<< Предыдущая

стр. 2
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>

Синдиковані кредити видаються банківським консорціумом, в якому один з банків бере на себе роль менеджера, збирає з банків учасників необхідну для клієнта суму коштів, укладає з ним кредитний договір і видає кредит. Паралельні кредити передбачають участь в їх наданні декількох банків. Кредит одному позичальнику видають різні банки, але на однакових погоджених умовах.
Крім вище названих можуть бути і інші критерії класифікації банківських кредитів, наприклад, від розміру кредиту, від його валюти тощо. Слід розуміти, що наведена класифікаціє є певною мірою умовною, оскільки в практиці кожний кредит відповідає не одному, а багатьом з представлених критеріїв класифікації.
Принципи банківського кредитування. Принципи кредитування формують в цілому положення кредитного механізму, визначають сам процес кредитування, відображають сутність і зміст кредиту, вимоги об’єктивних економічних законів. Відповідно до Положення НБУ “Про кредитування” кредит визначається як позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.
Принцип забезпеченності кредитування означає наявність у позичальника юридично оформлених документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту: договору застави, договору-гарантії, договору-поручительства. Формами забезпечення кредитних зобов'язань можуть бути також: переуступка на користь банку контрактів, вимог і рахунків позивачів до третьої особи; договір страхування відповідальності позичальника за непогашення заборгованості за позикою; товарні документи; цінні папери; поліси страхування життя; інші грошові вимоги позичальника до третьої особи. Забезпечення зобов’язань по банківським кредитам в одній чи одночасно в декількох формах передбачається сторонами кредитної угоди в кредитному договорі.
Принцип повернення кредиту є тією осбливістю, що відрізняє кредит від інших економічних категорій. Поверненість є невід’ємною рисою кредиту, його атрибутом і полягає в тому, що позичальник після закінчення строку користування позиченими коштами повинен їх своєчасно повернути шляхом перерахування відповідної суми грошових коштів на рахунок кредитної установи, яка надала кредит. Це забезпечує відновлення кредитних ресурсів банку як необхідної умови для продовження його статутної діяльності.
Принцип строковості означає, що кредит повинен бути погашений у визначений в кредитному договорі термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції спочатку у вигляді збільшених відсотків і може відмовити в повторній видачі кредиту.
Принцип цільового характеру кредитування передбачає вкладення позичкових коштів у конкретні господарчі процеси, на строго визначені цілі. Такі кошти можуть йти лише на операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність, з урахуванням економічної кон'юнктури і ризиків у конкретній галузі національної економіки, тенденцій розвитку ринку. Залежно від цілей розрізняють: 1) кредит для фінансування оборотного капіталу; 2) кредит для фінансування основного капіталу; 3) кредит для фінансування торговельно-посередницьких операцій. Крім того окремо визначають споживчий кредит, який надається громадянам на придбання транспортних засобів, побутової техніки тощо.
Принцип платності означає, що позичальник має внести до банку визначену плату за користування кредитом. Витрати позичальника на оплату відсотків за кредит відносять до складу валових витрат виробництва і обігу, що зменшує суму оподатковуваного прибутку. Розмір відсоткової ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно в залежності від вартості кредитних ресурсів, характеру наданого забезпечення й розміру витрат по утриманню заходу, що кредитується, попиту та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні тощо. Такий розмір встановлюється з, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківської справи і забезпечувала б одержання доходу банку.
Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансованих щомісячних платежів. Суми авансованих платежів визначаються щоквартально з урахуванням фінансових можливостей позичальника і банку. При цьому строк сплати авансованих щомісячних платежів може бути перенесений, але не пізніше строку квартального платежу.
Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень відсоткової ставки за кредит залежно від зміни відсоткової політики органами, в компетенцію яких входить вирішення цих питань, попиту та пропозиції на кредитні ресурси.
Сукупне застосування названих принципів кредитування спрямоване на дотримання інтересів всіх суб’єктів кредитних правовідносин.
Порядок кредитування. Стратегія і тактика комерційного банку у сфері отримання та надання кредитів визначають суть його кредитної політики. З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно з чинним законодавством України з додержанням встановлених Національним банком України обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків, та вимог, щодо формування обов'язкових, страхових і резервних коштів. Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, статусу, форми власності за умови наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення й сплати відсотків за користування ним.
Кредитна політика банку являє собою комплекс заходів, метою яких є підвищення доходності кредитних операцій та зниження кредитних ризиків. Розробляючи кредитну політики, банк повинен враховувати цілий ряд об’єктивних та суб’єктивних факторів, у тому числі макроекономічних, регіональних, галузевих, внутрибанківських.
Кредитна політика включає в себе наступні елементи: 1) визначення цілей, на підставі яких формується кредитний портфель банку (види, строки, розміри і якість забезпечення); 2) опис повноважень підрозділів банку в процесі видачі, ведення та погашенні кредиту; 3) перелік необхідних документів; 4) основні правила прийому, оцінки та реалізації кредитного забезпечення; 5) лімітування операцій по кредитуванню; 6) політику встановлення процентних ставок за кредитами; 7) методики оцінки кредитних заяв; 8) методи діагностики проблемних кредитів, їх аналізу та шляхів виходу із труднощів, що виникають.
Багато в чому кредитна політика залежить від ліквідності банку. Кредитування здійснються в декілька етапів, серед яких виділяють: підготовчий; розгляд кредитного проекту; оформлення кредитної документації; етап використання кредиту та наступного контролю в процесі кредитування.
До кредитних правовідносин в силу прямої вказівки закону (ч. 2 ст. 1054 ЦК України) застосовується більшість норм, що регулюють договір позики (ст. 1046 – 1052 ЦК України). При цьому кредит може існувати як самостійне правовідношення (договір позики або кредитний договір), так і як елемент, що входить до складу іншого право відношення (комерційне кредитування). Ряд фахівців вважає, що кредитний договір являє собою „комерціалізований консенсуальний різновид договору позики”.
Згідно з ч.1 ст. 1054 ЦК за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі, а її недодержання робить договір нікчемним (ст. 1055 ЦК України).
Оцінка фінансового стану позичальника. Відповідно до банківської практики, що склалася в національних банківських системах, банки самостійно встановлюють критерії оцінки фінансового стану позичальника. Це вирішується на рівні локальних актів банків – положення про проведення кредитних операцій, положення про кредитний комітет банку.
Законодавством встановлений перелік локальних актів, наявність яких є обов'язковою умовою для діяльності банків в сфері активних операцій. Зокрема, це положення щодо проведення активних операцій (кредитних) та методика проведення оцінки фінансового стану позичальника (контрагенту банку), яка є невід'ємною частиною внутрішньобанківського положення про кредитування. У зазначених документах мають бути визначені ґрунтовні, технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності позичальників (контрагентів банку) на підставі аналізу їх балансів і звітів про фінансові результати в динаміці тощо. Правове значення цих актів полягає в тому, що до моменту підписання кредитного договору вони є рекомендаціями для позичальника, а після підписання – добровільно прийнятими на себе зобов'язаннями. Потенційному позичальнику є сенс, перед тим як отримувати кредит, ознайомитися із правилами кредитування, які визначають сукупність прав та обов'язків, встановлюють міру відповідальності та визначають систему контролю, які практикуються в зазначеному банку.
Одним з базових нормативно-правових актів, що використовує банк при визначенні платоспроможності та фінансового стану позичальників, є Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків. Положення містить ряд економічних показників, які банки зобов'язані вивчити до моменту укладення кредитного договору.
Банк повинний прагнути до того, щоб вся інформація, необхідна йому для ухвалення кваліфікованого рішення з питання про видачу кредиту, була отримана вже на початкових стадіях роботи з потенційним позичальником. Тому від кожного потенційного позичальника слід вимагати надання в банк максимально докладних заяв на кредит, оскільки обсяг і якість інформації, що містяться в них, буде значною мірою характеризувати рівень професіоналізму позичальника та його бажання працювати з даним банком.
Перспективним у цьому розрізі виглядає прийняття парламентом закону, який регулюватиме правовий статус кредитних бюро та порядок створення кредитних історій позичальників, надання та отримання інформації щодо них.
Розгляд документів на отримання кредиту. За наявності у кредитного інспектора (або іншого працівника кредитного відділу банку) позитивного висновку щодо кредитної заявки та поданих позичальником супроводжувальних документів, співбесіди з ним (за необхідності), відповідна частина комплекту документів надходить до юридичного управління, відділу забезпечення кредитних операцій, служби економічного захисту КБ, з метою проведення комплексного аналізу заявки. Банки самостійно встановлюють термін проходження документів через відповідні інстанції, але як правило він коливається від 5 до 7 днів.
У випадку позитивної оцінки кредитний інспектор готує єдиний висновок щодо доцільності (недоцільності) видачі кредиту, його візують відповідні посадові особи, і документи надходять до кредитного комітету КБ. Останній розглядає питання й приймає рішення щодо надання (ненадання) кредиту та його умов. Залежно від положень, закладених у статут КБ, такі рішення може приймати і Правління банку або інший уповноважений орган.
За підсумками прийнятого рішення при умові надання кредиту кредитний інспектор оформлює кредитний та інші договори, що забезпечують кредит, та формує кредиту справу. До цієї справи входять: 1) матеріали з надання кредиту (кредитний договір, боргові зобов’язання, гарантійні листи, інші документи, що засвідчують наявність забезпечення кредиту); 2) фінансово-економічна інформація (бізнес-плани, бухгалтерська звітність, звіти); 3) матеріали про кредитоспроможність позичальника (аудиторські висновки, довідки, одержані з інших банків, запити, листи тощо).
Для позичальника відкривають позичковий рахунок. Одночасно з видачею кредиту банк створює резерв на можливі втрати по позичках. Водночас позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом (п.2 ст. 1056 ЦК України).
Слід зауважити, що законодавство містить ряд обмежень щодо суми кредиту. Зокрема, при наданні позичальнику кредиту в розмірі. Що перевищує 10 % власного капіталу банку, останній зобов’язаний повідомити НБУ про такий кредит. Жодний з виданих кредитів (у тому числі за сукупністю видів одному клієнтові) не може перевищувати 25 % власних коштів банку. Загальний розмір виданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.
Банкам також забороняться: а) прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів; б) надавати кредити будь-якій особи для погашення нею будь-яких зобов’язань перед пов’язаною особою банку; в) придбання активів пов’язаної особи банку; г) придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних пов’язаною особою банку; д) використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів (дозволяється лише за дозволом НБУ); е) встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку.
Забезпечення кредиту. Правові інститути, які виступають в якості забезпечення зобов'язання за кредитним договором, можна поділити на три групи:
