<< Предыдущая

стр. 3
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

В чому полягає подвійна правова природа центрального банку?
Які принципи закладені законодавством в організацію діяльності Національного банку України?
Яка структурна побудова Національного банку України?
Як можна охарактеризувати правовий статус філій НБУ?
Які керівні органи має центральний банк держави?
Розкрийте правовий статус Ради Національного банку України.
У чому полягає незалежність Національного банку України?
Які функції виконує центральний банк?
В чому полягає зміст грошово-кредитної політики, яку здійснює НБУ?
Розкрийте зміст інших функцій Національного банку України.
ГЛАВА 5
ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС БАНКІВ

§ 1. Поняття й ознаки комерційного банку. Його компетенція

Термін “комерційний банк” виник на ранніх етапах розвитку банківської справи, коли банки обслуговували переважно торгівлю (commerrce), товарообмінні операції і платежі, які проводили торгівці (звідси і назва – комерційний банк). З розвитком промислового виробництва виникли операції по короткостроковому кредитуванню виробничого циклу: позички на поповнення обігового капіталу, створення запасів сировини та готових виробів, виплату заробітної плати тощо. Строки кредитів поступово збільшувалися, частина банківських ресурсів почала використовуватися для вкладень в основний капітал, цінні папери тощо. Внаслідок цього термін «комерційний» у назві банку втратив первісний зміст. На сьогодні він означає «діловий» характер банку, його орієнтованість на обслуговування всіх видів клієнтів незалежно від роду їх діяльності, форми власності, ознак резидентства тощо. Саме тому нова редакція Закону “Про банки і банківську діяльність” містить поняття “банк”, а не “комерційний банк”.
Сьогодні комерційний банк спроможний запропонувати клієнту до 200 видів різноманітних банківських продуктів і послуг. Прийняття вкладів та розподілення кредитів і досі залишаються ядром банківської діяльності. Однак поступово вона збагатилася багаточисельними послугами, винагорода за надання яких забезпечує все зростаючу частину їх ресурсів. Деякі з цих послуг лише розвивають традиційні спрямування банківської діяльності. Наприклад, для упорядкування безготівкових розрахунків банки пропонують своїм клієнтам нові інструменти, породжені інформатикою: платіжні та кредитні картки, електронні платежі, платіжні вимоги. Послуги іншого типу – сумісне управління цінними паперами, поради щодо інвестування, управління майном, управління грошовими коштами підприємств, допомога експортерам являють собою порівняно недавнє явище. Така широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при досить несприятливій господарській кон’єктурі.
Комерційні банки традиційно відіграють роль стержневої, базової ланки кредитної системи. Автори відмічають, що у ході історичного розвитку виникли сегментовані та універсальні банківські структури. Сегментована структура передбачає жорстке законодавче розділення сфер операційної діяльності та функцій окремих видів фінансових установ. Подібні структури склалися, наприклад, у США і Японії, де банківські операції по прийому депозитів і видачі короткострокових кредитів були законодавчо відокремлені від операції по випуску і розміщенню цінних паперів промислових компаній та деяких інших спеціальних видів послуг (страхування, угоди з нерухомістю тощо). При універсальній структурі закон не містить обмежень відносно окремих видів операцій і сфер фінансового обслуговування. Усі кредитно-фінансові інститути можуть здійснювати будь-які види угод та представляти клієнтам повний набір операцій. Такий тип універсальних банків склався в ряді західноєвропейських країн, зокрема у Німеччині, Франції, Швейцарії, Великобританії тощо. Велику роль у функціонуванні банківського сектора у цих країнах грає висока ступінь самоконтролю фінансових інститутів, суворе дотримання ними звичаїв і традицій, опрацьованих банківським співтовариством.
У пошуках нових сфер діяльності й у зв’язку з захопленням частини їх ринку конкуруючими мережами організацій, комерційні банки поступово почали виходити прямо або через свої філії, на інші ринки, особливого і зовсім відмінного характеру. Ця диверсифікація їхніх операцій охоплює такі галузі як участь в капіталах підприємств (ризиковий капітал) або у фінансуванні органів місцевого управління, або пряма участь в операціях із нерухомістю (придбання для перепродажу), а також лізинг, факторинг, товарний арбітраж і навіть пряме управління нерухомістю через скупку агенцій з продажу нерухомості. Отже, комерційні банки стають більш ніж універсальними і захоплюють ринки, які не є чисто фінансовими. Водночас професійна спеціалізація банків на погляд фахівців є, певною мірою, зворотною стороною монополії на ринку банківських послуг.
Ж. Матук відмічав, що першою характеристикою комерційних банків є їхня подвійна спеціалізація при роботі з підприємствами та при прийнятті депозитів приватних осіб; останні дозволяють їм фінансувати діяльність підприємств, а також, дотримуючись ступеню „трансформації”, фінансувати свої інвестиції. За цією ознакою вони поділяються на товариства по взаємному кредиту та кооперативи, що займаються певною діяльністю, і ощадні банки, що займаються роботою з приватними клієнтами та надають кредити під будівництво (або на придбання) житла.
Правовий статус комерційних банків має ряд складових, що дозволяє розчленити його на різні компоненти, які в сукупності і створюють правовий статус того чи іншого банку. До таких компонентів доцільно відносити правовий режим створення комерційного банку, його організації, компетенції органів, діяльності; правовий режим реорганізації та ліквідації тощо.
Водночас, продовжуючи розглядати ознаки комерційного банку, доцільно звернути увагу на наступне. Банк є підприємством, одночасно він повинен розглядатися як комерційна юридична особа, оскільки його діяльність спрямована на отримання прибутку. Однак при цьому банк наділений спеціальною компетенцією, оскільки прибуток він отримує лише шляхом здійснення певних операцій.
Тобто, комерційний банк є кредитною організацією, що створена для здійснення банківських операцій. Діяльність свою комерційний банк може здійснювати виключно на підставі ліцензії, що видається НБУ.
Законодавством також встановлено організаційно-правові форми, у яких може утворюватися банк (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, кооперативні банки). Будь-які інші організаційно-правові форми для банку заборонені. Крім цього банк розглядається законодавцем як один з елементів банківської системи.
Компетенція комерційного банку. Компетенція являє собою сукупність функцій, повноважень, предметів відання, прав і обов’язків юридичної особи. Дослідники зазначають, що по відношенню до банків поняття „компетенція” передбачає єдність трьох елементів:
можливість набуття банком прав і обов’язків за визначеними видами банківських операцій від свого або чужого імені;
визначення виду діяльності банків, тобто окреслений у часі та просторі, а також спеціальними заборонами господарський оборот певних об’єктів;
порядок набуття прав і обов’язків в конкретних правовідносинах.
Відповідно, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку може визначатися двома способами:
