роль територіальних відділень НБУ у виконанні бюджетів усіх рівнів, оскільки через центробанк та його територіальні підрозділи установи Державного казначейства України здійснюють обслуговування бюджетної системи країни.
Філії Національного банку не мають статусу юридичної особи і не можуть видавати нормативні акти, вони діють від імені Національного банку в межах отриманих від нього повноважень. Завдання і функції територіальних підрозділ визначаються відповідним Положенням НБУ. Згідно з законодавством України філії НБУ вирішують питання, що належать до їх компетенції, на засадах єдності та централізації в здійсненні грошово-кредитної та валютної політики, банківського нагляду, бухгалтерського обліку і розрахункових операцій, при складанні фінансової та статистичної звітності тощо.
До складу територіальних управлінь центрального банку належать Головні управління НБУ в АРК та по місту Києву і Київській області, а також 23 управління НБУ по областях. Тобто, в основі розташування територіальних управлінь центрального банку держави лежить адміністративно-територіальний устрій України, визначений Конституцією України (ст. 133). При цьому відсутність відділень НБУ на рівні районів пояснюється загальними засадами організації діяльності центрального банку та функціями, які покладаються на його філії.
Однією з головних рис, які впливають на встановлення правового режиму територіальних відділень центральних банків, є форма державного управління – унітарна чи федеративна. Як правило, саме зазначений фактор не в останню чергу впливає на побудову всієї системи центрального банку держави (якщо не передбачена інша організаційна структура – як Федеральна Резервна система у США).
Наприклад, до структури Банку Росії входять два види територіальних установ: національні банки республік у складі РФ та головні територіальні установи в інших суб`єктах Федерації (краях, областях, автономних округах, автономних областях), які згідно з Положенням про територіальні установи Банку Росії виконують ідентичні функції. У кінці 1999 р. у складі центрального апарату ЦБ РФ був створений Департамент по роботі з територіальними установами Банку Росії, основними напрямками діяльності якого є: вдосконалення структури та діяльності територіальних установ та сприяння їх взаємовідносинам з керівництвом та підрозділами центрального апарату БР.
Говорячи про правовий режим діяльності територіальних відділень НБУ, слід зауважити, що їх діяльність повинна розглядатися як виконання частини основних функцій центрального банку в сфері грошово-кредитної політики, валютного регулювання та банківського регулювання й нагляду. Крім цього слід наголосити, що філії НБУ організують свою роботу в режимі обмеженої самостійності, коли більшість рішень приймається виключно на рівні центрального апарату НБУ. До компетенції Правління НБУ відноситься вирішення питань щодо створення, реорганізації та ліквідації філій центрального банку.
Керівництво філією здійснює начальник, який призначається на посаду та звільняється з неї наказом Голови Національного банку. Відповідно начальник територіального управління затверджує згідно з типовою структурою і затвердженим кошторисом, а також фондом оплати праці штатний розпис територіального управління, видає накази та розпорядження, а також затверджує Положення про структурні підрозділи територіального управління. Враховуючи ту обставину, що філії НБУ не є юридичними особами, фінансові питання вирішуються виключно в централізованому порядку. Зокрема, баланси територіальних управлінь включаються до консолідованого балансу НБУ, а їх доходи і витрати є складовими кошторису доходів і витрат НБУ, який, в свою чергу, затверджується Радою НБУ.
У фінансовій діяльності філій реалізуються характерні принципи кошторисного фінансування (цільове спрямування – кошти витрачаються на завдання та в межах, визначених кошторисом; плановість – відпускаються відповідно до кошторису для виконання нормативно-правових актів центрального банку з належним документальним оформленням тощо). Для виконання своїх функцій філії наділяються рухомим та нерухомим майном, вартість якого відображається в балансі територіального відділення. Територіальні управління мають печатку зі своїм найменуванням та зображенням малого Державного Герба України, інші печатки, штампи, що потрібні для їх діяльності.
Визначаючи принципи організації діяльності філій центрального банку, їх можна поділити на загальні та спеціальні. До перших слід віднести загальні правові принципи, притаманні фінансовим органам держави: законності, єдності фінансової та грошової політики, фінансової дисципліни, державну власність в організації фінансової установи тощо.