неустойка, застава, порука, банківська гарантія;
договори страхування, які хоча і не є способом забезпечення зобов'язання, однак створюють правові гарантії задоволення інтересів банку у випадку неповернення кредиту;
право безакцептного списання грошових коштів з рахунків боржника; купівля-продаж майна з зобов’язанням його зворотного викупу (операції РЕПО); договір довірчого управління майном; зміна осіб в зобов’язанні; уступка прав вимоги (цесія); перевід боргу;
нетрадиційні способи – припинення зобов'язань шляхом відступного або пробачення боргу і новації.
На сьогоднішній день найбільш часто застосовуваними є способи, зазначені в першій групі. Вони носять акцесорний (крім банківської гарантії) характер по відношенню до основного зобов'язання. Дане положення є актуальним при кредитуванні шляхом відкриття кредитної лінії. При кредитуванні у формі кредитної лінії припинення кредитного договору на майбутнє не припиняє основного зобов'язання позичальника щодо повернення раніше отриманих кредитних коштів та сплати процентів за користування ними. Таким чином, фактично одночасно із цими зобов'язаннями продовжують діяти і зобов'язання по забезпеченню, тобто застава.
Одним з питань, які слід враховувати при укладенні кредитних договорів, є те, що не все майно можна приймати в якості способів забезпечення виконання кредитних договорів. Юридичні особи, які володіють загальною компетенцією (правоздатністю), можуть використовувати своє майно без будь-яких обмежень. Однак можна виділити юридичні особи, компетенція яких обмежена законом або договором, зокрема державні підприємства, казенні підприємства, державні холдингові компанії, спеціальні підприємства, бюджетні установи. Такі юридичні особи, як і некомерційні юридичні особи, не завжди можуть використовувати своє майно для забезпечення кредитних договорів, особливо за третіх осіб.
Окремої уваги заслуговує можливість виступати стороною в договорі по забезпеченню кредиту філії. Для укладення договору філія повинна мати відповідні повноваження, визначенні в Положенні про її діяльність, а у директора філії повинна бути довіреність а право укладати договори та інші угоди від імені головного підприємства.
Застава. Застава є традиційним способом забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором. Використання застави пов’язано з можливістю банку отримати таке забезпечення, яке дозволить достатньо оперативно отримати задоволення своїх вимог у випадку невиконання боржником взятих на себе зобов’язань. Крім того, будь-яка про строчка боржника може в подальшому негативно відобразитися на майновому положення самого банку.
Відносини по заставі регулюються ЦК України (параграф 6 гл. 49), а також Законом України „Про заставу”. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). При вирішенні питання про те, яке майно буде виступати заставою, як правило, не виникає проблем із використанням квартир, будинків, транспортних засобів тощо. В якості предмету застави може виступати й іпотека. Водночас, особливий статус в якості забезпечення мають цінні папери, паї та долі у статутному капіталі.
У випадку, якщо предметом застави є нерухоме майно, та в інших, передбачених законом випадках, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Також застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержатель або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна.
У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За його рахунок він має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Цивільний кодекс містить правила звернення стягнення на предмет застави, його реалізацію тощо.
Припинення права застави пов’язане із: 1) припиненням зобов’язання, забезпеченого заставою; 2) втратою предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; 3) реалізацією предмета застави; 4) набуттям заставодержателем права власності на предмет застави (п. 1 ст. 593 ЦК України). У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов’язання заставодержатель, у володіння якого перебувало заставлене майно, зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві.
Проблема із виконанням грошових зобов'язань боржника пов'язана також із можливістю виникнення податкової заборгованості, а внаслідок цього, і податкової застави. Питання податкової застави регулюються Законом України “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 22 грудня 2000 р. В законі встановлюється пріоритет податкової застави.
Банківська гарантія. Можливість видачі гарантії банківською установою передбачена Законом „Про банки і банківську діяльність”, який визначає таку банківську операцію як надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі (п.5 ч. 2 ст. 47). Крім того, за банком закріплено право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.
За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ст. 560 ЦК України). У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. У випадку сплати зазначеної суми обов’язок гаранта перед кредитором припиняється. В свою чергу гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником (п. 1 ст. 569 ЦК України).
Серед рис, що характеризують банківську гарантію, можна назвати:
односторонній характер зобов’язання за гарантією (одностороння угода), що відрізняє її від договору поручительства;
переважно безумовний характер вимоги кредитора за гарантією, який не передбачає відмови гаранта, заснований на взаємовідносинах основного боржника (принципалу) та бенефіціару;
незалежний від долі забезпечуваного зобов’язання характер гарантії на відміну від акцесорного характеру зобов’язання поручителя;
наявність або відсутність права регресу у гаранта визначається не нормами ЦК, а угодою між гарантом та боржником.
Банківські гарантії можна класифікувати за ступенем забезпечення вимог бенефіціара – на відкличні та безвідкличні; за підставами реалізації гарантом свого зобов’язання – на умовні і безумовні (на першу вимогу); за способом забезпечення платежу гаранта – на покриті та непокриті; за способом виставлення гарантії – на прямі та контргарантії; за можливістю передачі прав вимоги, що належать бенефіціару по гарантії – на такі, що передаються, та такі, що не передаються.
Слід зауважити, що послуга надання банківської гарантії є платною, оскільки гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові (ст. 567 ЦК України). Тому для банку така операція може представляти інтерес, особливо у тому випадку, коли боржник виконуватиме свої зобов’язання за кредитним договором своєчасно і в повному обсязі. Наприклад, з 2004 р. на вітчизняному ринку банківських гарантій банки активно почали боротися за залучення нових клієнтів – туристичних агенцій, які підпадають під нові умови переліцензування з обов’язковим наданням банківської гарантії.
В цілому банківські гарантії достатньо ефективно забезпечують інтереси кредитора, тому цей спосіб забезпечення виконання кредитного зобов’язання широко застосовується в банківській практиці. В розвинених країнах поступово відбувається заміна забезпечення з поручительства на видачу банківських гарантій. В Україні, хоча обидва способи забезпечення кредитного зобов’язання і передбачені законом, вони не отримали поки широкого розповсюдження. Перевага і досі залишається за заставою.
Контроль за використання кредитних ресурсів. Оцінку фінансового стану позичальника (контрагента банку) з урахуванням поточного стану обслуговування позичальником (контрагентом банку) кредитної заборгованості банк здійснює в кожному випадку укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі – не рідше ніж один раз на три місяці, а для банків – не рідше ніж один раз на місяць. Водночас на законодавчому рівні не визначено межі здійснення такого контролю і права, якими наділений банк при здійсненні зазначених повноважень. Внаслідок досить часто виникають ситуації, коли позичальник не виконує вимоги банку щодо надання відповідної інформації або допущення до фактичних перевірок, мотивуючи це відсутністю відповідних норм, що визначають контрольні повноваження банків, в сфері контролю за цільовим і ефективним використанням кредитних ресурсів.
Хоча в Цивільному кодексі зазначено, що у разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов’язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором (ч. 3 ст. 1056 ЦК України).
Порядок повернення кредитів. З моменту надання кредиту у позичальника виникає зобов’язання повернути банку суму коштів, рівну отриманій від нього за кредитним договором. Належне виконання позичальником даного обов’язку полягає в дотриманні ним умов щодо строку повернення боргу, валюті платежу, способі припинення його зобов’язання, визначених кредитним договором.
Дострокове виконання зобов’язання допускається лише в тому випадку, коли це спеціально передбачено законом, іншими правовими актами або умовами кредитного договору.
Повернення кредиту позичальником – фізичною особою може здійснюватися як в безготівковій формі шляхом перерахування коштів з рахунку (використовуються платіжні доручення), так і готівкою шляхом внесення відповідної суми в касу банку. Моментом виконання зобов’язання є зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця (ч. 3 ст. 1049 ЦК України), якщо інше не буде зазначено в кредитному договорі. При поверненні кредиту готівкою зобов’язання повинно вважатися виконаним з моменту отримання коштів касиром банку.
Порядок погашення заборгованості за кредитом та сплати відсотків здійснюються з рахунку позичальника. При цьому спочатку погашаються відсотки за користування кредитом, протрочена заборгованість, і лише потім – основна суму кредиту. При неможливості сплатити борг позичальником він може стягуватися з гарантів, поручителів.
Відповідальність за кредитним договором. Цивільний кодекс в главі 71, в якій розкриваються поняття та зміст позики й кредиту, не містить відповідальності позикодавця про відмові у наданні кредиту, передбаченого кредитним договором.
За порушення обов’язку по поверненню отриманого від банку кредиту позичальник може бути притягнений до відповідальності у формі сплати відсотків за невиконання або неналежне виконання грошового зобов’язання (ч. 1 ст. 1050 ЦК України). Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому (ч. 2 ст. 1050 ЦК України).
При невиконанні позичальником обов’язків, встановлених договором позики щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати належних процентів (ст. 1052 ЦК України).
Ряд норм, що регулють відносини відповідальності за невиконання зобв”язань за кредитним договором, містить положення НБУ „Про кредитування”. Водночас на практиці кредитні договори можуть передбачати інші наслідки несвоєчасного повернення позичальником банківського кредиту, наприклад сплати пені або підвищених відсотків за користування кредитом.
Слід зауважити, що після активного кредитування населення, яким комерційні банки займалися протягом всього 2003 року (особливо у листопаді – грудні), вони спіткалися із проблемами неповернення кредитів у сфері кредитування придбання товарів довгострокового користування – побутової техніки, електроніки, меблів, мобільних телефонів. Це незначні позики, середній розмір яких коливається в рамках $ 100-300. Досить часто вони видавали за експрес-системою, за якою кредит строком на рік можна оформити на місці, не виходячи з магазину, де знаходиться банківській службовець. Така ситуація є характерною, в першу чергу, для банків м. Києва, у тому числі – системних.
Число неповернення по невеликих кредитах виросло у крупних банків на 10-15%, у середніх – на 20-25%. При цьому доля проблемних кредитів зростала паралельно зі збільшенням загального обсягу позик, виданих насленню. Хоча системні банки поки вважають, що проблема може бути вирішеною і не набула загрожуючого характеру. З іншого боку банки розробили та ввели в дію комплекс заходів, спрямованих на більш жорстокі процедури роботи з розстрочкою. Зокрема, розширений перелік документів для отримання кредиту і запроваджена більш серйозна оцінка фінансового стану позичальника. Крім того, додатковою умовою є реєстрація фізичної особи – позичальника в одному районі з банком, в якому він хоче кредитуватися. Одночасно банки підіймають і ставки. В середньому прогнозується, що зростання ставок буде складати 2-5% річних. Відповідно, споживче кредитування в гривні подожчає до 22-27% річних.