- шляхом перерахування у законі банківських операцій, які банки можуть здійснювати, та встановлення заборон для діяльності банків;
шляхом видачі ліцензій на банківську діяльність конкретному банку.
Ці базові елементи закріплені в Законі “Про банки і банківську діяльність”, що містить перелік банківських операцій, а також встановлює види ліцензій та дозволів та операції, на здійснення яких передбачається дозвільний режим.
Компетенція комерційного банк визначається в момент його створення і реєстрації, хоча може бути змінена й під час діяльності (шляхом внесення відповідних змін до статутних документів з їх подальшою державною реєстрацією та дотриманням дозвільних режимів).
Аналізуючи правовий статус банківських установ, слід звернути увагу також і на функціональну структуру, оскільки саме у розвиткові функціональних структур банків проявилася їх спроможність до адаптації, пристосування, гнучкості, до реакції на зміни, що відбуваються, та вимоги фінансового ринку. Оскільки структурно-функціональна побудова комерційних банків певною мірою пов’язана з завданнями, що вирішуються банком, передісторією його розвитку та іншими індивідуальними особливостями, в представленому дослідженні можна говорити лише про типові структурно-функціональні елементи, притаманні більшості банків.
До складу організаційно-функціональної структури входять: спостережна рада банку, правління банку, його секретаріат; управління справами банку; структурний підрозділ (управління, відділ) з правових питань (адміністративно-правове); управління фінансування кредитування; відділ контролю за невиконанням кредитних договорів; фондовий центр; одне чи декілька операційних управлінь, включаючи відділ розрахункових операцій, підрозділи по обслуговуванню населення, операційну касу, групу інкасацій; управління бухгалтерського обліку, включаючи підрозділи звітності та економічного аналізу, матеріального обліку, розрахунків; управління кореспондентських відносин та валютних операцій, включаючи підрозділи міжфілійних розрахунків (за наявності філій), опрацювання банківської інформації; управління пластикових карток, включаючи групу підтримки процессінгу; розрахунковий центр або управління супроводження автоматизації банківських технологій, включаючи підрозділи супроводження засобів і систем обчислювальної техніки та зв’язку, інформаційної безпеки та системного адміністрування; управління грошового обігу, включаючи підрозділи касових операцій, інкасо, технічного забезпечення; депозитарій; відділ кадрів; служба безпеки, включаючи бюро перепусток; господарське управління; гараж, філії та відділення банку.
Крім того, для зміцнення деяких важливих функціональних напрямків у структурі банку можуть бути такі підрозділи: а) управління економічного аналізу, внутрішнього контролю, координації та удосконалення банківської діяльності; б) відділ розвитку та вдосконалення систем обробки банківської інформації.
В.М. Усоскін виділяє в загальній організаційній структурі банку два типи відділів: відділи, що виконують лінійні функції, та відділи, що виконують штабні функції. Лінійні відділи безпосередньо зайняті виконанням операційної роботи, наприклад, прийняттям вкладів, видачею кредитів, покупкою цінних паперів тощо. Термін «лінійний» характеризує характер зв’язків цих відділів з вищими ешелонами банку. Лінійні функції делегуються з вищих поверхів ієрархії на нижчі, що створює безперервне „коло команд” або „лінію” команд за вертикаллю, пов’язуючи один рівень з іншим. У свою чергу, штабні відділи займаються обслуговуванням лінійних відділів, надають їм допомогу для підвищення ефективності їх діяльності. Прикладом можуть служити відділи планування, кадрів, юридичний, статистики тощо.
Для проведення постійного внутрішнього контролю банки створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку.
Служба внутрішнього аудиту виконує ряд функцій, у тому числі:
1) наглядає за поточною діяльністю банку;
2) контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку;
3) перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;
4) аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;
5) надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок;
6) здійснює інші функції, пов'язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.
Служба внутрішнього аудиту має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Її службовці уповноважені вимагати письмові пояснення від окремих посадових осіб банку щодо виявлених недоліків у роботі.
Стратегія кожного банку будується на таких визначальних засадах:
– якомога дешевше придбати капітал (сплатити найнижчу процентну ставку як по залучених депозитах, так і по міжбанківських кредитах);
– продати капітал та послуги по рентабельній ставці (отримати якомога вищу процентну ставку по розміщених коштах);
– знизити ризик втрат шляхом: а) відбору надійних клієнтів та отримання гарантій; б) диверсифікації операцій та освоєння різних ринків позичкового капіталу.
Звідси можна виділити найбільш важливі види доходів та видатків банківських установ. До першої категорії відносяться: а) проценти, отримані за позичками; б) проценти і дивіденди по інвестиціях; в) комісійні збори та інші платежі за послуги. Основні види витрат банку, які мають найбільшу питому вагу: а) проценти, сплачені по депозитах; б) заробітна плата, премії і соціальні виплати; в) податки та загальнообов’язкові збори.
Слід підкреслити, що в останні роки вітчизняний ринок фінансових послуг досяг того рівня, що цілий ряд інститутів пропонує практично ідентичний їх набір. Тому серед шляхів завоювання нових клієнтів банки називають не стільки пропозицію більш вигідних ставок, скільки використання нестандартних маркетингових ходів. Це складне завдання, оскільки на український ринок виходять російські та іноземні банки, у яких маркетингові технології більш розвинені. Це стимулює наших фінансистів вдосконалювати свою стратегію. Не виключено, що у недалекому майбутньому відбудеться укрупнення банківських структур і перерозподіл ринку. Зокрема, серед нових пріоритетів виділяють масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій, оскільки за словами фахівців, істотно наростивши свої капітали, банки вже створили базу для розвитку напрямів, що дорого коштують.
Водночас і досі продовжує спостерігатися незадовільний стан із формуванням здорового конкурентного середовища у банківській сфері в провінції, де спостерігається незначний попит на банківські послуги з боку місцевих фізичних та юридичних осіб через загальні незадовільні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низький рівень пропозиції банківських послуг з боку місцевих банків. Тому однією з проблем національної банківської системи, і в першу чергу – діяльності комерційних банків, є її нераціональна територіальна структура. Так, якщо у західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4 – 5 банків та їхніх відділень на 10 тис чоловік (без урахування ощадних й небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить: 1 банк приблизно на 60 тис чоловік (якщо брати Київ, який має відносно великий показник).
Отже, комерційні банки – це основна складова кредитної системи держави. В сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.