До спеціальних принципів, що обумовлюють особливості діяльності територіальних установ центрального банку, можна віднести:
– принцип єдності та централізації системи центрального банку (структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням);
– принцип обмеженої самостійності в діяльності територіальних установ (виключно в компетенції НБУ залишається вирішення питання щодо емісії грошових знаків, реєстрації банківських установ, видачі ліцензій, застосування певних заходів банківського нагляду, а також більшість інших питань в галузі банківського регулювання);
– відсутність підпорядкування територіальних управлінь НБУ органам державної влади регіонального рівня або органам місцевого самоврядування (не допускається втручання органів державної влади або їх службових осіб у виконання функцій і повноважень територіальних управлінь);
– принцип особливого режиму звітності територіальних установ НБУ центральному апарату (збирають та оброблюють дані для складання фінансової та статистичної звітності про діяльність територіального управління і забезпечують її достовірність);
– принцип здійснення фінансового контролю як умови діяльності структурного підрозділу (обов`язкові щорічні документальні ревізії з питань фінансово-господарської діяльності територіального управління);
– принцип єдності фінансово-майнової бази (зокрема, доходи і витрати територіальних управлінь є складовими кошторису доходів і витрат НБУ);
– принцип взаємодії між профільними департаментами та відділами територіальних управлінь НБУ.
Функції філій центрального банку можна поділити на дві групи:
пов’язані із виконанням завдань центрального банку держави (грошово-кредитна політика, політика в сфері готівкового грошового обігу, здійснення функції кредитора останньої інстанції, розрахунково-касове обслуговування, банківське регулювання та банківський нагляд, валютне регулювання тощо), які здійснюються на регіональному рівні відповідними територіальними управліннями НБУ;
пов`язані із організацією діяльності самого територіального управління (створення відповідних відділів відповідно до типової структури філій, ведення фінансової та статистичної звітності, робота із персоналом, технічне та юридичне забезпечення діяльності, внутрішній аудит, діловодство, дотримання режиму безпеки тощо).
Профілюючий характер належатиме функціям першої групи, оскільки саме завдяки ним центральний банк впроваджує всю сукупність заходів у сфері грошово-кредитної політики на регіональному рівні.
У процесі виконання своїх функцій територіальні установи ЦБ, з метою найбільш повного, різнобічного та ефективного керівництва та контролю за діяльністю встановлених законодавством та нормативними актами НБУ суб`єктів взаємодіють з місцевими підрозділами фінансових (зокрема Державного казначейства України), податкових, правоохоронних органів, а також органами місцевого самоврядування (залежно від функцій, які безпосередньо виконуються територіальними управліннями). Взаємодія територіальних установ НБУ з податковими та правоохоронними органами відбувається переважно в формі обміну інформацією, проведення спільних перевірок кредитних організацій, спрямованих на профілактику правопорушень у банківській сфері.

§ 5. Функції Національного банку України

Основна функція центрального банку держави полягає у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці. В Україні така норма закріплена в ст. 99 Конституції України та в Законі України “Про Національний банк України”, у ст. 6 якого відзначається, що відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, – цінової стабільності.
Таке забезпечення може здійснюватися лише при дотриманні декількох базових вимог, серед яких одна з головних – стабільне функціонування банківської системи. При цьому слід розуміти, що проблема стабільності, надійності, рівноваги банківської системи переростає національні кордони. Якщо центральний банк держави є незалежним, він є її єдиним емісійним центром.
Умовно сферу дій центрального банку можна поділити на дві частини:
1) економічна політика країни і уряду в цілому, у тому числі участь у розробках, обговоренні та реалізації економічної політики і програм уряду;
2) сфера безпосередньої діяльності банку – гроші, кредит, капітал, цінні папери, іноземна валюта та інші цінності. Саме у сфері безпосередньої діяльності НБУ наділений повною незалежністю. Відповідно до норми, закладеної ст. 50 Закону “Про Національний банк України” будь-який орган державної влади, законодавчої або виконавчої, не має права давати йому вказівки обов`язкового характеру.
Як свідчить аналіз законодавчих актів та організації діяльності банківських систем, центральні банки у більшості ринкових економік мають виконувати такі головні функції:
- втілювати монетарну політику;
- регулювати національну валюту і бути єдиним емісійним центром;
- захищати національні та міжнародні резерви й управляти ними;
- діяти як фінансові консультанти уряду й парламенту;
- регулювати процентні ставки в межах здійснюваної грошово-кредитної політики;
- здійснювати банківське регулювання та нагляд за банківською системою і процесом клірингу.
Серед усіх завдань та функцій центрального банку діяльність у сфері грошово-кредитної політики є визначальною.