§ 3. Іпотечне кредитування

Одним із суттєвих завдань національної економічної політики є формування платоспроможного попиту різних верств населення на житловому ринку. Однак житло є дорого вартісним товаром тривалого користування, і його придбання, як правило, не може здійснюватися за рахунок поточних доходів споживачів. Тому в більшості країн основною формою вирішення проблеми для населення та базовою сферою економічної діяльності є придбання житла в кредит із застосуванням іпотечних схем кредитування. Держава в таких відносинах виступає регулятором: створює правову основу, забезпечує ефективну взаємодію всіх учасників процесу житлового кредитування, надає допомогу у залученні приватних інвестицій до житлової сфери.
Іпотечне кредитування являє собою грошові кошти, що надаються банківською установою клієнту під заставу нерухомості. Іпотечне кредитування відрізняється від звичайного значними обсягами та великими термінами кредитування (25-30 років), які припускають можливість суттєвих змін в економіці, кредитній і банківській політиці, зміни процентних ставок по банківських позиках, депозитах, зміни в системі оподаткування, доходах населення, купівельній спроможності грошей, вартості нерухомості, житловій політиці і законодавстві, зміни в привабливішу сторону в суміжних фінансових секторах: пенсійному, страховому, фондовому з можливістю разового переміщення у великих обсягах капіталу з одного сектора до іншого.
Спеціалізація кредитних установ на іпотечному кредитуванні обумовлює особливості формування банківських активів і пасивів, внаслідок чого в долі активів таких вузькоспеціалізованих установ довгострокові кредити складають 70–90 відсотків.
У сучасній світовій практиці найбільш широке розповсюдження отримали наступні види іпотечних позик: 1) традиційні іпотечні позики з фіксованою процентною ставкою та строком погашення протягом 30 років; 2) іпотечні позики швидкого погашення протягом 15 років; 3) іпотечні позики із зростаючою сумою виплат в рахунок погашення; 4) іпотечні позики зі збільшенням власного капіталу; 5) іпотечні позики зі змінною процентною ставкою.
Кредитування нерухомості вважається кредитною діяльністю, що відрізняється підвищеним ризиком. Позитивні наслідки такого кредитування значною мірою залежать від точності оцінки нерухомості, прийнятої в заставу, від безпомилкового визначення ринкового попиту на закладену нерухомість і від чіткого моніторингу, що повинний бути налагоджений протягом усього терміну обслуговування кредиту.
Від кредитних інститутів вимагається розробка і здійснення спеціального менеджменту і маркетингу, що включають вибір і застосування спеціальних інструментів кредитування, проведення реальної оцінки застави, що визначає в кінцевому рахунку як оцінку ризиків, так і самі ризики, введення інструментів страхування на найбільш незахищених ділянках інвестиційного процесу тощо.
Для довгострокового заставного кредитування особливо важливими є декілька видів іпотечних ризиків: а) ризик процентної ставки, або процентний ризик, ризи втрат доходів кредитора в результаті зміни процентних ставок протягом кредитного терміну; б) кредитний ризик; в) ризик довгострокового платежу, пов’язаний з ризиком процентної ставки і ризиком ліквідності.
Більшість позичальників під житлову нерухомість є фізичними особами. Тому перелік документації, яка витребується банком до заяви, стосується, переважно самої особи позичальника, стану її здоров’я, місця роботи, доходів, передбачуваних джерел для погашення заборгованості, перспективи кар’єрного росту чи в бізнесі.
Разом із заявою на кредит під комерційну нерухомість банком повинна також запитуватися інформація:
дані про проект, що характеризують інженерно-технологічні, фінансово-економічні і юридичні компоненти його реалізації (копії правовстановлюючих документів, що підтверджують права позичальника щодо предмету застави; документи по існуючому об’єкту доходної нерухомості; будівельна документація тощо);
докладна інформація про позичальника (кваліфікація і досвід роботи; опис раніше реалізованих проектів; фінансовий звіт; відкриті кредитні лінії; перелік зобов’язань, що з’явилися в результаті невдало зроблених операцій; очікувані результати господарської діяльності; календарний план всіх інвестицій у землю, по всіх споруджувальних та діючих об’єктах тощо);
фінансові звіти і додаткова інформація про інших учасників проекту з боку позичальника – підрядчиків і поручителів;
рекомендаційні листи банків або партнерів.
Основними законами, що регулюють відносини у сфері іпотечного кредитування в Україні, є Закони „Про іпотеку”, „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, „Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, Земельний кодекс України, нормативно-правові акти органів державної влади. З прийняттям базових іпотечних законів в країні з’явилася можливість впровадження дворівневої системи кредитування, поступово виникають нові оператори ринку, нові методи та підходи кредитування. Закон „Про іпотеку” узгоджує правові відносини щодо іпотеки землі та розміщених на ній будинків та споруд, а також передбачає іпотеку об’єктів незавершеного будівництва.
Нова схема іпотечного фінансування, закладена законодавством, повинна зробити відносини позичальника та кредитора більш прозорими. Водночас до кінця не врегульовані питання щодо проведення експертної оцінки у випадках передачі майна під заставу.
У свою чергу Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” передбачає перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном. Іпотека може встановлюватися щодо нерухомого майна, об'єктів незавершеного будівництва, прав на нерухомість та користування нею, а також майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено.
Законодавством передбачається, що іпотечний договір має бути укладений у письмовій формі та нотаріально посвідчений. Порядок та особливості укладання іпотечних договорів регулюються вищеназваним Законом.
Іпотечний кредит реалізується під час виконання договору про іпотечний кредит. До укладення даного договору кредитодавець має розкрити основні економічні та правові вимоги щодо надання кредиту. Інформація має бути оприлюднена кредитодавцем у письмовій формі і містити ряд обов’язкових положень.
Кредитодавець, який є власником іпотечних активів, має право випускати іпотечні сертифікати, що являють собою особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Сертифікати мають номінальну вартість та строк обігу. При цьому номінальна вартість може бути встановлена в національній валюті з урахуванням інфляційного застереження. Строк обігу сертифікатів одного випуску не може перевищувати строк існування іпотечних активів, які є забезпеченням цього випуску, та строку відчуження іпотечних активів.
Для максимального усунення ризиків, що супроводжують іпотечне кредитування, держава намагається забезпечити підвищений рівень нагляду й регулювання. Законодавством передбачена відповідна компетенція, закріплена за декількома органами державної влади, у тому числі Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку Державною комісією з питань регулювання ринків фінансових послуг. При цьому до одного з напрямів нагляду з боку названих органів відноситься забезпечення прав власників сертифікатів.
Водночас слід зазначити, що в Україні сьогодні практично неможливо прорахувати рівень ризиків іпотечного кредитування, що, зокрема, й пояснює рівень розвитку цього сектору в банківській діяльності. Так, на початок 2004 року доля іпотечних кредитів в кредитному портфелі банків України складає близько 2%. Дванадцять банків, що надають іпотечні кредити, поглинають 80% всього ринку іпотечного кредитування. Більше всього іпотечних кредитів видається у Києві, де лідером є банк „Аркада”. В цілому, за 2003 р. портфель працюючих у цій сфері 35 банків склав 4,4 млрд. грн. (на початок 2003 р. – 2,5 млрд. грн. за даними НБУ, левова доля кредитів надійшла на вторинний ринок житла, під придбання житла в новобудовах українці запозичили у банків лише 130 млн. грн. Доля іпотеки у системних та середніх банків частіш за все не виходила за рамки 15-25%. Середній обсяг позики, що видавався банківською системою фізичній особі в 2003 р., склав $ 7 тис., строк кредитування – 3 роки.