§ 2. Майно комерційного банку. Статутний капітал і порядок його формування

Реформування банківського сектору пов`язано з діями на рівні національної банківської системи в цілому, що тягне за собою як закриття або реорганізацію банків (які не можуть виконати вимоги НБУ щодо капіталізації, та неплатоспроможність яких створює велику загрозу системного ризику), так і встановлення певних вимог до капіталу банків. Центральний банк пройшов довгий шлях до запровадження вимог до капіталу, що відповідають міжнародним стандартам і базуються, в першу чергу, не на розмірі статутного фонду, а на співвідношенні капіталу та активів, тобто демонструють реальний запас надійності банку і відображають суму, на яку активи перевищують зобов`язання банку.
Зрозуміло, що питання капіталізації є достатньо складним і повинно поряд із загальним підходом, визначеним центральним банком, враховувати й індивідуальні особливості, притаманні операціям кожного банку. Так, і досі залишається спірним питання щодо необхідності зменшення чи збільшення кількості банків в Україні, є чимало прибічників кожної з позицій. Водночас не викликає сумнівів необхідність капіталізації банківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог.
Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду відповідальні певною мірою за збереження коштів вкладників, саме тому що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу повинні пред’являтися дві вимоги: мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику. Законом „Про банки і банківську діяльність” мінімальний розмір статутного капіталу визначений в таких розмірах: для місцевих кооперативних банків – 1 млн євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, – 3 млн євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, – 5 млн євро.
Центральний банк на виконання вимог законів “Про Національний банк України” та “Про банки і банківську діяльність” з метою забезпечення стабільної діяльності банків і своєчасного виконання ними зобов’язань перед їх вкладниками, у 2001 р. затвердив Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Зазначеною Інструкцією було встановлено, зокрема, порядок визначення регулятивного капіталу банку та економічні нормативи, що є обов’язковими до виконання всіма банками, в тому числі нормативи капіталу: мінімального розміру регулятивного капіталу, адекватність регулятивного капіталу, адекватність основного капіталу.
Поряд і з цим Національний банк закріпив градацію по визначенню нормативів мінімальних розмірів статутних капіталів для банків, що діють, і для новостворених банків. При цьому розмір капіталу повинен зростати залежно від кількості років, що банки працюють на ринку професійних послуг. Наприклад, для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України (міжрегіональних), у тому числі спеціалізованих інвестиційних і розрахункових (клірингових), центрального кооперативного банку мінімальний розмір регулятивного капіталу на 1 січня 2007 р. повинен становити не менше ніж 8000000 євро (п.2.2. Інструкції).
НБУ встановив порядок визначення регулятивного капіталу банку та ряд економічних нормативів, що є обов'язковими до виконання всіма банками, у тому числі: нормативи капіталу (мінімальний розмір регулятивного капіталу, адекватність регулятивного капіталу, адекватність основного капіталу); нормативи ліквідності (миттєва ліквідність, поточна ліквідність, короткострокова ліквідність); нормативи кредитного ризику (максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, великих кредитних ризиків, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам); нормативи інвестування (інвестування в цінні папери окремо за кожною установою, норматив ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку). Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятивний капітал банку.
Банки з метою визначення реального розміру регулятивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов'язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійснювати відповідні коригування їх вартості шляхом формування резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов'язаннями контрагентів.
Норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку. Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку. Значення показника адекватності регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями.
Для розрахунку адекватності регулятивного капіталу банку його активи поділяються на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовуються з урахуванням відповідних коефіцієнтів зваження.
У свою чергу норматив адекватності основного капіталу встановлюється з метою визначення спроможності банку захистити кредиторів і вкладників від непередбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру різноманітних ризиків. Показник адекватності основного капіталу банку розраховується як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку.
З 1 березня 2004 р. значення нормативу адекватності капіталу банків повинно складати 10%. Це викликано наявною невідповідністю капіталізації банківської системи і росту її активів. Зокрема, за підсумками 2003 р. рост активів склав близько 57%, а сукупного капіталу системи – всього 30,7%. Такий дисбаланс в темпах зростання може призвести не лише до недостачі ресурсів для кредитування клієнтів та підвищення процентних ставок, але й до збільшення кредитних ризиків всієї банківської системи.
Для забезпечення реальної капіталізації банків України всі банки поділяються за рівнем достатності капіталу на: добре капіталізовані; достатньо капіталізовані; недокапіталізовані; значно недокапіталізовані; критично недокапіталізовані.
Законодавством передбачено, що регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу. Основний капітал вважається незмінним і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та повинен повністю покривати поточні збитки.
За європейськими правилами власний капітал складається з двох частин, що відрізняються одна від одної за характером – базового та додаткового. До базового капіталу відноситься сплачений капітал учасників та невиплачені прибутки, він залежить від організаційно-правової форми підприємства. Додатковий капітал виконує функції власного капіталу в обмеженому розмірі, оскільки реалізувати його можна лише умовно. Він підлягає поверненню або може розглядатися як гарантія пайщиків кооперативного банку. В якості власного капіталу банку додатковий капітал не може перевищувати суму базового капіталу.
За підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, встановленої Національним банком України.
Додаткова гарантія, яку несе статутний капітал банку, полягає також в особливих вимогах щодо його формування. По-перше, формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків (на відміну від господарських товариств, де не встановлюється виключна норма). Грошові внески для формування та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти – в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях. Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладення установчого договору (ст. 31 Закону „Про банки і банківську діяльність”).
По-друге, статутний капітал банку не повинен формуватися з непідтверджених джерел. Чинним законодавством встановлено перелік документів, які повинні подавати до НБУ засновники банку, що пов’язані з фінансовою звітністю і можуть служити для підтвердження законного джерела походження капіталу. По-третє, банк має право збільшувати статутний капітал після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання щодо оплати паїв або акцій і попередньо оголошений підписний капітал повністю оплачено.
По-четверте, банк не має права без згоди НБУ зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче мінімально встановленого рівня. Капітал банку не може бути меншим статутного капіталу, необхідного для заснування банку.
По-п’яте, забороняється використовувати для формування капіталу банку бюджетні кошти, якщо такі кошти мають інше цільове призначення (в даному випадку мова йде про заснування банку із державною формою власності, оскільки частка статутного фонду, що належить державі, повинна формуватися за рахунок бюджетних ресурсів).
Якщо банки створюються у формі господарських товариств, вони здійснюють емісію власних акцій та оголошують підписку на паї відповідно до законодавства України про господарські товариства та цінні папери з урахуванням особливостей, визначених банківським законодавством. Суттєвим моментом є встановлена законом заборона банкам випускати акції на пред'явника. Водночас наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення статутного капіталу банку.
Аналіз статутного капіталу банку, його структури, кількості (розміру) акцій (долей) акціонерів (учасників) банку дозволяє більш ефективно управляти самим банком і дозволяє виявити його вплив на формування власних коштів банку, на його економічну базу. Можна погодитися з позицією Кравцової С.Ю., яка зазначає, що дослідження відносин, пов’язаних із статутним капіталом, показало, що змістом таких відносин є як майновий, так і управлінський аспекти. Сторони самостійно вирішують всі питання, пов’язані із участю в статутному капіталу банку, підписанням договору купівлі-продажу акцій, внесенням вкладів. При цьому вони повинні дотримувати встановлені банківським законодавством порядок та процедуру, пов’язані із формуванням статутного капіталу, його зміною (збільшенням або зменшенням).
У відповідності з чинним законодавством без певного розміру статутного капіталу банк створений бути не може, таким чином статутний капітал є майновою базою при народженні банку, як і будь-якого господарського товариства. Слід враховувати, що статутний капітал є реальним капіталом, оскільки він здійснює вплив на формування власних коштів банку та економічних нормативів, на управління банком тощо. Статутний капітал є також функціонуючим капіталом, він виконує свою функцію, чітко визначену загальним та банківським законодавством.
Ліквідність та надійність є необхідними передумовами роботи банківських установ. Якщо ці умови не дотримуються, подальше існування банку перебуває під загрозою. Досвід свідчить, що причиною неплатоспроможності банку більшою частиною є недостатньо ефективні заходи по забезпеченню ліквідності, а також недостатність власного капіталу. Для попередження цього законодавці більшості країн встановлюють структурні нормативи та мінімальні вимоги, які впливають на дії банків.
Ліквідність є одним з економічних нормативів діяльності банків і являє собою здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).
Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в НБУ та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти. Оскільки банківська діяльність піддається ризику ліквідності (ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат), банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.
З метою контролю за станом ліквідності банків Національний банк установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності, поточної ліквідності та короткострокової ліквідності.
Значення власного капіталу банку можна розкрити через його функції. Зокрема, можна виділити наступні:
- функція фінансування (при довгостроковому фінансуванні основні фонди повинні покриватися власним капіталом, заснування банку без власного капіталу неможливе);
- функція обмеження ризику кредитних та валютних угод;
- функція гарантії (забезпечення можливих збитків, пов’язаних з неповерненням кредитів, курсовими збитками по операціях з цінними паперами та валютами; ризиком зміни процентних ставок тощо).
- функція забезпечення довіри клієнтів.
У наукових дослідженнях існують різні погляди щодо виділення функцій статутного капіталу банку. Наприклад, Кравцова С.Ю. визначає три функції статутного капіталу банку: захисно-гарантійну, право-визначальну для акціонерів та базову. Капаніна Т.В. і Сударькова Е.А. також називають три функції статутного капіталу: стартову, гарантійну та значення долі участі кожного акціонеру в товаристві. Долинська В. серед функцій статутного капіталу відокремлює функцію матеріальної бази для діяльності акціонерного товариства, гарантійну та встановлення долі участі кожного акціонера в статутному товаристві та його прибутках.
Розмір статутного капіталу можна розглядати і як своєрідний економічний бар’єр на шляху створення банків, майбутнє яких із врахуванням коштів можливих акціонерів (учасників) може виглядати достатньо проблематичним.
Поряд із цим банки формують резерви за рядом власних операцій, у тому числі за активними операціями: кредитними; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах.
Обов'язковому резервуванню підлягають також усі залучені та обліковані на балансі банку кошти клієнтів як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком кредитів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ. Порядок формування обов’язкових резервів для банків визначений відповідним положенням НБУ. Норматив обов'язкових резервів установлюється єдиним для всіх банків. Водночас за центральним банком залишено право встановлювати диференційовані нормативи обов'язкового резервування для різних видів зобов'язань залежно від природи зобов'язань (депозити, ощадні вклади, кошти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюджетних організацій тощо) та строку зобов'язань або пасивів (короткострокові пасиви, довгострокові пасиви).
§3. Правові засади створення та державної реєстрації банків