Грошово-кредитна політика являє собою визначену сукупність заходів у сфері грошового обігу та кредиту, що спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, стримування інфляційних процесів в економіці країни, регулювання економічного росту, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу країни.
Основоположною метою кредитно-грошової політики є допомога економіці в досягненні загального рівня виробництва, яке характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика заключається в зміні грошового пропонування з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тобто, вона викликає збільшення грошового пропонування в період спаду для заохочення видатків, а під час інфляції, навпаки, обмежує пропонування грошей для обмеження видатків.
Існує три основних засоби кредитно-грошового контролю: 1) операції на відкритому ринку; 2) зміна резервної норми; 3) зміна облікової ставки. Інструменти грошової політики – це інструменти, що служать для рефінансування банків: переоблік, аванси під цінні папери та операції з цінними паперами, що проводять на ринку рефінансування по цінних паперах – відкритому ринку; до останніх сьогодні додалися два інших – обов’язкові резерви та пряма кредитна рестрикція.
Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання.
У теорії банківського права визначають стратегічні, проміжні та тактичні цілі, які переслідує центральний банк, розробляючи монетарну політику. Стратегічними цілями монетарної політики центробанку є кінцеві цілі загальноекономічної політики держави – досягнення такого зростання суспільного виробництва, за якого буде забезпечена повна зайнятість, стійкість цін (стримування інфляції), збалансованість платіжних відносин з зовнішнім світом. Проміжними цілями монетарної політики є досягнення такого стану деяких ключових економічних перемінних, який сприятиме досягненню стратегічних цілей. Змінюючи масу грошей та рівень процентної ставки, можна регулювати пропозицію грошей і попит на товари, а через них – рівень цін, обсяги інвестицій, зростання виробництва та зайнятості. Тактичні цілі монетарної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей.
Слід враховувати, що всі три групи цілей монетарної політики знаходяться в ієрархічному взаємозв?язку. Сукупність заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів та обсягу кредитування банків та інших кредитних установ, формує зміст грошово-кредитної політики, що здійснюється центральним банком. Фактично її метою є регулювання попиту та пропозиції на позичковий капітал.
Грошово-кредитна політика реалізується через певні інструменти монетарної політики, тобто конкретні заходи і дії центробанку, які спрямовані на зміну маси грошей та рівня процентної політики. Банківська практика відносить до таких інструментів політику відкритого ринку, облікову (дисконтну) політику і ломбардну політику; політику обов?язкових резервів, регулювання валютного курсу.
Основні засади грошово-кредитної політики, які розробляються Радою НБУ, являють комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість Національному банку України з допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України як монетарної передумови для економічного зростання і підтримки високого рівня зайнятості населення. Вони ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Слід зауважити, що грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних, ринкових та змішаних методів регулювання.
Окреме місце слід відвести виключному праву центробанку на емісію, тобто випуск в обіг грошових знаків в усіх формах. Емісія призводить до збільшення грошової маси в обігу. Головним каналом емісії грошей у промислово розвинених країнах є депозитно-чекова емісія: збільшення депозитів на рахунках клієнтів і відповідно маси чеків, що обслуговують безготівковий платіжний обіг. У ній беруть участь комерційні банки та інші кредитні установи, а також центральний банк.
Чинним законодавством передбачено, що банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами. Слід відзначити, що в своєму виступі на початку лютого 2003 р. Президент України зауважив на низький рівень монетаризації економіки України, що є нижчим 25 %. Його підвищення є одним з факторів зростання національної економіки. Водночас за підсумками 2003 р. монетаризація досягла рекордної величини і склала 36%. Протягом 2004 р. очікується підвищення рівня монетаризації в середньому до 40%, а в кінці року – можливо і до 44%. В Польщі рівень монетаризації складає 44%, у Чехії – 76%, в Англії – 98%, в Китаї – 104 %.