Крім того, банківські структури надають іпотечні кредити терміном від 5 до 10 років, під 14-15% річних. Тоді як в Росії середній термін іпотечних кредитів – 10 – 20 років під 12-15% річних; у Казахстані – 15 років під 12%. Ряд фахівців вважають, що реалізація програм становлення і розвитку іпотечного кредитування виключно комерційними структурами на даному етапі економічно неможлива, саме тому жодна структура серйозно іпотекою не займається.
На вітчизняному ринку нерухомості функціонують так звані „квазііпотечні” схеми кредитування. До них можна віднести дольове будівництво та продаж житла в розстрочку (на якому, зокрема, спеціалізується банк „Аркада”, який співпрацює з „Київміськбудом”, що дозволяє надавати йому найбільш довгі кредити – до 30 років), запровадження державних та регіональних програм з використанням бюджетних коштів (наприклад, молодіжне житлове кредитування), надання підприємствами позик власним співробітникам на придбання житла тощо.
З іншого боку досягне ний банками успіх у сегменті кредитування придбання нерухомості, вже сьогодні заставляє їх здійснювати кроки, які дозволять їм в майбутньому залишатися конкурентноздатними на цьому ринку. Одним з найбільш перспективних ходів виглядає злиття будівельного та банківського бізнесу.
Слід зауважити, що з іпотечним кредитування активні сподівання пов’язують страхові компанії, які надають послуги по страхуванню життя. Наявність такого страхування в недалекому майбутньому може стати обов’язковою умовою для банківських клієнтів. Не виступаючи формально обов’язковим, таке страхування в багатьох країнах стало необхідною умовою для отримання кредиту під нерухомість. Деякі вітчизняні банки почали переглядати свою позицію щодо питання страхування життя клієнтів та залучення до цього лайфових (а не кептивних компаній, більшість з яких є сьогодні ризиковими). Аргументами на користь останніх є можливість укладати договори не на рік, а на весь термін кредитування, а також покриття значно більшого переліку ризиків, у тому числі смерті позичальника (за будь-якою причиною), стійкої втрати його працездатності, критичних захворювань. Якщо зараз банки здебільшого надають кредити на 5-10 років, то за наявності страхування вони зможуть збільшити терміни до 15-20 років. Зокрема, УАСК „АСКА-Жизнь” займається зараз розробкою такої програми страхування на 20 років для Райффайзенбанку.
Також серед пропозицій, які висловлюються зараз народними депутатами, представниками банківських кіл та будівельних структур, звучить пропозиція щодо необхідності заснування державної іпотечної компанії, статутний фонд якої буде формуватися за рахунок бюджетних коштів, яка зможе започаткувати ринок іпотечного кредитування в країні на загальних світових стандартах.

§ 4. Факторингові операції

Факторинг як особливий вид підприємницької діяльності виник внаслідок трансформації середньовічного англійського інституту торгівельного посередництва, який набув в США специфічних рис. У сферу своєї діяльності американські фактори включили фінансування виробників товарів, ведення їхньої бухгалтерії, внесення грошових авансів в рахунок майбутніх надходжень від контрагентів, надання кредитів для закупівлі сировини та фінансування виробництва, виконання отримуваних від клієнтів грошових вимог, а також прийняття на себе фінансових ризиків.
Факторингові операції набули широкого розповсюдження у міжнародній торгівлі. До позитивних якостей факторингу відноситься те, що постачальник з відвантаженням товару (продукції) споживачу може зразу отримати від фактора оплату за відвантажений товар, не чекаючи терміну розрахунку з покупцем. Використовуючи факторинг. постачальник може уникнути деяких витрат, пов’язаних зі стягненням плати з покупця, веденням обліку по експортних операціях, проведенням маркетингових дослідження, визначенням стратегії розвитку підприємства та освоєнням нових ринків збуту продукції тощо.
З метою уніфікації відносин, пов’язаних з використанням факторингу в міжнародній торгівлі, 28 травня 1988 р. в Оттаві була підписана Конвенція про міжнародний факторинг (Оттавська конвенція), яка вступали в силу у 1995 р. Слід зауважити, що не дивлячись на те, що Оттавська конвенція не отримала широкого розповсюдження, вона вплинула на формування національного законодавства різних держав, послужила основою для розробки спеціальних норм у даній сфері, оскільки після неї ряд країн ввід факторинг до системи свого цивільного права. У тому числі це стосується й України, яка в новому Цивільному кодексі присвятила регулюванню факторингових відносин главу 73.
За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 177 ЦК України). При цьому метою такого відступу може бути бажання клієнта виконати свої зобов’язання перед фактором. В свою чергу, зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних з грошовою вимогою, право якої він відступає.
Виходячи з практики торгівельного обороту, фактор також може надавати й ряд інших послуг, у тому числі: здійснювати перевірку платоспроможності боржника; направляти боржникам нагадування про терміни погашення заборгованості; надавати кредитору інформацію фінансового характеру про стан ринку, кон’юнктуру; надавати допомогу кредитору по складанню виробничих та маркетингових планів; здійснювати рекламу продукції кредитора, складування й сортування його товарів; надавати транспортно-експедиційні послуги тощо; надавати юридичні послуги, у тому числі щодо представництва в судових органах; управляти кредитними операціями кредитора; страхувати товари, які належать кредитору й виконувати ряд інших операцій.
Слід зауважити, що існує ряд відмінностей між договором факторингу від договору кредиту (позики), говорячи з позиції правової природи таких відносин, зокрема:
кредитор (постачальник) за договором факторингу не перераховує фактору, як кредитоотримувач (позичальник) кредитодавця (позикодавцю), визначену грошову суму на виконання власних зобов’язань, а замість грошей передає вимогу (майнове право);
доходи фактора за договором виражаються у вигляді дисконту, доходи кредитора (позикодавця) являють грошові платежі в процентному відношенні до суми кредиту, тобто фактор „недоплачує”, а кредитору (позикодавцю) передається додаткова грошова сума за користування коштами кредиту;
в договорі факторингу передану фактором кредитору (постачальнику) грошову суму повертає третя особа (боржник). В договорі кредиту (позики) суму боргу повертає, як правило, особа, яка отримала кошти в позику. Хоча договір кредиту не виключає можливості виконання зобов’язання третьою особою (особливо у випадку невиконання зобов’язання самим боржником. Коли у відносини вступають поручитель, гарант, страховик).
Чинне законодавство містить положення, що фактором може виступати банк або фінансова установа, а також фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 ЦК України).
Відповідно, Закон України „Про банки і банківську діяльність” в переліку банківських операцій також містить факторинг, під яким розуміє придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (п. 6 ч. 2 ст. 47). Банк може укладати договір як з покупцем про гарантування його платежів у випадку виникнення фінансових труднощів, так і з продавцем та покупцем – про переуступку несплачених в строк платіжних документів. Слід зазначити, що предметом договору факторингу може бути як право грошової вимоги, термін платежу за якою настав (наявна вимога), так і право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Виходячи зі змісту факторингових операцій, доцільно зауважити, що в нашій країні вони мають всі підстави (як економічні, так і наявне правове регулювання) для поступового розвитку й зайняття того місця, яке належить цим операціям у світовій торгівлі.