Порядок створення та державної реєстрації банків визначаються Законами “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, а також Положенням НБУ про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.
Процес реєстрації банку, який є, як було вище зазначено, підприємством, комерційною юридичною особою та кредитною організацією, можна умовно поділити на декілька етапів.
Перший етап є підготовчим. На ньому засновники банку повинні досягти попередньої згоди щодо створення банку і сформувати ініціативну групу. На цьому етапі визначають організаційно-правову форму новостворюваного банку, форми власності, кількісні параметри участі кожного із засновників у формуванні статутного капіталу банку. Ними узгоджується найменування банку та готуються статутні документи.
Наступний етап – етап державної реєстрації. Відповідно до чинного законодавства для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради подає до територіального управління Національного банку за місцем створення банку такі документи:
а) заяву про реєстрацію банку, засвідчену підписом уповноваженої особи або голови спостережної (наглядової) ради;
б) установчий договір, підписаний засновниками (учасниками) банку та засвідчений відбитком їх печатки;
в) статут банку, затверджений установчими зборами (зборами учасників) і підписаний головою правління банку;
г) протокол установчих зборів (зборів учасників);
ґ) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), що засвідчений підписами засновників банку та/або головою спостережної ради;
е) документи, що дають змогу зробити висновок про бездоганну ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної (наглядової) ради банку (у тому числі довідки банків, у яких отримано кредити, про стан виконання зобов'язань щодо їх повернення; анкету);
и) копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами - учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу;
і) висновки аудиторських фірм (аудиторів), що складені за підсумками проведеної за станом на конкретну дату перевірки фінансової звітності юридичних осіб - учасників банку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік і подавати фінансову звітність згідно з чинним законодавством України;
ї) фізичні особи – учасники банку, які вносять кошти до статутного капіталу банку в розмірі, що перевищує 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установлених на день сплати коштів, для підтвердження джерел походження цих коштів та наявності доходів в достатньому розмірі для внесення до статутного капіталу банку подають довідки органів Державної податкової адміністрації України про доходи, що залишилися після оподаткування, за останній фінансовий рік;
й) фінансову звітність юридичних осіб – учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, за останні чотири звітних періоди;
к) установчі документи учасників банку (нотаріально засвідчені копії);
л) копію свідоцтва про державну реєстрацію учасників, засвідчену в нотаріальному порядку;
м) копію ліцензії Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку на здійснення діяльності зберігача або торговця цінними паперами засновників (акціонерів), учасників банку (якщо вони здійснюють таку діяльність);
н) копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання згоди на створення відповідного банку у випадках, передбачених чинним законодавством України;
о) документи, які підтверджують ділову репутацію юридичних осіб – учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які мають істотну участь;
п) копії установчих документів власників істотної участі в юридичній особі – учаснику банку, яка матиме істотну участь у банку, засвідчені в нотаріальному порядку, їх фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) та висновки аудиторських фірм (аудиторів) про підтвердження їх звітності за останній звітний період (квартал);
р) анкету, заповнену фізичною особою, яка має істотну участь в юридичній особі, – учаснику банку, який матиме істотну участь у банку;
с) документи, що підтверджують ділову репутацію фізичних осіб – учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які матимуть істотну участь у банку;
т) копію платіжного документа про внесення плати за державну реєстрацію банку.
Документи для отримання учасником дозволу на придбання істотної участі в банку подаються одночасно з документами для державної реєстрації банку.
Зміст вищезазначених документів, порядок їх заповнення та оформлення, особливості таких документів для банків різних організаційно-правових форм та форм власності визначаються в Положенні про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.
У разі потреби Національний банк має право вимагати від засновників банку подання додаткових документів, які містять потрібну для прийняття рішення щодо реєстрації банку інформацію (зокрема, установчі документи засновників (акціонерів), учасників власників істотної участі банку (оригінали або копії, засвідчені в нотаріальному порядку), фінансову звітність юридичних осіб за встановленими формами, а також інформацію про відсутність заборгованості за платежами до бюджету).
При поданні документів на створення та державну реєстрацію банку його акціонери та учасники повинні до дня скликання установчих зборів та державної реєстрації банку сплатити кошти в розмірі не менше 30% (для закритих акціонерних товариств – 50%) номінальної вартості акцій/часток (але не менше розміру, передбаченого ст. 31 Закону “Про банки і банківську діяльність”), та оплатити повну вартість акцій/часток у строки, передбачені установчими документами, але не пізніше 12 місяців з часу державної реєстрації банку.
Територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням банку в місячний строк з дати отримання від банку повного пакета документів готує висновок про:
- загальну оцінку фінансового стану, платоспроможність учасників банку і ділову репутацію учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, наявність власних коштів для внесення до статутного капіталу банку і підтвердження внесення на накопичувальний рахунок банку коштів до статутного капіталу кожним учасником у передбачених Законом розмірах;
- наявність приміщення, придатного для розміщення банку та будівництва касового вузла (перевіряється на місці);
- ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної ради банку; голови, його заступників та членів правління (ради директорів) банку і головного бухгалтера та його заступників;
- професійну придатність голови, його заступників та членів правління (ради директорів) банку і головного бухгалтера та його заступників;
- відповідність установчих документів банку вимогам чинного законодавства України.
Документи для реєстрації банку розглядаються Генеральним департаментом банківського нагляду та у разі потреби іншими департаментами і подаються Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків.
Національний банк в особі Правління приймає рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку не пізніше ніж за три місяці з часу подання повного пакета документів.
Після реєстрації банку в територіальному управлінні Національного банку за його місцезнаходженням відкривається кореспондентський рахунок, на який не пізніше наступного дня після його відкриття із накопичувального рахунку перераховуються зібрані кошти, що утворюють статутний капітал банку.
Законодавство містить перелік підстав, за яких НБУ може відмовити у державній реєстрації банку. У такому випадку кошти з накопичу вального рахунку повертаються учасникам банку за їх заявою протягом трьох робочих днів. Водночас рішення про відмову в державній реєстрації банку може бути оскаржено в судовому порядку.
Суттєвим моментом в діяльності банків є наявність у його засновників (учасників) істотної участі в банку. Згідно з Законом „Про банки і банківську діяльність” під істотною участю розуміють пряме або опосередковане, самостійно або спільно з іншими особами володіння 10 і більше відсотками статутного капіталу або права голосу придбаних акцій (паїв) юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість вирішального впливу на керівництво чи діяльність юридичної особи.
Акціонери (учасники) банку (юридичні та фізичні особи), які володіють істотною участю в банку, у разі збільшення її таким чином, що їх частка перевищить 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов'язані отримати письмовий дозвіл Національного банку України на володіння істотною участю в банку у встановленому законодавством порядку. Для отримання письмового дозволу на придбання чи збільшення істотної участі в банку юридична особа через уповноважену особу, а фізична особа особисто або через уповноважену особу має право звернутися до Національного банку (доручення оформляється відповідним чином).
У разі неотримання акціонерами (учасниками) банку та іншими відповідними особами письмового дозволу Національного банку України на володіння істотною участю в банку в установлений строк Національний банк України може застосовувати до них відповідні заходи впливу.
Банки мають право придбавати власні акції або паї з наступним письмовим повідомленням Національного банку України про укладені угоди, яке має бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбання власних акцій, якщо це може призвести до падіння регулятивного капіталу нижче за мінімальний рівень. Про власний намір банку придбати загальну кількість власних акцій або паїв у розмірі 10 і більше відсотків загальної емісії банк зобов’язаний письмово повідомити НБУ за 15 календарних днів до укладення угод. В свою чергу Національний банк має право заборонити банку купівлю власних акцій або паїв у разі, якщо це може призвести до погіршення фінансового стану банку.
Для банків з іноземним капіталом законодавством передбачений спеціальний порядок державної реєстрацій.
Одночасно з поданням документів на державну реєстрацію банк надає до НБУ документи для отримання ліцензії на здійснення банківської діяльності та відповідних письмових дозволів на здійснення окремих банківських операцій згідно з вимогами, встановленими ст. 47 Закону „Про банки і банківську діяльність” та в порядку, встановленому Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженому НБУ. Видача ліцензій залежить від розміру регулятивного капіталу банку, наявності спеціального обладнання, професійних кадрів тощо.
Одним з можливих, хоча й не обов’язкових етапів діяльності банків, є етап розширення кола виконуваних операцій, який не є обов’язковим, і введення якого визначається самим банком. Для розширення кола операцій банк в установленому законодавством порядку вносить зміни до установчих документів та звертається до територіального управління НБУ з пакетом відповідних документів для подальшої державної реєстрації таких змін.