До основних інструментів регулювання грошово-кредитного ринку можна віднести:
політику обов'язкових резервів – з використанням уніфікованої ставки резервування залучених коштів комерційними банками як у національній, так і у вільно конвертованій валюті. Норма обов'язкових резервів може змінюватися за постановами правління НБУ як у бік зменшення, так і в бік збільшення протягом року залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку. Як і всі банки, центральні банки повинні керувати своїми резервами і, особливо, розподіляти свої ризики, ухиляючись, по можливості, від концентрації однієї з валют. У той же час саме центробанки несуть певну відповідальність на міжнародному рівні; в системі фіксованих обмінних ставок по обов’язку, і в системи плаваючих обмінних ставок для підтримки солідарності грошових систем та/або внаслідок політичного тиску, вони вимушені йти далі, ніж цього вимагають чисто індивідуальні потреби управління;
процентну політику, основою якої є використання облікової ставки НБУ та процентних ставок за його операціями як базової ціни національної валюти та одного з важелів стабілізації грошово-кредитного ринку. В Україні спостерігається поступове зниження облікової ставки (зараз вона становить 7%), що відповідає світовій практиці. Зокрема, у Великобританії в січні 2003 р. Банк Англії внаслідок зниження темпів економічного росту знизив базову кредитну ставку до мінімального майже за півсторіччя рівня з 4% до 3, 75%. Європейський центральний банк продовжує тримати облікову ставку на рівні 2, 75%;
здійснення відповідних регулюючих операцій на кредитному, валютному та фондовому ринках з метою дотримання стабільності курсу національної валюти.
У відповідності з пріоритетами економічних напрямів країни центральний банк може здійснювати грошово-кредитну політику також із застосуванням непрямих методів, до яких можна віднести облікову (дисконтну) та ломбардну політику, а також політику на відкритому ринку; прямих або адміністративних методів – переоблікове контингентирування, політика обов`язкових резервів та різноманітні селективні методи.
Облікова (дисконтна) політика центрального банку заснована на переобліку або купівлі векселів, врахованих раніше комерційними банками. При цьому центральний банк із валюти векселя утримує дисконт, або обліковий процент, зміна якого впливає на обсяг кредитування в країні: при його збільшенні здійснюється жорстка політика „дорогих” грошей, при пониженні - політика «дешевих» грошей, тобто політика кредитної рестрикції або кредитної експансії. Відповідно до ст. 27 Закону України „Про Національний банк України” НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.
Надаючи облікові та ломбардні позички, центральний банк збільшує на їх суму вільні резерви і кредитний потенціал банків – позичальників і ще в більшій мірі – загальну масу грошей в обігу. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, центробанк може регулювати загальну масу грошей в обігу. Різний рівень офіційних процентних ставок стимулює переміщення капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками в країни з високими ставками, що справляє значний вплив на стан балансу руху капіталів та на платіжний баланс різних країн. Таким чином, зміна офіційних облікових ставок може розглядатися і як метод валютного регулювання.
Зміна норми резервування впливає на базову функцію банківської системи – емісійну двома основними шляхами: по-перше, впливає на розмір резервів; по-друге, змінює показник грошового мультиплікатора. При цьому регулювання центральним банком рівня облікової ставки надає певного спрямування руху кредиту як по горизонталі (банк – позичальник), так і по вертикалі (НБУ – комерційні банки). Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових процентних ставок. Зміна облікової ставки по наданих центральним банком кредитах, збільшуючи або скорочуючи пропозицію кредитних ресурсів, регулює тим самим і попит на них.
Слід відзначити, що в останні роки спостерігається тенденція поступового зменшення облікової ставки НБУ. У 1994 р. був зафіксований її найбільший розмір (середньозважена величина) – 225,9 % річних, у 2001 р. вона становила в середньому 19,7% річних. На протязі 2002 р. вона продовжувала знижуватися і з вересня 2002 р. встановлена на рівні 8 % річних, а з жовтня 2002 р. і до теперішнього часу – 7 %.
Доповненням до облікової політики є ломбардна, або закладна, політика. Вона заснована на наданні центральним банком позичок кредитним установам під забезпечення векселів, цінних паперів та державних боргових зобов`язань. У зв`язку із можливістю більшого ризику по ломбардному кредиту встановлюється більш високий відсоток (на 1-2 % вище), ніж по обліку векселів. Мета дисконтної та закладної політики полягає в тому, щоб зміною умов рефінансування кредитних інститутів впливати на ситуацію на грошовому ринку та ринку капіталів.
У Данії, Нідерландах, Бельгії, Німеччині кредитні установи мають можливість рефінансуватися в обмеженому обсязі у центрального банку за ставками нижче ринкових. Такі кредитні установи можуть отримувати практично нелімітовані кредити центрального банку додатково за ринковими ставками, що підвищує їх ліквідність та конкурентоспроможність за рівнем до комерційних банків інших країн. Зокрема, в Німеччині існує спеціальний ломбардний кредит, ставки за яким можуть змінюватися щодня.