Ключові запитання:
Розкрийте значення активних операцій для діяльності банків?
Які активні операції банків Ви можете назвати?
Дайте загальну характеристику банківському кредитуванню?
Розкрийте принципи, за якими повинно здійснюватися банківське кредитування?
Які види кредитів можуть надавати банки?
Які види забезпечення передбачені чинним законодавством?
Розкрийте суть кредитного договору та порядок його укладання?
В чому полягає зміст банківської гарантії?
Що таке іпотека і які особливості її здійснення в Україні?
Розкрийте зміст факторингових операцій?




















ЛЕКЦІЯ 9
ОПЕРАЦІЇ БАНКІВ З ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ

§1. Банки як учасники ринку цінних паперів

В умовах ринкової економіки цінні папери займають важливе місце у платіжному обігу кожної держави. Завдяки випуску й обігу цінних паперів забезпечуються інвестиційні процеси, пересування коштів в більш ефективні галузі національної економіки, життєздатні ринкові структури.
І хоча поки у фінансовій системі України ринок цінних паперів не займає настільки важливого місця, як це притаманно йому в розвинених економіках, не слід і зменшувати роль та значення цінних паперів як фінансових інструментів у розвитку власного ринку позичкових капіталів та засобу розвитку суб’єктів підприємництва.
Ринок цінних паперів охоплює частково як кредитні відносини шляхом включення у свою сферу ринку боргових інструментів (ринку облігацій), так і відносини співволодіння, що виникають на ринку інструментів власності (ринку акцій). Такі відносини виражаються через випуск спеціальних документів – цінних паперів, які мають власну вартість, можуть продаватися, придбаватися (відчужуватися) та погашатися. Ряд авторів вважає, що цінний папір являє собою форму фіксації фінансово-правових відносин між учасниками ринку, який сам став об’єктом таких відносин. Це виражається у тому, що укладення будь-якої угоди між сторонами на цьому ринку частіш за все відбувається у вигляді передачі або в купівлі-продажу такого цінного паперу (або лише прав, що визначаються даним цінним папером) в обмін на гроші.
Ринок цінних паперів виступає органічною часткою ринку позичкових капіталів, як національного, так і міжнародного. І саме фондовий ринок дозволяє капіталам минати або залишати недостатньо прибуткові чи взагалі збиткові галузі та стікатися в найбільш перспективні сектори економіки. Тому клієнти фондового ринку мають можливість прийняти участь у бізнесі компаній, що процвітають сьогодні або процвітатимуть в перспективі, і таким чином отримати додаткові прибутки, які досить часто порівняно з банківськими рахунками мають більші перспективи та розміри.
Банки поряд з іншими учасника ринку позичкових капіталів зацікавлені у тому, щоб виступати як клієнтами, так і учасниками фондового ринку країни і брати участь в операціях з цінними паперами.
В юридичній літературі з банківської справи пропонується згрупувати операції банків з цінними паперами наступним чином:
- операції емісійні, тобто операції по емісії (випуску) в обіг комерційними банками власних цінних паперів;
- операції кредитні – операції по видачі кредитів (позик) цінними паперами масових випусків й по кредитуванню під заставу цінних паперів;
- облік (дострокове придбання зі скидкою з номіналу) векселів, флоут (оплата за власний рахунок з наступним відшкодуванням) чеків, трасованих на інших банк;
- купівля-продаж цінних паперів за власний рахунок і за дорученням;
- фондові біржові операції;
- обслуговування обігу цінних паперів операції по наданню сприяння кредиторам та емітентам цінних паперів: першим – у здійсненні прав (отримання виконання по паперах, фіксація прав на рахунках депо тощо), другим – у виконанні обов’язків (виплата доходів, погашення паперів, ведення реєстру власників тощо).
- депозитарні операції, тобто операції по збереженню цінних паперів, що реалізуються у різних правових формах.
Отже, комерційний банк залежно від операцій, може виступати в якості емітента цінних паперів, фінансового інвестора та посередника у відносинах сторонніх емітентів та інвесторів. Однак об’єктами даних операцій є цінні папери.
Цінні папери мають цілу низку рис, притаманних лише їм, у тому числі: зворотність, доступність для цивільного обігу, терміновість, стандартність, документальність, серійність, ринковість, доходність, ліквідність, обов’язковість виконання, ризиковість тощо. Емісія та обіг цінних паперів підпадають під визнання й регулювання держави.
Цінним папером визначається документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
Цивільний кодекс України встановлює наступні групи цінних паперів:
пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, так частини майна при ліквідації емітента;
боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання;
похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;
товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю права розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Законом можуть визначатися також інші групи цінних паперів (п. 1 ст. 195 ЦК України).
Базовим законом, що регулює відносини у сфері випуску та обігу цінних паперів, є Закон України „Про цінні папери та фондову біржу”. Відповідно до цього Закону в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів як акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери; заставні; іпотечні цінні папери.
Комерційні банки можуть розглядатися в якості фінансових посередників та емітентів різноманітних цінних паперів, інвесторів та інвестиційних банків. Банки можуть виступати емітентами цінних паперів двох типів – емісійних та торговельних. Перші з них емітуються для формування власних капіталів – власного (акції для акціонерних товариств) та позикового (облігації для банків будь-яких організаційно-правових форм). Другі – для обслуговування розрахункових та кредитних угод клієнтів. Національний банк виконує роль агента по державних облігаціях України.
В свою чергу інвестиційні банки займаються забезпеченням розміщення фондових інструментів на первинному ринку. Однак українські комерційні банки фактично є універсальними і не мають чіткого інвестиційного спрямування. В деяких країнах (наприклад, США) комерційним банкам раніше були істотно обмежені можливості проведення ряду операції з цінними паперами, але за дорученням клієнтів дозволялося здійснювати функції брокерів, виконувати трастові операції тощо.
Слід зауважити, що держава відіграє помітну роль на фондовому ринку, виконуючи такі функції як: 1) залучення великих коштів для покриття дефіциту бюджету, 2) забезпечення регулювання банківських процентних ставок шляхом встановлення облікової стави та завдяки випуску державних короткострокових зобов’язань з відповідним рівнем доходності; 3) здійснення контролю за обсягом грошової маси, що перебуває в обігу, шляхом проведення операцій центрального банку з державними цінними паперами на відкритому ринку; 4) інвестора – власника великих пакетів акцій інвестиційно привабливих важливих для економіки країни підприємств; 5) ліцензування, регулювання, контролю та моніторингу діяльності учасників ринку цінних паперів.
У 1999 р. Національний банк на виконання положень Закону “Про банки і банківську діяльність” та з метою впорядкування діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів спільно з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку прийняв Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів.
Положенням було визначено, що до професійної діяльності на ринку цінних паперів, яку можуть здійснювати банки, належить діяльність щодо: торгівлі цінними паперами; депозитарної діяльності зберігача цінних паперів; ведення реєстрів власників іменних цінних паперів; управління цінними паперами. Було закріплено, що банк повинен організувати свою діяльність на ринку цінних паперів у складі організаційно відокремлених внутрішніх підрозділів (далі - підрозділи) або дочірніх структур. Такий підрозділ банку - спеціалізований структурний підрозділ, що здійснює окремі види професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі внутрішнього Положення за умови дотримання ним установлених чинним законодавством вимог, що обмежують ризики за операціями з цінними паперами (банк зобов'язаний виконувати ці умови при досягненні суми угод за цінними паперами більше ніж 0,5 млн. грн. у квартал). Законодавство також містить вимоги, які повинні закріплюватися внутрішнім Положенням про підрозділ банку для здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів.
Інші види професійної діяльності на ринку цінних паперів здійснюються банками відповідно до норм, визначених чинним законодавством.
Поряд із цим згідно зі ст. 47 Закону “Про банки і банківську діяльність” банк за наявності ліцензії та дозволу НБУ має право здійснювати такі операції та угоди як емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів. За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб; здійснювати випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї; забезпечувати довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами, а також депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
При цьому дозвіл надається за умови дотримання декількох вимог, у тому числі якщо:
1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку України, що підтверджується незалежним аудитором;
2) банк не є об'єктом застосування заходів впливу;
3) банком подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;
4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