§4. Правовий статус та порядок відкриття відокремлених структурних підрозділів банків

Велика кількість банків надає послуги клієнтам через свої структурні підрозділи, оскільки територіальна наближеність банку і досі залишається одним з найважливіших критеріїв при обранні клієнтом банку, що буде його обслуговувати. Розвиток новітніх технологій та сучасних банківських продуктів і послуг повинен з часом скасувати таку залежність клієнта від території розташування його банку, але це відбудеться не зовсім скоро. Тому банки приділяють значну увагу проблемам створення власних структурних підрозділів та запровадженню через них своїх продуктів.
Зрозуміло, що найбільшу кількість відокремлених структурних підрозділів в Україні мають системоутворюючі банки. Це можна віднести до Ощадбанку та Промінвестбанку України, що пояснюється створенням та розвитком їх як республіканських контор відповідних центральних банків ще за часів СРСР і розширенням діяльності в сучасний період. Зокрема, Державний ощадний банк України є одним з найбільших банків країни; мережа його підрозділів складає 25 регіональних управлінь, 441 відділення та 7416 філій. Акціонерний поштово-пенсійний банк “Аваль”, який займає перше місце за розміром чистих активів, статутним капіталом, кількістю рахунків юридичних осіб та кредитно-інвестиційним портфелем серед усіх банків України, нараховує у 2004 рік мережу із 1285 структурних підрозділів, розташованих в усіх регіонах України (із врахуванням обласних дирекцій (філій) та спеціалізованих відділень з обмеженим переліком послуг ).
Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку “Укрсоцбанк” є одним з системоутворюючих банків України, на долю якого приходиться близько 5% всього вітчизняного банківського ринку. Він має широко розгалужену мережу філій, яка нараховує більше 500 операційних точок, хоча до кінця 2003 року банк планував відкрити ще 80 відділень. В перспективі роботи банку заплановано протягом найближчих трьох років довести загальну чисельність операційних точок до 700. ВАТ “Експортно-імпортний банк України” має філії та безбалансові відділення у 29 містах України. КБ “ПриватБанк” має на початок 2004 р. 1514 філій та відділень, що обслуговують клієнтів на підставі отриманих банком ліцензій та дозволів.
У ЦК України міститься визначення лише двох видів відокремлених структурних підрозділів юридичних осіб – філій та представництв (ст. 95). Спільним для їх є місце розташування – поза місцезнаходженням юридичної особи. Окремим – компетенція: філія здійснює всі або частину функцій юридичної особи, представництво – здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Спільним для їх правового статусу є те, що філії і представництва не є юридичними особами. Відповідно, вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.
Зазначені підрозділи виступають в цивільному обороті, у тому числі укладають договори, від імені відповідної юридичної особи. Тому у випадку укладення договорів керівниками філій (представництв) необхідно точно викладати зміст преамбули договору, оскільки незначні неточності можуть викликати визнання угоди недійсною за формальними ознаками (недійсність правочину відповідно до ст. 215 ЦК України).
Чинне законодавство України передбачає можливість для вітчизняних банків відкривати відокремлені підрозділи (філії та представництва) як на території України, так і за її межею. До законодавства, що регулює їхню діяльність, слід віднести Цивільний кодекс України, Закон „Про банки і банківську діяльність”, Положення НБУ про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, та інші акти центрального банку, що визначають правовий статус і регулюють діяльність банківських установ.
Філія банку являє собою відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку. Філії банку діють від імені банку на підставі положення про філію. Вони мають право здійснювати банківські та інші операції, передбачені положенням про філію та на підставі дозволу, наданого банком, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмового дозволу. Винятком з цього є заборона для філій здійснювати, по-перше, операції для проведення та обліку яких у філії немає належних умов (у тому числі відповідного програмного забезпечення і приміщення, спеціального банківського обладнання, комп'ютерної техніки, комунікаційних засобів, спеціалістів відповідної кваліфікації тощо); по-друге операції, які філії не мають права здійснювати згідно з вимогами чинного законодавства України. Наприклад, філії банків не мають права відкривати рахунки банкам та в банках, у тому числі укладати кореспондентські відносини.
В положенні про філію, як правило, визначається статус філії, її підпорядкованість, перелік операцій, які вона може виконувати, внутрішньогосподарські взаємовідносини банку та філії (зокрема, відносини щодо наділення філії певним майном, розподіл ресурсної бази тощо), органи управління філією.
Керівник філії банку діє на підставі довіреності, виданої банком. Слід зазначити, що за практикою, що склалася, при розвинутій мережі філій (відділень, представництв) керівник банку зазвичай видає довіреність керівникам обласних (регіональних) управлінь, міських дирекцій та керуючим філій (відділень), а останні в свою чергу надають довіреності своїм заступникам. При призначенні керівника і деяких інших осіб філії (відділення) повинні дотримуватися додаткові вимоги, встановлені вищезгаданим Положенням, пов’язані з визначенням критеріїв атестації та професійної придатності посадових осіб (керівників, головних бухгалтерів).
Представництво банку – це територіально відокремлений структурний підрозділ банку, що не здійснює банківську діяльність. Представництва, що відкриваються банком, діють на підставі окремого положення та від імені банку і ним фінансуються. Для їх обслуговування банк відкриває поточні рахунки.
Відкриття філій і представництв банків здійснюється на підставі вимог, закріплених у Законі України “Про банки і банківську діяльність”, Положенні НБУ про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, а також внутрішньобанківських положеннях.
Реєстрація відокремлених підрозділів здійснюється на підставі відповідних документів, поданих до НБУ, шляхом унесення відповідної інформації до Державного реєстру банків.
Філії банків відкриваються за згодою Національного банку України, яка надається на підставі наступних документів:
клопотання банку про відкриття філії із зазначенням місцезнаходження та основних видів діяльності філії;
рішення спостережної ради банку про відкриття філій;
положення про філію, затвердженого спостережною радою банку;
інформації про керівника та головного бухгалтера філії (ч.1. ст. 23 Закон “Про банки і банківську діяльність”).
За апаратом центрального банку закріплено обов’язок забезпечити перевірку відповідності приміщення і обладнання філії встановленим законодавством вимогам.
Реєстрація відокремлених підрозділів банку здійснюється Національним банком України протягом одного місяця (для філій) / десяти робочих днів (для представництв) з моменту надання усіх необхідних документів шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру банків. Згоду на реєстрацію повинне надати територіальне управління НБУ за місцем реєстрації банку – юридичної особи, що бажає відкрити відокремлений підрозділ. Разом з пакетом документів, встановлених законодавством для кожного виду відокремленого структурного підрозділу банку, останній подає і копії платіжних документів про внесення відповідної плати за державну реєстрацію.
Кожному відокремленому підрозділу банк надає внутрішньобанківський реєстраційний код за розробленою внутрішньобанківською системою реєстраційної кодифікації, і подає таку інформацію до територіального управління НБУ за місяць до введення змін у власній структурі.
Відокремлені структурні підрозділи банків повинні відображатися на окремому балансі. Чинне законодавство закріплює за філією право здійснювати розрахунки як за консолідованим кореспондентським рахунком банку, так і самостійно брати участь в системі міжбанківських електронних розрахунків та мати окремий кореспондентський рахунок.