На облікову й ломбардну політику покладено також виконання так званої сигнальної функції, коли кредитні установи розглядають зниження офіційного дисконту як орієнтацію на проведення політики кредитної експансії, а збільшення – як очікування політики кредитної рестрикції. В Україні спостерігається поступове зниження ставок по ломбардних кредитах та кредитах, що придбаваються банками на тендері. Крім того, центробанк із 1997 р. почав здійснювати операції РЕПО, по яких ставки також знижені (у 1998 – 1999 рр. ставки були 54 – 59 % річних).
В різних країнах Західної Європи існують істотні розбіжності в механізмі розрахунку резервних ставок, а також в критеріях, за якими вони диференціюються. Основною статтею при розрахунках мінімальних резервів є величина вкладів небанківських установ (промислових, торговельних підприємств) по пасивній стороні балансу. В залежності від країн ставки можуть коливатися від 0,45% (Великобританія) до 25 % (Італія).
Інструмент обов`язкових мінімальних резервів використовується також центральними банками для забезпечення конкурентоспроможності своїх комерційних банків. Якщо центральний банк намагається попередити спрямування вкладів на євроринок, він може істотно знижувати ставки за строковими та ощадними вкладами, а також за вкладами до вимоги нерезидентів. В умовах перехідної економіки НБУ досить часто застосовував цей інструмент грошово-кредитної політики.
Операції на відкритому ринку – інструмент підвищення ефективності облікової (дисконтної) політики. Механізм дії даного інструмента центрального банку заснований на купівлі або продажу ним державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов`язань, зміні обсягів покупок та продажу цінних паперів. Це призводить до зміни резервів комерційних банків, а внаслідок цього – і до зміни маси грошей в обігу, попиту на товари, пропозиції грошей і рівня процентних ставок у потрібному для центробанку напрямку.
Відповідно до чинного законодавства операціями відкритого ринку Національного банку України є купівля – продаж казначейських зобов'язань, власних зобов'язань Національного банку (депозитних сертифікатів), а також визначених Правлінням Національного банку комерційних векселів, інших цінних паперів та боргових зобов'язань. Їх особливість полягає в тому, що вони здійснюються не за ринковими процентними ставками, а за раніше встановленим курсом. У той же час процентні ставки встановлюються центральним банком диференційовано, в залежності від терміновості державних цінних паперів. Вплив центрального банку на грошовий ринок та ринок капіталу полягає в тому, що, змінюючи процентні ставки на відкритому ринку, банк створює вигідні умови кредитним установам щодо придбання або продажу державних цінних паперів для збільшення своєї ліквідності.
Операції на відкритому ринку – це найбільш гнучкий метод регулювання ліквідності та кредитних можливостей банків шляхом розміщення державного боргу. Ці операції, які являють собою одну із форм фінансування держави, використовуються особливо активно центральними банками в період росту дефіцитів федеральних та місцевих бюджетів. Переваги цих операцій як інструмента впливу на грошову масу полягають в тому, що їх можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка – її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування.
Валютна політика – це сукупність заходів, що здійснюються в сфері міжнародних економічних відносин у відповідності із поточними та стратегічними цілями економічної політики країни. Вона спрямована на вирішення головних завдань: забезпечення стабільності економічного зростання, утримування зростання безробіття та інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.
Форми і методи проведення валютної політики залежать від конкретних умов розвитку економіки, стану платіжних балансів, міжнародних відносин, а також внутрішньої та зовнішньої політики держави. До таких форм та методів валютної політики, як правило, відносять валютні обмеження, зміну паритетів (девальвацію та ревальвацію), регулювання ступеня конвертованості валюти, режиму валютного курсу, дисконтну та девізну політику, в тому числі валютні інтервенції. Валютні обмеження являють собою систему нормативних правил, що встановлені в адміністративному або законодавчому порядку та спрямовані на обмеження операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями (зокрема, державний контроль над операціями, обмеження переказів за кордон, блокування валютної виручки тощо).