§ 2. Порядок здійснення банками операцій з акціями

Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Акціонерам може видаватися сертифікат на сумарну номінальну вартість акцій.
Акція як і будь-який інший цінний папір має ряд обов’язкових реквізитів, у тому числі: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу – “акція”, її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства. До акції може додаватися купонний лист на виплату дивідендів, який також має містити встановлені законодавством реквізити.
Водночас згідно з ч. 2 ст. 33 Закону “Про банки і банківську діяльність” банкам забороняється випуск акцій на пред'явника.
Залежно від кількості акцій, якими володіють акціонери, вони мають можливість реально приймати участь в управлінні акціонерним товариством. Зокрема, найменший вплив мають так звані міноритарні акціонери. Під значним пакетом акцій мається така кількість акцій, за наявності якої акціонер має можливість здійснювати достатньо суттєвий вклад на управління справами емітента (за міжнародною практикою під значним пакетом мається володіння або розпорядження більше чім 5% акцій одного емітента). Значний пакет акцій, що дає у вищому органі управління 26% голосів, часто називають блокуючим, оскільки без цих голосів не можна прийняти рішення, що вимагають ? голосів акціонерів, що беруть участь у зборах. Таких акціонерів називають мажоритарними.
Щодо операцій з акціями, то їх можна поділити на декілька видів. Корпоративні операції з акціями включають в себе деномінацію акцій (зміну номінальної вартості та кількості акцій, що випущені емітентом, при якій розмір статутного фонду не змінюється; буває двох видів – дроблення або розділ (спліт), консолідація (зворотній спліт)); індексацію (об’яву нового, підвищеного номіналу акцій з відповідним збільшенням розміру статутного фонду, яке відбувається внаслідок переоцінки вартості основних коштів).
Чинне законодавство передбачає вимоги та порядок збільшення або зменшення статутного фонду акціонерного товариства. Поряд із цим визначається порядок державної реєстрації випусків акцій акціонерними товариствами. Зокрема, згідно з Положенням про порядок реєстрації випуску акцій закритих акціонерних товариств, що прийнято на виконання Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" та інших законів, реєстрація випуску акцій здійснюється протягом 30 календарних днів з дати подання заяви та всіх необхідних документів до реєструючого органу. Реєстрація наступного випуску акцій здійснюється реєструвальним органом тільки за умови реєстрації попередніх випусків акцій на відповідні розміри статутного капіталу в установленому законодавством порядку.
Положення містить вимоги щодо переліку документів, які необхідно подавати до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку для реєстрації емісії акцій, а також підстави для відмови в їхній реєстрації.
Після реєстрації випуску цінних паперів емітенту видається свідоцтво, яке є підставою для друкування бланків сертифікатів акцій, якщо акції випускаються у документарній формі. Якщо акції випускаються у бездокументарній формі, то свідоцтво є підставою для оформлення глобального сертифіката.
Законодавством встановлений і кінцевий термін для подання акціонерним товариством документів для здійснення державної реєстрації емісії акцій - не пізніше 60 календарних днів з дати державної реєстрації статуту або змін до статуту товариства, пов'язаних із зміною розміру статутного капіталу.
Банки здійснюють емісію власних акцій та оголошують підписку на паї відповідно до законодавства України про господарські товариства та цінні папери з урахуванням особливостей, встановлених Законом “Про банки і банківську діяльність”. Суттєвим положенням даного закону є те, що наявність збитків у банку не є перешкодою для оголошення підписки на акції або паї банку та збільшення статутного капіталу банку.
Водночас законодавство містить ряд обмежень для діяльності банків з акціями. Зокрема, банки мають право придбавати власні акції або паї з наступним письмовим повідомленням НБУ про укладені угоди, яке має бути надіслане протягом 5 робочих днів з дати укладення угод. Банкам не дозволяється придбання власних акцій, якщо це може призвести до падіння регулятивного капіталу нижче за мінімальний рівень.
За наявності наміру банку придбати загальну кількість власних акцій або паїв у розмірі 10% і більше загальної емісії, він зобов’язаний письмово повідомити Національний банк України за 15 календарних днів до укладення угод. При цьому за центральним банком залишається право заборонити банку купівлю власних акцій або паїв у разі, якщо це може призвести до погіршення фінансового стану банку.
Банк-емітент продає свої акції на первинному ринку безпосередньо або через андеррайтерів. Банку дозволяється виступати посередником для купівлі-продажу власних акцій або паїв. Як вже згадувалося в попередніх главах, додаткові вимоги встановлюються і для акціонерів, що мають або хочуть придбати акції банку, що тягнуть за собою істотну участь.

§ 3. Облігації як об’єкт банківської діяльності

Облігації є стандартними борговими контрактами, випуск і обіг яких регулюється державою, що зменшує витрати на укладення угод з ними і дозволяє організовувати широкий вторинний ринок цих фінансових інструментів. Облігаційні позики як правило випускаються на більш довгі строки порівняно з іншими цінними паперами. Суми, залучені внаслідок випуску облігацій, не оподатковуються податком на прибуток підприємств.
Чинне законодавство визначає облігацію як цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах.
За емітентом облігації поділяються на державні облігації, у тому числі державні облігації зовнішніх позик; облігації муніципальних або місцевих позик; корпоративні облігації; облігації іноземних емітентів (хоча чинне законодавство України розрізняє лише облігації внутрішніх і місцевих позик та облігації підприємств. Банки, що є підприємствами, мають право випускати облігації, які є за своєю правовою природою корпоративними.
Облігації є борговими зобов’язаннями, і вони мають ряд особливостей. По-перше, облігація не є титулом власності, відповідно вона не дає права участі в управлінні емітента. По-друге, по закінченні обумовленого терміну емітент зобов’язаний повернути держателю облігації суму, зазначену на титулі. По-третє, емітент зобов’язаний сплатити держателю доход в завчасно обумовленому розмірі (у вигляді відсотка від номінальної вартості або в іншому еквіваленті).
Облігації можна класифікувати:
За строками обігу – короткострокові (від 1 до 3 років); середньострокові (від 3 до 7 років); довгострокові (від 7 до 20 років).
За способом виплати процентів – купонні (з процентними купонами, які вирізаються та надаються до оплати при настанні терміну виплати процентів); з нульовим або міні купоном (продаються з дисконтом, зі скидкою в ціні, тому викупаються за номіналом або за викупною ціною); з плаваючою купонною ставкою (дохід виплачується за первинно фіксованою доходністю з врахуванням економічних показників, наприклад – індексу інфляції); змішаного типу (зокрема, при продажу з дисконтом та купонними платежами при обігу); доходні облігації (за якими повертається номінал, а відсотки сплачуються залежно від прибутку емітента); з доплатою за вибором ( інвестор в певні терміни самостійно обирає викуп облігацій або їх обмін на акції).
За характером обігу – такі, що відшкодовуються (в будь-який момент за бажанням держателя обмінюються на гроші); конвертовані (можуть бути обміняні на акції цього емітенту); з правом дострокового погашення за ініціативою емітента; з правом дострокового погашення на вимогу інвестора; облігації з варрантом або підписними правами на акції або облігації.
За способом забезпечення позики – забезпечені або гарантовані (з майновою заставою; повні (бланкові); із заставою у вигляді майбутніх податків (державні); з трастовим забезпеченням (заставляються цінні папери інших емітентів); з заставою пула заставних; проектні; облігації, що гарантуються іншими юридичними особами, у тому числі банками); незабезпечені (без забезпечення і без гарантій, застраховані, гарантовані, субординовані).
За видами валют – в національній валюті, в іноземній валюті, в подвійній номінації.
Існують й інші види класифікацій облігацій.
Крім того, законодавство встановлює максимальну суму випуску облігацій – для акціонерних товариств – на суму, яка не перевищує розміру статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами; для інших емітентів – без обмежень.
Облігації підприємств повинні містити певні реквізити: найменування цінного паперу - "облігація", фірмове найменування і місцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (для іменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашення, розмір і строки виплати процентів (для процентних облігацій); місце і дату випуску, а також серію і номер облігації; підпис керівника емітента або іншої уповноваженої на це особи, печатку емітента. Крім основної частини до облігації може додаватися купонний лист на виплату процентів. Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безпроцентних облігацій), повинні містити купонний лист.
Окрему увагу слід приділити єврооблігаціям, що поступово починають відігравати певну роль на ринку позичкових капіталів країни. Єврооблігації являють собою облігації, обіг яких не обмежений територією певної країни або юрисдикцією певного уряду. На ринку єврооблігацій діють три основні групи учасників:
- позичальники – уряди, місцеві органи влади (муніципалітети), великі компанії;
- кредитори – комерційні структури та багаті приватні інвестори;
- професійні учасники – організатори нових випусків та фінансові структури. Зазначений ринок регулюється Міжнародною асоціацією первинних ринків. В Європі єврооблігаціями торгують на Лондонській та Люксембурзькій біржах, а також на позабіржовому ринку.
Частіш за все при емісії таких облігацій емітент приймає рішення про призначення певного емісійного банку провідним менеджером (андеррайтером), який може формувати синдикат із різних банків та ділерів. Кожний учасник синдикату стає андеррайтером частини випуску облігацій на певних умовах. Така система реалізації емісії має ряд переваг, у тому числі оперативність, стабілізацію та стабільність, можливість проведення запроданих угод, при яких провідний менеджер приймає на себе ризики будь-яких коливань цін та випускає облігації в продаж за фіксованими умовами.
Успішні розміщення єврооблігацій урядом України відкрили дорогу на світові фінансові ринки іншим вітчизняним емітентам і створили сприятливі передумови для емісії єврооблігацій, у тому числі Києву та іншим регіонам. За рахунок випуску єврооблігацій уряд та місцеві органи влади отримали можливість перенести тягар бюджетного навантаження (поповнення бюджетів різних рівнів) за кордон і залучити значні довгострокові фінансові ресурси на умовах значно більш вигідних, ніж на внутрішньому ринку.
Випуски єврооблігацій великими містами, компаніями та банками, які здійснюються внаслідок за випусками держави, забезпечують відповідну підготовку ринку та більш сприятливі вартісні умови для емітента, які наближуються до вартості суверенної державної позики. Саме тому випуски єврооблігацій створюють додаткові канали залучення іноземних інвесторів до регіонів та більш довге джерело фінансування проектів розвитку регіонів та галузей порівняно з іншими видами запозичень, особливо з внутрішнього ринку.
Прикладом такого підходу стало розміщення в грудні 2003 р. на європейському ринку трьохрічних облігацій участі в кредиті Приватбанку на суму 100 млн дол. США. Держателями єврооблігацій стали великі банки та приватні інвестори з Великобританії, Данії, Греції та інших країн світу. При цьому було зафіксовано, що обсяг заявок інвесторів на придбання зазначених боргових зобов’язань дещо перевищив обсяг випуску, що свідчить про зростаючий інтерес до українських позичальників. За допомогою випуску євробондів Приватбанк фактично отримав значний обсяг довгих доларових ресурсів та створив кредитну історію на відкритих ринках капіталів. Це сприяло й підвищенню його іміджу як надійної та прозорої структури, яка стала першою фінансово-кредитною установою та другою компанією України, що випустила євробонди на відкритих ринках капіталів.
З погляду багатьох експертів перше успішне розміщення Приватбанком єврооблігацій відкриває шлях українським банкам та іншим фінансово-кредитним установам до перспективного європейського ринку приватних запозичень, оскільки Україна тепер може розглядатися потенційними інвесторами як певний рівень довіри.