Питання про місце відкриття філії банку залежить від розміру статутного капіталу, сформованого банком на момент їх відкриття. Зокрема, якщо мінімальний розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж 3 млн. євро, то цей банк може відкривати філії на території області місцезнаходження юридичної особи; якщо мінімальний розмір регулятивного капіталу банку становить не менше ніж 5 млн. євро – то не території всієї України.
Крім того, суттєвим моментом є процедура погодження кандидатур відповідальних працівників банків (філій) та осіб, які будуть виконувати обов'язки відповідальних працівників філій, що здійснюється на виконання вимог глави 6 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.05.2003 р. № 189. Вона здійснюється НБУ у порядку, визначеному Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженим постановою Правління НБУ від 31.08.2001 № 375. Кандидатури відповідальних працівників банків, які віднесені рішенням Комісії з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 27.01.2003р. № 39 до І і ІІ груп, погоджуються Комісією з питань нагляду та регулювання діяльності банків НБУ, кандидатури відповідальних працівників банків III і IV груп погоджуються відповідними комісіями територіальних управлінь НБУ. Кандидатури відповідальних працівників філій, або осіб, які будуть виконувати обов'язки відповідальних працівників філій, погоджуються комісіями територіальних управлінь НБУ за місцем розташування філій.
Водночас слід звернути увагу, що мінімальний розмір статутного капіталу не є єдиною вимогою, яку передбачають для позитивного вирішення питання щодо реєстрації відокремленого структурного підрозділу. Зокрема, банк повинен дотримуватися наступних вимог: 1) банк не має фінансових або правових проблем; 2) дотримується економічних нормативів і нормативу обов'язкового резервування протягом шести місяців, що передують його зверненню до НБУ про відкриття філії; 3) наявність прибутку за даними річного звіту про фінансові результати, а також беззбиткова діяльність банку не менше ніж протягом шести місяців, що передують його зверненню до НБУ; 4) відсутність протягом шести місяців, що передують зверненню до Національного банку, фактів подання недостовірної звітності, неподання або несвоєчасного подання звітності та фактів застосування до банку заходів впливу за порушення ним вимог чинного законодавства (а саме щодо обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів операцій); 5) наявність технічних та інших умов, потрібних для забезпечення функціонування філії, здійснення нею відповідних операцій та забезпечення їх належного обліку відповідно до встановлених вимог; 6) забезпечення бухгалтерського обліку та звітності, формування та зберігання первинних документів тощо відповідно до встановлених вимог.
При внесенні змін до положення про філію банки зобов'язані протягом п'яти робочих днів подати їх до територіального управління Національного банку за місцезнаходженням банку. Рішення про реєстрацію змін до положення про філію приймається територіальним управлінням НБУ за місцезнаходженням банку протягом місяця з дня їх отримання; повідомлення про реєстрацію таких змін надсилаються Генеральному департаменту банківського нагляду, територіальному управлінню Національного банку за місцезнаходженням філії та банку.
Національний банк України (зокрема, в особі керівника Генерального департаменту банківського нагляду або територіального управління) має право відмовити у наданні згоди на відкриття філії з ряду встановлених законодавством підстав, у тому числі:
1) надані документи не відповідають вимогам закону чи нормативно-правових актів Національного банку України;
2) приміщення та обладнання філії не відповідають вимогам Національного банку України щодо безпеки зберігання цінностей (якщо філія має намір самостійно працювати з готівковими коштами та цінностями);
3) запропоновані кандидатури керівника та головного бухгалтера філії не відповідають вимогам закону щодо професійної відповідності та ділової репутації;
4) у банка-заявника виявлено фінансові або правові проблеми, що вказують на можливість негативних наслідків для клієнтів чи потенційних клієнтів банку в результаті відкриття філії.
Крім того, територіальне управління Національного банку повинно відмовити в реєстрації представництва, якщо банк значно недокапіталізований або критично недокапіталізований.
Законодавство передбачає для банківських установ з метою поліпшення обслуговування клієнтів та виконання функцій, визначених банком, право відкривати структурні одиниці (відділення, власні обмінні пункти) за умови дотримання ряду встановлених вимог. Такі структурні одиниці є безбалансовими і обліковуються або на балансі банку, або на балансі його філії. Порядок створення таких підрозділів є повідомним: банк присвоює їм внутрішньобанківські реєстраційні коди та інформує територіальне управління Національного банку за місцезнаходженням цих структурних одиниць за один місяць до часу введення змін про його створення.
Відділення банків виконують функції та операції, передбачені положенням про відділення та на підставі дозволу, наданого компетентним органом банку на право проведення відділенням окремих операцій, у межах отриманих банком банківської ліцензії та письмового дозволу (у тому числі в межах отриманого філією, якій підпорядковується відділення, дозволу банку, погодженого Національним банком), за винятком операцій, для проведення та обліку яких у відділення немає належних умов.
Водночас виконувати такі операції відділення отримують право лише після погодження питання про їх відкриття з відповідним територіальним управлінням НБУ. Погодження відкриття відділення здійснюється за рішенням Комісії Національного банку при територіальному управлінні за місцезнаходженням відділення протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів. Їх відкриття за територіальною ознакою відбувається залежно від мінімального розміру регулятивного капіталу банків (як і для філій).
Банки, що мають відділення та/або власні обмінні пункти, повинні щокварталу надавати Національному банку інформацію про наявність та кількість цих відділень або власних обмінних пунктів із зазначенням їх внутрішньобанківського реєстраційного коду, місцезнаходження та структурну підпорядкованість (банку або філії) за формою, установленою Національним банком.
Згідно з чинним законодавством українські банки мають право створювати дочірні банки, філії чи представництва на території інших держав на підставі дозволу Національного банку України. Для відкриття зазначених структурних одиниць пред'являються такі самі вимоги, які встановлені для відкриття філій чи представництв банків на території України, за умови надання Національним банком України дозволу на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку із створенням філії чи представництва банку на території іншої держави. Для створення дочірнього банку, філії чи представництва українського банку за кордоном цей банк подає до НБУ бізнес-план та економічне обґрунтування доцільності створення відповідної структурної одиниці. Такі установи на території іншої держави реєструються відповідно до вимог законодавства цієї держави. У випадку реєстрації банк у місячний термін має повідомити НБУ України про відкриття дочірнього банку, філії чи представництва на території іншої держави з наданням копій відповідних документів про їх реєстрацію.
Слід зауважити, що право відкривати свої підрозділи на території інших держав банки отримали з 2 березня 2002 р., коли в чинність вступило Положення про порядок створення дочірнього банку, філії і представництва українського банку на території інших держав, особливості їх закриття та здійснення нагляду.
За дозволом на відкриття дочірнього банку або філії мають право звертатися банки, у яких зареєстрований і сплачений статутний капітал становить суму, еквівалентну не менше 10 млн. євро. Для відкриття за кордоном представництва, що не займатиметься безпосередньо банківською діяльністю, банку достатньо мати статутний капітал не менше 5 млн. євро.
Крім того, створюючи дочірній банк в іншій країні, вітчизняний банк повинен працювати в Україні не менше трьох років, а при відкритті філії або представництва – повинен мати трирічний досвід роботи з мережею філій. Для підрозділів, що відкриваються в офшорних зонах, Національним банком було встановлено ряд особливих вимог.