Девальвація (devaluation) – зменшення офіційного золотого змісту грошової одиниці країни або зниження її курсу по відношенню до валют інших країн, що здійснюється в законодавчому порядку. Ревальвація (revaluation), навпаки, полягає у збільшенні золотого змісту грошової одиниці або підвищенню її курсу по відношенню до валют інших країн, що здійснюється державою в офіційному порядку. Валютна інтервенція – втручання центральних банків у валютні операції з метою підвищення або зниження курсу валюти своєї країни або іноземної валюти. У тих випадках, коли країна зацікавлена в підвищенні курсу своєї валюти, центральний банк вдається до масового продажу іноземної та купівлі національної валюти. Якщо ж ставиться протилежна мета – зниження курсу національної валюти, – здійснюється масова купівля іноземної та продаж національної валюти.
У грошово-кредитній політиці використовуються, окрім зазначених інструментів монетарної політики, також і селективні інструменти. Хоча слід зазначити, що селективні інструменти є характерними для банківських систем на перехідному етапі і з часом центральний банк відмовляється від їх використання, як це, зокрема, сталося і в Україні.
Із грошово-кредитною політикою тісно пов’язане виконання і інших основних функцій центрального банку, зокрема функція „банку банків”. Функція головного банку включає в себе три напрямки, достатньо пов’язані між собою. По-перше, кожний банк, незалежно від організаційно-правової форми або форми власності, має кореспондентський рахунок в НБУ. За своєю юридичною природою цей рахунок не може бути дебетовим, з якого він знімає (або який він кредитує) компенсації по міжбанківських розрахунках. По-друге, при таких взаєморозрахунках деякі банки відчувають потребу в рефінансуванні, і центральний банк може, при певних умовах, надати їм ресурси, яких не вистачає, тобто поповнити грошовий ринок при такій потребі. І навпаки, центральний банк може “скачати” ліквідність цього ринку, якщо коштів на ньому забагато. По-третє, центральний банк повинний користуватися такою інтервенцією на ринок для контролю над грошовою масою або процентними ставками – в залежності від країни та ситуації тому чи іншому аспекту приділяється більша увага в межах, що встановлюються фінансовою владою. На початку 2003 р. були внесені зміни до порядку рефінансування комерційних банків.
З 1 березня 2004 р. Національним банком було введено новий порядок рефінансування комерційних банків. Нова редакція Положення „Про регулювання НБУ ліквідності банків шляхом їх рефінансування, депозитних та інших операцій” надала можливості банкам брати кредити під заставу облікових векселів, авальованих іншими банківськими установами, іпотечних сертифікатів з фіксованою доходністю, подвійних складських свідоцтв. Також банки отримали можливість брати у Національного банку кредити за наявності гарантії іншого банку, включеного до спеціального реєстру Генерального департаменту банківського нагляду НБУ. Водночас новий порядок рефінансування робить доступ до кредитів НБУ значно більш жорстким. Зокрема, отримати ресурси за кредитами overnight з центрального банку зможуть лише банки з оцінкою інспектування CAMEL не нижче „1”. Виходячи з даної вимоги, на практиці банки можуть стикнутися з тим, що близько 2/3 усіх банків країни не зможуть отримати рефінансування в НБУ. Крім того, Положенням вводиться ряд обмежень по максимальній сумі можливого запозичення у НБУ: не більше 12% суми обов’язкових резервів.
Центральний банк веде рахунки органів державної влади, сальдо яких фігурує в його пасиві, і держава та державна влада в принципі не можуть бути дебіторами. Найбільш істотним є, відповідно, рахунок держави, на якому ведеться рух надходжень та виплат. У деяких країнах – Франції, Німеччині, Іспанії, Італії – надходження та видатки забезпечуються Казначейством, і центральний банк лише реєструє їх. Казначейство Великобританії також має відкритий рахунок по всій території країни, однак надходження та видатки гарантуються Центральним банком. У США, навпаки, приватні банки здійснюють інтервенцію в систему державних рахунків.
В Україні згідно зі ст. 31 Закону „Про Національний банк України” Кабінет Міністрів України зобов'язаний зберігати кошти Державного бюджету України та позабюджетних фондів у Національному банку на рахунках Державного казначейства України. Умови та порядок обслуговування бюджетних коштів визначаються договором між НБУ та ДКУ.
Центральний банк бере участь також в управлінні депозитами та державними платежами, у фінансуванні держави або органів управління державою (прямо чи опосередковано). В його активі фігурують зобов’язання Міністерства фінансів, банки здійснюють консультації з приводу емісій та реалізації їх для держави, забезпечують торги та організують синдикати по придбанню позичок, управляють боргами та виплатами по купонах.
Контрольні запитання:

<< Предыдущая

стр. 2
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>