§ 4.Застосування деривативів у банківській діяльності

Деривативами визнаються стандартні документи (похідні цінні папери), що засвідчують право та/або обов’язок придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також грошові кошти на певних їм умовах у майбутньому.
Актив, що закладений в основу строкового контракту, називають базисним або базовим активом. Оскільки строковий контракт виникає на підставі базисного активу, його також називають похідним активом або похідним інструментом, а строковий ринок часто називають ринком похідних цінних паперів.
В якості активів в міжнародній практиці використовуються товарні (в основі їх приймається будь-який затверджений біржею товар), валютні (в основі лежать операції з купівлі-продажу валюти), фондові (базовими активами є акції, облігації, індекси), ф’ючерсні (право на купівлю-продаж ф’ючерсів з відповідним базисним активом).
Не дивлячись на відносно молодий вік та динамічність розвитку ринок деривативів є важливим сегментом ринкової економіки, хоча і досі мало досліджений в країнах СНД, що, однак, не зменшує його цінності в якості постійного джерела залучення позикових коштів.
Похідні інструменти виконують цілу низку функцій на ринку позичкових капіталів, у тому числі страхування від ризиків несприятливих коливань процентних ставок, курсів цінних паперів, валюти тощо; спекулятивну функцію, оскільки вони являють необмежену потенційну можливість для понад прибуткових операцій. Водночас похідні інструменти несуть в собі також і елементи окремих довгострокових боргових інструментів ринку капіталів, що дозволяє створювати нові різновиди досить прибуткових інструментів.
Ринок деривативів має внутрішню структуру, яку за загальним підходом можна поділити на первинний і вторинний (біржовий та позабіржовий) ринки. Однак якщо для цінних паперів біржовий ринок виступає переважно як вторинний, для деривативів вони практично співпадають. При такій організації ринку похідних контрактів можливе як розширення, так і миттєве звуження його об’єму. Чинним законодавством встановлений порядок випуску та обігу фондових деривативів.
На біржовому ринку в обігу перебувають два основні види фінансових інструментів – стандартизовані ф’ючерсні та опціонні контракти. Позабіржовий ринок представлений багаточисельними інструментами, у тому числі форвардними контрактами, позабіржовими опціонами, варантами, свопами, угодами про майбутню процентну ставку, угодами про максимальну або мінімальну процентні ставки тощо.
Слід зазначити, що держава приділяє підвищену увагу питанням регулювання операцій з похідними цінними паперами. Зокрема, з метою забезпечення координації діяльності з підготовки та атестації фахівців, які здійснюють професійну діяльність з дилінгових операцій на валютних ринках, Національним банком було розроблено Типову програму підготовки таких фахівців та визначено вимоги до вищих закладів освіти, що можуть надавати відповідну освіту.
За видом інструментів, що пропонується на ринку деривативів, його можна поділити на форвардний, ф’ючерсний, опціонний та ринок свопів.
Форвардний ринок поділяються на:
ринок класичних форвардних контрактів (тобто контрактів, головна мета яких полягає в поставці базисних активів та хеджируванні позицій учасників);
ринок репо;
ринок „при випуску” (when-issued market).
Форвардний контракт являє собою угоду між двома сторонами про майбутню поставку певного активу на даних умовах в призначений термін в майбутньому. Як правило, форвардні контракти укладаються поза біржею і це тверда угода, тобто угода є обов’язковою для виконання обома сторонами, що беруть участь в контракті.
Контракт не є стандартизованим і сторони мають можливість обирати для себе умови, які відповідають специфіці їхньої діяльності. Однак відсутність певного стандарту на форвардні контракти призводить до майже повної відсутності вторинного ринку на такі контракти, за виключенням форвардного валютного ринку. Тому ліквідувати власну позицію за контрактом кожна сторона має найчастіше лише за згодою іншої сторони.
Обов’язковими умовами форвардного контракту є предмет контракту, його якість, розмір, договірну ціну, строк і місце поставки. Ціна активу (ціна виконання, ціна поставки) залишається незмінною протягом всього строку дії форвардного контракту, хоча в наступному контракті може бути своя ціна виконання, яка відрізнятиметься від попередніх (форвардна ціна).
Частіш за все форвардні контракти укладаються для реального продажу або купівля відповідного базисного активу, хоча можливе укладання контракту і з метод страхування (хеджирування) від можливої несприятливої зміни ціни. При цьому укладення контракту не вимагає від контрагентів будь-яких попередніх витрат та внесків, як це передбачається, зокрема, опціонами або ф’ючерсами. Водночас може виникнути необхідність оплати комісійних і накладних витрат, пов’язаних з оформленням угоди.
Достатньо розповсюдженими є форвардні контракти на валюту, що являють собою ліквідний інструмент, яким оперують великі банки й фінансові компанії, що ведуть торгівлю від свого імені і для своїх багато чисельних клієнтів по електронних мережах на світових валютних ринках.
Законодавством України встановлені правила випуску та обігу валютних деривативів. Згідно з цими Правилами під форвардним валютним контрактом розуміється угода між двома банками, яка має на меті запобігання ризиків щодо змін у майбутньому курсів валют та процентних ставок за депозитами в іноземній валюті. Дві сторони угоди зобов'язані визначити певну процентну ставку та курс на певний період часу для узгодженої суми валюти, починаючи з визначеної контрактом майбутньої дати розрахунків (мінімум один місяць з дати укладення угоди). Метою їх укладання є здійснення хеджування (страхування) зміни депозитних ставок (без необхідності здійснення загальновживаного депозиту форвард/форвард) або мінімізація ризиків за змінами курсів валют.
Операції репо. Ринок репо є досить значним сегментом сучасного третинного ринку похідних інструментів. Його головною функцією є запозичення цінних паперів під гарантію грошових коштів і коштів під цінні папери. Операції „репо” є формою операцій з цінними паперами і мають широке розповсюдження в країнах з розвиненими фінансовими ринками. Такі операції побудовані на укладенні договору між двома сторонами про зворотній викуп цінних паперів. За такою угодою одна сторона продає іншій цінні папери (облігації) із зобов’язанням їх викупу через певний термін за більш високою ціною. Така різниця розглядається як винагорода первинному покупцеві. При здійсненні операцій „репо” відбувається перехід права власності на цінний папір, що вигідно відрізняє її від простого кредитування під заставу цінних паперів. Можна говорити, що зазначені операції є свого роду кредитом під строго фіксований процент, який є на практиці достатньо низьким.
Особливо часто угоди здійснюють фонди (зокрема, хедж-фонди), для того щоб зайняти позиції по державних цінних паперах, використовуючи так званий фінансовий важіль (leverage). Операції репо не є довгостроковими, термін їх провадження не перевищує декількох тижнів. Особливо розповсюджені операції репо на ринку облігацій. Найбільш розвинений ринок репо на державні цінні папери в США і Великобританії. Розвиненим він є і в Японії, Франції, Італії, Канаді. В Німеччині ринок практично відсутній, хоча на німецькі державні цінні папери існує достатній попит в Лондоні.
За зовнішньою формою операції репо є елементами ринку деривативів: вони служать інструментом підтримки ліквідності та покликані забезпечити потреби в короткостроковому кредитуванні. Деякі фахівці вважають, що ринок репо приходить на зміну традиційному короткостроковому банківському кредитуванню.
Опціоном називається стандартний контракт, який засвідчує право (але не обов’язок) його власника на придбання або продаж фіксованої кількості базисного активу за встановленою ціною в термін, визначений в ньому. Такий контракт укладаються між двома сторонами, одну з яких можна назвати інвестором або покупцем контракту (держателем), а другу – емітентом або продавцем (надписником опціону).