§ 5. Державна реєстрація банків з іноземним капіталом та представництв іноземних банків в Україні

Аналізуючи ситуацію щодо доцільності доступу іноземного капіталу на національні ринки банківських послуг, можна дійти висновку щодо наявності декількох взаємопов’язаних, але водночас протилежних за метою факторів. З одного боку, для споживача банківських послуг очевидним є перспектива і доцільність широкого залучення іноземного капіталу до банківської системи, оскільки це створить додаткові можливості не лише для інвестування, а й для застосування сучасних банківських технологій, розширення спектру банківських послуг.
З іншого боку існують аргументи і не на користь такої лібералізації, що висловлюються з боку національних постачальників банківських послуг, які вносять свою частку податків до державного бюджету, надають робочі місця, і відіграють в достатній мірі рушійну силу у економічному розвитку. Актуальною з погляду національного споживача банківських послуг залишається і проблема ефективного нагляду за іноземними постачальниками банківських послуг.
Водночас слід зауважити, що об'єктивні процеси глобалізації знаходять свій вияв у тенденції до лібералізації доступу па фінансові ринки, яка закріплюється міжнародно-правовими документами. При цьому зростання іноземного володіння банками на ринках, що формуються, є одним з аспектів процесу консолідації банківських систем як на розвинених ринках, так і на ринках, що формуються. Результатом глобалізації індустрії фінансових послуг став той факт, що банки нині стикаються з конкуренцією з боку небанківських фінансово-кредитних установ (особливо на ринку цінних паперів). Це впливає на маржу відсоткової ставки та прибутку, які сподівається отримати банк.
Додаткові суттєві витрати в банківській діяльності пов’язані сьогодні також із тим, що банківська справа є інформаційно, технічно та комунікаційно інтенсивною галуззю, однак витрати на здійснення цих видів діяльності суттєво знизилися в останні роки в більшості країн. Одним з результатів такої інтенсивної конкуренції стало також зниження прибутковості банківської діяльності, що змусило провідні банки диверсифікуватися географічно, а також вводити нові види діяльності.
Тому значна кількість банків розв’язує проблеми інтенсивного конкурентного тиску не лише шляхом розробки нових фінансових продуктів та послуг, а й шляхом забезпечення суттєвої регіональної присутності.
Результати досліджень, проведених фахівцями Світового банку під час вивчення питань щодо входження іноземних банків на ринки банківських послуг Центральної та Східної Європи свідчать про те, що банківська криза та поліпшені макроекономічні умови призвели до зростання іноземної участі та контролю. Разом з тим доцільно зауважити, що із 145 країн – членів СОТ, лише 31 не має обмежень у фінансовому секторі. У США, зокрема, діє закон про регіональні реінвестиції, який вимагає від всіх учасників ринку фінансувати різноманітні програми регіонального розвитку, кредитування (у тому числі пільгового) відстаючих регіонів. Хоча з іншого боку саме США активно добиваються від України дозволу на відкриття на її території філій іноземних банків та страхових компаній.
Ринок банківських послуг в Україні є достатньо цікавим для іноземних інвесторів. Сьогодні в Україні працює 20 банків з іноземним капіталом, і 7 з них мають стовідсотковий іноземний капітал. Доля іноземних капіталів в банківській сфері України складає 12,4 % загального обсягу. Хоча вітчизняні банківські структури неоднозначно ставляться до питання входження філій іноземних банків до банківської системи України. Зокрема, у 2002 р. Київський банківський союз пропонував обмежити кількість філій іноземних банків до 25 % від діючих в Україні банків. Достатньо обережно відноситься до наміру НБУ дозволити іноземним банкам відкривати свої філії в Україні і АУБ. Про це представники Асоціації неодноразово заявляли протягом 2002 – 2003 років. Крім того, обережність з приводу відкриття філій, за словами президента АУБ, розділяють і зареєстровані в Україні дочірні підприємства іноземних банків.
Офіційна пропозиція України СОТ у сфері банківської діяльності, що була представлена в грудні 2001 р., не передбачала для іноземних банків будь-якої можливості безпосередньо відкривати філії в Україні ("безпосереднє створення банківських філій"). Така заборона вміщується і в чинному банківському законодавстві, зокрема Законі України “Про банки і банківську діяльність”. Хоча на парламентських слуханнях, що відбулися 2 квітня 2003 р. у Комітеті Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності акцентувалося увагу на тому, що для подальшої лібералізації валютного ринку та збільшення конкуренції в банківському секторі необхідно законодавчо дозволити іноземним банкам відкривати свої філії на території України.
Відповідно до ст. 117 Господарського кодексу України іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.
Банк з іноземним капіталом визначається законодавством як банк, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10 відсотків. За цією ознакою банк з іноземним капіталом визнається підприємством з іноземними інвестиціями (п.1 ст. 116 ГК України).
Однак, слід звернути увагу, що законодавство України не містить визначення „дочірній банк іноземного банку” або „філія іноземного банку”, оскільки іноземним банкам поки не дозволяється створювати в Україні інші представництва організаційно-правові форми.
Для державної реєстрації банків з іноземним капіталом крім загально визначених документів, що подаються для реєстрації банку (визначені ст. 17 Закону „Про банки і банківську діяльність), іноземний інвестор або за його дорученням банк – емітент акцій, андеррайтер чи будь-яка інша юридична або фізична особа, що має доручення від іноземного інвестора, подає додатково такі документи:
1) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;
2) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, в якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора, якщо законодавством такої країни вимагається одержання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;
3) нотаріально засвідчений за місцем видачі витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, в якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;
4) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року. Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних Національним банком України, то такий висновок має бути підтвердженим українською аудиторською організацією.
Зазначені документи (крім письмового запевнення іноземного інвестора) повинні бути легалізовані в установленому порядку ( у тому числі шляхом проставлення апостилю) , якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає:
1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, якщо законодавством такої країни вимагається отримання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.
Якщо документи, зазначені в цій статті, складені іноземною мовою, вони повинні супроводжуватися нотаріально завіреним перекладом українською мовою.
Відсутність хоча б одного з вищезазначених документів є підставою для відмови з боку НБУ в державній реєстрації банку з іноземним капіталом. У такому разі відмова надається в письмовій формі із зазначенням відповідних підстав.
В усіх інших питаннях банк з іноземним капіталом діє в національному режимі, тобто режимі, встановленому для банків, засновниками яких виступають резиденти України. Для таких банків зараз немає додаткових вимог щодо мінімального розміру статутного капіталу (як це було встановлено до 2001 р.), на них розповсюджуються економічні нормативи та адміністративне регулювання й нагляд, що здійснює НБУ.
Не міститься у вітчизняному законодавстві і обмежень щодо кількості банків з іноземним капіталом, що можуть засновуватися в Україні.
Слід звернути увагу, що в більшості європейських країн законодавство встановлює спеціальні або додаткові по відношенню до місцевих банків вимоги щодо створення філій іноземних банків. Сюди можна віднести вимогу щодо надання документів, які характеризують іноземний банк (статут, фінансова звітність тощо) та згоду (дозвіл) органу банківського нагляду країни розташування такого банку на відкриття ним філії за кордоном. Крім того, в ряді європейських країн існують специфічні вимоги до порядку створення філій іноземних банків. Зокрема, у Словаччині, Чехії рішення про надання ліцензії приймається центральним банком лише за погодженням з Міністерством фінансів. У Польщі таке рішення приймається за погодженням з Міністерством фінансів Комісією з банківського нагляду.
В Румунії рішення приймається центральним банком країни. В Естонії під час винесення рішення про заснування філії іноземного банку Рада Банку Естонії враховує умови здійснення діяльності естонськими банками та їх філіями в країні розташування іноземного банку. У Болгарії ліцензія може бути надана лише першокласним банкам, які оперують на міжнародних фінансових ринках, або мають гарантії таких банків. В свою чергу, центральні банки Болгарії та Словенії можуть відмовити у наданні ліцензії (дозволу), якщо здійснення банківського нагляду у країні розташування іноземного банку не узгоджується з вимогами, встановленими відповідними законами. Філії іноземних банків підлягають внесенню до відповідного Реєстру (Комерційного Реєстру, Реєстру Компаній, Реєстру Банків тощо).
Реєстрація представництв іноземних банків. За законодавством іноземні банки можуть відкривати в Україні власні представництва, які, однак, не можуть здійснювати банківські операції.
Для реєстрації представництва банку-нерезидента уповноважена особа подає до Національного банку такі документи:
- клопотання про реєстрацію представництва, засвідчене підписом уповноваженої особи та відбитком печатки банку;
- витяг із банківського (торговельного) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію банку;
- положення про представництво в чотирьох примірниках;
- доручення іноземного банку керівникові представництва на право здійснення представницьких функцій.
Зазначені документи та їх копії (за виключенням клопотання про реєстрацію представництва іноземного банку) подаються мовою оригіналу з перекладами на українську мову та засвідчені в нотаріальному порядку. Документи мають бути легалізовані в консульських установах України (якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України).
Документи для реєстрації представництва розглядаються Генеральним департаментом банківського нагляду, Юридичним департаментом (у разі потреби – іншими департаментами) і подаються на розгляд Комісії Національного банку. Після прийняття відповідного рішення представництву видається свідоцтво про державну реєстрацію.
Національний банк може відмовити в реєстрації представництва іноземного банку в разі: 1) порушення порядку реєстрації; 2) невідповідності поданих документів чинному законодавству України; 3) недостовірності інформації або перевищення представництвом своїх повноважень (комерційна діяльність, виконання банківських операцій).
Для забезпечення своєї діяльності представництво відкриває поточний рахунок в уповноваженому банку. Банк, у якому відкрито поточний рахунок представництва, під час проведення операцій з обслуговування рахунку дотримується вимог законодавства України. Представництва іноземних банків повинні в місячний строк повідомляти Національний банк про всі зміни, що внесені до документів представництва, з клопотанням про їх реєстрацію і пакетом відповідних документів.