До основних переваг опціону відносяться висока рентабельність операції та мінімізація ризиків для держателів, можливість роботи на тих же умовах, що і з ф’ючерсами, у тому числі й перехід на ф’ючерсні контракти, а також можливість вибору для інвестора великої кількості різних варіантів стратегій спекулятивних операцій та хеджирування.
В опціоні зазначаються крім базисного активу зазначаються ціна, кількість і строк виконання контракту. При купівлі опціону зазначені в ньому активи не продаються і не купуються, купується лише право в майбутньому здійснити угоду по їх купівлі або продажу. За опціоном покупець взагалі має право відмовитися від угоди без відшкодування збитків. Тобто, опціонний контракт є зворотнім, оскільки покупець не бере на себе зобов’язання здійснити зазначену угоду при будь-яких умовах і може від неї відмовитися без пояснень, незалежно від ціни та інших умов, тоді як для продавця контракт є обов’язковим і відмовитися від його виконання він не може. Власник опціону може продати його без будь-яких обмежень і при цьому не потрібний узгоджувальний надпис. При придбанні контракту покупець сплачує продавцю певну суму – опціонну премію, яка в майбутньому покупцю не повертається. Розмір премії встановлюється продавцем і залежить від багатьох умов, у тому числі забезпечення гарантії виконання зобов’язання. Термін дії опціонного контракту або термін виконання зазначається у контракті і складає 3, 6 або 9 місяців з дати укладання контракту. Такий термін є фіксованим і встановлюється біржовими правилами. Збільшення терміну дії опціонного контракту при біржовій торгівлі не допускається.
У біржовій практиці опціонні контракти укладаються на різноманітні базисні активи, у тому числі акції, процентні цінні папери, індекси, валюту, товари тощо.
Ф’ючерсні контракти є строковими стандартними документами, що засвідчують зобов’язання однієї сторони продати та іншої сторони купити відповідну кількість товару (у тому числі цінних паперів) в певний строк в майбутньому з фіксацією ф’ючерсної ціні товару сторонами під час укладання контракту на біржі. До обов’язків продавця ф’ючерсу входить також і поставка цінних паперів або товару, що є предметом угоди.
Ф’ючерсні контракти є різновидом форвардних угод, однак на відміну від останніх здійснюються лише через спеціалізовані ф’ючерсні біржі, що робить їх стандартизованими.
Фахівці називають ряд переваг ринків ф’ючерсних контрактів порівняно з ринками первинних цінних паперів, у тому числі: більш низька вартість операцій, їх підвищена ліквідність порівняно з цінними паперами, швидкість виконання, більш високий рівень ліверіджа тощо. Ф’ючерси широко використовуються для хеджирування товарних цінових, процентних, валютних ризиків. Метою таких контрактів є хеджирування або гра на курсових різницях.
Позитивним моментом ф’ючерсних контрактів є і те, що всі вони здійснюються через розрахункову палату біржі, яка реєструє кожний контракт, проводить кліринг та гарантує їх виконання. Саме тому при укладанні контракту немає потреби перевіряти фінансовий стан контрагента, його платоспроможність, оскільки незалежно від всіх обставин виконання контракту гарантовано розрахунковою палатою.
Особа, яка за дозволом біржі надписує і продає контракт (продавець), бере на себе зобов’язання поставити в певний термін зазначений в контракті актив і отримати за нього певну суму. Така особа займає коротку позицію. В свою чергу особа, яка придбає цей контракт (покупець), бере на себе зобов’язання прийняти даний актив і сплатити за нього в зазначений термін певну суму, займає довгу позицію. З моменту укладення і реєстрації контракту другою стороною контракту для цих осіб стає розрахункова палата біржі, яка для продавця виступає покупцем контракту, а для покупця – продавцем. Всі наступні розрахунки здійснюються не між учасниками угод, а між ними і розрахунковою палатою. При торгівлі ф’ючерсними контрактами учасники угоди зобов’язані внести певний гарантійний внесок (первинне маржове покриття), який складає від 3 до 6% від ціни контракту.
Згідно з чинним законодавством опціони та ф'ючерси на будь-який базовий актив, укладені як стандартизовані контракти, є похідними цінними паперами, обіг яких здійснюється виключно на фондових чи товарних біржах або в організаційно оформлених позабіржових торговельно-інформаційних системах (ТІС) за правилами, встановленими біржами (ТІС) і затвердженими в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку відповідно до вимог Положення про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності.
При цьому законодавство встановлює, що базовим активом ф'ючерсів можуть бути тільки товарні ресурси або кошти (валютні цінності). Використання товарних ресурсів як базових активів повинно бути погоджене емітентом у Міністерстві економіки України або (щодо коштів чи валютних цінностей) у Національному банку України перед реєстрацією випусків цих похідних цінних паперів в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Курсові індекси (показники) можуть бути базовим активом опціонів або ф'ючерсів тільки в разі надання цим індексам (показникам) офіційного статусу відповідно до нормативних актів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і тільки за умови регулярної публікації таких курсових індексів (показників) в періодичних виданнях України протягом року.
Випуск опціонів та ф'ючерсів може здійснюватися як в паперовій (документарній), так і безпаперовій (бездокументарній) формах.
Свопи. З 1985 р. з моменту створення Міжнародної Асоціації своп ділерів (International Swap Dealers Association) процентні свопи почали торгуватися як стандартні фінансові інструменти. З 90-х років операції своп почали проводити практично усі розвинені країни, основним центром стала Європа, що пов’язують з високою ліквідністю європейського ринку та його широкими можливостями. Цей ринок характеризується юридичною стандартизацією контрактів, розвитком інформаційних систем та засобів зв’язку.
Чинне законодавство України під своповими контрактами розуміє контракт на обмін певної кількості цінних паперів, товарів, коштів або фінансових інструментів на певну дату у майбутньому.
Хоча в міжнародній банківській практиці в розумінні свопу можуть здійснюватися декілька операцій, у тому числі: 1) тимчасове придбання з гарантією наступного продажу; 2) одночасна обмінна операція по цінних паперах, при цьому можливе проведення свопу з метою збільшення терміну – продаж цінного паперу і придбання іншого з більш довгим терміном до погашення; 3) операція по обміну національної валюти на іноземну з зобов’язанням зворотного обміну через певний термін (як правило, здійснюється між центральними банками); 4) продаж готівковою валюти (спот) з одночасним придбанням її на термін (форвард) або навпаки тощо.

§ 5. Використання векселів у банківській діяльності

Вексель – це цінний папір (борговий документ), який засвідчує безумовне грошове зобов’язання однієї особи сплатити після настання строку, визначеного у векселі, певну суму коштів власникові векселя (векселедержателю) і який складений за точно встановленою законом формою.
Основу законодавства України про вексельний обіг становлять міжнародні правові акти. До них відносяться Женевські конвенції 1930 року , якими запроваджено „Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі”, „Про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі”, „Про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів”, до яких Україна приєдналася 6 липня 1999 р. 
До сфери регулювання національного законодавства відноситься встановлення особливостей застосування на території України правових норм, закріплених Женевськими конвенціями, а також вирішуються питання, які не врегульовані конвенціями.
Відповідно, порядок емісії та обігу векселів, операції з ними регулюються Законами України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", "Про банки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", а також Законом "Про обіг векселів в Україні".

<< Предыдущая

стр. 2
(из 5 стр.)

ОГЛАВЛЕНИЕ

Следующая >>