§ 6. Реорганізація та ліквідація банківських установ

Як і будь-яке інше підприємство банк може прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію.
Реорганізація банку здійснюється у загальноприйнятих правових формах шляхом злиття, приєднання, виділення, поділу банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступникам. Підставою для реорганізації може бути як власне рішення банку (з наступним погодженням із НБУ), так і рішення Національного банку про примусову реорганізацію.
Слід зазначити, що кожна із правових форм реорганізації має свої особливості. Але всі вони мають певні спільні риси, що дозволяє об’єднувати їх до одного правового інституту. До таких спільних рис можна віднести вирішення питання щодо отримання нових ліцензій на здійснення банківської діяльності новостворюваними юридичними особами; повідомлюючо-реєстраційний характер процедури реорганізації; внесення відповідних записів щодо змін до Державного реєстру банків; обов’язковість оплати за проведення процедури реорганізації; її гласність.
Злиття означає припинення діяльності двох або кількох банків як юридичних осіб та передачу належних їм майна, коштів, прав та обов'язків до банку-правонаступника, який створюється у результаті злиття.
Приєднання тягне за собою припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків до іншого банку.
Поділ являє собою припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передачу належних йому майна, коштів, прав та обов'язків у відповідних частинах до банків, які створюються внаслідок реорганізації цього банку шляхом поділу.
Виділення означає перетворення банку як юридичної особи та передачу певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється внаслідок реорганізації.
Перетворення передбачає зміну організаційно-правової форми товариства.
Порядок здійснення реорганізації банку, склад документів, що подаються до НБУ, визначаються Законом „Про банки і банківську діяльність” та нормативно-правовими актами НБУ. При власному бажанні банку провести реорганізацію він повинен обов’язково представити до НБУ заяву з доданням необхідного обґрунтування та розрахунків, які б засвідчували настання позитивних наслідків для вкладників та інших кредиторів банку.
Оскільки реорганізація банку істотно може вплинути на майновий стан його клієнтів (вкладників), центральний банк наділений право не давати дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений у результаті реорганізації, не буде відповідати вимогам щодо економічних нормативів його діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їх діяльності.
Термін надання Національним банком дозволу або відмови в проведенні реорганізації – один місять з моменту отримання заяви банку на реорганізацію.
Згідно зі ст. 28 Закону „Про банки і банківську діяльність” рішення про реорганізацію банку, крім перетворення, має містити інформацію про:
1) угоду про реорганізацію у разі злиття або приєднання;
2) призначення персонального складу комісії для проведення реорганізації;
3) призначення персонального складу ревізійної комісії для проведення інвентаризації та ревізії матеріальних цінностей, що перебувають на обліку банку (банків);
4) призначення незалежного аудитора, що має сертифікат Національного банку України;
5) строки проведення реорганізації;
6) склад правління (ради директорів) після реорганізації.
Реорганізація розпочинається після затвердження Національним банком України плану реорганізації, який крім інших необхідних заходів повинен передбачати подання відповідних документів, необхідних для державної реєстрації нового банку або для реєстрації змін і доповнень до установчих документів існуючого банку. Банк вважається реорганізованим з моменту внесення Національним банком України змін до Державного реєстру банків.
Примусова реорганізація здійснюється у разі істотної загрози платоспроможності банку. У такому випадку загальні умови реорганізації визначаються постановою правління Національного банку України і є обов'язковими для виконання усіма сторонами.
Ліквідація банку являє собою процедуру припинення функціонування банку як юридичної особи з урахуванням положень Закону „Про банки і банківську діяльність”.
Закон містить правові підстави для проведення ліквідації банків, у тому числі:
1) з ініціативи власників банку;
2) з ініціативи Національного банку України (у тому числі за заявою кредиторів).
Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених законом та за згодою Національного банку України.
Ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно Закону та нормативно-правових актів Національного банку України. При цьому НБУ зобов'язаний протягом двох днів після прийняття рішення про ліквідацію банку повідомити про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. У разі оскарження в судовому порядку рішення НБУ про ліквідацію банку Національний банк України повідомляє про це Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.
Законодавство закріплює особливості ліквідації банку в разі його неплатоспроможності. Виключне право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним та його ліквідацію мають лише кредитори банку або Національний банк України. При цьому кредитори банку спочатку повинні направити до НБУ заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь Національного банку України, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.
Суттєвим моментом при розгляді питань про ліквідацію банків є те, що законодавство України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону „Про банки і банківську діяльність”.
При підготовці справи до розгляду суддя отримує обґрунтований висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку або рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та призначення ліквідатора, які надаються протягом місяця з дня отримання запиту суду. Водночас негативний висновок Національного банку України щодо доцільності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку є підставою для залишення заяви без розгляду.
Якщо банк-боржник не спроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу, Національний банк України зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.
Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою кредиторів може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії не допускається і санація банку.
Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора. Ліквідатор приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії. Протягом одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд повинен визначитися стосовно позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку Національного банку України закону.
Розгляд справи в суді щодо ліквідації банку не зупиняє діяльності ліквідатора, призначеного Національним банком України. Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання ліцензії.
Вимоги до ліквідатора та процедура його призначення регулюються банківським законодавством. Призначений ліквідатор у загальноприйнятому порядку відповідно до встановлених йому повноважень опубліковує відомості про відкриття ліквідаційної процедури та приймає протягом місяця з дня опублікування оголошення заяви від кредиторів про їхні вимоги до банку.
Згідно із законодавством з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора:
1) припиняються повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;
2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;
3) строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;
4) припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку;
5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;
6) укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому законом;
7) скасовуються арешт, накладений на майно (в тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
8) вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.
З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку; він наділяється встановленими банківським законодавством повноваженнями. Протягом трьох днів з дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чинного законодавства України.
Ліквідатор протягом трьох місяців з дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів: 1) визначає суму заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення; 2) відхиляє вимоги у разі їх непідтвердження; 3) відповідно до вимог нормативно-правових актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надає Фонду протягом двадцяти робочих днів із дня настання недоступності вкладів повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із визначенням їх розрахункової суми, що підлягає відшкодуванню; 4) складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України; 5) сповіщає кредиторів про акцептування вимог; 6) щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитися з переліком вимог, та про дату подання цього переліку Національному банку України.
Кредитори мають право надіслати ліквідатору свої заперечення щодо визнаних ним вимог протягом одного місяця з дня отримання повідомлення.
Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється ліквідатором у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою. Для здійснення оцінки майна ліквідатор має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок ліквідаційної маси, якщо інше не встановлено Національним банком України.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банку ліквідатор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо Національним банком України не встановлено інший порядок його продажу. Порядок продажу майна банку, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з Національним банком України та повідомляються через засоби масової інформації.

<< Предыдущая

стр. 3
(из 4 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>